Природні та невід’ємні права людини

Кожній цивілізації історично притаманна власна концепція людини та відповідні уявлення про її права та обов’язки. Ступінь визначеності та захищеності прав людини в тому чи іншому суспільстві окреслюють типом його соціально-економічної організації. За обсягом прав можна зробити висновок, кого з людей, і якою мірою дана система права визнає людиною, що має права. Наприклад, з точки зору римського права, раб юридично не міг вважатися людиною. Але тоді ж, в античності, зародилося уявлення про природні права, згідно з якими, на противагу чинному праву, раб визнавався такою ж людиною, як і вільні громадяни. У середні віки з’явилася деталізована структура права відповідно до станово-ієрархічного принципу будови феодального суспільства, де права людини визначалися її становою приналежністю. За умов, коли в суспільстві існували категорії з повною (раби) або частковою (кріпаки) залежністю, саме користування правом являло собою привілей для тих, хто залишився поза колом суб’єктів права.

Разом із тим, виникнення поняття “права людини” обумовлено специфікою соціально-політичного та правового розвитку Великобританії та США, де поступово йшло розширення категорій правозабезпеченого населення. “Велика хартія свобод” (1215 р.) обмежувала владу монарха і утверджувала права вільних громадян (фактично, тільки найбільших баронів), яким гарантувалася незалежність, ніхто не міг бути позбавленим власності, вигнаним із країни, або ув’язнений без вироку суду. Поняття “права людини” виникло в Англії у XVII ст. Воно було сформульоване в:“Петиції про право” (1628 р.), Habeas Corpus Act (1679 р.), “Декларації прав” (1688 р.), “Біллі про права” (1689 р.).

У Сполучених Штатах аналогічне поняття “права людини” було закріплене в:“Декларації права Вірджинії” (12 липня 1776 р.), “Декларації незалежності США” (4 червня 1776 р.), Конституції США (1787 р.) та у поправках до Конституції, “Біллі про права” (1789-1791 рр.).

У Франції ідеї свободи, рівності та народовладдя було окреслено та закріплено в “Декларації прав людини і громадянина” (1789 р.).

Метою суспільства було проголошено захист прав громадянина (свободи, власності, безпеки), тобто “суспільство, яке не може забезпечити гарантії прав та розподілу влади, не має конституції”.

Християнська антропологія розглядала людину як вінець творіння, але вона втратила схожість з Богом унаслідок первородного гріха. Спасінню людини заважає її чуттєва природа – пристрасті, з якими потрібно боротися. На противагу цьому Дж.Локк сформулював постулат природного стану: якщо людину віддати в розпорядження її власної природи, то ми отримаємо в усіх відношеннях найкращі результати, ніж за протилежних умов. Досвід підказував, що найбільш імовірним станом суспільства без втручання держави є хаос, де панує право сильнішого. Отже, принцип природного стану був нормативно-ідеальним припущенням, що дозволяв відстоювати гідність особистості перед державою та утверджувати її громадянський суверенітет. Він потрібен там, де відбувається становлення демократичних держав.

Тому невід’ємність прав людини, їх універсальний та обов’язковий характер було з атверджено в: “Загальній декларації прав людини” (прийнята ГА ООН 1948 р.), “Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод” (1950 р.), “Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права” (1966 р.), “Факультативному протоколі до міжнародного пакту про громадянські та політичні права” (1966 р.), “Заключному Акті Хельсінської наради” (1975 р.), “Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав – учасниць наради з безпеки та співробітництву в Європі” (1989 р.) та ін.

Умовно права людини поділяють на:

· особисті (громадянські): право на життя, свободу, особиста недоторканість, недоторканість житла, свобода пересування, вибору місця проживання;

· політичні: рівність усіх перед законом, право на громадянство, свободу думки, совісті, релігії та переконань, право на створення різних спілок та асоціацій, право громадян на участь у виборах та управління державою;

· соціально-економічні: право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення та освіту, на професійні об’єднання і страйки.

Діяльність правової держави повинна вибудуватися відповідно до прав людини та обмежуватися ними. Контроль за дотриманням прав людини повинні забезпечувати як органи державної влади, так і міжнародні організації (Комісія та Комітет ООН з прав людини, ОБСЄ, міжнародні правозахисні організаціі тощо). Міжнародні акти, ратифіковані державою (“Загальна декларація прав людини” 1948 р., “Міжнародний пакт про права людини” 1966 р. та ін.), можуть діяти як внутрішнє право. Однак, якщо громадянин вичерпав усі можливості захисту особистих прав усередині країни, він може звертатися до міжнародних організацій. Відповідно до ступеня забезпеченості гарантій прав людини, сучасні держави поділяються на вільні, частково вільні та невільні. Країни СНД можна віднести до категорії частково вільних, тобто правові гарантії оголошені, однак немає механізмів і результатів їх реалізації.