Стаття 395. Види речових прав на чуже майно

 

1. Речовими правами на чуже майно є:

 

1) право володіння;

 

2) право користування (сервітут);

 

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

 

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

 

У найбільш загальному вигляді права на чуже майно - це похідні від права власності права на чужу річ, обмежені у змісті і які надають управомоченій особі - титульному володільцеві - можливість впливати на річ без участі власника в рамках встановлених законом чи договором із власником. Похідний характер зазначених прав полягає у тому, що оскільки йдеться про використання чужої речі, то ці права не можуть виникати за умови відсутності такої чужої речі і головне права на таку річ, а саме права власності. Як може виникнути право проходу земельною ділянкою, якщо остання не перебуває ні у чиїй власності. За таких обставин ділянка є безхазяйною, а від так особі яка потребує проходу не потрібно встановлювати таке право. Адже мета будь-якого права на чужу річ - отримати можливість користування чужою річчю в певних межах з метою задоволення відповідних потреб користувача, якщо іншого способу задовольнити потреби користувача не існує. При цьому, право власності особи-власника такої речі обмежується.

 

Серед ознак речових прав на чуже майно слід назвати: по-перше, ці права мають обмежений характер (у порівнянні з правом власності); по-друге, їх об'єктом виступає переважно нерухоме майно; по-третє, їм характерне право слідування за річчю; по-четверте, права на чуже майно мають похідний від права власності характер; по-п'яте, їх види та зміст повністю визначаються законом.

 

2. Стосовно окремих видів прав на чуже майно перерахованих у ч. 1 коментованої статті відмітимо, що право володіння, про яке йдеться у п. 1 ч. 1 ст. 395 - є правом особи фактичного панування над річчю.

Наступним правом на чуже майно є право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (п. 3 ч. 1 ст. 395 ЦК України) за яким особа набуває відчужуване та успадковуване право користування земельною ділянкою для потреб ведення сільського господарства. Аналогічним за своєю природою є право суперфіцію (право користування чужою земельною ділянкою для забудови) з тією однак відмінністю, що останнє передбачає користування земельною ділянкою для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.

 

3. Частина 2 коментованої статті містить положення про те, що Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Не дивлячись на її декларативний характер, вона все ж має важливе значення і слугує своєрідним відправним пунктом у побудові системи прав на чуже майно у вітчизняному цивільному законодавстві. В доктрині цивільного права ще до сьогодні точаться суперечки з приводу того чи повинен ЦК України встановлювати закритий перелік речових прав в тому числі прав на чуже майно. Як бачимо, законодавець вирішив це питання встановивши відкритість такого переліку. Загалом це виправдано реаліями сучасного життя та інтенсивністю розвитку економічних відносин. А тому у випадку появи нових видів прав на чуже майно вони можуть передбачатися на рівні Законів України. У спеціальній літературі вже відмічалось про існування прав на чуже майно у випадку виникнення набувальної давності чи у разі встановлення так званих переважних прав тощо.

 

Слід відмітити, що реалізація принципу встановлення прав на чуже майно виключно законом, свідчить з одного боку про обмеженість переліку цих прав, так як останні можуть передбачатись тільки актами на рівні закону. З іншого боку - відхід від регламентації переліку таких прав виключно ЦК України може внести нормативну невизначеність їх режиму. На підтвердження сказаного можна навести положення ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 1 липня 2004 року, де наводиться перелік речових прав, які підлягають обов'язковій державній реєстрації: 1) право власності на нерухоме майно; 2) речові права на чуже нерухоме майно: а) право володіння; б) право користування (сервітут); в) право постійного користування земельною ділянкою; г) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); ґ) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); д) право користування нерухомим майном строком більш як один рік.

 

Як видно з наведеної норми, до прав на чуже майно, крім передбачених ч. 1 коментованої статті віднесені також право постійного користування земельною ділянкою та право користування нерухомим майном строком більш як один рік. Вбачається, що кваліфікація зазначених прав як прав із речовою природою є доволі спірним питанням, а особливо права користування нерухомістю строком більш, ніж один рік, яке в першу чергу пов'язане з орендними відносинами та формою договору оренди.

 

Крім цього, потрібно відмітити, що ч. 2 аналізованої статті має бланкетний характер і відсилає нас до інших законодавчих актів у яких можуть містись правила про інші речові права на чуже майно. Такими актами є у першу чергу Господарський кодекс України у ст. ст. 136 - 138 якого встановлено такі речові права як право господарського відання, право оперативного управління та право оперативного використання майна. Звісно правова природа даних прав так само є доволі спірною, однак сьогодні ці права існують і з цим потрібно рахуватися. Земельний кодекс України, глава 16 якого присвячена регулюванню права земельного сервітуту, а глава 16-1 - праву користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови. Те ж саме можна сказати про ст. 23 Лісового кодексу України, якою встановлено новий вид сервітутів - лісові сервітути.

 

132.