Утворення та розвиток Франкської держави

В перших століттях нашої ери Римська держава досягла небачених розмірів, охоплюючи території Європи, Близького Сходу, Малої Азії, Північної Африки, а Середземне море стало внутрішнім морем держави. На цих землях проживала величезна кількість племен, народів, яких римляни презирливо називали варварами. Зокрема, у Західній Європі жили готи, франки, бургунди, алемани, англосакси тощо. Визнавши зверхність влади римських правителів, місцеві вожді очолювали союзні Риму армії, отримували звання римських магістратів. Занепад центральної влади в Римській імперії спонукав до сепаратистських рухів серед варварських племен, розширення повноважень місцевих правителів. З початку У ст.. між ними розгортаються кровопролитні міжусобні війни, яуі призвели до утворення ″племінних держав″ варварів. Але особлива місія у Західній Європі випала на долю салічних (приморських) франків, котрі входили в союз германських племен на північному сході Галлії – провінції Римської імперії.

Франкська держава була заснована у Галлії племенами франків[17] наприкінці V ст.

На відміну від інших германських племен франки стали активно розширювати свої володіння як на захід (на територію Галлії), так і на схід (вглиб Німеччини). Початок завойовницьких походів франків поклав король Хлодвіг І, який розширив межі держави до Піренейських гір і витіснив римлян з Галлії. Прийняття ним християнства (близько 498 р.) забезпечило підтримку духовенства і галло-римського населення у боротьбі проти інших германських племен, які в більшості були язичниками. Поступово влада франків поширилася на центральну Німеччину. У державі встановилася династія Меровінгів.

У першій половині VІ ст. Франкське королівство являло собою велике політичне об’єднання. Франкський король здійснював управління в центрі і на місцях через своїх слуг. Особи, наближені до короля, трансформувалися в органи державного управління, витіснивши старовинні виборні посади. Попри поступове зміцнення Франкської держави, вона ще довго перебуватиме в лоні спадкоємниці Римської імперії — Візантії. І лише у VIII ст. титул римського імператора буде присвоєний королю Карлу Великому. За його правління (768—814 рр.) Франкська держава досягла найвищого рівня розвитку.

На думку більшості вчених, Франкське королівство у своєму розвитку пройшло два основних етапи. Перший охоплював період з кінця V до кінця VІІ століть і характеризувався поступовим становленням класичної моделі феодальної держави з притаманними їй рисами сеньйоральної монархії і системою сюзеренітету-васалітету. У цю добу в надрах франкського суспільства відбуваються глибокі соціально-економічні та політичні перетворення, що за­клали підвалини майбутньої Франкської імперії. Для другого періоду (VIII — середина ІХ ст.) характерне послаблення феодальних відносин, яке супроводжувалося, насамперед, привласненням общинних земель світськими і духовними феодалами, нагромадженням в їхніх руках великої земельної власності як основи експлуатації підвладного населення.

На початку ІХ ст. Франкська держава перебувала в зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Захід­ної Європи і не маючи на своїх кордонах сильних противників, держава здавалася нездоланною і вічною. Однак вже тоді всередині країни стали зароджуватися передумови її занепаду і розпаду. По-перше, створена шляхом завоювань і анексій, вона включала в себе конгломерат народностей і племен, пов’язаних між собою лише військовою силою. По-друге, підпорядкувавши собі все селянство і міста, феодали втратили інтерес до власної держави, її єдності та міцності. Нарешті, свою роль відіграв економічний фактор. Господарство франкського суспільства мало переважно натуральний характер, а відтак були відсутні міцні і стабільні господарські зв’язки між регіонами. Це породжувало місцевий сепаратизм, роздробленість, а іноді й ворожнечу між окремими територіями.

Усі наведені вище фактори обумовили переростання Франкської держави від ранньофеодальної монархії до феодальної роздробленості. Карл Великий пережив двох своїх законних синів і залишив трон третьому — Людовику Благочестивому, на час правління якого припадає поступовий розпад імперії. У 843 р. розкол держави був юридично за­кріплений у договорі, укладеному у Вердені внуками Карла Великого. Правонаступниками держави стали три королівства, які поклали початок самостійному існуванню феодальних держав у Франції, Німеччині та Італії.

Держава франків не знала рабовласницького етапу розвитку виробничих відносин. Вона виникла в той час, коли рабство в Європі себе віджило. Хоча «Салічна правда» — правова пам’ятка франків — вказує на існування рабської праці, проте вона не набула значного поширення. Раб, на відміну від вільного общинника, прирівнювався до живої істоти нарівні з тваринами чи іншими господарськими речами. Шлюб раба з вільною людиною перетворював останню на невільника.

