Полісна організація античних держав

Давньогрецький поліс був зародком суспільно-політичного життя античного світу. Це – своєрідна община, належним чином організована спільнота людей. Саме це, очевидно, мав на увазі давньогрецький мислитель, історик Фукідід, коли писав, що «поліс – це люди, а не мури і не порожні кораблі». Подібну думку висловлював і Аристотель, стверджуючи, що «поліс є спільнота вільних людей». Разом з тим антична суспільно-політична думка ніколи не відокремлювала поліс як колективу вільних громадян від матеріальних умов його існування, а розглядала його саме як єдність громадської спільності з матеріальними умовами, що забезпечували її функціонування.

Відомо, що економічним підґрунтям будь-якої територіальної общини є земельна власність. Специфічною рисою полісної громади є те, що земельна власність представлена тут у бінарній формі: колективній і приватній. Взаємна обумовленість громадянського статусу особи і права власності на землю створювала специфічні фундаментальні засади полісної організації Греції. Наприклад, метеки, вільні мешканці полісу, займаючись ремеслом чи торгівлею, могли досягти значних матеріальних статків, стати заможними людьми, але вони не мали права на земельну власність і не мали громадянських прав та привілеїв на відміну від деяких власників землі, що іноді балансували на межі злиденності. Тільки за особливі заслуги громада полісу могла надати метеку право на придбання землі в межах полісу. Виходячи з цього, можна вважати, що давньогрецький поліс за своєю глибинною сутністю не збігався ні з міською общиною (бо далеко не всі мешканці міста мали громадянські права), ні з державою, оскільки політична організація полісу поєднувала у державну цілісність повноправних еллінів, неповноправних метеків та безправних невільників.

Стародавні римляни називали своє суспільство об’єднанням громадян – civitas (від лат. слова «civis» - громадянин) або просто римським народом (populus Romanus). Тому термін «поліс» можна перекладати як «цивільна громада». Поліс являв собою поєднання трьох складових: держави, міста, громади. Найважливішими його атрибутами є наявність акрополя, оборонних споруд, агори, громадських будівель тощо. Звертає на себе увагу те, що античне місто у своїй основі було не промисловим (ремісничим) чи адміністративним центром, а поселенням землеробів, створеним для захисту від ворога. У більшості античних полісів як у самій Греції, так і на колонізованих землях, сільське господарство переважало над ремеслом, землероби були основою античного суспільства, найповажнішою його частиною.

Володіючи всією повнотою влади і контролем за своїми громадянами і ресурсами на всій території, антична громада вступала як суверенний суб’єкт. Тому невід’ємними складовими античного життя були народні збори, які в Афінах називалися еклесією, у Спарті – апелою, в Римі – коміціями. Їхні повноваження і сфера впливу були неоднаковими у різних полісах. Вони по-різному співпрацювали з іншими політичними структурами – радою полісу, посадовими особами. Це співвідношення визначало характер політичного ладу. У випадку верховенства народних зборів в полісі панував демократичний режим. При верховенстві ради міста (як, наприклад, герусії у Спарті) чи сенату в Римі форма правління мала або аристократичні ознаки («влада кращих»), або риси олігархії («влада окремих»). Верховенство посадових осіб виражалося у формі монархії з виборною царською владою (доба рексів у Римі) або тиранії (тиранія Пісістрата в Афінах).

Все ж у будь-якому випадку номінальним верховним авторитетом володіли народні збори. Вони здійснювали свої повноваження самостійно, як при демократії, або передоручали їх іншим органам, задовольняючись лише формальним схваленням своїх рішень, як це було у Спарті. Спартіати на народних зборах виражали свою думку голосним криком, і якщо таке ″волевиявлення″ не задовольняло посадових осіб, збори розпускалися до наступного разу. Але без схвалення зборів рішення не вступало в силу. З цієї причини деякі вчені схильні вбачати у полісному ладі тенденцію до демократії, яка не скрізь реалізовувалась у потрібному напрямі.

