Суспільно-політичний устрій стародавньосхідних країн

1. Утворення стародавньосхідних держав, їх загальна характеристика.

2. Утворення Стародавньоєгипетської держави, її суспільно-політичний устрій та право.

3. Стародавній Вавилон: утворення держави та її суспільна організація.

4. Державний устрій Стародавньовавилонської держави.

5. Суспільний устрій та державний лад Стародавньої Індії.

Література: 1 (с. 29—56); 2 (т. 1, с. 3—20, 32—46); 3 (с. 17—57); 4 (с. 30—46; 86—100); 6 (т. 1, с. 13—76); 7 (с. 6—19; 24—28); 8 (с. 9—31); 9 (с. 18-35); 10 (с. 22—24; 40—50; 54—59; 72—85); 11 (с. 11—27; 43—70; 83—99); 13 (с. 23—42); 14 (с. 23—42).

Найдавніші держави виникли у тих регіонах землі, де існували найсприятливіші умови для життєдіяльності людини, за яких при порівняно низькому рівні розвитку продуктивних сил можна було отримати вагомий додатковий продукт і вигідно експлуатувати працю рабів. Такими регіонами були Стародавній Схід, під яким розуміють країни Близького Сходу (Єгипет, Ассірія, Вавилон, Хетське царство, Фінікія, Палестина), Стародавня Індія та Стародавній Китай. Саме тут виникли найперші в історії людства держави і склалися найбільш ранні правові системи.

У розкладі первіснообщинного ладу та появі перших зародків державності головну роль відіграв економічний фактор. В його основі знаходиться поява надлишкового продукту, що надало можливість експлуатувати працю своїх одноплемінників. Зрозуміло, економічної самостійності, в першу чергу, набувала родоплемінна верхівка (вождь, рада старійшин, жерці).

Але при родоплемінній структурі суспільства влада не була відокремлена від родового колективу. При закостенілій системі самоуправління статус військового вождя, старійшини чи жерця був надто нестійким і нестабільним. Тому майнова верхівка племені всіма правдами і неправдами намагалася узурпувати і спадково закріпити свої повноваження. Іншими словами, до майнових прав слід було додати ще соціальні привілеї і переваги. Отже,вступає в дію другий фактор формування державності.

Другий фактор зародження державності — військова організація суспільств а. Війна стала ефективним і дешевим засобом одержання багатства. Формуються військові структури (військовий вождь, професійні воїни, ополчення), які започатковують «військову демократію». Відтепер найважливіші питання життя племені чи об’єднання племен вирішуються військовим вождем чи на зборах воїнів. Органи родоплемінного самоуправління відтісняються на задній план. Вперше з’являється нова організація, відокремлена від основної маси суспільства — політична влада.

З часом і сама «військова демократія» приходить до занепаду. Замість загальної рівності, спільного обговорення питань воїнами приходить нове правління — аристократія на чолі з вождем-монархом. Влада вождя все більше набуває самовладних рис і стає політичною, тобто спирається вже не на власний авторитет, а на військову силу і багатство. З іншого боку, на політичний характер влади вказує і те, що вона зосереджується в руках небагатьох і діє в інтересах небагатьох. Основна маса суспільства відсторонюється від влади. Створюється ореол святості і недосяжності самої влади і її персоніфікаторів.

Суттєвий вплив на виникнення державності на Стародавньому Сході виявив природний фактор — необхідність здійснення великомасштабних зрошувально-осушувальних робіт, які були під силу лише могутній централізованій державі. Звідси і виникає одна із найпоширеніших форм прав­ління — стародавньосхідна монархія рабовласницького типу.

Рабовласницька держава є за своєю суттю політичною організацією рабовласників, створеною з метою здійснення їх необмеженої диктатури і повновладдя щодо рабів і владних функцій стосовно інших категорій населення.

Давньосхідна монархія виникла внаслідок трансформації влади виборного військового вождя общини, племені, об’єднання племен (фратрії) у владу правителя-монарха. Причому при зовнішній схожості давньосхідної монархії з іншими пізнішими одноосібними формами правління вона мала свої докорінні відмінності. Це, зокрема, стосувалося меншої ізоляції публічної влади від суспільства, яке її породило, тісних зв’язків політичного правління з виконанням розпорядчих, господарських, релігійних, військово-адміністративних, судовий функцій.

Давньосхідний правитель наділявся повноваженнями управляти державою, відправляти релігійний культ (верховний жрець), давати тлумачення волі божества (намісник бога на землі), організовувати релігійні церемоніали, здійснювати жертвоприношення, контролювати діяльність не лише своїх підлеглих, а й общин, сімей, окремих осіб. Такий тотальний контроль з боку правителя життя своїх підданих (які принизливо мусіли іменувати себе рабами володаря) схиляв деяких дослідників до думки про ″неправильність″ і навіть ″згубність″ давньосхідної деспотії для суспільства. Насправді ця форма правління в тих умовах давала можливість вижити суспільству в єдиноборстві з силами природи і протистояти зовнішній експансії.

Глава держави на Стародавньому Сході мав широкі повноваження щодо встановлення розмірів державних податків на користь казни, якою він міг розпоряджатися, як своєю. Він розподіляв земельний фонд країни, регулював збір продуктів на загальнодержавні потреби і організовував їх видачу в разі потреби населенню, армії чи окремим привілейованим верствам, визначав міру участі муст, общин, родів чи окремих осіб у виконанні робіт загальнодержавного значення.

Широкі повноваження правителя давньосхідної держави на перших порах не підкріплювались ″авторитетом сили″, тобто необхідними для цього засобами впливу і примусу. Тому спочатку монарх застосовував ″силу авторитету″, зберігав прихильність до інститутів традиційного управління додержавних часів – ради старійшин, народних зборів, жерців, знаті тощо. Проте згодом давньосхідна монархія посилюється владою правителя як військового вождя. Він наділяється повноваженнями по керівництву об’єднаним військом, бере безпосередню участь в організації державної військової сили. Навколо нього зосереджується його найближче оточення – воєначальники, а також професійні воїни, зацікавлені в отриманні більшої частки військової здобичі, привілеях, швидкому збагаченні. Все рішучіше і менш приховано оформляються поліцейсько-репресивні повноваження давньосхідного деспота, опорою якого стають постійні військові загони (професійна армія), які нерідко є найманими. На базі цього ступінь його примусових владних повноважень посилюється, монарх отримує право визначати долю своїх підданих, аж до питання про життя і смерть. Це свідчить про встановлення особливого політичного режиму, при якому піддані жили у постійному страхові, не маючи захисту від свавілля правителя чи його оточення. Неважко здогадатися, що навіть видані в країнах закони (як, наприклад, Закони царя Хаммурапі) не могли захистити особу, оскільки могли бути просто знехтувані монархом без будь-яких наслідків.

Все наведене вище дає підстави називати давньосхідну монархію східною деспотією (від давньогрецької ″ despoteia ″ - необмежена влада). Їй були притаманні свої риси.