Суспільний устрій. Загалом, франкське суспільство VІ—VІІ ст. було складним комплексом груп, верств та прошарків населення, становище яких було нестійким та мінливим. Основне історико-правове джерело цього періоду — «Салічна правда» — виділяє наступні групи не стільки за соціально-економічними ознаками, скільки за правовим критерієм:

а) вільні франки, вергельд за вбивство яких становив 200 солідів;

б) знатні особи держави, чия знатність визначалася лише за однією ознакою – близькістю до короля (600 солідів);

в) вільні воїни, за вбивство яких під час військового походу призначався вергельд, що вимірювався тотожною сумою;

г) антрустіони (знатні воїни, близькі до короля), за вбивство яких встановлювався максимальний вергельд — 1800 солідів.

До вільних, окрім названих, належали також римляни, життя яких хоча й захищалося нижчим вергельдом (100 солідів), проте ніяк не означало обмеження їх у правах.

До груп залежних категорій належали літи, вільновідпущеники та раби.

Перераховані вище угрупування мали, як зазначалося, різний правовий статус. На проміжному правовому щаблі між залежним і вільним общинником перебувала своєрідна група осіб, що у франків отримала назву «літи». Сам факт, що літа не можна було відпустити на волю, свідчить про його підневільний стан. Проте літа не можна зрівняти й з рабом. Про це свідчить те, що літ вів своє господарство, за його вбивство сплачувався вергельд лише вдвічі менший, ніж за вільного франка, в той час, як за раба платили штраф, що дорівнював його ринковій вартості. Інколи «Салічна правда» зближує літа з рабом чи з римлянином. Вергельд за вбивство першого і останнього — 100 солідів. На цій підставі можна стверджувати, що літи, як і римляни, не мали франкського походження. Ймовірно це були вільні колись варвари, яких завоювали франки під час просування у Галлію. Залишені франками на захоплених територіях літи не мали значного матеріального достатку, проте мешкали у власному будинку і мали невелике господарство.

Найчастіше після франків у «Салічній правді» згадуються раби. Про безправність раба і вартість його життя свідчить такий титул із «Салічної правди»: «Якщо хтось викраде раба, коня чи іншу тяглову тварину, той сплачує вергельд у розмірі 30 солідів». Раб фактично перебував на становищі речі, а вергельд за нього сплачувався на користь господаря. Він не мав власності. Проте інколи його праця оплачувалася. Інакше як можна пояснити положення із «Салічної правди» про виплату рабом вергельду в розмірі 6 солідів за зґвалтування рабині. Його дружина, діти та особисте майно належали господарю. Шлюб раба з вільною особою, як і вільного з рабинею, призводив до втрати свободи. Звичайна ціна раба становила 30—35 солідів, але раби, які володіли певною кваліфікацією, оцінювалися у 75 солідів. Як правило, їхня праця застосовувалася у великих господарствах.

Один раз «Салічна правда» згадує про вільновідпущеників. Тут говориться про відпущення раба чи літа на свободу через динарій (спеціальний ритуал звільнення). Після отримання свободи невідомо, якого статусу набували колишні невільники. Певно, кожен із них облаштовував своє життя як умів чи як йому поталанило і користувався певними життєвими благами подібно до вільних людей.

Помітний вплив на суспільне життя держави виявляли священнослужителі. Крок до зміцнення союзу з церквою першим зробив Хлодвіг, який, керуючись насамперед полі­тичними міркуваннями, разом із 30-тисячним військом прийняв християнство. Проте у цей період церква ще не стала централізованим політичним утворенням. Вона швидше нагадувала духовну єдність людей на чолі зі своїм єпископом, що незабаром отримає титул Папи Римського.

З розширенням впливу церкви на мирян зростала і за­цікавленість держави у зближенні з духовними ієрархами та захисті їхніх прав та інтересів. Це виявилося у збільшенні вергельду за вбивство служителів культу. Наприклад, за позбавлення життя єпископа вергельд дорівнював 900 солідів, простого священика — 600 солідів, а диякона — 300 солідів. Таким чином, до VIII ст. церква поступово посилювала свій вплив на стан справ у державі. У цей час її землі за приблизними підрахунками охоплювали не менше третини всього земельного фонду країни.

Державний лад. Франкська монархія V—ІХ ст. за своєю формою була ранньофеодальною державою. Вона характеризувалася двома важливими обставинами: а) наявністю відносно сильної центральної влади, зосередженої в руках короля; б) збереженням пережитків первіснообщинної демократії на місцях.

