Армія Стародавнього Вавилону

 

Характеристику суспільно-політичного устрою Індії слід розпочати із аналізу географічного розташування Стародавньої Індії, куди входили території сучасних держав – Індії, Пакистану, Непалу, Бангладешу, Шрі-Ланки. Оточена Гімалайськими горами, водами Бенгальської затоки, Індійського океану та Аравійського моря, країна належала до числа найізольованіших держав тодішнього світу.

Індія була заселена ще в сиву давнину. Вчені схильні вважати, що вона була зоною антропогенезу[2]. Племена, що складали корінне населення Індії, включали представників усіх чотирьох рас, які спілкувалися майже 900 мовами та діалектами. Вони мали загальну назву дравіди. У північно-західній частині Індостану дравіди заснували кілька сильних рабовласницьких держав, політико-правова історія яких невідома. Різноманітні джерела дають змогу охарактеризувати державноправовий розвиток Індії, починаючи з середини ІІ тисячоліття до н. е. — часів вторгнення з північного заходу світлошкірих кочових племен аріїв[3]. Місцеве населення було частково витіснене у малопридатні для проживання регіони, інше — асимільоване з чужинцями, що наклало свій відбиток на суспільно-політичну організацію держави.

Суспільний устрій Індії сформувався під впливом ідей брахманізму. Соціальне розшарування у Стародавній Індії призвело, однак, не до формування класів (рабовласників і рабів), а до виникнення особливих суспільних груп — варн[4].

Отже, варновий поділ суспільства Стародавньої Індії був визначальним у встановленні правового статусу людини. Саме цим соціальна структура Індії відрізнялася від суспільного устрою інших стародавньосхідних рабовласницьких країн, де в основі поділу людей був їхній соціально-економічний стан.

З іншого боку, привілейовані варни посідали панівне становище у політичному житті держави. Наприклад, брахмани не займалися фізичною працею. Світські правителі (раджі) були змушені ділити з ними політичну владу і не могли без погодження з брахманами приймати жодного важливого рішення з питань державного життя. Вони не могли самочинно видавати закони, оскільки законодавчою ініціативою володіли брахманські школи. Закони отримували релігійне освячення, після чого впроваджувалися в життя. Світський правитель лише стежив за їх дотриманням і виконанням. Брахмани мали монопольне право тлумачити закони, давати поради іншим людям щодо їх дотримання та застосування.

Форма правління Стародавньоіндійської держави була монархічною, однак вона не мала деспотичних ознак, притаманних іншим стародавньосхідним країнам. На чолі держави були раджі, які управляли з участю брахманів. Вони походили із кшатріїв, їхня влада обожнювалася, а будь-який спротив царській волі карався мученицькою смертю. Закони Ману надавали раджі право розпоряджатися життям і смертю своїх підданих. Водночас робилося застереження: «Цар, який нерозумністю безтурботно мучить свою країну, негайно позбавляється з родичами країни та життя» (гл. VII, ст. 3).

В управлінні державою раджа опирався на три відомства (фінансове, військове та загальнодержавних робіт). Верхівка світської знаті та найвищі урядовці утворювали мантрипаришад — дорадчий орган при правителеві.

До складу управлінського апарату входили також радники царя та виконавці його доручень. Військова рада із 20 осіб, поділена на 6 колегій, відала питаннями оборони країни та організацією грабіжницьких походів.

Країна поділялася на провінції, очолювані представниками царської влади. На чолі міст стояли управителі, при яких діяла міська рада із 30 осіб. В основі управління на місцях знаходилася архаїчна десяткова система, притаманна державам з переважно кочовим складом населення: сільські райони поділялися за кількістю господарств на десятки, сотні і тисячі на чолі із десятським, сотським і тисяцьким. Села очолювали старости, до обов’язків яких входило управління життям поселення, збирання податків, боротьба зі злочинністю.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Як утворилася, розвинулася та припинила існування Стародавньоєгипетська держава?

2. Охарактеризуйте риси стародавньосхідної деспотії.

3. Який вплив на суспільно-політичний устрій Стародавнього Вавилону та Індії справив фактор завоювання місцевих племен чужоземцями?

4. Дайте порівняльну характеристику соціально-класової структури стародавньосхідних держав.

5. У чому полягала обмеженність влади правителів у країнах Стародавнього Сходу?

6. Поясніть, що таке ″недоторкане культове майно″ (Стародавній Єгипет)?

7. Які засоби забезпечення виконання зобов’язань передбачало стародавньоєгипетське право?

8.Як створювалася сім″я у Стародавньому Єгипті?

9. Як каралася у Стародавньому Єгипті жіноча невірність і чоловіча зрада?

10. Назвіть види і форми покарань за стародавньоєгипетським правом.

 

Тести-тренінги

1. До соціальної групи невільників Стародавнього Вавилону належали:

а) тамкари; г) мушкенуми;

б) авілуми; ґ) редуми.

в) вардуми;

2. Доповніть твердження: «Найвищим державним сановником у Стародавньому Вавилоні був...»

а) лугаль; г) тамкар;

б) нубанда; ґ) енсі.

в) джаті;

3. Судочинство у Стародавній Індії здійснювали:

а) царські та общинні суди;

б) сільські та міські суди;

в) колегії суддів;

г) магістерські та ратушні суди.

4. За формою правління Стародавній Єгипет був:

а) рабовласницькою теократичною монархією;

б) рабовласницькою олігархічною республікою;

в) брахманською монархією;

г) охлократичною деспотією.

 

§2. Стародавньовавилонське право

1. Виникнення права

2. Джерела, основні ознаки та риси права країн Стародавнього Сходу.

3. Закони вавилонського царя Хаммурапі:

а) регулювання майнових відносин;

б) шлюбно-сімейне та спадкове право;

в) кримінальне право;

г) судовий процес.

 

Література: 1 (с. 57—79); 2 (т. 1,с. 47—90); 3 (с. 32—36); 4 (с. 47—85); 6 (т. 1, с. 77—93); 7 (с. 19—24); 8 (с. 32—44); 9 (с.36-42); 10 (с. 60—71); 11 (с. 27—42); 12 (с. 9—25); 13 (с. 43—58); 14 (с. 43—59).

З усіх державно-правових інститутів давньосхідного суспільства чи не найскладнішим і найсуперечливішим є право. Те, що воно виникло із звичаїв первісного суспільства і будувалося на них, сумніву не виникає. Але коли і як починалася ця диференціація з виділенням права в окремий інститут регулювання суспільних відносин, які критерії відмінностей звичаїв від правових норм – ці питання надовго залишаться предметом дискусій дослідників. Нам невідома правозастосовна практики. Не виключено, що окремі досить ужорсточені норми мали залякувальний характер і рідко застосовувалися у процедурі судочинства.

Якщо виходити з того, що правовий звичай є не що інше, як санкціоноване державою і підтримуване силою державного примусу правило поведінки побутового характеру, то держава має бути першопричиною права. Цю точку зору ще у ХІХ ст. твердо відстоювали прихильники течії юридичного позитивізму. Значного поширення набула марксистська доктрина появи держави і права, яка детермінує цей процес диференціацією суспільства на класи, появою майнової нерівності та намаганням багатої верхівки закріпити своє майнове і соціальне становище засобами влади і права.

