Основи педагогіки вищої школи 6 страница

У формуванні особистості вчителя є два головних аспекти -професійний і культурний. Отже, вищий навчальний заклад по­кликаний давати не тільки знання, а й формувати особистість пе­дагога, виховувати такого педагога, який за словами Т.Г.Шевчен­ка був би апостолом правди і науки та уособленням совісті нації, яка потребує культурного вчителя. Культурний педагог — це не взірець формально-етикетної шляхетності, а інтелігентна люди­на за своєю найвищою духовною сутністю із творчим і гуманним способом світобачення, світосприймання. Саме культура є підґрун­тям формування особистості вчителя. Ще у Великій Хартії універ­ситетів у 1638 році в Сорбонні з метою їх об'єднання було проголо­шено: вища школа с інститутом відтворення і передачі культури. Отже, особливої актуальності саме сьогодні набуває теза «Від лю­дини освіченої — до людини культури», що означає відродження національної інтелігенції, створення внутрішніх передумов для розвитку творчої індивідуальності. Тільки у культурному середо­вищі можуть формуватися спеціалісти, здатні вільно і широко мислити, створювати інтелектуальні цінності, яких завжди потре­бує суспільство і школа зокрема.

Термін «культура» має латинське походження і означає «об­робка», «опрацювання» людиною чогось природного. Спочатку цей термін застосовувався в значенні «обробка землі». Але і в давні часи він мав друге значення - культивування духу. Оратор, філо­соф, політичний діяч Риму Цицерон використовує, цей термін для характеристики внутрішнього снігу людини, говорячи про куль­туру душі. У середньовіччі існувало поняття розумової, духовної культури. В Епоху Відродження до системи цінностей духовної культури долучаються ідеї гуманізму. Гуманісти привносять у духовну культуру свободу суджень, сміливий критичний дух. Якщо античні філософи дотримувалися заповіді»Пізнай самого себе», то філософи Ренесансу обрали іншу - «Твори самого себе», вважаючи, що людина сама творить свою долю, живе за власним розумом, тобто духовна культура є процесом удосконалення самої людини. Розвиток античної культури, періоду середньовіччя, а потім Ренесансу призвели до виникнення нової тріади - єдність духовних цінностей як Істина, Добро, Краса, котрі об'єднались у єдине ціле - гуманізм, де людина визнається критерієм розвитку суспільства, найвищою метою. Видатні діячі епохи Відродження поклали початок нової світської культури, не тільки зверненої до людини, але й похідної від неї. Культура відродження була орієн­тована на індивідуальний тип духовної діяльності, який і сьогодні є своєрідним еталоном творчої особистості. Починаючи з XVII сто­ліття, термін «культура» використовується вже більш широко: не лише для визначення окремих напрямів, способів, результатів діяльності людини, а й для того, що нею створене та існує поряд з природою. Вперше в такому тлумаченні цей термін застосував С.Пуфендорф, саме це твердження стало основою концепції І.Т.Гердера, який вважав, що культура є продуктом діяльності людей та одночасно стимулом їх подальшого розвитку. В його кон­цепції розвитку людства культура виступає зразком «другого на­родження людини». Він стверджує: яка традиція виховання, та­кою стає людина, її образ.

