Основи педагогіки вищої школи 2 страница

• забезпечення умов для оволодіння системою знань про людину, природу і суспільство; формування соціальнозрілої, творчої особистості; виховання морально, психічноіфізично здорового покоління громадян; формування громадянської позиції, патріотизму, власної гідності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свою долю, долю суспільства, держави і людства; забезпечення висо­ких етичних норм, атмосфери доброзичливості і взаємоповаги у стосунках між працівниками, викладачами та студентами;

• забезпечення набуття студентами знань. у певній галузі, підготовка їх до професійної діяльності;

• забезпечення виконання умов державного контракту та інших угод на підготовку фахівців з вищою освітою;

 

• проведення наукових досліджень або творчої, мистецької діяльності як основи підготовки майбутніх фахівців та нау­ково-технічного і культурного розвитку держави;

• підготовка молоді до самостійної наукової, викладацької або мистецької діяльності;

• інформування абітурієнтів і студентів про ситуацію, що скла­лася на ринку зайнятості;

• перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів; про­світницька діяльність.

Вищий заклад освіти має право:

• визначати зміст освіти з урахуванням державних стандартів та освітньо-професійних програм, установлених щодо вищих закладів освіти відповідних рівнів акредитації;

• визначати форми та засоби проведення навчально-виховно­го процесу відповідно до ліцензованої освітньої діяльності;

• готувати фахівців за державним замовленням і замовленням галузевих міністерств, підприємств, установ, організацій не­залежно від форм власності, місцевих органів виконавчої влади, громадських організацій та за договорами громадян;

• розробляти та запроваджувати власні програми наукової діяльності;

• створювати в установленомупорядку підрозділи;

• отримувати кошти і матеріальні цінності (будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо) від органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, громадян і благодійних фондів;

• укладати угоди про спільну діяльність з підприємствами, установами і організаціями в Україні та за її межами для виконання статутних завдань відповідно до чинного законодавства;

• розвивати власну соціальну базу, мережу спортивно-оздоровчих, лікувально-профілактичних і культурних закладів;

• здійснювати капітально будівництво, реконструкцію та ремонт основних фондів;

• користуватись пільгами, встановленими чинним законодавством для вищих закладів освіти;

• користуватись банківськими кредитами і позичками згідно з чинним законодавством;

• провадити самостійну видавничу діяльність у встановленому порядку;

• брати участь у діяльності міжнародних організацій;

• отримувати за результатами акредитації додаткові права та пільги, передбачені для закладів відповідного рівня.

Вищий заклад освіти, якому надано статус національного, ко­ристується також правами, передбаченими Указом Президента України від 16 червня 1995 р. № 451 «Про Положення про націо­нальний заклад (установу) України».

Вищий заклад освіти несе відповідальність за:

• дотримання вимог Законів України «Про освіту», «Провищу освіту», «Про мови в Україні» та інших законодавчих актів;

• дотримання державних стандартів освіти;

• забезпечення безпечних умов ведення освітньої діяльності;

• дотримання договірних зобов'язань з іншими суб'єктами освітньої, виробничої, наукової діяльності та громадянами, в тому числі за міжнародними угодами;

• дотримання фінансової дисципліни та збереження державного майна;

•соціальний захист учасників навчально-виховного процесу. Структура вищого закладу освіти визначається відповідно до

Положення про державний вищий заклад освіти та його Статуту. Основними структурними підрозділами вищого закладу освіти третього і четвертого рівнів акредитації є: інститути, факультети, кафедри, курси тощо.

Управління вищим закладом освіти здійснюється на основі суміщення прав центральних органів виконавчої влади та кер­івництва вищого закладу освіти, розмежування повноважень, поєднання єдиноначалля та самоврядування, реалізації прав власника на використання свого майна. Управління діяльністю вищого закладу освіти здійснює уповноважений засновником керівник (президент, ректор, директор), який діє ни засадах єди­ноначальності. Наймання на роботу керівники (президента, рек­тора, директора) вищого закладу освіти здійснюється у поряд­ку, встановленому Законом України «Про освіту». Наймання на роботу професорсько-викладацького складу провадиться відповідно до чинного законодавства за трудовим договором, у тому числі за контрактом, а також може здійснюватись на ос­нові конкурсного відбору працівників на умовах, встановлених Статутом вищого навчального закладу освіти. Вищим колегіаль­ним органом самоврядування вищого закладу освіти с загальні збори чи конференція. Порядок обрання делегатів конференції встановлюється Статутом вищого закладу освіти. При цьому не менш як 75% загальної чисельності делегатів конференції ма­ють становити викладачі та наукові працівники вищого закла­ду освіти.