Полісну організацію античних держав звеличували і навіть до деякої міри ідеалізували тогочасні мислителі – Платон, Аристотель, Полібій та ін.. Вони вважали найоптимальнішою політичною формою змішаний устрій, заснований на компромісі між народною владою (демократією) і ″кращими людьми″ (аристократією), інтереси яких виражав одноосібний правитель (монарх). Аристотель називав таку форму політією. Полібій вважав, що найбільш наближеним до такого соціально-політичного ідеалу був республіканський лад Риму, у якому демократичний елемент втілювався у коміціях, аристократичний – у сенаті, а монархічний – в консульській магістратурі. Такий погляд обумовлювався історичним розвитком античної громади. Рівність громадян в античні добу була панівним соціальними принципом, незважаючи на існування аристократії, багатих власників, котрі справляли помітний вплив на політичне життя поліса.

Майже всі форми правління в античних полісах забезпечували своїм громадянам широкі можливості участі в політичному житті. Демократичний устрій сприяв пануванню волі більшості громадян. Водночас кожен громадянин мав право на свою частку в управлінні державою, яке він реалізовував за власним бажанням та на свій розсуд.

Управління полісом здійснювали виборні органи. Античні магістратури мали, як правило, річний термін повноважень і були колегіальними у прийнятті рішень. ″Народні слуги″ повинні були бути гідними людьми, здатними виконувати покладені на них обов’язки. Претендент на державну посаду в Афінському полісі обговорювався громадою на предмет того,чи шанує він батьків,, предків, чи служив у війську, чи ретельно виконував фінансові обов’язки перед державою (здійснював, наприклад, так звану літургію) тощо. Відвертий звіт кандидата про своє життя в полісі сприймався схвально. Був поширений віковий ценз: у Римі на посаду квестора можна було претендувати з 27 років, а консулом можна було стати у 40-42-річному віці.

Античне полісне суспільство засуджувало перевищення повноважень і особливо прагнення до єдиновладдя. Одним з найтяжчих звинувачень громадянина, яке часто використовувалося і нерідко підтверджувалося, було прагнення до тиранії. Для запобігання цьому в Афінах був створений ″суд черепків″ (остракізм). В Стародавньому Римі коло повноважень магістратів чітко обмежувалося, як і термін перебування при владі. Засобом запобігання їхній самоправності було їхнє щорічне звітування перед народними зборами. У випадку порушення магістратом закону чи нанесення збитку державі його могли віддати до суду. Навіть античне жрецтво не було особливим станом (на відміну від давньосхідних держав). Воно забезпечувало спілкування громадян, всього суспільства з богами. Жерців державних культів, як і магістратів, обирали, але не на рік, а на триваліший термін або довічно.

Общинний характер античних полісів був пов'язаний з обмеженою чисельність громадян, кількість яких складала від однієї до п’яти тисяч. Правда, деякі з держав були численнішими. За підрахунками дослідників, в Афінах у ІУ ст.. до н.е. нараховувалося 80-100 тис. громадян, 15-25 тис. метеків і 40-60 тис рабів. У Спарті близько 391 р. до н.е. проживало біля 7-9 тис. громадян, 40-60 тис. періеків і 140-200 тис. ілотів.

Подальша доля античного громадянського суспільства відома. Криза грецького полісу, як і криза римської республіки була, перш за все, кризою громадянського суспільства. З політичного лексикону поступово зникло поняття громадянина. Колишні вільні громадяни перетворилися у підданих держави. Початок цього процесу був пов'язаний з руйнацією економічних підвалин античного громадянського суспільства, порушенням матеріальної основи полісної структури – єдності громадянського повноправ’я та земельної власності.

На межі У-ІУ ст.. до н.е. в межах полісу виникає протиріччя між полісом як громадянською общиною і полісом-містом як носієм різних форм власності. Спочатку античне місто було лише осередком споживання, а не виробництва. Антична ментальність навіть не припускала думки про можливість збагачення міста за рахунок ремісничих майстерень і мануфактур. Полісна структура свідомо уповільнювала розвиток товарно-грошових відносин надзвичайними податками, літургіями тощо. Але нова форма власності, що складалася і розвивалася, завдяки діяльності в місті негромадян (метеків в Афінах чи плебеїв у Римі) торувала собі дорогу. Демократія як політична форма організації суспільства була принципово нездатна загальмувати її розвиток. Поступово міський торговельно-грошовий капітал стає домінуючою суспільною силою, який претендує на участь у політичній владі.