На основі теоретичного аналізу наукової літератури встанов­лено, що феномен «культура» багатозначний, відрізняється складністю та варіативністю. Не зважаючи на велику кількість визначень поняття «культура», можна виділити такі основні по­ложення: сутність культури - гуманістична, людинотворча, яка полягає в конкретизації загальнолюдських цінностей стосовно кожної людини; продуктом і одночасно творцом культури є лю­дина; головним джерелом культури с діяльність людини; куль­тура включає в себе способи і результати діяльності людини; куль­тура розглядається як механізм, що регламентує і регулює поведінку та діяльність людини, оскільки людина є її носієм і рет­ранслятором; культура — специфічно людський спосіб буття, кот­рий визначає весь, спектр практичної і духовної активності лю­дини, її можливої взаємодії з навколишнім світом і собою. Отже, людина культури - це гуманна особистість. Гуманність - цариця моралі, в якій любов до людей передбачає милосердя, чуйність, доброту, симпатію, піклування, розуміння і їх захист. Людина культури - це духовно багата особистість, яка володіє творчими здібностями, віддана своїй справі, захоплена нею. Людина куль­тури - творча особистість, яка постійно розмірковує, мислить аль­тернативно, незадоволена одержаними здобутками, наділена роз­винутим прагненням до творіння. Людина культури - це незалежна особистість, здатна до самовизначення у світі культу­ри. Самостійність суджень у поєднанні з повагою до поглядів інших людей, почуття самоповаги, здатність орієнтуватися у світі духовних цінностей в оточуючому середовищі, уміння прийма­ти рішення і нести відповідальність за свої вчинки, здійснювати самостійний вибір змісту своєї життєдіяльності, стилю поведін­ки, способів розвитку. Духовна культура є епіцентром особис­тості. Духовність і духовна культура є підґрунтям професійної культури спеціаліста, яке знаходить своє відображення у про­фесійній діяльності. Професійна культура розглядається як пев­ний ступінь оволодіння професією, тобто способами і прийомами вирішення професійних завдань на основі сформованості духов­ної культури особистості. Отже, можна простежити такий лан­цюжок: духовна — > професійна —> педагогічна культура. Виділен­ня педагогічної культури, однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлене специфікою педагогічної діяльності вик­ладача, вчителя, спрямованої на формування особистості, здат­ної у майбутньому відтворювати й збагачувати культуру суспіль­ства. Культура педагога пройшла повні етапи свого розвитку разом з розвитком культури суспільства. Вона, як феномен педа­гогічної практики, існувала завжди, але мала різне соціальне й професійне «забарвлення» залежно від впливу різних чинників: політики в сфері освіти; моральних відносин, що складалися в суспільстві; пануючої релігії; певного типу виховання, котрий був необхідний державі. Міркування про педагогічну культуру, про те, яким має бути вчитель, вихователь, наставник, висловлюва­лися уже в давніх цивілізаціях. Власно поняття «педагог» з'яви­лося в Афінській державі. Вважається, що першим теоретиком стосовно цього був Платон. У його часи та й згодом висувалися серй­озні вимоги до педагога. В часи Платона проявляється така функ­ція вчителя, як розвиток і розповсюдження культури через мис­тецтво і власне «Я». В епоху еллінів вчитель с носієм ідей Краси, Добра, Справедливості, культури поведінки і спілкування. Від нього вимагали коректності, педагогічного такту, витончених форм впливу, розважливості, стриманості, мужності. Так, Сене­ка не уявляв собі інтелект без моральності й доброти. В центрі впли­ву на учня він вбачав етику, а сенсом розвитку вважав моральне самовдосконалення, причому цей процес мав бути індивідуальним як для вчителя, так і для його вихованця. Видатний педагог і пси­холог Квінтіліан вважав одним із завдань учителя знання й розу­міння дитячої психології. Досягнення філософів і педагогів уза­гальнив Я.