Алгоритм самопідготовки студента.

1. Морфофункціональна характеристика та види лейкоцитів.

Лейкоцити - це клітини крові, які мають ядро і всі цитоплазматичні органели, не мають пігменту, здатні до виходу з судин і активного пересування шляхом утворення псевдоподій, виконують захисну функцію, свої основні функції реалізують поза судинами. У дорослої людини в 1 л крові міститься 4,0 – 9,0 • 10⁹ лейкоцитів. Збільшення кількості лейкоцитів позначають терміном «лейкоцитоз», а зменшення - терміном «лейкопенія».

Лейкоцити поділяють залежно від наявності специфічної зернистості в їхній цито­плазмі на гранулоцити, які її мають, та агранулоцити, які не мають. Залеж­но від забарвлення зернистості гістологічними барвниками гранулоцити поділяють на 3 групи: нейтрофільні, ацидофільні та базофільні. Серед нейтрофільних гранулоцитів (залежно від форми ядра) визначають юні, паличкоядерні та сегментоядерні. Агранулоцити поділяють на лімфоцити та моноцити.

2. Будова та функції гранулоцитів.

Нейтрофільні гранулоцити становлять 65 - 70 % від загальної кількості лейкоцитів. Діаметр клітини в свіжій краплі крові становить 7 - 9 мкм, в мазку – 10 - 12 мкм. Цито­плазма забарвлюється слабо оксифільно. Зернистість дрібна, її погано видно як на свіжих, так і на фіксованих забарвлених препаратах. При забарвленні за методом Романовського - Гімзи зернистість набуває рожево-фіолетового кольору. Розміри гранул 0,2 - 0,5 мкм. Зернистість нейтрофілів поділяють на первинну (азурофільну, неспецифічну) і вторинну (нейтрофільну, специфічну). Первинні гранули - це лізосоми. Вони містять різноманітні гідролази, мієлопероксидазу, а також білки з бактерицидними властивостями, зокрема лізоцим. Вторинні гранули – специфічна зернистість, у зрілих нейтрофілах її вміст складає 80 – 90% усієї зернистості, має вигляд пилу бузкового кольору, містить лужну фосфатазу, основні катіонні білки, фагоцитини, лізоцим; немає лізосомальних ферментів і пероксидази.

У цитоплазмі нейтрофілів слабо розвинені органели: є небагато мітохондрій, невеликий комплекс Гольджі, можуть зустрічатись елементи ЕПС, містяться включення - глікоген, ліпіди. Нейтрофіли містять повний набір речовин для руйнування фагоцитованих мікроорганізмів. Нейтрофільні гранулоцити мають здатність активно рухатися, пересуватися в тканинах до вогнища запалення і фагоцитувати мікроорганізми та інші дрібні частники. I. I. Мечніков назвав їх макрофагами. Основною функцією нейтрофілів є фагоцитоз: міграція до чужорідного об'єкта та поглинання його з утворенням фагосоми, міграція гранул та вивільнення їх вмісту у фагосому; активація клітинного дихання супроводжується продукцією перекису водню, з якого під дією пероксидази вивільняється активний кисень, він є токсичним для бактерій, грибів, вірусів, мікоплазм та їх токсинів.

За формою ядра (відповідно до віку клітини) визначають 3 види нейтрофілів. Юні нейтрофіли є наймолодшими формами, ядро в них бобовидне, їх кількість 0 - 0,5 %. Паличкоядерні нейтрофіли мають S-образне ядро, їх вміст – 1 - 6 %. Сегментоядерні нейтрофіли є зрілими формами. Їхнє ядро складається з 2 – 5 сегментів, з'єднаних тонкими нитками хроматину, ядерний хроматин фарбується за методом Д. Л. Романовського у темно-фіолетовий колір. У нейтрофілах жінок є колоядерні сателіти - невеликі скупчення статевого хроматину у вигляді барабанних паличок. Співвідношення 3 видів нейтрофілів має діагностичне значення. Наприклад, зростання кількості юних і паличкоядерних форм з лей­коцитозом свідчить про наявність в організмі вогнища запалення.

Еозинофільні (ацидофільні) гранулоцити становлять 0,5 - 5 % загальної кількості лейкоцитів. Діаметр клітини у свіжій краплі крові 9 - 10 мкм, у мазку – 12 - 14 мкм, вони за розмірами більші, ніж нейтрофіли. Цитоплазма забарвлюється слабо базофільно. Специфічна зернистість ве­ликих розмірів - 0,7 - 1,5 мкм, її добре видно. На свіжих препа­ратах вона блискуча, тому що добре заломлює світло. На пре­паратах, забарвлених за мето­дом Д. Л. Романовського, специфічна зернистість ацидофілів яскраво-рожевого кольору. Оксифілія гранул зумовлена наявністю основного білка, багатого на аргінін. Електронна мікроскопія виявляє у специфічних гранулах еозинофілів кристалоїдні структури пластинчастої будови, які занурені у дрібнозернистий аморфний матрикс. Серед складників специфічних гранул ацидофілів переважають гідролази та пероксидази, тому ці гранули вважають різновидом лізосом або пероксисом. Крім того, гранули еозинофілів містять фермент гістаміназу, а лізоцим і фагоцитин у них відсутні. Вони перетравлюють імунні комплекси. Органели цитоплазми розвинені слабо.