Для вирішення основних питань діяльності вищого закладу освіти відповідно до його Статуту створюються робочі та дорадчі органи:

• робочі органи — ректорат, деканати (для вищих закладів освіти третього і четвертого рівнів акредитації), адміністративна рада (для вищих закладів освіти першого і другого рівнів акредитації), приймальна комісія;

• дорадчі органи — вчена рада (вищих закладів освіти третього і четвертого рівнів акредитації), педагогічна рада (для вищих закладів освіти першого і другого рівнів акредитації), бюджетно-фінансова комісія тощо.

У своїй діяльності вищі навчальні заклади керуються принци­пами: кожному, хто має середню освіту, гарантовані рівні умови; гуманізм, демократизм; пріоритетність загальнолюдських цінностей; органічний зв'язок навчання і науково-практичної діяльності з історією, культурою України; науковий, світський характер ос­віти; відповідність світовим стандартам.

Статут вищого навчального закладу складається із розділів:

/. Загальні положення.

II. Структура і управління університету.

III. Співробітники університету

IV. Студенти і аспіранти.

V. Права університету.

VI. Бібліотека університету.

VII. Фінансово-господарська діяльність університету.

VIII. Міжнародне співробітництво.

Система вищої освіти в Україні визначена «Законом про Осві­ту» (ст.43), Законом «Про вищу освіту» і Положенням про дер­жавний вищий заклад освіти. В Україні діють такі вищі заклади освіти:

1) університет (класичний університет) - багатопрофільний вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою з широкого спектру природничих, гуманітарних, техніч­них та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-про­фесійними програмами всіх рівнів; проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження; є провідним науково-методичним центром; сприяє поширенню наукових знань і здійснює культурнопросвітницьку діяльність серед населення; має розвинуту інфрас­труктуру наукових і науково-виробничих підприємств і установ, високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності.

Можуть створюватися педагогічні, технічні, технологічні, еко­номічні, сільськогосподарські та інші університети, які здійсню­ють багатопрофільну підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі.

2) академія - вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, с провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

3) інститут- вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, провадить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріально-технічний потенціал;

4) консерваторія (музична академія) — вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою заосвітньо-­професійними програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва—музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводять наукові дослідження, с провідним центром у сфері своєї діяльності, мас високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності.

5) коледж - вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.

6) технікум (училище) - вищий заклад освіти або структур­ний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий по­тенціал, матеріально-технічну базу.

Порядок створення, реорганізації, ліквідації, ліцензування, атестації та акредитації вищого закладу освіти встановлює Кабі­нет міністрів України. Порядок здійснення державного контролю за якістю підготовки фахівців Порядок організації навчального процесу, форми навчання та контролю за набуттям знань студен­тами, порядок їх атестації та тривалість канікул встановлює Міністерство освіти і науки. Умови прийому студентів до вищих закладів освіти розробляє Міністерство освіти і науки; воно ж зат­верджує їх після попереднього розгляду Віце-прем'єр-міністром

України. Згідно з цими умовами кожен вищий заклад освіти роз­робляє власні правила прийому, які затверджує Міністерство осві­ти і науки.

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки сту­дентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціаль­них функцій у системі освіти можуть діяти вищі заклади освіти таких рівнів акредитації:

• вищі заклади освіти першого рівня акредитації (технікум, училище та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти - з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста; на основі базової загальної середньої освіти - з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста та з одночасним отриманням повної загальної середньої освіти;

• вищі заклади освіти другого рівня акредитації (коледжі та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста, бакалавра;

• вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредитації (університети, академії, інститути, консерваторії та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти — з присвоєнням кваліфікації бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти — з присуджен­ням наукових ступенів кандидата та доктора наук у встанов­леному порядку.

Отже, вища освіта як педагогічна система є багатофункціональ­ною і багатоступеневою. Вона включає змістовий, організаційний і методичний компоненти.

