Ліберальна економічна політика характеризується таким основними принципами:
- «основа ліберальної політики – повага до прав кожної людини, що значною мірою забезпечується правом власності» [6];
- «якщо немає поваги до власності, то людина не може реалізувати інші свої права» [6];
- «принципи конкуренції та плюралізму» [6];
- принцип вільного доступу до ринків праці та капіталу, освітнього, товарного, кваліфікаційного;
- «принцип свободи людини від анонімних установ та держави» [6];
- принцип самоорганізації громадян: розширення горизонтів для громадян в усіх сферах життя і зведення ролі держави до необхідного мінімуму;
- «можливість громадян можуть вирішувати у своїх громадах, об'єднаннях, районах міста, організаціях за інтересами, інших приватних інституціях, шляхом приватних ініціатив» [6];
- держава повинна забезпечувати збереження індивідуальних свобод, захищати громадян від насилля з середини та зовні, дотримання правових норм конституції;
- «принцип обмеження державної та приватної влади» [6];
- обмеження або відсутність політичної влади різних груп населення;
- «принцип свободи усіх громадян при прийнятті рішень у всіх політичних сферах у перспективі» [6];
- заперечення вирішення сьогоднішніх проблем за рахунок наступних поколінь, коштом держбюджетів, соціальних програм та придатного до життя довкілля у майбутньому;
- «принцип вільної світової культури та вільних світових ринків» [6];
- принцип співпраці заради розвитку через вільну світову торгівлю та створення вільних та самовідповідальних громадянських суспільств у країнах, що розвиваються;
- принцип лібералізації ринків інформації, технологій, товарів, послуг, валюти та капіталу в усьому світі;
- «ліберальна політика виступає за Об'єднану Європу та інші регіональні об'єднання» [6].
«Ідея «невидимої руки» на ринку Адама Сміта на початку 19 століття була актуальна і відображала дійсний стан речей у тодішній Англії, а потім і в інших країнах після затвердження в них системи вільної конкуренції. Наявність тільки дрібного і середнього виробництва, відсутність підприємств-гігантів, що здатні диктувати свої ціни і тим самим придушити вільну конкуренцію, об'єктивно задавала умови, при яких механізм ринкової конкуренції здатний автоматично забезпечувати оптимальний розподіл ресурсів по галузях господарства і повне ефективне використання цих ресурсів. Це був золотий час ринкової економіки, її буйна життєдайна молодість» [7].
«На початку 70-х років 19 століття наявність тільки дрібного і середнього виробництва, відсутність підприємств-гігантів, що здатні диктувати свої ціни і тим самим придушити вільну конкуренцію, об'єктивно задавала умови, при яких механізм ринкової конкуренції здатний автоматично забезпечувати оптимальний розподіл ресурсів по галузях господарства і повне ефективне використання цих ресурсів. Це був золотий час ринкової економіки, її буйна життєдайна молодість» [7].
В період домінуючої ролі неокласики, засади лібералізму залишились ті ж, проте економічна система в умовах масового виробництва була якісно новою, що не було враховано як теоретиками економіки, так і практиками. Безпідставна надія на регулюючу роль "невидимої руки" ринку призвела до того, що економіка залишалася взагалі без регулюючих механізмів. А це, в свою чергу, мало наслідком катастрофічну Велику Депресію, яка наочно продемонструвала повну неспроможність економічного лібералізму, що виявилася в нових умовах та призвела до катастрофічної диспропорції між виробництвом і споживанням, до величезного надвиробництва товарів при недоспоживанні, масовій злиденності багатомільйонних мас народу. [7].
«Найбільше в цей період від неолібералізму потерпіли країни Азії, Африки та Латинської Америки, які визволились від колоніального тягаря на початку 60-х років і стали жертвами неоколоніалізму наприкінці 20 століття» [2, с. 17].
