« Неолібералізм прийшов на зміну класичному лібералізму, ідеї якого на початку 20 століття виявилися недостатніми для розробки відповідної системи ефективних заходів, спрямованих на запобігання монополізації ринкового господарства, соціальної поляризації суспільства нарощуванню державного інтервенціонізму. Велика депресія 1929-1933 рр. означала остаточний занепад класичного лібералізму та моделі вільного ринкового господарства» [5, с 352]. Саме в результаті перегляду ортодоксальний ліберальних позицій у 30-ті роки 20 століття виник неолібералізм «як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки» [8, с. 367].
«Неолібералісти виступають за лібералізацію економіки, використання вільного ціноутворення, домінуючу роль в економіці приватної власності та недержавних підприємницьких структур» [8, с. 367]. Роль держави в економіці, на їх думку, полягає у виконанні функції «нічного сторожа». Неолібералісти також довели «правомірність обмеженого державного втручання в економічні процеси, її сприяння вільному і стабільному функціонуванні підприємств як умові подолання незбалансованості економіки» [8, с. 368].
Уже в 30 – х роках ХХ століття у багатьох країнах світу були створені неоліберальні центри з розробки альтернативних заходів державного регулювання економіки, які б (заходи) сприяли відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму.
«Біля джерел відродження класичного лібералізму стояв відомий економіст і філософ Людвіг Фон Мізес» [5, с. 346]. Він, як і його попередники лібералісти, вважав, що «саме приватна власність є необхідним реквізитом цивілізації і матеріального добробуту, а її соціальна функція полягає в тому, що вона сприяє оптимальному використанню ресурсів і забезпечує суверенітет споживачів. На думку Мізеса, тільки приватна власність здатна бути основою раціональної економічної діяльності» [5, с. 346].
«Мізес звернув увагу на те, що посилення ролі держави неминуче призведе до посилення ролі бюрократії. Він неодноразово підкреслював у своїх працях, що саме вільний ринок відповідає демократичним принципам. Він пише, що в умовах вільного ринку споживач є центром економічної системи, «голосуючи» своїми грошима за той чи інший товар, тим самим визначаючи структуру суспільного виробницва, і тільки в умовах вільного ринку економічні суб'єкти максимізують свій добробут, маючи свободу вибору альтернативних можливостей. В умовах ринкового господарства становище людини визначають істинною мірою не традиційний статус, а власні зусилля» [5, с. 348].
Розвиток неоліберальний ідей і відродження ліберальний продовжив учень і послідовник Л.Мізеса Ф.Хайєк. Він протягом у всіх своїх дослідженнях повністю підтримував високу цінність принципів економічного лібералізму. «Однак він розглядає ринок не як винахід людини і не як механізм реалізації справедливості й оптимального розподілу ресурсів, а як спонтанний економічний порядок. Ринок, на думку Хайєка, не гарантує обов'язкового задоволення спочатку більш важливих, за загальною шкалою, потреб, а потім – менш важливих. Ніхто,зокрема, не знає потреб і можливостей усіх, але кожен вступаючи у добровільний обмін, повідомляє усім інформацію про свої цілі та можливості й одночасно одержує інформацію про готовність інших сприяти реалізації цих цілей. Ринок просто з'єднує конкуруючі сили» [5, с. 349].
«За Хайєком, у спонтанного економічного порядку є істотні переваги. Насамперед у ньому використовуються знання і прагнення всіх членів суспільства. І поширення цих знань, велика частина яких втілена у цінах є найважливішою функцією ринку. На думку Хайєка, механізм цін – це унікальний засіб комунікації, де ціни виступають і як свідчення визначеної значущості товару з погляду інших людей, і як винагорода за зусилля» [5, с. 350].
Велику увагу вчений приділяє розгляду механізму конкуренції. В рамках неокласичного напряму конкуренція розглядається як швидкий та ефективний спосіб оптимального розподілу ресурсів. «Оргінальність позиції Хайєка полягає в тому, що він перший розглянув конкуренцію як «процедуру, що виявляє»; як спосіб відкриття нових продуктів і технологій, що без її втручання залишилися б невідомими. Саме конкуренція в пошуках високого прибутку змушує шукати нові продукти, використовувати нові ринки сировини» [5, с. 350].
Хайєк також погоджується з економістами соціальної орієнтації, що «якщо ми справді хочемо розподіляти блага відповідно до заздалегідь уставлених стандартів добробуту, то немає іншого виходу, крім планування всього економічного життя» [5, с. 351].
«Сучасний варіант неокласичної теорії представлений у вигляді теорії монетаризму» [5, с. 356], яка в основних своїх теоріях спиралася на кількісну теорію грошей. Одним із найвідоміших представників монетаризму є І.Фішер. Досліджуючи механізм ринкової економіки(зокрема ринок грошей та ринок товарів і послуг), вчений дійшов висновку, що «оскільки гроші є посередником в актах купвлі-продажу, то кількість сплачених грошей завжди буде тотожна сумі цін реалізованих товарів і послуг» [5, с. 357].
М.Фрідмен поділяє і розвиває такі головні тези неокласичної школи: про невтручання держави в економіку, захищає ринок з утилітарних позицій («ринок ж гарантом вільного вибору, а сам вільний вибір – умовою ефективності і життєздатності системи» [5, с. 358]). Механізм цін, на його думку, - це те, що «забезпечує реалізацію економічної волі і ввзаємозв'язок дій вільних індивідів» [5, с. 359].
«Ефективнісмть економічної системи і її гнучкість залежать від можливості індивідуального вибору, тому Фрідмен є прихильником вільного ринку. Разом із тим, він визнає, що «ринкова модель» не повинна безроздільно панувати у суспільстві, тому він допускає державне втручання в економіку для забезпечення всім громадянам доступу до будь-яких благ, підкреслюючи необхідність пошуку компромісу між неминучими елементами диктатури й індивідуальним волевиявленням.
Найбільший внесок у формування теорії неолібералізму зробили німецькі економісти. Найвідомішим із них є В.Ойкен, також був прихильником ринкової системи господарювання і на цій основі розробив теорію «соціального ринкового господарства». Господарство такого типу грунтується на принципах: відкритості ринку, вільної конкуренції без монополістичних обмежень, свободи всіх господарських угод, права власності як основи вільної конкуренції та свободи угод, повної відповідальності підприємців за результати своє діяльності. А.Мюллер-Армак дав таке визначення соціального ринкового господарства: «це господарство, де принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання». Отже, він усвідомлював, що повернення до ідей свободи ринкового господарста класичного лібералізму не можливе, оскільки в сучасних умовах просто не можливо створити ринок вільної конкуренції.
Отже, представники неолібералізму, чітко усвідомлюючи, що ринкової економіки в чистому стані не може існувати в сучасних умовах, розвивали уже існуючі лібералістичні ідеї, коригуючу їх на тогочасні реалії.