Інша група авторів, як, наприклад, шведський вчений Е.Аннерс, російський дослідник В.Ф.Графський, українські науковці Л.М.Бостан та

С.К.Бостан* роблять спробу обґрунтувати виникнення права раніше за державу. На їхню думку, право виникає не тому, що є держава, а тому, що самі суспільні відносини підштовхують до пошуку засобів їх регулювання, якими й стало право. Вони запроваджують поняття «архаїчне право» як звичаєве право додержавного періоду – перший тип права. Воно виникло не лише з причин економічного характеру, а й з умов духовного, соціального, політичного, ідеологічного характеру. Матеріал, з якого «робиться» право (воля, інтереси, мотиви, ідеї, цінності тощо), держава лише обробляє, систематизує, додає йому потрібної форми і визначає його юридичну силу. Такий «матеріал» існував ще до виникнення держави. Е.Аннерс виводить феномен права з родового ладу, де діяло так зване «примирливе право». Право стародавньосхідних країн мало своїм призначенням забезпечення експлуатації праці рабів та інших непривілейованих верств населення і регулювання суспільних відносин у країнах. Як рабовласницьке у своїй основі, воно відверто проголошувало нерівність людей за принципом їх поділу на вільних та рабів, а також з урахуванням специфіки соціально-класової структури в окремих державах.

У країнах Стародавнього Сходу рівень розвитку права визначався формами рабства. Однак право у значно меншій мірі, ніж інститути держави, залежало від перипетій політичного життя. Воно більшою мірою було детерміноване економічними потребами і реаліями рабовласницького суспільства.

Найдавнішим джерелом права рабовласницького суспільства став правовий звичай (звичаєве право). Він виник з багатовікової трансформації родоплемінних звичаїв та інших соціонормативних регуляторів первісного суспільства у правові звичаї. Згодом вони дістали санкцію державних органів, підтримувалися і захищалися силою влади.

___________________

*Аннерс Е. История европейского права. – М.,1996. – С.10-20; Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. – М.,2000. – С.36-52; Бостан Л.М.,Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С.57-58.

Характерною особливістю права Месопотамії є те, що у якості головного джерела права досить рано став писаний законодавчий акт (закон), прийнятий волею правителя. Його пова обумовлювалася своєрідними обставинами становлення і розвитку численних держав Межиріччя, котрі виникли в результаті війн, переворотів, завоювань, поглинання одних країн іншими. Перші царські записи не були законами у сучасному їх розумінні. Вони містили відомості про перемоги правителя, його благодійництво, добру волю, захист обездолених. Але перші записи заклали підвалини письмової традиції складання і обнародування законодавчих повелінь царя, тобто законів у теперішньому розумінні цього слова. Такими діючими законодавчими актами були найдавніші закони чи уривки з них, що дійшли до нас: Закони царя Ур-Намму (кінець Ш тис. до н.е.), Закони Ліпід-Іштара (поч.. П тис до н.е.), Середньоасірійські закони (середина П тис. до н.е.).

 

Джерела, основні риси та ознаки права країн Стародавнього Сходу.

 

Давньосхідне право було віддзеркаленням суспільства, відображало своєрідні особливості його соціального, економічного, політичного і духовного розвитку. Можна виділити такі його основні риси:

1. Синкретизм – внутрішня не розчленованість норми права, поєднання в ній чисто правового змісту з іншими засобами соціальної регуляції (звичаями, мораллю, традиціями, релігійними віруваннями, обрядами). Це свідчить про «родинне гніздо», звідки вийшло право, намагання законодавця підкріпити певне правило поведінки усталеними, вже давно відомими суспільству засобами. Так, ст..169 Законів Хаммурапі рекомендує суддям при прийнятті рішення вияснити, чи не здійснив син стосовно свого батька тяжкого гріха.

2. Правовий формалізм, який вимагав дотримуватися при виконанні певних юридичних дій обов’язкової форми, навіть певного наперед обумовленого ритуалу. Так, наприклад, ст..249 Законів Хаммурапі звільняла особу від відповідальності у тому випадку, коли найнятий нею осел здох. Доказом невинуватості наймача є принесена ним божественна клятва.

3. Казуїстичність. Вона полягала у формулювання правової норми не в абстрактній формі, а у вигляді конкретного випадку (казусу). Це свідчило про примітивний характер юридичної техніки і намагання законодавця підвести норму під всякий життєвий випадок. Ст. 244 Законів Хаммурапі вказує: «Якщо людина найняла вола або осла, і лев убив його в степу, то збиток покладається на господаря тварини».

4. Збереження у праві пережитків родоплемінних відносин. Це знайшло відображення у слабкому розвитку права приватної власності на землю, збереженні патріархальної сімї, колективної відповідальності членів сімї чи общини за вчинений злочин, наявність кровної помсти, самосуду, покарання за принципом таліону, символічного таліону, об’єктивної осудності (Див. ст..ст.21,23,200,218,229-230 Законів Хаммурапі).

Стародавньосхідним державам був притаманний так званий «азійський спосіб виробництва», і право, звісно, не могло не відповідати цьому типові держави. Можна виділити такі найхарактерніші ознаки права країн Стародавнього Сходу.

По-перше, земля перебувала у власності держави (правителя). Сільські общини чи окремі особи отримували землю у користування на умовах виконання ними певних обов’язків перед державою.

По-друге, особа монарха та його влада обожнювалася. Всякий злочин проти глави держави чи існуючого ладу, системи управління, релігії, служителів культу карався однозначно — смертною карою. Через це в нормах права, як правило, відсутні такі види злочинів.

По-третє, люди є нерівними у своїх правах та обов’язках. Це найяскравіше проявлялося у Стародавній Індії та Стародавньому Вавилоні. Там, де брахману оббривають голову, шудра карається смертю. Те, за що авілум розплачувався штрафом, мушкенум — фізичним покаранням. Водночас для привілейованих прошарків населення існували певні табу. Так, наприклад, брахманові заборонялося займатися лихварством.

По-четверте, джерелом закону виступає влада, а не народ. Закони розробляє і схвалює верхівка чиновницького апарату та жрецтво. Будь-яке народне представництво у законотворчому процесі відсутнє.

По-п’яте, норми права мають ужорсточений характер. Навіть за порівняно нетяжкі злочини (переховування раба-втікача, зняття рабського знаку) передбачалася смертна кара чи калічницькі покарання. Правові санкції носять детермінований характер. Це означає, що суд фактично позбавлений права на свій розсуд застосовувати шкалу покарань залежно від обставин здійснення злочину чи особи злочинця. Діяло незаперечне правило: вчинив злочин — неси відповідне покарання.

По-шосте, відчутний вплив патріархату на правові відносини. Глава сімейства перебував у незрівнянно вищому правовому становищі, ніж інші члени сім’ї: його не можна було продати в рабство за борги, в той час, як він міг це зробити стосовно будь-кого з членів своєї сім’ї. Жінка обмежується у право- і дієздатності.

Нарешті, слід відзначити значне поширення таліону як засобу покарання. У правовій свідомості тодішнього сус­пільства це було уособлення відплати, вищої справедливості. Безумовно, це був прогресивний крок у порівнянні з архаїчною кровною помстою чи саморозправою. Суттєва відмінність покарання за принципом таліону від кровної помсти полягала в тому, що тут судові і каральні функції брала на себе держава, а не рід скривдженого. Мали місце елементи судового розслідування справи.