А.Коменський, який створив учення, що стало основою всіх сучасних педагогічних систем. Як педагог, він був перекона­ний у суспільній значущості своєї професії, адже це «справа важ­лива, котра торкається слави Божої і загального спасіння народів». Я.А.Коменський, розробляючи теорію культурних при­родних обдарувань «засобом прекрасних вправ», підкреслював, що, перш за все, таку обробку має отримати вчитель, який стане «зерцалом, правилом і опорою для інших». Крім того, на його думку, вчителем може бути тільки людина високої культури, осв­іченості, моральності. Я.А.Коменський вважав, що неосвічений, бездуховний вчитель - «джерело без води, лампочка без світла». Можна констатувати, що видатний педагог висуває серйозні ви­моги до вчителя в аспекті сформованості його педагогічної куль­тури: предметний професіоналізм, активна педагогічна форма, розмаїття прогресивних моральних якостей, саморегуляція, умі­ння передавати інформацію, ставити цілі, планувати навчально-виховну діяльність, організовувати її та аналізувати результати. Значною мірою новий етап у дослідженні культури вчителя і його впливу на учнів являють собою ідеї і діяльність французько­го філософа і педагога Ж.Ж.Руссо, який був прихильником вільно­го виховання, мислительної самостійності учня, формування гу­манізму вихованців. Ж.Ж.Руссо стверджував, що в серце вихованця потрапляє те, що йде від серця. До вчителя Ж.Ж.Рус­со висував максимальні вимоги - це має бути людина з великим запасом міцності, що відповідає будь-яким інтересам і запитанням учнів. Думки Ж.Ж.Руссо продовжив видатний педагог-демократ І.Г.Песталоцці, який сформулював поняття розвивального навчан­ня, трудового і соціального виховання, виявив чинники форму­вання особистості й гармонійного розвитку суспільних сил люди­ни. Розвиваючи теорію Я.А.Коменського про культуру природних обдарувань, педагог стверджував: «Внутрішній розвиток, який є неминучим наслідком головних засобів, форм і методу, збуджує в людській природі живу діяльну силу і вона буде мати для освіти й доброту людського наслідки, які поки-що не піддаються обліку»..Г.Песталоцці стверджував: щоб змінювати людей, їх треба лю­бити, а вплив на учнів пропорційний любові до них. У цьому кон­тексті заслуговують на увагу педагогічні погляди Адольфа Дістер­вега. У педагогічній праці «Керівництво до освіти німецьких вчителів» кін визначав два взаємопов'язаних принципи навчання й виховання - природовідповідності й культуровідповідності. Ос­танній передбачає організацію навчально-виховного процесу з ура­хуванням псиної зовнішньої, внутрішньої і суспільної культури. Зовнішня культура - це норми моралі, побуту, споживання; внутр­ішня - духовне життя людини; суспільна - соціальні відносини й національна культура. Педагог зазначав: «Будь-який стан культу­ри даного народу є основа, базис, с дещо, а якого розвивається на­ступний стан. Тому той ступінь культури, на якому ми знаходимо­ся в даний час, пред'являє нам вимоги, щоб ми діяли відповідно до неї, якщо тільки хочемо домогтися позитивних результатів, інши­ми словами, ми повинні діяти культуровідповідно». Вчений вва­жав, що успіх навчання заложить, перш за все, від культури вчите­ля, його любові до дітей, ентузіазму в роботі й знання методики. Він підкреслював: «Вчитель лише доти здатний насправді виховувати, поки сам працює над своїм власним вихованням і освітою».