Стара, традиційна антична форма власності, яка безпосередньо була пов’язана зі статусом громадянина, мала в своїй основі поземельні відносини. Нова, міська форма власності, форма так званого ″невидимого багатства″, мала вигляд універсальної приватної власності. Тут вже не проглядався зв'язок з громадянством, а головною цінністю виступають гроші та раби.

Розвиток нової форми приватної власності спонукав до розпаду класичного полісу. Суспільне багатство поступово зосереджується в руках міського населення полісу, яке було далеким від землеробської праці і котре переважно не входило до складу громадянського колективу. Поліс-місто як зосередження ремісничого виробництва, товарно-грошових відносин, нового багатства, населення якого було позбавлене політичних прав, вступає у гострі суперечності з полісом як громадянським суспільством, що ґрунтувалося на общинно-приватній земельній власності. Таке протистояння вирішилося не на користь громадської общини. Купівля-продаж земельних ділянок перетворили землю у товар. Зв'язок між земельною власністю і громадянством був зруйнований. Як наслідок – концентрація власності і багатства у нових прошарків населення, зубожіння вільних громадян, зростання соціальної нерівності, що свідчило про глибоку кризу античної полісної організації суспільного життя.

В історико-правовій науці Стародавню Грецію називають античною державою (від лат. antiquus — стародавній). Рабовласницький устрій цієї держави відрізнявся від такого стародавньосхідних країн. Первіснообщинний лад в античному суспільстві роз­кладався швидкими темпами, активно розви­валася приватна власність. Рабська праця застосовувалася у надвеликих масштабах. Причому тут вона вже втратила свій патріархальний характер, перетворившись на класичне рабство.

Вільні громадяни — колишні общинники, виявляли активний опір спробам родової рабовласницької знаті закабалити їх. Це призвело до ранньої ліквідації боргового рабства. Але оскільки потреба у рабській силі зростала, відбувалося масове перетворення на рабів чужинців. З цією метою велися незліченні війни із сусідніми народами і державами. Державність у Стародавній Греції виникла спочатку у формі міст-держав, на основі колективу вільних і повноправних громадян. Згодом відбувається процес централізації і зміцнення міст-полісів, хоча у Греції так і не виникло єдиної рабовласницької держави, як це мало місце на Апеннінському півострові.

Давньогрецька історія сягає у ІІІ тисячоліття до н. е., коли на Балканському півострові існувало відносно розвинене суспільство, культура, писемність. Відбувалися постійні переселення та міграції племен, народів, племінних об’єднань. Найвідчутнішим було переселення-завоювання частини Балканського півострова плем’ям дорійців, яке прискорило розклад первіснообщинного ладу. Переможені народи масово переселялися на узбережжя Малої Азії, Північної Африки, у Крим, на узбережжя Чорного моря. Тобто здійснювалася грецька колонізація, причиною якої була ще й нестача придатних для заселення та обробітку земель. Впродовж ХІІ—ХІ ст. до н. е. виникають колонії греків у східній, північній і західній частині Середземномор’я, а згодом — на узбережжі Чорного моря, зокрема і на території сучасної України.

У ХІ—ІХ ст. до н. е. греки перебували ще на стадії пер­віснообщинного ладу. Населення поділялося на роди, роди об’єднувалися у фратрії, а ті — у племена (філи), які сформовували народи. Людина, яка не належала до певного роду, перебувала поза суспільством і ніким не захищалася. Ось чому традиційно вигнання навіть за межі своєї общини вважалося одним з найтяжчих покарань.

Становлення державності в античному світі багато в чому було подібним до країн Стародавнього Сходу. Йдеться перш за все про фактор завоювання одних народів іншими (як, наприклад, у Стародавньому Вавилоні чи Стародавній Індії), крім того, на формування держав у Стародавній Греції великий вплив справив природно-географічний чинник. Південь Балканського півострова – гориста місцевість з невеликими земельними ділянками, придатними для ведення сільського господарства і проведення іригаційних робіт. Тому тут не могла набути поширення землеробська община, зате склалися сприятливі умови для ремісничого виробництва і торгівлі. Розвиток торговельних відносин, особливо розквіт морської торгівлі, сприяли накопиченню багатства, соціальній диференціації, наслідком чого стало загострення політичної боротьби і прискорений перехід від примітивних державних утворень до високо розвинутої державності.