Подібно до інших давньосхідних держав право Вавилону несло на собі помітний вплив релігійної ідеології. Але він не був таким глибинним, як, наприклад, у Стародавній Індії, а сама ідеологія була за своїм змістом дещо іншою. Якщо порівняти перелік гріхів за вавилонською книгою релігійних заклинань ″Шурпу″ (ХП ст..до н.е.) із злочинами за Законами Хаммурапі, то вони багато в чому співпадають. Але в уяві вавилонян поняття гріха (порушення божої волі) і злочину було різним. Гріхопадіння було можливе і без вини: грішник міг і не знати, який гріх він здійснив. Небесна кара могла наздогнати людину будь-коли і уникнути її можна було лише з допомогою молитви жерця-заклинателя. Злочин передбачав вину чи умисел зловмисника, і тут земне правосуддя було невідворотним.

На відміну від ідеології і права Стародавнього Єгипту, у месопотамській системі цінностей не існувало понять раю і пекла, поту- стороннього світу взагалі. Все, що супроводжувало людину у загробному житті, порівнювалося зі злом, а все добре пов’язувалося із земним життям. В шкалі цінностей людини головне місце належало не духовному удосконаленню і підготовці до життя після смерті, як у Стародавній Індії, а багатству, вище якого ставилося здоров’я, довголіття і діти.

Прагматизм мислення стародавніх вавилонян втілювався у формулі ″небо далеко, а земля дорогоцінна″. Ця обставина дозволяє зрозуміти багато особливостей вавилонського права, як, наприклад, майже повну відсутність в ньому релігійного забарвлення поступків людини і божественних санкцій за правопорушення. Закон визнає цінність людини як особистості, в тому числі жінки, деяку свободу її власного рішення у особистому житті. Примітивність правової техніки, формалізм норм, символічний, а нерідко – залякувальний характер санкцій притаманні Законам Хаммурапі. Саме цим можна пояснити покарання у вигляді відрізання грудей у жінки-годувальниці за намагання підмінити дитину (ст..194).

 

Закони царя Хаммурапі. Видатний вавилонський правитель Хаммурапі вже на третьому році царювання склав свої закони, які були записані на глиняних табличках. На 35-му році царювання за його наказом Закони були висічені на чорному базальтовому стовпі, який було знайдено у 1901 р. французькими археологами при розкопках міста Сузи. Усього законник містить 282 статті, пролог та епілог. У пролозі зазначається, що Бог Сонця Шамаш наказав, щоб Хаммурапі встановив у країні «право та справедливість» і подарував йому свої закони. На стелі дається зображення царя, який стоїть у молитовній позі перед Богом, котрий вручає йому свої закони. Цим самим проводиться думка, що це є Божі закони, які цар оголошує від свого імені всьому народові. В епілозі правитель ще раз наголошує на необхідності дотримуватися законів під страхом його власного покарання та Божої кари.

Метою видання Законів, на думку самого вавилонського царя, було встановлення в державі такого порядку, ″щоб сильний не гнобив слабшого, щоб виявити справедливість до сироти та вдови, щоб чинити суд у країні, щоб до пригнобленого виявити справедливість…″* Звичайно, в цих словах багато в чому ідеалізуються наміри правителя стосовно своїх підданих, як і те, що Закони цар Хаммурапі отримав з рук Бога Сонця Шамаша.

Завдяки появі законодавчого збірника Хаммурапі досяг значних успіхів у справі утвердження єдиновладного правління. По-перше, приєднавши до себе значні території сусідніх народів, Вавилон став великою державою тогочасного світу. Одним з напрямів досягнення єдності країни було запровадження єдиного, уніфікованого законодавства. По-друге, майнова і владна верхівка суспільства намагалася засобами права закріпити свої привілеї і переваги над іншими верствами, захистити своє майно від зазіхань на нього. По-третє, поляризація багатства і бідності неминуче вела до загострення соціальної напруги в суспільстві. Для згладження протиріч слід було законодавчо обмежити боргове рабство, захистити орендатора від свавілля землевласника, урегулювати інші питання життя суспільства.

Відомий дослідник давньосхідних цивілізацій С. Крамер так охарактеризував стан правосвідомості та правової освіти населення у Вавилонській державі: ″Закон і правосуддя були основоположними поняттями для стародавніх шумерів як у теорії, так і на практиці. Археологи знайшли

_______________

* Цит. по: Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищ. закл. освіти. – Львів, 2000. – С. 28.

 

тисячі глиняних табличок із найрізноманітнішими юридичними текстами: договори, угоди, заповіти, векселі, розписки, судові постанови. У Древньому Шумері учні старших класів присвячували чимало уваги вивченню законів і наполегливо освоювали важкі та специфічні юридичні формули, а також переписували зводи законів і судові рішення″*

Вивчення регулювання майнових відносин слід розпочинати із характеристики права власності. Основними видами власності була власність на землю, будівлі, рабів та рухомі речі. Формами власності на землю були: а) державна (царська); б) общинна; в) храмова; г) приватна; ґ) власність ілка.

Приватна власність на нерухоме і рухоме майно була досить поширеною. Посилено захищалася власність на рабів – одну з головних цінностей тогочасного суспільства. Людину, яка вивела за міські ворота чужого раба чи надала притулок рабам-втікачам, карали смертю. Цирульник, котрий знищував рабський знак (остригав другу половину голови раба), карався відсіканням пальців руки. Рабові, який заперечував приналежність до свого господаря, відрізали вухо.

Різновидом царської (державної) власності була ілка, куди входила земля, будівлі, раби тощо. Такі матеріальні цінності надавалися особам не у власність, а на час служби і під умову служби у користування. Вони вилучалися із цивільного обігу, а їхнє становище визначали статті 37, 40 Законів Хаммурапі. Володілець ілки був зобов’язаний особисто виконувати державну службу. Питання статусу такого майна на час служби його володільця віддзеркалюються у статтях 27, 28 Законів.

Суворо охоронялася приватна власність у Вавилоні, посягання на яку каралося різними видами покарання. Стратою каралась крадіжка раба (ст. 15), його переховування (ст. 16), крадіжка майна царя або храму (ст. 6).

Зобов’язальне право. Зобов’язання виникали із договорів і деліктів

_______________

* Цит. по: Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищ. закл. освіти. – Львів, 2000. – С. 29.

 

(правопорушень). Договірне право досягло значного розвитку, існувала відлагоджена правом і життєвою практикою система договорів. Якоїсь формальної процедури при їх укладенні не існувало, вони укладались просто, зрозуміло для всякого, в усній або письмовій формі. Але при цьому присутність свідків, кількість яких не обумовлювалася, була обов’язковою. З урахуванням поширення писемності в країні і наявності грамотних людей частіше намагалися укладати договори у письмовій формі – у вигляді запису на глиняній табличці чи фіксації на камені. При укладенні окремих угод додатково вимагалося проголошення клятви у присутності жерців, що підкріплювало непорушність договору. В тексті угоди зазначалися імена свідків і писця. Сторони скріплювали угоду підписами чи печатками. Все це робилося на табличці з сирої глини, яка після висихання на сонці ставала документом і могла довго зберігатися.