Отже, педагогіка вищої школи - це наука про педагогічний процес, що забезпечує розвиток особистості студента у системі вищої освіти. Педагогіка вищої школи має свій предмет дослід­ження, закономірності та принципи; основними категоріями цієї науки є методологічні, процесуальні та суттєві. Ця наука є теоре­тичною і прикладною, вона виконує аналітичну, конструктивно-проективну і прогностичну функції. Педагогіка вищої школи може розглядатися як елемент культури викладача вищого навчально­го закладу.

Запитання для самоконтролю.

1. Проаналізуйте сутність понять «педагогіка» і «педагогіка вищої школи».

2. Дайте визначення об'єкту, предмету педагогіки вищої школи.

3. Проаналізуйте функції педагогіки як науки.

4. Дайте загальну характеристику основним категоріям педагогіки.

5. Розкрийте сутність поняття «педагогічна система». 6. Дайте характеристику системі вищої освіти в Україні. 7. Дайте характеристику основних типів вищих навчальних закладів в Україні.

1.2. Методи та методика педагогічних досліджень

Учителів треба ознайомлювати, на­самперед, з методами наукового досліду, «духом науки» у межах їх фахових зав­дань.

(М. Монтессорі)

Створення теорії педагогіки вищої школи - це об'єктивний процес наукового пізнання, розвиток якого визначається рівнем формалізації педагогічних знань та їх теоретичним обґрунтуван­ням. Разом з тим пізнання психолого-педагогічних закономірнос­тей процесу навчання і виховання у вищій школі залежить від того, як і на якому методологічному, теоретичному, методичному і прак­тичному рівнях будуються педагогічні дослідження.

Глибоке розуміння суті педагогічних явищ, інноваційне розв'я­зання неординарних педагогічних завдань неможливе без оволод­іння методами наукового пізнання, ознайомлення з логікою досл­ідницького процесу, досвіду аналізувати і передбачати його подальший розвиток.

Наукова підготовка студентів магістратури необхідна не тільки для проведення досліджень, а й в навчально-виховній практиці у вищому закладі освіти, котра потребує вмінь визначати мету і зав­дання своєї діяльності, пріоритетних шляхів удосконалення орган­ізації різноманітних педагогічних процесів тощо.

На даному етапі реформування освіти організація і проведен­ня педагогічних досліджень у вищій школі є дуже актуальним і складним процесом, що будується на основі діяльнісного, особис­тісного, системно-структурного підходів.

Педагогічне дослідження - це свідомий цілеспрямований по­шук шляхів удосконалення педагогічного процесу з використан­ням наукового апарату.

Здійснювати педагогічне дослідження бажано поетапно, а кількість етапів, залежно від змісту і завдання дослідження, може бути різною. Визначимо зміст і структуру основних етапів педаго­гічного дослідження (див табл. 1).Таблиця 1. Етапи проведення педагогічного дослідження.

 

І етап	Визначення протиріччя у системі освіти
	Визначення наукової проблеми і мети дослідження
II етап	Визначення стану розв'язання протиріч, їх причин
	Визначення об'єкта і предмета дослідження
	Формулювання педагогічної гіпотези (передбачення-припущення)
III етап	Формулювання конкретних завдань відповідно до гіпотези
	Визначення методики дослідження
	Визначення показників педагогічної діяльності
IV етап	Експериментальні дослідження
	Лабораторний експеримент
	Масовий експеримент
V етап	Завершувально-узагпльнюючий

Перший етап - встановлення існуючих протиріч у практичній діяльності системи вищої освіти. Таких протиріч можна виявити багато. Між собою вони відрізняються як за змістом, так і за кількістю та вагомістю завдань, які необхідно вирішити для їх усунення.

Розв'язання певного протиріччя в організації навчально-вихов-ного процесу може бути метою дослідження.

Мета дослідження визначає і спрямовує діяльність дослідни­ка, мобілізує волю і енергію на розв'язання проблеми і досягнен­ня результату.

Наукова проблема - це загальне складне завдання (теоретичне або практичне), що потребує розв'язання, але шляхи, методи і можливі наслідки цього невідомі. Наукова проблема може бути сформульованою як тема дослідження. Наприклад: «Комп'ютери як засоби навчання», «Взаємозв'язок інформаційних технологій та методів навчання» тощо. Але не можна ототожнювати поняття «наукова проблема» з поняттями «наукова задача», «практична задача». Наукова проблема розв'язується тільки у процесі прове­денні експериментальних досліджень (теоретичних або практич­них) із застосуванням нових методів, засобів навчання або спеціально створених і побудованих їх комплексних структур. Для розв'язання наукової задачі, як правило, не потрібно застосовува­ти нові методи, засоби навчання, їх комплекси або проведення дос­ліджень взагалі.