«Інструментарій економічної політики, що розроблений на основі принципів економічного лібералізму в його сучасному варіанті, в жодній країні фактично не виправдав себе. Виключенням з цієї закономірності були рейганоміка в США і тетчеризм в Англії, але й у цих двох випадках принципи неолібералізму значною мірою коригувалися, видозмінювалися, принципи однієї школи даного напрямку доповнювалися, замінювалися принципами інших шкіл. У даний час успішна економічна політика у всіх країнах, включаючи США, пов'язана фактично з відмовою, відходом від окремих фундаментальних принципів економічного лібералізму і заміною цих принципів положеннями кейнсіанства. Так, вихід з економічного занепаду реалізується у всіх країнах безпосередньо не шляхом послідовної і радикальної лібералізації економічного життя, як пропонує неолібералізм, а шляхом стимулювання сукупного попиту - головного кейнсіанського інструменту» [7]. Прикладом такого відходу від лібералізму може служити економічна політика США останніх десятиріч. Зовсім не дивно, що адміністрація колишнього президента Б.Клінтона зробила вибір на користь "традиційних ліберально- кейн- сіанських принципів стабілізаційної політики", зберегла "колишню соціальну орієнтацію рузвельтіансько- кейнсіанського синтезу.
Активно проваджувався неолібералізм у практиктику на заході, що всупереч попередженню класика економічної соціології К.Полані про неминучість конче важких наслідків перетворення всього і уся на на об'єкт купівлі продажу і роз'єднання економічної і соціальної сфер суспільства. Він говорив, що «дозволити ринковому механізму бути єдиним вершителем доль людей і їхнього природного оточення або хоча б принаймні єдиним суддею належного обсягу і методів використання купівельної спроможності означало би зрештою знищення людського суспільства». «Це передбачення К.Полані довело свою істинність на всіх етапах неоліберальної трансформації ринкової економіки» [1,с. 80]. «Сьогодні загальновизнано, що неоліберальний варіант економічного розвитку завів економіку у глухий кут» [1,с. 80] проте на той час неолібералізм розглядали як ««адекватну» відповідь на вповільнення темпів економічного зростання, з якими зіткнулись західні капіталістичні країни після початку світової енергетичної кризи 1973 року» [1, с. 79]. Після Другої світової війни кейнсіанська теорія дала збій, тому правлячі верхівки різних країн звернулись до попередньої ідеології – «нехай роблять, що хочуть».
«З початку 90-х років минулого століття в економічній політиці країн з перехідною економікою застосовувалися переважно теоретичні принципи і рекомендації того варіанта неолібералізму, що представлений теорією сучасного монетаризму М.Фрідмена. Він, як відомо, рекомендує зменшення грошової маси до розмірів, при яких гроші, подібно золоту, стають рідким товаром - "повинна існувати певна оптимальна кількість грошей" [8, с. 370]. «Це покликане стимулювати гонку за ними і тим самим вивести економіку на траєкторію стійкого економічного зростання. Цей "стиск" грошової маси часто проводився зі старанністю неофітів, залучених до нової віри. Справа була доведена до бартеризації економіки. Однак українська та російська практика підтвердила досвід застосування рекомендацій М.Фрідмена у більшості країн: монетаристські методи економічної політики ведуть до банкрутства національно значущих підприємств обробної промисловості та форсованого розвитку видобувних галузей, тобто до формування такої структури національної економіки, що характерна для промислово відсталих країн. Такий однобокий розвиток характерний і для сучасної української економіки. Це однобокий розвиток видобувних галузей і занепад обробних і наукомістких та величезні масштаби бідності, масова убогість. Можна впевнено констатувати, що такий стан економіки - заслуга неоліберальної політики» [8, с. 369].
Останнім часом все більше країн ставлять задачу прориву за всіма напрямками - і в економіці, і в соціальній сфері. Фактично це означає курс на відхід від радикального лібералізму, що пов'язаний з ідеями М.Фрідмена та їхньою популяризацією послідовниками. Це означає курс на реалізацію теоретичних настанов теорії соціальної ринкової економіки з її органічною єдністю принципів економічної ефективності та соціальної справедливості» [7].