Документи свідчать, що можна було ″розмочити договір″, тобто змінити його умови. Глиняна табличка розмочувалася водою, після чого наносився інший текст. Вираз ″розбити табличку″ означав анулювати угоду. Невиконання договору тягло за собою різні види відповідальності аж до обернення в рабство.

Договір купівлі-продажу укладався, як правило, у письмовій формі, при свідках. Сам факт передачі цінної речі від продавця до покупця супроводжувався символічним дотиком до предмета паличкою, що означало завершення операції. Предметами купівлі-продажу були рухомі, нерухомі речі, а також діти і раби (вартість останніх коливалася від 4 до 20 сиклів срібла). Закон стояв на захисті інтересів покупця при купівлі рабів: якщо впродовж місяця від операції у раба чи рабині виявиться ″падуча″ хвороба (епілепсія), покупець може повернути товар продавцю, отримавши назад заплачені гроші. (ст.. 278 Законів Хаммурапі). Гарантією такої операції будуть свідки.

Договори найму передбачали найм речей, послуг та особистий найм. Оскільки земля у переважній більшості перебувала у колективній власності або взагалі не відчужувалася, значного поширення набули орендні відносини. Оренда земельних ділянок, садів виноградників була нетривалою – на один рік, хоча мали місце і п’ятирічні терміни, коли вимагалося примноження орендованої власності чи удосконалення предмета оренди (наприклад, вирощення молодого саду чи зариблення ставка). Орендна плата була досить високою – від половини до третини врожаю. При наймі цілини перший рік орендатор звільнявся від платні. Однак якщо він з власної вини не виростив врожай, він не звільнявся від орендної плати, яка встановлювалася по аналогії з доходами сусідів (ст.. 42). При стихійному лихові, котре призвело до втрати врожаю, орендатор теж не звільнявся від платні, але не сплачував відсотки за поточний рік (ст.. 48).

Незважаючи на значне поширення рабської праці, договори особистого найму вільних працівників були звичним явищем. Документи свідчать про найм мулярів, будівельників, столярів, пастухів, оплата праці яких коливалася від 8 до 12 сиклів на рік. Винагорода лікаря залежала від соціального і майнового становища пацієнта: з бідних бралася невелика платня, з багатих – значно більша. Навіть за відсутності клятви Гіппократа, яка зобов’язує лікаря надавати медичну допомогу за велінням совісті, у Стародавньому Вавилоні було ганебним для лікаря відмовити хворому у лікуванні на тай підставі, що він був не в змозі оплатити послугу.

Наймані працівники відповідали власним майном за цілісність речей, з якими вони працювали (худоби, реманенту, знарядь тощо). Так, пастух, який допустив втрату худоби з власної вини, ніс відповідальність за принципом ″рівне за рівне″ (тобто, компенсував втрачене). Але за крадіжку худоби він відповідав 10-кратною компенсацією.

Закон стояв на сторожі добросовісного і якісного виконання роботи найманим працівником. Будинки у Вавилоні будувалися здебільшого з глини, рідше – з каменю. Якщо споруджена майстром будівля обвалювалася, то він відбудовував її власним коштом, відшкодовуючи таким чином збитки господаря. А при загибелі господаря під уламками неякісно спорудженого будинку майстер підлягав страті (ст.. 229).

Розвиток торговельно-грошових відносин у Вавилоні спричинив виникнення банків, розгалуженого лихварства, а відтак – поширення договорів позики. Ст. 66, 93 Законів Хаммурапі вказують на те, що вони укладалися у письмовій формі. Відсотки були високими – від 50-60 % до 100% суми позики. Несплата боргу чи навіть відсотків могла призвести до втрати боржником особистої свободи. Боргове рабство набуло загрозливих для держави розмірів, оскільки в неволю попадали, як правило, селяни-общинники, ремісники чи дрібні торговці, які були платниками податків і складали основну масу ополчення у війську. З огляду на це Хаммурапі здійснив реформу боргового рабства, відповідно до якої було ліквідоване довічна боргова кабала і встановлений трирічний термін для відробітку боргу (ст.. 117). Авілуми взагалі не піддавалися борговому рабству.

Не побоявшись гніву і невдоволення лихварів-кредиторів, Хаммурапі намагався стати на захист боржника та його родини від свавілля кредитора. Ст. 115,116 вказують, що коли боржник буде силою взятий кредитором під варту у якості заложника і той помре в домі кредитора від побоїв чи поганого ставлення, то, якщо вбитий буде сином боржника, слід піддати смертній карі сина кредитора; якщо ж це буде раб боржника, то належить відважити третину міни срібла. При цьому борг автоматично погашався.

Закон також стояв на захисті майна боржника від самовільного його захоплення кредитором. Якщо той без відома і згоди боржника забере з його господарства позичене, він був зобов’язаний не тільки повернути забране назад, а й втрачав право вимоги боргу (ст.. 113). На боці інтересів боржника також була норма, за якою боржник мав право відшкодувати взяте в борг срібло чи зерно іншим майном з власного господарства. При цьому кредитору не дозволялося відмовлятися від такої компенсації (ст.. 66).

Ймовірно, операції, пов’язані з отриманням боргу, проходили в присутності свідків, а його повернення відбувалося з участю державного чиновника, який здійснював нагляд за дотриманням законності операції. Свідченням цього є ст.. 95, яка застерігала лихварів від зловживань під час видачі позики і одержання позиченого. Так, коли лихвар обмірюватиме чи обважуватиме боржника, вимагатиме більше грошей, ніж позичав, він втрачав все, що позичив, і боржник звільнявся від відповідальності.

Боржник, не маючи грошей для погашення боргу, міг розплатитися з кредитором зерном, при відсутності зерна – іншим майном або передати кредитору засіяне поле. І лише як крайній захід доводилося віддавати в боргову кабалу строком до трьох років когось із членів сім″ї. Коли врожай боржника гинув внаслідок стихійного лиха, він не звільнявся від сплати боргу, але відсотки за поточний рік не сплачував.

Шлюбно-сімейне та спадкове право базувалося на патріархальному характері вавилонської сім’ї. Шлюби були ранніми (дівчина виходила заміж у 12—14 років, а заручини відбувалися ще раніше). На відміну від права інших держав, дівчина у вавилонян виступала не як товар, а як рівноправна сторона у шлюбі. Про це свідчить форма укладення шлюбу. Крім традиційного обряду, треба було укласти шлюбний договір, який був однією з умов дійсності шлюбу (ст. 128). Наречений робив дівчині подарунок, платив за неї тірхату (калим), і це давало підстави вважати її своєю власністю. Дівчина приносила з собою посаг (шерікту), який нерідко перевищував розмір калиму (ст..162-164). Заручини передували шлюбу, але не передбачали обов’язкового створення сім″ї. У період між заручинами і шлюбом наречений міг відмовитися від створення сім″ї, але при цьому тірхат і шлюбний дарунок не поверталися. Коли ж відмовлялася наречена, то її родина повертала нареченому все отримане нею у подвійному розмірі.