Поняття проблеми можна визначити як важливе питання, що мас значення для розвитку теорії та практики педагогіки і може Пути розв'язане наявними засобами наукового дослідження. Сутність проблеми криється у протиріччі між науковими факта­ми та їх теоретичним осмисленням, тобто проблеми відображує суперечності процесу пізнання.

V науковій літературі підкреслюється, що правильно постав­лена проблема є передумовою успіху її вивчення. Щоб перейти від практичного завдання до наукової проблеми, необхідно виконати два процеси: а) визначити, які наукові знання потрібні, аби вирі­шити практичне завдання; б) встановити, чи є для цього необхідні наукові знання.

Звідси випливає, що наукова проблема не висувається довіль­но, а с результатом глибокого вивчення практики та наукової літе­ратури. Вона характеризує реальний рух пізнавального процесу і фіксує його суперечності на певному етапі розвитку науки. Тому в кожному дослідженії і треба им |вирізнити вихідні засади проблеми, а також довести, що для її вивчення існує необхідне «поле» пошу­ку, є базові наукові знання та засоби їх практичної реалізації.

Пошук педагогічної проблеми - досить складне завдання, од­нак кожний студент повинен знати, де і як виникає проблема, вміти доводити її актуальність та своєчасність дослідження.

Обґрунтування актуальності проблеми передбачає відповідь на запитання: чому цю проблему важливо розв'язувати сьогодні, що включає висвітлення кількох позицій. Перш за все, необхідним є посилання на державні документи, в котрих визначаються або зак­ладаються соціальні замовлення в галузі освіти. Загальні соціальні завдання конкретизуються визначенням тих практичних питань, що мають бути вирішені в діяльності навчаль­них закладів.

Слід підкреслити, що не всі з них складають педагогічні про­блеми. Окремі практичні завдання можна вирішити засобами інтенсифікації праці вчителів, впровадженням нових технологій, передового досвіду навчання й виховання тощо. Якщо наявних засобів недостатньо, виникає педагогічна проблема, що вимагає проведення відповідного дослідження. Його актуальність, крім практичних потреб освіти, характеризується недостатністю тих чи інших наукових знань, на збагачення і доповнення яких спрямо­вана така пошукова робота.

Що конкретніше сформульована педагогічна проблема і тема, то легше визначити об'єкт і предмет дослідження, його мету і зав­дання.

Об'єкт дослідження - це сукупність споріднених елементів, серед яких виділяється один як предмет дослідження.

Отже, об'єкт наукового пізнання виступає загальною сферою пошуку, а предмет, - як те конкретне, що виявляється.

Один і той самий об'єкт може досліджуватися в різних аспек­тах. Тому визначення предмета слід розуміти як вирізнення пев­ного «ракурсу» дослідження, як припущення про найсуттєвіші для вивчення обраної проблеми характеристики об'єкта.

Важливою вимогою є відповідність предмета об'єкту дослід­ження.

Дотримання цієї вимоги допомагає обґрунтовано сформулюва­ти мету дослідження. Мета завжди відображує спрямованість на­укового пошуку на одержання нових знань та їх експерименталь­ну апробацію.

Загальна мета конкретизується у дослідницьких завданнях, сукупність яких дає уявлення про те, що слід зробити для її досяг­нення.

Зазначимо, що завдання, з одного боку, розкривають суть теми дослідження, а з другого, - знаходять своє тлумачення у виснов­ках, які фіксують і узагальнюють результати їх виконання.

Послідовність визначених завдань має бути такою, щоб кожне з них логічно випливало з попереднього. У цілісній єдності завдань відсутність одного може призвести до незавершеності всього дослідження та неможливості його використання у педагогічній практиці.

Єдиного стандарту у формулюванні завдань бути не може, але найчастіше вони пов'язані з виявленням сутності, природи, і струк­тури об'єкту, що вивчається, розкриттям загальних способів його перетворення та розробкою конкретних методик педагогічних дій і практичних рекомендацій.