Особливу увагу вчені приділили педагогічній культурі у XVIII столітті. Вони виходили з того, що вчитель високої культури — це майстер своєї справи. Український педагог О.В.Духнович пише, що вчитель «дзеркало, в котре молоді юнаки, дивлячись, бачать свою процвітаючу доброчесність». І.Я.Франко вважав, що вчи­тель має розглядати свою роботу як «велике діло любові й терпе­ливості».

Можна зробити висновок про те, що культура педагогів XVIII століття розглядається як єдність етичного і духовного аспектів.

У 60-ті роки XIX століття у центрі уваги вчених постають про­блеми справжнього авторитету вчительської особистості. У педагогічній теорії К.Д.Ушинського центральне місце посідає осо­бистість учителя. Він підкреслював, що «багато що залежить від загального розпорядку в закладі, але найголовніше завжди буде залежати від особистості безпосереднього вихователя, котрий стоїть віч-на-віч з вихованцем»: вплив особистості вихователя на молоду душу складає ту виховну силу, яку не можна замінити ні підручниками, ні моральними тенденціями, ні системою покарань і заохочень. А далі видатний педагог зауважував: «У кожного на­ставника - важливе не тільки уміння викладати, але також ха­рактер, безпосередність і переконання».

Продовжує цю думку педагог, який жив і працював в кінці ХІХ-ХХ століть П.П.Блонський, який особистість учителя в житті школи вважає неперевершеною. П.П.Блонський, вказуючи на виховання високої культури учителя, критично ставлячись до процесу підготовки учителя-ремісника, говорив: «Якщо викладан­ня — професія, то ця професія — культуро-будівництво». Йому належить стаття «Учитель стань людиною», котра була спрямо­вана на фахівця, який рахується з дитячими інтересами, спокій­ний, урівноважений, добре знає свій предмет, володіє технікою ве­дення уроку, адже запорука успішного уроку - наявність поетичного настрою в душі вчителя, що також співає, малює, роз­повідає. П.П.Блонсысому належить ідея непрямого впливу на учнів, а також психологічній самопідготовці учителя. Відомий педагог С.Т.Шацький вважав, що треба постійно приділяти високі вимоги і увагу до органічного поєднання культури розуму з куль­турою почуттів.

Центральною ланкою всієї творчості А.С.Макаренка було прагнення осмислити сутність педагогічного таланту, тобто взає­мовідношення особистісних обдарувань і методичної озброєності в справі підготовки повноцінного учителя-вихователя. Видатний пе­дагог вважав, що майбутнім учителям необхідно давати не тільки спеціальну освіту, а й спеціальне виховання». Вони повинні бути культурними у всіх відношеннях: ввічливими, охайними, знайо­мими з літературою і мистецтвом».

Ґрунтовно розкрите поняття «педагогічна культура учителя» В.О.Сухомлинським, який пов'язував її з умінням орієнтуватися в складних питаннях науки і практики: «Якщо учитель вдумливо аналізує свою роботу, у нього не може не виникнути інтерес до те­оретичного осмислення свого досвіду, прагнення пояснити причин­но-наслідкові зв'язки між знаннями учнів і своєю педагогічною культурою». Він також стверджував, що педагогічна культура має прояв у постійній увазі до духовного світу вихованців. В.О.Сухом­линський бачив у вчителеві «першого і головного світоча інтелек­туального життя школяра, бо він породжує у дитини потяг до знань, повагу до науки, культури, виховання». Видатний педа­гог писав, що педагогічне безкультур'я і невігластво починається там, де вчитель, не розуміючи духовного світу дитини намагаєть­ся перетворити дитячу беззахисність на клітку. Учитель мас зна­ти і відчувати, що на його совісті доля кожної дитини, що під його духовної культури та ідейного багатства залежить розум, здоро­в'я, щастя людини, яку виховує школа.

Аналіз подальших наукових праць різних дослідників (А.В.Ба­рабанщиков, О.В.Бондаревська, М.М.Букач, О.Б.Гармаш, Т.В.Іванова, Н.О.Комар, С.С.Муцинов, О.П.Рудницька та інші ав­тори) дав підставу констатувати, що «педагогічна культура» як спеціальне наукове поняття не є усталеним і потребує всебічного розгляду, оскільки являє собою педагогічну систему і водночас еле­мент її, особистісне утворення, діалекті інтегровану єдність пе­дагогічних цінностей, між якими існують певні зв'язки і відно­шення, що формуються, реалізуються і вдосконалюються в різноманітних видах професійно-педагогічної діяльності й спілку­вання, визначаючи характер і рівень останніх. Ця система є відкри­тою. Ідеал її — учитель-інтелігент з досконалим рівнем сформованості педагогічної культури - є постійним наближенням до ідеаль­ного «Я», нескінченним процесом самовдосконалення неповтор­ної творчої індивідуальності, що передбачає: усвідомлення своєї неповторності, унікальності в порівнянні себе з іншими індивіду­альностями; чіткі цілі й мотиви власного саморозвитку; самоствер­дження й усвідомлення своєї компетентності, яку забезпечує сис­тема знань і умінь, переконань, самореалізащя себе у певних видах діяльності; цілісність і гармонійну єдність індивідуальних влас­тивостей, у тому числі креативних; динамічність і неперервність саморозвитку, постійну роботу над собою з метою зростання рівня власної культури, зокрема, педагогічної; усвідомлення власної значущості в особистому, професійному і соціальному аспектах з метою самоствердження в суспільстві. Індивідуальність учителя виявляється її його духовності, духовній культурі, гуманістичній спрямованості власної професійно-педагогічної діяльності.