Закон детально регламентував, куди і до кого переходило майно чи подарунки у різних випадках, які могли статися в сім″ї. Так, посаг після одруження переходив у користування чоловікові, а після смерті дружини – до її дітей. Якщо дітей у подружжя не було, посаг повертався батькові дружини, а той в свою чергу повинен був повернути чоловікові викупну плату. У випадку смерті чоловіка, розлучення з його вини чи ініціативи посаг повертався дружині. І навпаки, посаг залишався у чоловіка у випадку, коли розлучення було наслідком вини дружини.

. Допускався шлюб вільних осіб з рабинею чи з рабом (ст. 70), діти від якого отримували особисту свободу.

Моногамний шлюб був домінуючим, хоча чоловікові дозволялося за певних умов взяти заміж іншу дружину (ст. 141). Для чоловіка не існувало перешкод для розірвання шлюбу. Жінка могла вимагати розлучення у випадках:

— необґрунтованого звинувачення її у подружній невірності;

— нехтування нею як дружиною з боку чоловіка;

— подружньої зради чоловіка;

— безпідставного залишення чоловіком свого дому і сім’ї;

— коли при хворій дружині чоловік привів у сім’ю наложницю.

У цивільно-правових відносинах жінка володіла повною дієздатністю.

Водночас жінка посідала в сім’ї другорядне становище. Чоловік міг продати її та своїх дітей у рабство, застосувати щодо дружини фізичні покарання, віддати в рахунок відпрацювання боргу терміном не більше трьох років.

Закони Хаммурапі передбачали різні форми покарання за порушення дружиною подружньої вірності, регламентували порядок її повторного заміжжя. Суворе покарання чекало на заміжню жінку, яка «дасть вбити свого чоловіка через іншого мужчину» (її садовили на палю).

Поширеним явищем у Вавилоні була проституція — побутова та храмова. За свідченням грецького вченого-історика Геродота, кожна вавилонянка повинна була бодай раз у житті віддатися у храмі богині кохання Іштар першому зустрічному чоловікові. Існували категорії незаміжніх жінок (ентум, надітум, зікрум), які служили при храмах і займалися «священною проституцією», дохід від якої йшов на користь храму. Для фахової підготовки повій існували спеціальні школи.

Вавилонські ″жриці кохання″ не засуджувалися суспільством, могли досягти значних висот у кар’єрному рості і навіть стати фаворитками царя. В той же час закони стояли на сторожі моральності суспільства, встановлюючи жорстокі покарання за наклеп, брехливі свідчення, образу.

Діти вважалися однією з головних цінностей в родині, а багатодітні сім″ї були у пошані. Батько міг розпоряджатися ними на свій розсуд: віддати дочку у храм, продати у рабство, віддати в рахунок відпрацювання боргу. Бездітні сім″ї намагалися усиновити дітей з метою отримання додаткових робочих рук (особливо коли не було за що купити рабів). Правда, усиновлення відбувалося за згодою дітей (ст..186). Законодавець намагався захистити інтереси усиновлених дітей тим, що усиновитель не міг відректися від усиновлених дітей навіть у тому випадку, коли в нього народжувалися свої діти. Коли ж таке відбувалося, усиновитель мусів виділити усиновленому третину свого спадку. З іншого боку, усиновлені діти повинні були виявляти повагу до своїх названих батьків. Якщо така дитина відмовлялася від усиновителів, на неї чекало калічницьке покарання (відрізали язик). Відмовитися від батьків-усиновителів без наслідків усиновлений міг лише у конкретному випадку – коли батько-ремісник не навчив його своєму ремеслу або не включив у число рідних дітей.

Спадкове право. На перших порах, подібно до права інших рабовласницьких країн та згідно з багатьма нормами звичаєвого права, спадкоємцями визнавалися лише сини, з яких один мав перевагу над іншими. Дочки успадковували майно лише за відсутності синів. Згодом всі діти стали рівними щодо спадкових прав. У випадку смерті дітей раніше за батьків чи їхньої відмови від спадку спадкоємцями ставали онуки, а за їх відсутності – інші родичі за ступенем родинних зв’язків (брати померлого, його батько тощо). Усиновлені діти були рівними щодо спадкових прав з рідними дітьми. Так само рівні частки спадщини отримували діти від інших дружин померлого. Однак діти рабині, коли господар визнавав їх своїми, могли успадковувати лише рухоме майно.

Дбаючи про те, щоб багатство і всяке інше майно не виходило за межі роду, законодавець надає право на успадкування одруженим синам. Щодо заміжніх дочок, то безпосередньо в Законах про них нічого не сказано. Але деякий натяк на це дає ст.. 183, у якій зазначено, що дочка, народжена від наложниці, яка при одруженні отримала від батька посаг (а значить, була визнана батьком), не брала участі в успадкуванні майна. Очевидно, це стосувалося й інших заміжніх дочок. Саме таке правило існувало у багатьох правових джерелах пізніших часів.

Вдові повертався її посаг, а також подарунки чоловіка. Вона зберігала за собою право проживати в будинку померлого чоловіка. Після смерті матері її посаг до чоловіка не переходив, а поділявся порівну між дітьми. Майно раба після його смерті переходило до господаря.

Спадкування за заповітом не передбачалося. Однак перші ознаки його вже окреслюються. Зокрема, спадкодавці могли робити переваги на користь окремих спадкоємців чи позбавляти синів за якусь провину всього спадку чи якоїсь його частки.

Злочини і покарання. Поняття злочину у Законах Хаммурапі відсутнє, але сам зміст статей підказує, що під злочином розумілося порушення предписань законів. Правова думка вавилонян не досягла такого рівня, щоб закріпити загальні принципи кримінального права: форми вини, співучасті,, замаху на злочин, обставин, які посилювали чи пом’якшували покарання тощо. Все ж деякі згадки про це можна знайти, наприклад, у розрізненні навмисного і ненавмисного злочину (ст..206, 207), пособництва, підбурювання, недонесення про злочин, його приховування. Якщо побої, нанесені людині у бійці, спричинили її смерть, це не тягло обов’язкового покарання зловмисника смертною карою (як цього вимагало, наприклад, звичаєве право чи правило кровної помсти). Винний сплачував штраф, розмір якого залежав від соціального стану потерпілого. Ненавмисне нанесення рани у бійці звільняло винного від покарання. В той же час з особливою жорстокістю (спалювання заживо) каралася крадіжка під час пожежі, замовне вбивство жінкою свого чоловіка (жінку садовили на палю).

Злочини, за Законами Хаммурапі, можна класифікувати на такі групи:

· Злочини проти особи. Це – навмисне чи ненавмисне вбивство (вбивство дружиною свого чоловіка, невдала операція лікаря, доведення кредитором до голодної смерті боржника), тілесні ушкодження, образа словом або дією, брехливі звинувачення, наклеп.

· Майнові злочини. Під особливою охороною перебувало майно храмів і царського палацу (власність правителя), зазіхання на яке однозначно каралося смертною карою. При цьому не мала значення вартість і цінність вкраденого: ″Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину треба вбити″ (ст..6). Такому ж покаранню підлягали скупники краденого. Інша стаття (ст..8), на перший погляд, нібито суперечить ст..6, оскільки у казуїстичній формі деталізує характер злочинної дії злодія і покарання за неї. ″Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або осла, або свиню, або човна, то коли це боже або палацове, вона може віддати його у 30-кратному розмірі″. Насправді штраф у вигляді стягнення багатократної вартості вкраденого був рівноцінний смертній карі, оскільки така компенсація була фактично неможливою, і винний платив своєю головою. Навіть 10-кратна компенсація майна, вкраденого у мушкенума, була не під силу всякому злодію.