Можна навести такий варіант завдань педагогічного досліджен­ня: вирішення теоретичних питань дослідження поставленої про­блеми (визначення змісту досліджуваних понять, конкретизації їх структури, розробка критеріїв педагогічного діагностування та корекції); вивчення наявних умов вирішення проблеми на прак­тиці, констатація та аналіз типових недоліків та їх причин; обґрун­тування необхідної методики для розв'язання визначеної пробле­ми (тут основою є теоретичні дані, одержані дослідником унаслідок першого завдання, та матеріали аналізу І практичної діяльності, добуті в ході виконання наступного) завдання); експерименталь­на перевірка запропонованої методичної системи; розробка мето­дичних рекомендацій для тих, хто буде використовувати резуль­тати дослідження на практиці (вчителів, вихователів, методистів).

У педагогічних дослідженнях існує своєрідна «ієрархія» зав­дань. Спершу окреслюються найзагальніші, кожне з яких деталі­зується у процесі дослідження. Це дає можливість уявити дослід­ження як складний архітектурний комплекс, в якому завдання, що сформульовані, складають основу всієї побудови.

Об'єкт, предмет, мета і завдання окреслюють ту галузь педаго­гічної діяльності, яка досліджуватиметься у науковій роботі. Од­нак вони не розкривають обраний автором принциповий шлях ре­алізації поставленої проблеми. Він розкривається у провідній ідеї. Наукова ідея — це загальний план зміни предмету, як частка об'єкту дослідження, спрямованого на усунення (повністю або частково) деяких з кола питань, пов'язаних з розв'язанням обраної науко­вої проблеми. Наукова ідея формулюється у вигляді гіпотези дос­лідження.

Гіпотеза передбачає визначення, як на основі наявних знань, так і сформульованих знань, достовірність яких необхідно дослідити іпідтвердити. Зазначимо, що зміст гіпотези повинен бути конкрет­ним, відповідним до мети, об'єкта і предмета дослідження.

Як правило, гіпотеза не виникає в свідомості дослідника спон­танно. Вона є результатом глибокого осмислення теоретичних праць, досвіду практичної діяльності у тій чи іншій галузі педаго­гіки.

За структурою гіпотеза може складатись з двох елементів: пе­редбачення і припущення.

Передбачення - це визначення нового стану або процесу існу­вання предмету дослідження, а припущення це умови і засоби, методи, виконання та урахування яких призводить до переходу предмета дослідження у цей стан.

Логіка формулювання змісту гіпотези може бути індуктивною, дедуктивною або мати комплексний характер. Індуктивна перед­бачає визначення змісту гіпотези на основі сукупності фактів, які одержані у процесі проведених досліджень. Дедуктивна логіка передбачає формулювання тези на основі аналізу відомого загаль­ного положення. Комплексна має елементи передбачення перших двох підходів.

Тому побудова гіпотези завжди є творчим процесом, який роз­починається з визначення концепції дослідження.

Під концепцією розуміється система взаємопов'язаних науко­вих положень, котрі використовує дослідник для досягнення по­трібного результату. Концепція може ґрунтуватися на загальноп­рийнятих теоріях певної наукової школи (про що необхідно вказати у посиланнях на першоджерела та цитуванні літератури), а може бути авторською, тобто розкривати власні теоретичні мірку­вання дослідника. І в першому, і в другому випадку викладені по­ложення є низкою понять, а не штучним набором окремих різноп­ланових тверджень. Дотримання цієї вимоги дає можливість сформулювати гіпотезу, яка в концентрованому вигляді відобра­жає концептуальний зміст дослідження.

Існує два типи гіпотез.

Перший тип - теоретичні гіпотези, в основу яких покладено наукові закономірності, методологічні положення, логічні суджен­ня, аргументовані прогнозування, фундаментальні знання, що можуть бути не лише педагогічними, а й суміжними знаннями з психології, соціології тощо. Такі гіпотези є вагомими і значущи­ми, бо вони є засобом розвитку відповідної галузі педагогічної на­уки і елементом педагогічної теорії.

Другий тип - емпіричні гіпотези. Вони ґрунтуються на резуль­татах попереднього практичного досвіду, що нерідке набувається методом «проб і помилок» Цей тип гіпотез також має певну науко­ву цінність.

Теоретичні та емпіричні гіпотези називають ще пояснюваль­ними та описовими.