Встановлено, що педагогічна культура діалектичне пов'язана з усіма елементами особистісної культури: моральною, естетич­ною, розумовою, правовою, політичною, екологічною та ін., оск­ільки вона є інтегральним показником інших видів культур, їх складовою і в той же час включає їх у себе.

У дослідженнях виявлено, що педагогічна культура має дві форми прояву: статичну й динамічну. Статична форма відбиває її як наявний рівень, який забезпечує її подальший розвиток. Дина­мічна форма педагогічної культурі і виявляється у розвитку вміння реагувати на зміни, що відбуваються в навколишній дійсності й оточенні, удосконалювати себе відповідно до умов навколишньо­го середовища, використовуючи набуту систему педагогічних цінностей, що відповідає більш високим (конструктивному, еври­стичному, творчому) рівням культури. Завдяки динамічній формі у процесі педагогічної діяльності створюються умови для розвит­ку особистості та її педагогічної культури. У цьому процесі роз­витку вбачаємо сутність і діалектику педагогічної культури: ста­тична форма переходить у динамічну, яка потім, заперечуючи саму себе, переходить у статичну, але на більш високому рівні розвит­ку культури вчителя. Прояв як статичної, так і динамічної форм, їх діалектична взаємодія відбувається лише у процесі професій­но-педагогічної діяльності й спілкування, відбиваючись у кожно­му з компонентів педагогічної культури. У дисертаційному дослідженні В.М.Гриньової педагогічна культура майбутнього учителя розглядається як діалектична інтегрована єдність педагогічних цінностей: цінностей-цілей й цінностей-мотивів; цінностей-знань; технологічних цінностей; цінностей-властивостей; цінностей-відношень (див.рис.4).

Вони є свого роду осями координат, на основі яких і викрес­люється модель педагогічної культури, які спрямовують і кори­гують у соціальному, духовному, професійному, особистісному просторі діяльність учителя. Указані цінності є структурними (відносно-статичними) компонентами, які гармонійно пов'язані з функціональними (процесуальними) компонентами.

Отже, складові педагогічної культури - науковий світогляд, наукова ерудиція, духовне багатство, педагогічна майстерність, педагогічні здібності, природно-педагогічні людські якості, педа­гогічна техніка (культура зовнішнього вигляду, культура мови, культура спілкування, педагогічна етика, педагогічний такт, праг­нення до самовдосконалення). Зрозуміло, що цією педагогічною культурою має володіти і викладач вищого навчального закладу, бо, як писав Адольф Дістервег, «як ніхто не може дати іншому того, що немає сам, так не може розвивати, виховувати й навчати той, хто сам не розвинений, не вихований, не освічений».

У навчально-виховному процесі вищого навчального закладу головним засобом передачі культури, духовних цінностей є непов­торна індивідуальність викладача як носія культури з унікальною особистістю студента. Педагогічна культури є феноменом вияву викладачем власного «Я» у професіїйно-педагогічній діяльності. О.С.Газман вказує, що культура с гармонією культури творчих знань, творчої дії, почуттів і спілкування. Оскільки об'єктом пе­дагогічної діяльності є особистість, то вона будується за законами спілкування. Антуан де Сент Екзюпері називав спілкування най­більшою розкішшю на світі, але для педагога спілкування - це

 

професійний обов'язок. М.С.Каган стверджує, що, з одного боку, культура неможлива без спілкування, з іншого ж - гуманістич­ний зміст спілкування, олюдненість стосунків є найбільш повним вираженням культури.