Державна влада в Греції теж відчула на собі вплив географічного фактора. Природні бар’єри (гірські пасма, хребти, затоки, острови і півострови) стали перешкодою для політичного об’єднання територій і виникнення великих за площею держав. Натомість утворилися численні, порівняно невеликі за розміром і ізольовані одні від одних міста-держави – античні поліси (Афіни, Спарта, Корінф, Мегари, Кріт, Фіви тощо). Полісна система була однією з найбільш значимих, унікальних рис державності, притаманних всьому античному світу.

Антична доба Стародавньої Греції – це період полісної організації суспільства. Поліс – своєрідна форма соціально-економічної та політичної єдності, котра охоплювала власне місто та околиці. Як правило, площа такої держави не перевищувала 250 кв.км. Лише Афінський поліс був найбільший, займаючи територію у 2500 кв.км. З точки зору своєї внутрішньої організації поліс був закритою державою, поза якою залишалися не тільки раби, а й чужаки-іноземці і навіть вихідці з інших полісів. Вільні громадяни міста становили економічний союз власників господарств, організований у певні форми політичного устрою, зі своїми нормами співжиття.

Подальший розвиток продуктивних сил, удосконалення засобів виробництва, посилення експлуатації рабів і грабіжницькі війни призвели до остаточного розкладу первіснообщинного ладу, зростання майнової диференціації. На території Балкан виникає багато міст-полісів — Афіни, Спарта, Корінф, Мегари, Кріт, Фіви тощо. Як правило, площа такої держави не перевищувала 250 кв. км. Лише Афінський поліс був найбільший, охоплюючи територію у 2500 кв. км.

Афінський поліс зародився у південній частині Балкан. Тут, як і в інших містах, точилася гостра боротьба між родовою аристократією та народом (демосом). Першим кроком до утворення держави в Афінах стали реформи Тезея (VII ст. до н. е.):

— чотири найбільші племені були об’єднані в один афін­ський народ. Афінський поліс став територіальною формою політичної організації суспільства. На чолі полісу постає Рада, яка керувала справами усіх чотирьох племен;

— всі вільні повнолітні чоловіки були поділені на три розряди:

а) евпатриди — родова знать;

б) геомори — землероби;

в) деміурги — ремісники.

Дородоплемінної верхівки (евпатридів) перейшло ви­ключне право на обіймання державних посад, що призвело до ще більшого розколу між органами публічної влади і основною масою населення.

Геомори і деміурги разом з дрібними торговцями та бідняками (всі вони отримали узагальнену назву демос) були усунуті від управління державними справами. Їхнє соціальне становище з кожним роком погіршувалося, більшість з них розорялися і були змушені закладати за борги свої землі, а іноді — вдаватися до самозакладу (продавали самі себе в рабство).

Евпатриди, спираючись на багатство і виключне право бути державними службовцями, поступово обмежували владу базилевса (виборного військового вождя) і народних зборів. Зі свого середовища вони обирали найвищих посадових осіб Афінського поліса — архонтів (спочатку — довічно, пізніше — на 10 років, а із VІІ ст. до н. е. обирали 9 архонтів на один рік). Колегія архонтів перебрала на себе військові, релігійні та судові функції.

Майже одночасно виникає ще один орган публічного управління полісом — ареопаг. Він прийшов на зміну архаїчній Раді старійшин і мав повноваження обирати і контролювати архонтів, наділявся певними законодавчими та судовими повноваженнями.

Привілейоване становище евпатридів у афінському суспільстві протиставило їх демосу, котрий все активніше став вимагати включення його у політичну діяльність. Це стало першою причиною майбутніх політичних реформ в Афінах.

По-друге, значне майнове розшарування відбулося в середовищі геоморів. Більшість із них перетворилася на батраків, які обробляли чужу землю за 1/6 частку врожаю або потрапили у боргову кабалу, перетворилися на рабів і були продані за кордон.