Щодо деяких майнових злочинів Закони Хаммурапі дозволяли застосовувати самосуд. Тут явно проглядається вплив звичаєвого права, яке вважало самосуд найсправедливішою формою відплати. Злодій, схоплений на місці крадіжки через зроблений ним пролом у будинку. Підлягав негайній страті і закопуванню на місці злочину (ст..21).

До майнових злочинів належали пограбування (ст..22), зняття з невільника рабського знака (ст..226-227), пошкодження чи знищення чужого майна (ст..53-55), потрава посівів худобою (ст..57).

· Злочини проти моралі, честі і гідності людини. Найпоширенішими з цієї групи були злочини проти сімейних устоїв: кровозмішування, невірність дружини, її розпусна поведінка (ст..129, 133, 143), зґвалтування (ст..130), крадіжка і підміна дитини (ст..14, 194), втеча дружини від чоловіка, переховування втікачки, крадіжка заміжньої жінки.

· Злочини проти порядку відправлення правосуддя. Неправдиві свідчення в суді, брехливі звинувачення каралися за принципом талону. Ст.5 передбачає покарання для судді, який змінив своє рішення у суддівській справі (під тиском чи за хабар) – сплата ним 12-кратної вартості суми позову і звільнення з посади.

· Професійні злочини. Мова йде про злочинні дії лікаря, будівельника, корчмарки, орендаря, пастуха тощо.

Важливо з’ясувати різноманітність думок авторів щодо трактування державних злочинів. Хаммурапі згадує про покарання за надання притулку злочинцям, про недонесення на змовників. Під страхом смерті для воїнів (редума і баїрума) вони були зобов’язані за першим наказом царя виступити в похід (ст. 26). При цьому їм заборонялося виставляти замість себе іншу особу. Чи можна такі злочини віднести до розряду державних?

Покарання відзначалися своєю жорстокістю. Лише смертна кара застосовувалася у понад 30 випадках. Неумисне чи необережне вбивство каралося смертю. Застосовувалися тілесні та калічницькі покарання, майнові відшкодування у кратному розмірі, покарання за принципом таліону, штрафи.

Судовий процес був переважно змагальним. Справа порушувалася з ініціативи потерпілої сторони. У державі вже склалося процесуальне право, яке вимагало від суддів не обмежуватися заслуховуванням свідків, а проводити роз­слідування. Встановлювалася карна відповідальність за неправдиві свідчення. Вони, як і неправдиві звинувачення, каралися за принципом таліону.

Основним видом доказів вини були власні зізнання, документи, судові клятви, речові докази, сліди вчинених дій, показання свідків. Складні і суперечливі судові справи нерідко вирішувалися з допомогою «божого суду» (випробування розпеченим залізом, киплячою водою, киданням у воду).

Судді несли відповідальність за зміну прийнятих ними рішень.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Яку мету переслідував Хаммурапі, створюючи свій кодекс?

2. Визначіть статус ілки.

3. Який порядок укладення договорів існував у Стародавньо­му Вавилоні?

4. Чи практикували вавилоняни усиновлення?

5. Які види успадкування майна передбачали Закони Хаммурапі?

6. Чому Закони Хаммурапі не передбачали злочинів проти держави та релігії?

7. Назвіть види доказів вини за Законами Хаммурапі.

8. У чому суть синкретизму правової норми?

9. Наведіть приклади покарання за символічним таліоном.

10. У чому суть покарання за принципом об’єктивної осудності?

Тести-тренінги

1. Ініціатором порушення судової справи у Стародавньому Вавилоні були:

а) родичі потерпілого;

б) державні органи;

в) сільська община;

г) органи місцевої адміністрації;

ґ) усі разом узяті.

2. За стародавньосхідним правом ордалія — це:

а) вид покарання;

б) вид доказу вини;

в) форма вини;

г) спосіб розшуку підозрюваного.

3. Право Стародавньої Індії

1. Джерела стародавньоіндійського права.

2. Закони Ману:

а) право власності та зобов’язальне право;

б) шлюбно-сімейне та спадкове право;

в) злочини та покарання;

г) судовий процес.

 

Література: 1 (с. 57—79); 2 (т. 1, с. 42—47); 4 (с. 111—157); 6 (т. 1, с. 94—114); 7 (с. 28—31); 8 (с. 32—44); 9 (с. 43-48); 10 (с. 86—94); 11 (с. 71—82); 12 (с. 25—28); 13 (с. 51—58); 14 (с. 42—59).

 

З найдавніших часів основним джерелом права Стародавньої Індії був правовий звичай. Із становленням держави дедалі більшого значення набувають закони, творцями яких були правителі держави та брахмани.

Варто звернути увагу на таку рису стародавньоін­дійського права, як його синкретизм. Якщо у праві інших країн Стародавнього Сходу більш-менш часто зустрічається синкретизм правових норм, то в Індії тісне поєднання права з релігією є повсюдним. Релігія зобов’язувала всіх дотримуватися певних правил поведінки — дхарм. Для кожної варни були притаманні свої дхарми, зібрані у дхармашастрах — книгах про правильну поведінку.

Вагомого значення набувала судова практика, яка базувалася на брахманському вченні, а більшість суддів у тогочасній Індії були брахманами.

Збірники дхарм, які містили положення релігійного, морального та правового характеру, були досить популярними. Їх стали називати законами, в результаті чого виникли закони Гаутами, Нарада, Артхашастри. Але найвідомішим збірником законів, джерелом стародавньоіндійської політико-правової думки були Закони Ману [5]. Вони з’явилися між ІІ ст. до н. е. і ІІ ст. н. е., в добу гострої боротьби між брахманізмом і буддизмом. Останній вже перетворювався на державну релігію, а брахманське вчення було домінуючим у людській свідомості і традиціях.

Закони Ману майже два тисячоліття були діючим збірником норм і правил поведінки. Тут правничий мате­ріал систематизований, викладений у компактній формі, а зовсім релігійно-міфологічні сюжети займають небагато місця. Збірник складається із 12 розділів і містить 2685 віршованих повчань, норм і правил. Значна кількість правових норм має форму афоризму. Багато місця відведено оспівуванню могутності брахманів, їх возвеличенню над іншими варнами. Соціальний консерватизм виявляється у презирливому ставленні до шудр і жорстокості покарань щодо них. Обожнюється царська влада. Під загрозою всіляких земних і небесних покарань Закони Ману закликають зберігати непорушність існуючого суспільного ладу.

Право власності варто розпочати характеризувати із вказівки на чотири види власності — царську, храмову, общинну і приватну. Формально земля належала правителеві, але фактично значна її кількість була в руках сільської общини. З часом виникає і приватна власність на землю.

Характерною особливістю поземельних відносин була відсутність чітко врегульованих питань земельної власності. Так само, як кожний підданий в державі не був упевнений у своїй особистій захищеності, так і земля могла в будь-який час змінити форму власності. Через це питання про те, чи перебувала земля та інша нерухомість у власності чи лише у користуванні особи, залишається дискусійним. Право власності на землю було ніби розчленоване: земля одночасно належала державі (верховна власність), общині (опосередкована власність) та приватній особі (особиста власність). Оскільки общинні землі були колективною власністю, то общинники не могли відчужувати свій наділ, а мали право лише користуватися ним. Це випливало із колективного характеру сільськогосподарського виробництва, яке базувалося на іригаційній системі.