Попри намагання, перший король франків Хлодвіг так і не зміг остаточно позбутися реліктів попередньої епохи. Один із сучасників короля залишив письмові свідчення, які вказують на вагання Хлодвіга при виборі між традиціями військової демократії і віяннями нового часу. Це розповідь про дорогоцінну чашу із Суанського храму, якою, як трофеєм, хотів заволодіти король після чергової здобутої ним перемоги. За військовим звичаєм франків, захоплене в боях майно мало бути розподілене між усіма воїнами. Король не мав ніяких переваг над рештою, і тому Суанська чаша дісталася іншому претенденту, котрий на очах у всіх розбив її, демонструючи зневагу до дорогоцінностей. Хлодвіг, керуючись усталеними звичаями, не зміг відібрати чашу у воїна ні силою, ні хитрістю. Щоправда, дещо пізніше король помститься норовливому воїну: під час стройового огляду він знайшов у нього недоліки і власноручно відтяв воїнові голову.

Ще одним атрибутом, що залишався від доби військової демократії, були так звані березневі поля — своєрідні народні збори озброєного франкського населення у вигляді щорічних військових оглядів, котрі проводилися у березні місяці (campi martii). Хоча вони вже істотно змінили свій початковий статус. Якщо за попередньої епохи вождь прислухався до громадської думки вільних франків, які становили основу загального військового оточення, то згодом уже король демонструє свій авторитет і силу. Політичне значення мартовських полів занепадає.

Одночасно з березневими полями засідали збори магнатів, на які королі змушені були зважати більше. Їхнє значення зростало із збільшенням ваги служилої та землеробської аристократії. До складу зборів входила вища придворна знать, антрустіони, наближені до короля, а також єпископи, котрі зі світськими магнатами обговорювали державні справи. Вони ж утворювали свій синод для вирішення культових питань. За правління Хлодвіга та його нащадків (династія Меровінгів) збори магнатів відбувалися двічі на рік — у березні та у жовтні. Скликати збори магнатів було прерогативою короля, але ніяк не його обов’язком. Насправді це була королівська рада, на думку якої король міг не зважати.

При перших Меровінгах державна влада перебувала в руках короля. Він міг передавати її у спадок своїм синам, ділити її між ними як і будь-яке інше своє майно, частково відчужувати його на користь своїх близьких та слуг. Не дивно, що надходження до казни у вигляді судових штрафів, торговельного мита, податків, розглядалися як особисті прибутки короля, як його особиста власність. Вільні громадяни також розглядалися як люди, що знаходилися під його покровительством і тому були зобов’язані присягати королю. Особисті інтереси короля за цих часів не співпадали з державними, а стояли вище.

Якщо король був главою держави, то функції державного управління були зосереджені у королівського двору. Оскільки у франкських королів не було постійної резиденції, вони змушені були переїздити разом зі своїм почетом із одного маєтку до іншого. На службі в королівському дворі перебував величезний штат слуг, обов’язки яких розподілялися за галузями домашнього господарства. Численний персонал спочатку складався із рабів та вільновідпущеників. Посадові особи центральної та місцевої адміністрації нагадували, швидше, агентів короля і прикажчиків його маєтку, ніж представників органів державного управління. Власне, вони й поєднували ці посади.

За перших Меровінгів на чолі службового персоналу і всього королівського господарства перебував старший раб, якого називали сенешалом (або майордомом). Посада майор­дома пізніше закріпилася за головним сановником Франк­ської держави, котрий водночас залишався управителем королівських маєтків. Сенешалом стали називати посадових осіб, котрі завідували приміщеннями королівського двору та керували слугами. Референдарії завідували канцелярією короля. Вони подавали королю на підпис підготовлені чи перевірені ними грамоти, а також зберігали велику королівську печатку. Пфальцграфи — головні помічники короля у його судовій діяльності, що проводилася в організованому при дворі верховному трибуналі.

Адміністративно Франкська держава поділялася на округи (графства) і сотні. Управління графством здійснював призначений королем чиновник — граф, який стягував на користь короля третину всіх судових штрафів у справах, які розглядалися в окрузі. Це доручення виконувалося тимчасовими комісарами, яких називали сацебаронами. Їхнє життя захищалося потрійним вергельдом (600 солідів).

З метою кращого забезпечення кордонів графства від зазіхань зовнішніх агресорів та для підтримки внутрішньо­го порядку об’єднані збройні сили кількох графств очолювала посадова особа з особливими повноваженнями, яка називалася герцогом. У графствах, що входили до складу герцогського округу, влада графа не скасовувалася. Він продовжував залишатися головним суддею, а за герцогом закріплювалося загальне керівництво і контроль за адміні­страцією графства. Герцог перебував на становищі найвищої посадової особи округу. За свою службу герцог, як і граф, отримував маєтки і певну частину від судових зборів. З часом вони перетворили маєтки на свою власність, оточили себе широким колом васалів, зробили свої посади спадковими, піднялися до рівня верхівки феодальної знаті. Названі посади перетворилися на титули, а графства та герцогства — на незалежні чи напівзалежні від королівської влади воло­діння.