Спілкування — один із компонентів педагогічної діяльності. Відомо, що педагогічна діяльність складається із змістового, ме­тодичного, соціально-психологічного компоненту. Коли викладач іде на заняття, він продумує змістовий і методичний компонент; соціально-психологічний же, тобто спілкування, часто лишаєть­ся поза увагою педагога. А між іншим, якщо оволодіння першими двома компонентами відбувається у процесі навчання, то третьо­му, тобто спілкуванню, ніхто ніде цілеспрямовано не навчає, хоча спілкування відіграє велику роль у нашому житті. Нефахове спілкування дуже часто є причиною багатьох хвороб (нервових стресів). Між іншим, лікарі стверджують, що із 100 дітей, хворих на невроз, 80 набули такого захворювання з причини непрофесій­ного спілкування з педагогами, їх низької культури.

Вважаємо, що спілкування займає особливе місце в роботі вчи­теля, оскільки він має «комунікативну професію». Професійно-педагогічне спілкування - це система прийомів органічної соціаль­но-психологічної взаємодії педагога і вихованців, змістом якої є обмін інформацією, пізнання один одного, організація діяльності і стимулювання діяльності вихованців, організація і корекція взає­мин у колективі вихованців, обмін ролями, співпереживання і створення умов для самоствердження особистості вихованця. Пе­дагогічне спілкування - особливий вид творчості.

У професійному спілкуванні викладача можна виділити два взаємопов'язаних компоненти:

1. По-перше, це загальні принципи (основа) спілкування, що закладаються самим характером суспільного ладу, наслідуванням цінностей минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність педагога, єдина мета і задачі навчання і виховання.

2. По-друге, його індивідуальні принципи (основа) спілкування, громадянська позиція, стиль спілкування - сукупність конкретних прийомів і засобів, які викладач доцільно, залежно від конкретних умов і можливостей навчання і виховання реалізує у своїй діяльності на основі власних знань, професійного досвіду, здібностей і умінь. Педагогічне спілкування - це професійне спілкування вик­ладача-педагога з вихованцями на занятті і після зайняття, що виконує певні педагогічні функції і спрямоване (якщо воно по­вноцінне і оптимальне) на створення сприятливого, здорового психологічного клімату, на оптимізацію навчальної діяльності і стосунків між педагогом і студентом та в студентському колек­тиві.

Педагогічно грамотне спілкування знімає у вихованців нега­тивну емоційну напругу (страх, невпевненість); воно має викли­кати радість, бажання спільної діяльності. Оптимальне педагогі­чне спілкування - це спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації студента, творчого характеру діяльності, для формування його особистості, забезпечує сприятливий психо­логічний клімат, попереджує створення психологічних бар'єрів, дозволяє максимально використовувати у навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача. Серед викладачів мож­на виділити притаманні їм рівні спілкування:

Примітивний - в основу ставлення до студента покладено при­мітивні правила і реакції поведінки — амбіції, самовдоволення, зловтіха. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для вик­ладача виступає засобом досягнення мети.

Маніпулятивний - взаємини зі студентом будуються на грі, суть якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийоми, лестощі. Студент при цьому є об'єктом маніпуляції. Він заляканий, інфантильний.

Стандартизований - домінує формальна структура спілкуван­ня. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етикету, але така поведінка є поверхо­вою і, не зачіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні ма­сок. Студент, самостійний об'єкт, відчуває байдужість викладача поза «маскою», і фактично залишається об'єктом маніпуляцій.