Рухоме майно знаходилося переважно у приватній власності. Закони Ману вказують на сім способів набуття власності (гл. Х).: купівля, отримання дарунка, спадкування майна, знахідка, отримання здобичі, оплата за виконану роботу, позика. Детально регламентувалися можливості і право кожної варни на набуття власності: купівля, спадкування і знахідка були законними для всіх варн; отримання дарунка – лише для брахманів; отримання здобичі - тільки для кшатріїв; оплата за виконану роботу та позика під відсотки – тільки для вайшиїв.

 

Зобов’язально-правові відносини стосувалися насамперед процедури укладення договорів (наявність свідків, складання судових клятв). Визначалися умови дійсності договорів. Так, не вважалися дійсними договори, укладені з душевнохворими, дітьми, рабами, п’яними особами, обманним шляхом чи засобами насильства; а також такі, котрі були укладені всупереч звичаям і закону.

 

Об’єктом договору купівлі-продажу могли бути будь-які речі за умови, що продавець був їхнім власником. Покупець, який купував крадену річ, прирівнювався до злодія і карався як співучасник з навмисної дії. Тільки наявність свідків звільняла його від неминучого покарання.

Предметом договору позики були гроші і речі, які надавалися кредитору під відсотки або без них. Розмір відсотків залежав від варни боржника: для брахмана він становив 2% на місяць, для кшатрія – 3%, вайшия – 4%, шудри – 5%. Кредитору дозволялося всякими засобами примушувати боржника до сплати боргу: хитрість, насильством, погрозами тощо. Якщо боржник не мав змоги вчасно сплатити борг, то наслідки залежали від його варни: боржник рівної з кредитором або нижчої варни повинен був відробити борг, а вищої варни – сплачувати його частками.

Засобами забезпечення виконання договору (повернення позиченого) могла бути особа боржника або її майно. При несплаті боргу кредитор міг пред’явити на боржника позов до суду, який, як правило, постановляв рішення про відпрацювання боргу. Але при цьому боржник не перетворювався на раба, бо після відпрацювання вартості позиченого знову ставав вільним. Правда, кредитор нижчої варни навіть через суд не міг вимагати відпрацювання боргу від боржника, що належав до вищої варни.

Значне місце в Законах відводиться договору зберігання. Хранитель речі не ніс відповідальності у випадку її крадіжки чи знищення внаслідок стихійного лиха. Добросовісність зберігання і порядність сторін суд перевіряв за допомогою свідків. Іноді могла застосовуватися така процедура. У присутності свідків відповідачу таємно підкидалася якась цінна річ. Якщо той повертав її, вказуючи, що річ не належить йому, справу припиняли. Якщо ж присвоював — змушували повернути підкинуту річ і ту, що віддавалася йому на зберігання.

Шлюбно-сімейні правовідносини мали як правове, так і обрядово-релігійне підґрунтя. Дівчинку, зазвичай, ще дитиною віддавали заміж її батьки, а тому сама вона не могла обрати чоловіка. Щоправда, це правило не було аксіомою: у випадку, коли батьки не спромоглися (чи не захотіли) підшукати їй пару, вона була вільною у виборі своєї половини. Ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втричі молодшою за чоловіка (дівчата могли вступати в шлюб з 8 років, а чоловіки — з 24 років). Закони Ману освячували ранні шлюби і багатодітність, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої дитячої смертності, загибелі людей через епідемії, війни, стихійні лиха тощо. Стародавньоіндійські тексти вказують на вісім способів укладення шлюбу: найблагороднішим вважався шлюб, коли дочка віддавалася заміж з посагом та за власної згоди; найганебнішим — внаслідок викрадення або зґвалтування.

Жінка в Індії знаходилася під постійною опікою батька, чоловіка, сина: ″Батько оберігає [жінку] в дитинстві, чоловік оберігає її в молодості, сини оберігають її в старості, жінка ніколи не здатна до самостійності″. – вказують Закони Ману (гл.ІХ, ст.. 3). Покора чоловікові прищеплювалася дівчині ще з дитячих років. ″Чоловіка [навіть] не доброчесного, який зраджує або позбавлений хороших рис, вірна дружина повинна завжди почитати, як бога″ (гл. У, ст..154).

Чоловік ставився до дружини, як до власності: міг її продати в рабство, програти в кості, прогнати з дому, якщо вона не народить йому дітей, народжуватиме лише дівчаток або виявиться нелагідною до нього. Навіть у тому випадку, коли дітей не було з вини чоловіка, він міг примусити жінку народити дитину від того, кого він сам вибере.

Розлучення допускалося з ініціативи чоловіка або жінки. Для чоловіка ця процедура була спрощеною - ″негайно, якщо жінка сварлива″ (гл. ІХ, ст..81). Для жінки підставами для розірвання шлюбу було безпліддя подружжя, подружня зрада, безвісна відсутність чоловіка або жорстоке поводження з дружиною.

Здебільшого сім’ї були моногамними. Але брахманам дозволялося мати чотири дружини, де за гаремом доглядали не євнухи, а жінки чи чоловіки похилого віку. Траплялися випадки поліандрії[6].

Залежність індійки від чоловіка за стародавніх часів набула особливої форми у традиції саті — самоспалення вдови на поховальному багатті її чоловіка. За релігійними віруваннями вважалося, що причиною передчасної смерті чоловіка були гріхи його дружини, а тому саті сприймалася як спокута вдовою своїх гріхів. Готуючись до саті, вдова святково вдягалася, одягала прикраси, випивала наркотичний напій, який притуплював біль. Її, щоб вона, бува, не вискочила з вогню, приковували ліворуч від тіла померлого, глушили палицею, якщо вона намагалася вирватися з багаття. У більшості випадків вдова добровільно сходила на багаття, бо інакше життя для неї ставало нестерпним: родичі небіжчика не простили б її відмови виконати свій священний обов’язок.

Головним призначенням жінки вважалося народження і виховання дітей, перш за все синів – спадкоємців майна і продовжувачів роду. Потомство і худоба були основним видом багатства. Законним батьком дитини вважався чоловік дружини-матері, з якою він перебував у шлюбі, незалежно від того, хто був біологічним батьком новонародженої дитини. Жінка багато в чому прирівнювалася до домашніх тварин, рабинь, потомство від яких належало господареві (Закони Ману, гл.ІХ, ст.. 52-55). Мав місце продаж дружини і дітей, хоча це вважалося гріхом (гл.ХІ, ст..69). Але продані чи подаровані сини (як правило, у бездітні родини) не вважалися рабами і отримували всі права рідних дітей у новій сім″ї. Натомість, продана дружина не звільнялася від чоловіка (гл,ІХ, ст..46) за життя і вважалася його власністю навіть після його смерті. Очевидно, саме цим можна пояснити традиційну заборону повторного заміжжя вдови (гл.ІХ, ст..64) і тривале існування обряду саті.