Третьою причиною реформ у державі стала маніпуляція багатіїв шляхом підкупу і шантажу бідними верствами населення (демосом), використання їх як засобу для утвердження своєї влади і здобуття ще більшого багатства.

Нарешті, на початку VІ ст. до н. е. в Афінах загострилися суперечності між родовою аристократією і багатою верхівкою демосу, котра наполегливо вимагала від евпатридів поділитися владою. За наявності значної кількості рабів, куди входили як чужоземці, так і афіняни, це становило явну загрозу суспільству і неминуче призвело б до со­ціального вибуху.

Для пом’якшення соціальної напруги і консолідації вільного населення в єдиний панівний клас були конче необхідні глибокі соціальні, економічні та політичні перетворення. Початок реформам поклав Солон, вперше за всю історію Афін обраний архонтом не з числа аристократії, а з демосу — поет, мудрець, політичний діяч. Головною метою його реформ (594 р. до н. е.) було примирення інтересів різних ворогуючих угруповань у суспільстві.

Економічна сторона реформ включала в себе:

а) сисахфію, тобто анулювання всіляких боргів, які мали афінські громадяни на час реформи;

б) ліквідацію боргового рабства;

в) встановлення свободи заповітів майна; Мається на увазі, коли у спадкодавця не було дітей, він міг заповісти своє майно будь-кому з родичів або віддати його на громадські потреби.

г) запровадження єдиної для всіх племен Афінського полісу монети, нової системи мір і ваги, що сприяло пожвавленню торгівлі та товарообігу;

д) заборона експорту продовольства (крім олії), що дало можливість наповнити внутрішній ринок продуктами харчування і деякому зниженню цін на них. Вони стали доступнішими для малоімущих верств;

е) чи не вперше в історії держава видала закон проти неробства, згідно з яким кожен афінянин повинен був мати певну сферу своєї трудової діяльності, обіймати державну посаду чи мати якесь інше заняття. Ще один закон зобов’язував батьків навчити синів якогось ремесла, оскільки в іншому випадку син міг відмовитися надавати допомогу батькові у похилому віці.

Політичні реформи Солона охоплювали такі напрями:

— скасування геронтократії (влади родової аристократії) і запровадження влади, що базувалася на майновому цензові (тимократії);

— позбавлення привілеїв аристократії;

- поділ вільних чоловіків на 4 розряди за майновим принципом, в основу якого був покладений щорічний дохід у медимнах (1 медимн дорівнював 52,5 літрам зерна).

а) найвищий розряд складали особи з доходом у 500 медимнів. Вони оснащували військові кораблі і служили у важко озброєній піхоті;

б) другий розряд – громадяни з доходом у 300 медимнів, котрі служили у кінноті або важко озброєній піхоті;

в) до третього розряду входили громадяни з доходом у 200 медимнів, які повинні були мати власне озброєння для служби в армії;

г) четвертий розряд складали особи з доходом менш як 200 медимнів, які служили на флоті або у легкоозброєній піхоті.

Відтепер не лише служба у війську, а й політичні права не залежали від родової знатності, а співвідносилися з майновим станом громадянина. Особи з четвертого розряду не могли бути обрані на жодну з посад, а архонтом міг стати лише громадянин з першого розряду.

Не насмілившись до кінця зруйнувати родоплемінний устрій Афін, Солон запровадив новий орган державного управління – Раду 400, до складу якого щорічно обиралися по 100 осіб з кожного з чотирьох племен. Для кандидатів до складу Ради вимагалася приналежність до 1-3 розряду і 30-річний віковий ценз.

На догоду демосу Солон запровадив геліею (суд присяжних) – найвищий судовий орган, коди обиралися чоловіки з усіх розрядів. Геліея була досить громіздкою (6 тис. осіб) і поділялася на судові колегії.

Також було прийнято закон про політичну активність громадян. Йдеться про те, що при голосуванні на народних зборах не можна було відмовчуватися, а слід було говорити «так» чи «ні».