Діловий - орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги осо­бистісні характеристики студента лише в контексті ефективності діяльності. Викладач дотримується стандартів етикету, визнає за студентом право на самостійність. Студент для викладача є значу­щим залежно від внеску у спільну діяльність. В особистісному житті студент залишається самостійним. Особистісний — спілкування базується на глибокій зацікавле­ності до студента, визнанні самостійності його особистості. Вик­ладач любить студентів, вся його діяльність спрямована на розви­ток їхньої духовності, особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Студент довіряє викладачеві, викладач є авторитетом і найкращим посередником між ним і знаннями про навколишній світ, людей, себе.

Набуття викладачем особистісного рівня спілкування є необхід­ною умовою високої культури взаємодії педагога і студента. Та­кий рівень потребує від викладача великої самовіддачі і притаман­не лише тим педагогам, для яких їх професія с покликанням.

Культура педагогічного спілкування вміщує уміння слухати, ставити запитання, аналізувати відповідь, зрозуміти іншого, бути уважним, спостережливим, встановлювати контакт, бачити і зро­зуміти реакцію аудиторії, передавати своє ставлення до того, про що йде мова, зацікавити, захопити поясненням, орієнтуватися в обстановці. Кожен з викладачів створює свій стиль спілкування. Сьогодні відомі кілька класифікацій стилі» діяльності педагогів. М.В.Сорока-Росинський виділяє «теоретиків», «реалістів», «утилітаристів», «інтуїтивістів»; в основу цієї класифікації покла­дено ставлення до виконання своїх обов'язків та особливості ха­рактеру педагога. Е.Г.Костяшкін за рівнем професійної етики й особливостями діяльності визначає такі чотири типи: «інтелекту­альний», «вольовий», «емоційний», «організаторським». В.О.Кан-Каликом абстраговані негативні моделі поведінки педагогів на заняттях: «Монблан» -учитель як гірська вершина над учнем; «Ки­тайська стіна» — дистанція, обмежене спілкування; «Локатор» — будує взаємини вибірково, з тими, хто подобається; «Гамлет» — постійно вагається у власних діях; «Глухар» — чує тільки себе. А.Бойко, аналізуючи поведінку вчителя у поєднанні з його педа­гогічною діяльністю та її результатами, виділяє обґрунтовані мо­делі виховуючих взаємин педагогів і учнів. Образно вони названі так: «Оптиміст», «Об'єктивіст», «Ерудит», «Талант», «Умілець», «Душа», «Артист». Для педагогів будь-якої моделі взаємодії важ­лива емоційно-естетична виразність, уміння подати себе та створи­ти обстановку власного самовираження і самоствердження. У дос­відченого викладача, як правило, складається помітна тенденція до тієї чи іншої моделі, типу взаємин, які найповніше відповіда­ють його індивідуально-психологічним особливостям. Для викла­дача з високою культурою спілкування характерними є: опти­мальність вимог; педагогічний оптимізм; емоційний відгук; формування колективних форм стосунків, відносин у колективі у навчально-виховному процесі; створення атмосфери доброзичли­вості. Однак, якою б привабливою не була модель взаємин викла­дача і студента, вона завжди динамічна. З огляду на це хороший педагог завжди прагне до неперервності своєї освіти та професій­ної підготовки, він постійно аналізує свою діяльність, ідентифі­кує досягнутий рівень взаємодії зі студентами, добирає і викорис­товує нові здобутки педагогічної науки і передового досвіду, переймає найкраще від своїх колег.

На основі аналізу проведених ними досліджень можна просте­жити три головних причини низької культури спілкування вик­ладачів.

По-перше, більшість викладачів не надають особливого значен­ня ролі спілкування у навчально-виховному процесі, тому не при­діляють належної уваги організації спілкування.

По-друге, численні викладачі діють у складних педагогічних ситуаціях силовими методами, не використовуючи психологічних і педагогічних знань про людину, по приховуючи вікових і індиві­дуальних особливостей студента.