У випадку смерті бездітного чоловіка його дружина повинна була на вимогу його родичів народити сина від когось з родини померлого (гл. ІХ, ст..57-65). Багатоженство не схвалювалося, але чоловік міг привести у свій дім іншу дружину, якщо перша була схильна до пияцтва, була злою чи марнотратницею (гл.ІХ, ст..80).

Розлучення з ініціативи чоловіка дозволялося навіть за умови появи небажаного потомства: ″Якщо дружина не народжує дітей, може бути взята інша дружина на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими – на десятому, якщо народжує тільки дівчат – на одинадцятому, але якщо виявляє грубість – негайно″ (гл. ІХ, ст..81). Дружина, яка вела себе негідно, піддавалася штрафу, який чоловік міг змінити побиттям різками на торговельній площі. Ганебність покарання посилювалася тим, що екзекуцію здійснював не сам чоловік, не кат, а чандал – особа найнижчого суспільного стану.

Спадкування майна здійснювалося лише за законом. Успадковувати майно батьків могли лише сини (ст. 185, гл. ІХ). Вони ділили спадок порівну, але найстарший син отримував додатково п’ять відсотків усього майна. Дочки участі у спадкуванні не брали, але їхні брати були зобов’язані виділити частку свого майна для посагу. Земля спадкуванню не підлягала, оскільки перебувала у колективній власності.

Норми кримінального права були просякнуті соціально-правовою нерівністю, яка виходила із варнового поділу вільного населення. Розрізнялися навмисні злочини і скоєні з необережності, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, співучасть і необхідна оборона. Все це свідчить про високий рівень розвитку правової думки, правової свідомості і суддівської практики.

До основних видів злочинів, належали: злочини проти релігії, державні, проти особи, сім’ї, моралі, майнові злочини.

Релігійні (образа богів, перехід в іншу віру) та антидержавні злочини (бунт, державна зрада, повстання, перехід на бік ворога) каралися смертю. Так само каралося навмисне вбивство. Тілесні ушкодження каралися досить суворо. Наприклад, спроба вдарити рукою чи палицею людину вищої варни каралася відрубуванням руки. Удар ногою чи плювання в обличчя карались відповідно відрубуванням ноги чи відрізанням губ, а тягання за волосся — відрубуванням обох рук.

Піддавалися суворому переслідуванню особи за злочини проти власності. Злодія, спійманого на місці крадіжки, страчували. Карали на смерть за крадіжку з храмів, царських комор, військового майна. Нічна крадіжка вважалася обтяжливою обставиною: зловмиснику спочатку відрубували руку, а потім садили на палю. Співучасники злочину каралися тим самим покаранням, що й виконавець. Особа, яка бачила крадіжку і не вчинила ніякої протидії, каралася вигнанням.

Багато місця в Законах Ману відводиться злочинам проти сім’ї та моралі. Навіть за розмову з чужою заміжньою жінкою карали штрафом, а особу нижчої варни — побиттям. За позашлюбний зв’язок з брахманкою шудру карали смертю, у вайшія конфісковували майно, кшатрія платив великий штраф, а брахман піддавався штрафу чи вигнанню. Шудри піддавалися смертній карі за зв’язок не лише з брахманкою, а й із жінкою будь-якої вищої варни. Невірну дружину зацьковували собаками, а її співучасника клали на розпечене залізне ложе.

Метою покарання було залякування, відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. До основних видів покарань належала смертна кара (проста і кваліфікована), калічницькі та тілесні покарання, вигнання, штрафи та конфіскації майна. Смертна кара для брахмана не застосовувалася, а найтяжчим покаранням для нього було остриження голови та вигнання.

Судовий процес. Основною формою судочинства був обвинувачу- вальний процес як у цивільних, так і у кримінальних справах. Справа розпочиналася з подання позовної заяви і показань у суді позивача та відповідача. У цивільних спорах кожна сторона виставляла поручників, які гарантували виконання судового рішення, особливо коли це стосувалося боргових зобов’язань. Відповідач позбавлявся права подати зустрічний позов, за винятком спорів про сварку, крадіжку, деяких торговельних угод.

Якщо відповідач визнавав свою провину, процес припинявся. В іншому випадку йому давався термін для відповіді: на перший раз 3-7 днів, вдруге – півтора місяці (для пошуку нових, переконливих доказів). На суді позивач був зобов’язаний доказово довести свою правоту і нікчемність доводів відповідача під страхом грошового штрафу. Неявка без причини на судове засідання автоматично вело до програшу справи.

Судочинство здійснювалося публічно. Змагальність сторін посилювалася правом когось з них ″битися об заклад″ (виставляти у якості доказу своєї правоти певну грошову суму). За умови виграшу справи сума поверталася, а той, хто її програв, сплачував певну суму грошей у казну.

Показання свідків був важливим доказом у судочинстві. При цьому діяв усталений принцип: свідок мав бути рівним за соціальним статусом зі своєю стороною. Лише у тяжких злочинах (вбивство, крадіжка, насилля) свідчити могли інші особи. Коли потрібних свідків у справі не знаходилося, дозволялося приймати до уваги свідчення дитини, похилої людини, учня (стосовно вчителя), родича, раба, жінки (гл. УШ, ст..70,71).

Лжесвідчення вважалося злочином і іноді каралося штрафом, який дорівнював десятикратній сумі позову або вигнанням за межу держави. З найдавніших часів практикувалися ордалії - ″суд божий″ - випробування вагами, вогнем, водою, отрутою. Але ордалія застосовувалася зі згоди сторін і при відсутності переконливих доказів – документів, показань свідків, речових доказів, і здійснювалася публічно.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Коли та за яких обставин з’явилися Закони Ману?

2. Назвіть та охарактеризуйте джерела стародавньоіндійського права.

3. Які види власності визначають Закони Ману?

4. Як регулювалися поземельні відносини у Стародавній Індії?

5. На чому базувалися зобов’язально-правові відносини?

6. Дайте характеристику шлюбних відносин.

7. Зазначте прогресивні сторони кримінально-правових норм.

8. Дайте класифікацію злочинів за Законами Ману.

9. Визначте мету та види покарань у Стародавній Індії.

Тести-тренінги

1. За Законами Ману право на успадкування майна мали:

а) лише сини;

б) всі діти порівну;

в) доньки та сини від першої дружини;

г) старший син;

ґ) молодший син.

2. Судочинство у Стародавній Індії здійснювали:

а) царські та общинні суди;

б) сільські та міські суди;

в) центральні та місцеві суди;

г) магістратські та ратушні суди.

Тема 2

Держава і право країн античного світу

§ 1. Держава і право Стародавньої Греції

1.Полісна організація античних держав.

2. Утворення Афінської рабовласницької держави. Реформи Солона і Клісфена.

3. Суспільний лад та державний устрій Афінської республіки.

4. Право Афінського полісу.

5. Суспільний лад та державний устрій Стародавньої Спарти.

 

Література: 1 (с. 80—112; 126—131); 2 (т. 1, с. 91—175); 3 (с. 58—77); 4 (с. 158—199); 6 (т. 1, с. 129—159; 193—197); 7 (с. 37—54); 8 (с. 45—98); 9 (с.49-66); 10 (с. 95—124); 11 (с. 100—1400); 12 (с. 28—40); 13 (с. 59—78); 14 (с. 60—80).