Реформи Солона мали половинчастий характер, відображали намагання реформатора збалансувати інтереси знаті і демосу. Так, якщо сисахфія була прямим втручанням держави у відносини власності і відповідала інтересам збіднілих верств, то важлива вимога бідноти щодо перерозподілу землі не була виконана. Правда, Солон обмежив максимум землеволодіння, що належало одному власнику. Все ж отримавши особисту свободу, продані колись в рабство афіняни були змушені йти в найми до багатіїв чи брати землю в оренду на кабальних умовах.

Реформи скасували привілеї родоплемінної аристократії, завдали удару родовій організації влади, стали важливим етапом на шляху до формування рабовласницької держави в Афінах. Але компромісний характер перетворень перешкодив вирішенню гострих суперечностей афінського суспільства.

Невдовзі після реформ Афіни переживають гостру полі­тичну кризу. Вона завершилася тим, що один із багатих евпатридів Пісістрат, спираючись на армію, встановив власну диктатуру — тиранію Пісістрата (560—527 рр. до н. е.).

Тиранія закріпила успіхи демосу у протистоянні його аристократії, зміцнила створений Солоном політичний устрій. Однак при підтримці ззовні, з боку Спарти, котра побоювалася посилення могутності Афін, тиранія була скинута. Спроба аристократії перехопити владу завершилася невдачею. Спираючись на бідноту, багата торговельно-реміснича верхівка привела до влади Клісфена. У 509 р. до н. е. ним була здійснена низка реформ, наслідком яких стала ліквідація залишків родового ладу і сформування афінської демократії.

1. Був запроваджений територіальний поділ населення на 10 територіальних округів — філ, які, в свою чергу, по­ділялися на тритії, а ті — на деми. Кожен громадянин приписувався до певного дему[7].

2. Органами управління територіальними одиницями були народні збори (агора), колегія трьох епімелетів. Демами управляв демарш (староста), який обирався щорічно.

3. Утворено нові державні органи. У зв’язку з ліквідацією чотирьох племен була ліквідована і Рада 400. Замість неї утворено Раду 500, до якої обирали по 50 осіб від кожної з 10 філ. Створену колегію 10 стратегів — по одному від кожної філи.

4. Запроваджено остракізм (суд черепків). Його суть полягала в тому, що один раз на рік збиралися народні збори, щоб вирішити, чи є у країні особа, яка своєю діяльністю шкодить демократії. При ствердній відповіді на це запитання присутнім роздавали остракони (глиняні черепки), на яких вони видряпували ім’я такої людини. За більшістю голосів такого громадянина виганяли за межі держави на 10 (пізніше на 5) років без конфіскації майна, позбавлення громадянських та спадкових прав.

Таким чином, реформи Солона і Клісфена сприяли становленню афінської рабовласницької державності республіканського типу. У першій третині V ст. до н. е. Афінська держава перебувала на межі загибелі перед вторгненням Персії. Наслідком греко-перських воєн було зміцнення Афін, зростання їх економічної та політичної могутності. Найвищого розквіту досягли культура, філософська думка, наука. Політичний лад стає дедалі демократичнішим.

На посаду першого стратега було обрано знаменитого по­літичного діяча, оратора, переможця олімпійських ігор Перикла. Період його правління вважається «золотим віком» Афін — епохою їх найбільшого розквіту. Перикл здійснив низку реформ, які стали втіленням його демократичних ідей. По-перше, всіх громадян було зрівняно у політичних правах. Відтепер для обіймання політичної посади не вимагався майновий ценз. По-друге, була запроваджена оплата за державну та військову службу. Оплачувались навіть відвідування народних зборів. По-третє, всі посадові особи обиралися шляхом жеребкування.

Сформований Периклом демократичний устрій Афін був нетривалим. Війна з аристократичною Спартою, яка тривала близько 30 років, сприяла руйнації народовладдя. Олігархічний переворот 411 р. до н. е. усунув демос від влади. Були ліквідовані демократичні інститути, скасована оплата державної та військової служби, припинені виплати та допомога громадянам.

У другій половині ІV ст. до н. е. разом з іншими грецькими державами Афіни завойовуються Македонією, а після розпаду імперії Олександра Македонського у 323 р. до н. е. вся Греція стає провінцією Риму.