Більш високий - теоретичний - рівень гіпотезі розкриває ті чинники, внаслідок яких досліджувані педагогічні засоби будуть найефективнішими.

Теоретична гіпотеза мас досить складну структуру, оскільки її зміст відображає функціональну взаємозалежнім проблеми, пред­мети дослідження і шляхів отримання очікуваної результату.

Гіпотезу не можна будувати, виходячи з очевидних істин, вона завжди передбачає пошук чогось нового в теорії та практиці.

Серед основних функцій, які виконує гіпотеза в наукових дос­лідженнях, слід назвати такі: окреслення кола завдань, що мають бути взаємопов'язані і взаємодоповнюючі; систематизація скла­дових наукового апарату дослідження (проблема, об'єкт, предмет, мета, завдання) та етапів його проведення (обґрунтування акту­альності теми, теоретичне опрацювання проблеми, вивчення і аналіз педагогічного досвіду, розробка методики дослідження, проведення педагогічного експерименту, обробка добутих даних, формулювання висновків); прогнозування результатів наукового пошуку; поєднання теорії та практики педагогічної діяльності; встановлення зв'язку між уже відомими та новими фактами, от­риманими в процесі експерименту; пояснення явищ об'єктивної реальності; цілеспрямування перебігу дослідної роботи; розширен­ня та збагачення сфери педагогічних знань.

Навіть неповний перелік функцій гіпотези показує її провідну роль в організації та проведенні дослідження. Проте реальне здійснення цих функцій стає можливим тільки тоді, коли гіпотеза відповідає повним вимогам, а саме: може бути експериментальне перевіреною; має чітке однозначне формулювання, зміст якого охоп­лює лише ті педагогічні явища, котрі досліджуються в конкретній роботі; є принципово простою та ясною; складається з такої струк­тури, яка включає теоретичне пояснення висунутого припущення.

Порушення вказаних вимог часом спричинює типові недоліки у будь-якому педагогічному дослідженні.

Кожна гіпотеза підтверджується фактами, аргументами, що перетворюють її з припущення в достовірне знання. Для цього роз­робляється методика дослідження, яка має бути адекватною об­раному предмету, меті та завданням наукового пошуку.

Важливими характеристиками педагогічного дослідження є новизна отриманого знання та його значення для науки і практи­ки.

У формулюванні наукової новизни важливо враховувати три провідні умови:

1. Розкриття виду результату, тобто необхідно вказати, який тип нового знання добув дослідник. Це може бути вироблення концепції, методики, класифікації, закономірностей тощо, або методичних рекомендацій, дидактичних пропозицій, форм виховної роботи, які раніше не були відомі в педагогіці. Тобто слід розрізняти теоретичну та практичну новизну.

2. Визначення рівня новизни отриманого результату, його місця серед відомих наукових фактів. У зіставленні з ними нова інформація може виконувати різні функції: уточнювати, конкретизувати існуючі відомості, розширювати і доповнювати їх або суттєво перетворювати. В залежності від цього виділяють такі рівні новизни: конкретизація, доповнення, перетворення.

3.Оцінкою нових результатів є їх розгорнутий і чіткий виклад, а не формальне, нічим не підкріплене запевнення, що теоретичні позиції і практичні висновки дослідження є новими.

Необхідно запобігти і такого поширеного недоліку, як нагро­мадження складних термінів, що запозичені з інших наук і не вно­сять нічого нового у розуміння досліджуваної проблеми, а лише затьмарюють її педагогічний зміст.

Поняття наукової новизни досить відносне. Рівень нового в от­риманих результатах може бути різний. Це визначається типом виконаного дослідження, умовами його використання.

Отже, сама по собі характеристика новизни є недостатньою для оцінки виконаної роботи, її необхідно доповнювати критеріями педагогічної значущості, бо вона як і новизна, може мати теоре­тичну і практичну цінність.

Теоретична значущість є інтегральною характеристикою впли­ву проведеного дослідження на педагогічні ідеї та методи, комплек­сним показником його перспективності, доказовості, концептуаль­ності. Вона може виявлятися у сфері загальної педагогіки, її окремої дисципліни (дидактики, виховання, спеціальної методики).

Практичне значення характеризує реальні зрушення у на­вчанні й вихованні, що досягнуті чи можуть бути досягнутими через упровадження в педагогічну практику результатів проведе­ного дослідження.