У порівнянні з іншими державами Стародавнього Сходу історичне минуле Стародавнього Єгипту було більш прихильним до нього у тому розумінні, що для потомків зберегло чимало пам’яток матеріальної і духовної культури. Єгиптяни володіли спеціальним ієрогліфічним письмом, яке довгий час не вдавалося розшифрувати. І лише завдяки геніальному французькому лінгвісту Ж.-Ф.Шампольйону (1790-1832 рр.) у 1822 р. було знайдено ключ до дешифрування давньоєгипетського письма. Наукові археологічні дослідження Єгипту розпочалися в кінці ХУІІІ ст.., коли Наполеон Бонапарт спорядив і направив у Північну Африку потужну наукову експедицію. Багаті археологічні знахідки і значні наукові відкриття в Єгипті були зроблені у П половині ХІХ ст..
Державність у басейні р. Ніл з’явилася у другій половині ІV тис. до н. е. у формі невеликих територіальних утворень — номів. Кожний ном займав територію, окреслену автономною іригаційною системою. На чолі його стояв колишній родовий старійшина — номарх. Система давньоєгипетських номів залишалася в основі адміністративного поділу держави до кінця її існування.
Все сільськогосподарське виробництво Єгипту було пов’язане зі щорічними розливами Нілу, з досить раннім будівництвом тут іригаційних споруд, де вперше у світовій практиці стала широко застосовуватися праця рабів-військовополонених. Природні кордони Єгипту служили захистом країни від зовнішніх вторгнень і створенню етнічно однорідного населення — стародавніх єгиптян.
Територіальне розташування стародавніх номів, котрі були розтягнуті вздовж водної артерії на сотні кілометрів, рано призвело до їх об’єднання навколо сильнішого нома і до появи у Верхньому (Південному) Єгипті царів з ознаками деспотичної влади над іншими номами. Правителі Верхнього Єгипту в кінці ІV тис. до н.е. завойовують весь Єгипет. Ранню централізацію стародавньоєгипетської держави визначив і сам характер господарства, пов’язаний з постійною залежністю населення від періодичних розливів Нілу і необхідністю залучення величезної маси населення для здійснення постійних іригаційних робіт.
Історія Стародавнього Єгипту поділяється на добу Раннього царства (3100—2800 рр. до н.е.); Стародавнього, або Старого, царства (приблизно 2800—2250 рр. до н.е.); Середнього царства (2250—1700 рр. до н.е.); Нового царства (1575—1087 рр. до н.е.). Періоди між Старим, Середнім і Новим царствами були добою господарського і політичного занепаду держави. Єгипет Нового царства — перша в історії світова імперія, величезна поліетнічна (різноплемінна) держава, створена шляхом завоювання сусідніх країн і народів. До її складу увійшли Нубія, Лівія, Палестина, Сирія та інші багаті на природні ресурси області. В кінці Нового царства Єгипет в черговий раз зазнає занепаду і стає здобиччю завойовників, спочатку персів, а згодом римлян, котрі включили його до складу Римської імперії в 30-х роках до н.е.*
____________
*Завершення історії Стародавньоєгипетської держави деякі вчені відносять до 525 р., коли країна була завойована Персією; інші – до 332 р., коли на єгипетську землю вступили війська Александра Македонського.
Соціальна структура. Для Єгипту була характерною значна уповільненість еволюції соціальної структури. Причиною цього було практично безмежне панування в економіці державного царсько-храмового господарства. В умовах тотального залучення населення до державного господарства різниця у правовому становищі окремих прошарків єгиптян не була такою явною, як це мало місце в інших країнах Сходу. Вона не відбилася навіть у термінах, серед яких найбільш уживаним був термін, який позначав простолюдина, — мерет.
Головним господарським і суспільним осередком Стародавнього Єгипту була сільська община. Закономірний процес внутрішньообщинного соціального і майнового розшарування був пов’язаний з інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва, зі зростанням додаткового продукту, який присвоювався общинною верхівкою. Вона ж зосередила в своїх руках керівні функції зі створення, утримання і розширення іригаційних споруд. Згодом ці функції перейшли до централізованої держави.
Процеси соціального розшарування єгипетського суспільства особливо посилюються в кінці IV тисячоліття до н.е., коли сформовується панівна соціальна верства у складі родо-племінної номової аристократії, жерців, багатих общинників-селян. Цей прошарок все більше відокремлюється від основної маси вільних общинників, з яких стягується державна рента — податок. Вони ж залучаються до примусових робіт зі спорудження каналів, дамб, доріг, зерносховищ тощо.
Ранній розвиток єдиної держави з централізованим в руках держави (фараона) земельним фондом, до якої переходять функції управління складною зрошувально-осушувальною системою, а також розвиток великого царсько-храмового господарства — все це сприяє фактичному зруйнуванню общини як самостійної одиниці селян, пов’язаних спільним землекористуванням. Вона припиняє існування разом зі зникненням вільних землеробів, незалежних від державної влади і непідконтрольних їй. Деякими квазіобщинами стають постійні сільські поселення, глави яких несуть відповідальність за сплату податків, безперебійне функціонування іригаційних споруд, залучення селян до примусових робіт тощо.
Разом з тим, зміцнює свої економічні і політичні позиції правляча верхівка, ряди якої поповнюються за рахунок місцевої номової аристократії, чиновництва і жрецтва.
У царських маєтностях і господарствах світської та духовної знаті трудилися різноманітні категорії залежного населення. Сюди входили і безправні раби-військовополонені, і одноплемінники, доведені до рабського стану, і так звані «слуги царя», котрі виконували визначену їм норму роботи під наглядом царських наглядачів. Останні володіли незначним майном і отримували деякий харч із царських складів. Такі напіввільні, залежні працівники проіснували впродовж усієї тисячолітньої історії Стародавнього Єгипту.
Експлуатація «слуг царя», відірваних від засобів виробництва, була побудована як на економічному, так і позаекономічному примусі. Цьому сприяло те, що земля, інвентар, робоча худоба та інші необхідні для сільськогосподарського виробництва засоби знаходилися в руках майнової верхівки або були власністю царя. Межа, що відокремлювала раба від «слуги царя», була ілюзорною, нечіткою. Рабів у Єгипті купляли, продавали, дарували, передавали у спадок, але іноді садили на землю та наділяли майном, стягуючи з них частку врожаю, наближуючи тим самим їх до напіввільних селян. З іншого боку, самі одноплемінники за умов крайньої бідності були змушені продавати себе в рабство, перебуваючи в такому стані довгі роки, а то й довічно.