По-третє, є достатньо викладачів, що мають низьку загальну культуру і не працюють над її підвищенням. На питання, чому вони не займаються своїм духовним збагаченням, 70% викладачів вказали на такі причини: велике навантаження, недостатня мате­ріальна база.

Сучасний світ і існування молоді в ньому дуже складні, якщо раніше студенти погоджувалися на позицію підпорядкування, ке­рованого, то тепер вони прагнуть до ситуації співробітництва, а вона передбачає певні вимоги до організації спілкування: діалектичність, взаємини довіри, реальний психологічний контакт, здатність вик­ладача відмовитися від диктату і перейти до взаємодії. Обов'язко­вою вимогою студентів є наявність педагогічного такту, який про­являється у зовнішньому вигляді викладача, в тоні спілкування, у самовладанні, в умінні без грубощів досягти бажаних результатів. Педагогічний такт - це педагогічно грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях, вміння знайти педагогічно до­цільний і ефективний спосіб впливу, почуття міри, швидкість ре­акції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити оптималь­не рішення, вміння керувати своїми почуттями, не втрачати самовладання, емоційна урівноваженість, у поєднанні з високою принциповістю та вимогливістю, з чуйним людяним ставленням до студента, критичності і самокритичності в оцінці своєї праці та своїх вихованців, у нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки і справи, до бюрократизму і пихи, повазі в студентах особи­стості, розвитку їх людської гідності. Педагогічний такт реалі­зується через мову. Педагогічна діяльність - це ланцюг ситуацій і задач, у розв'язанні яких можна простежити таку послідовність: педагогічна задача - комунікативна задача - мовна задача. Слово -це основний інструмент педагогічної діяльності.

В професійній діяльності мова виконує наступні функції: за­безпечення повноцінної презентації (передачі) знань, забезпечен­ня ефективної навчальної діяльності; забезпечення продуктивних взаємин між викладачем і студентом.

І. П.Павлов називав слово людини «вищим регулятором людсь­кого пізнання». На думку В.О.Сухомлинського, слово має лікува­ти, а не бути батогом. Демокрит підкреслював, що цьому треба вчитися: «Ні мистецтво красномовства, ні мудрість не можуть бути досягнутими, якщо їм не вчитися». Перед викладачем вищого на­вчального закладу лежить нелегке завдання розвивати любов і повагу до рідної мови, формування уміння і навички правильного мовлення студентів і найкращим засобом у досягненні цього зав­дання є власний приклад. Викладач, незалежно від того, якого предмету він навчає студентів, має володіти усіма тонкощами мов­леннєвої культури. Поняттям культури мовлення прийнято окрес­лювати передусім дотримання кожним мовцем правильної літе­ратурної вимови, правопису, лексичних і граматичних норм, усталеного в літературній мові наголошення слів. Проте якість ус­ного і писемного мовлення залишає бажати кращого. Значною ва­дою, зокрема, монологічного мовлення, на яку досі рідко зважа­ли, є недоречне використання у процесі усної розповіді чи пояснення навчального матеріалу елементів писемного мовлення, запозиченого із підручника та інших джерел книжних слів, ви­разів, синтаксичних конструкцій. Мимохіть складається вражен­ня, ніби викладач говорить, як «по-писаному». Таке мовлення видається не зовсім природнім, штучним, є важким для сприйман­ня. Не позбавлене певних недоліків і діалогічне мовлення. Найістотніші його недоліки - відсутність стрункості, логічної по­слідовності, чіткості, повноти у розкритті предмета розмови, урив­частість, зумовлена частими паузами, незакінченість фраз. Діа­лог являє собою прості запитання і відповіді. Серед помилок і недоліків у мовленні викладача, насамперед, слід виділити пору­шення орфоепічних і граматичних норм. Щодо синтаксичних по­милок, то слід вказати на неправильну побудову дієслівних сло­восполучень, до чого спричинює хибна аналогія з відповідними