Еозинофіли у червоному кістковому мозку проходять ті ж стадії розвитку, що й нейтрофіли – юні, паличоядерні та сегментоядерні еозинофіли, але вміст їх у крові незначний. Ядро в сегментоядерних ацидофілах скла­дається з 2 - 3 сегментів. Сегменти більші, ніж у нейтрофілів. Структура ядра ніжніша, сегменти більш пра­вильної форми. Еозинофіли рухливі, здатні до фа­гоцитозу, однак їхня фагоцитар­на активність нижча, ніж у нейтрофілів. Вони беруть участь у захисних реакціях організму на сторонній білок, в алергічних та анафілактичних реакціях. Завдяки наявності ферменту гістамінази, еозинофіли здатні до інактивації гістаміну, можуть його накопичувати та адсорбувати на цитолемі. Рівень еозинофілів зростає при алергічних захворюваннях, деяких інфекціях, гельмінтозах. Вони перебувають у крові 3 – 8 годин, потім мігрують у сполучну тканину органів, де виконують свої функції.

Базофільні гранулоцити (базофіли) складають 0,3 – 1 % загальної кількості лейкоцитів. Діаметр їх у краплі крові 9 мкм, у мазках – 11 – 12 мкм, цитоплазма забарвлюється слабо оксифільно, специфічна зернистість за Д. Л. Романовським інтенсивно базофільно, метахроматично в пурпурно-фіолетовий колір, добре рочиняється у воді. Розміри гранул 0,5 – 1,2 мкм. Метахромазія гранул зумовлена наявністю в них кис­лого глікозаміноглікану гепарину, також в гранулах містяться гістамін, серотонін, пероксидаза, кисла фосфатаза, гістидиндекарбоксилаза. Ядро базофілів не має певної форми (сегментоване, бобовидне, рідше сферичне та ін.), розташоване в центрі клітини, порівняно бідне гетерохроматином. Ядро забарвлюється менш інтенсивно, ніж зернистість, внаслідок чого остання прикриває ядро, маскує його.

Базофіли - малорухливі клітини, майже не здатні до фаго­цитозу, беруть участь в імунологічних реакціях негайного та сповільненого типу; на їх мембранах є рецептори до ІgЕ, взаємодія антигена з ІgЕ, зв′язаним з базофілом, викликає його дегрануляцію та виділення медіаторів негайного типу. Гістамін зумовлює різке розширення судин, появу набряків. Такі явища виникають при дегрануляції базофілів, які, таким чином, беруть участь в алергічних реакціях. Гепарин є нативним анти­коагулянтом, тому базофіли беруть участь у регуляції процесу зсідання крові.

3. Тонка будова і функція агранулоцитів.

Лімфоцити у крові дорослих становлять 19 - 38 % від загальної кількості лейкоцитів. Залежно від розмірів на рівні світлової мікроскопії виділяють 3 види лімфоцитів: малі мають діаметр 4,5 - 7 мкм і ста­новлять за кількістю 2/3 усіх лімфоцитів крові, середні мають діаметр 7 - 10 мкм і становлять 1/3 усіх лімфоцитів, великі, діаметром понад 10 мкм, у крові до­рослих не трапляються, їх можна знайти лише в лімфі грудної протоки. Малі лімфоцити мають велике кулясте ядро, яке займає майже всю клітину, розташоване у центрі або ексцентрично. В ядрі багато гетерохроматину, великі грудочки його розташовані компактно. Цитоплаз­ма забарвлюється базофільно за Д. Л. Романовським у голубий колір і оточує ядро у вигляді вузької облямівки або півмісяця. У цитоплазмі є світла перинуклеарна зона. Середні і ве­ликі лімфоцити мають більшу кількість цитоплазми, їхні ядра містять ніжнішу хроматинову структуру.

За даними електронної мікроскопії серед лімфоцитів розрізняють 4 типи клітин: малі світлі лімфоцити, їх найбільше – 70 - 75 %, вони мають світлу цитоплазму з неве­ликою кількістю вільних рибосом, містять також усі інші органели; малі темні лімфоцити, їх 12 - 13 %, вони мають темну електронно-щільну цитоплазму, багато вільних рибосом, незначну кількість мітохондрій і дуже рідко містять інші органели; середні лімфоцити, їх 10 - 12 %, хроматин пухкий, добре видно ядерце. У цитоплазмі містяться практично всі органели; плазмоцити або лімфоплазмоцити становлять 1 - 2 %, містять концентрично розташовані навколо ядра канальці ЕПС.

За походженням (розвитком) та імунними функціями лімфо­цити поділяють на 2 основних види - Т- і В-лімфоцити.

Т-лімфоцити - тимусзалежні лімфоцити, утворюються в тимусі, забезпечують реакції клітинного імунітету та регуляцію гуморального імунітету, можуть жити до кількох десятків років. Вони становлять 80 % усіх лімфоцитів периферійної крові. Серед популяції Т-лімфоцитів розрізняють кіль­ка субпопуляцій: Т-кілери (вбивці), специфічний цитотоксичний ефект яких забезпечує протипухлинний і трансплантаційний імунітет; Т-хелпери (помічники) мають здатність специфічно розпізнавати анти­ген і посилювати утворення антитіл В-лімфоцитами; Т-супресори пригнічують здатність В-лімфоцитів до продукції анти­тіл; Т-клітини пам'яті - лімфоцити, що довгий час зберігають інформацію про антиген. Дія Т-лімфоцитів на В-лімфоцити здійснюється за допомогою спеціальних розчинних речовин – лімфокінів, які продукуються ними при дії антигенів.

В-лімфоцити - бурсазалежні, утворюються у птахів у фабрицієвій сумці, а у людини - в червоному кістковому мозку, а також, можливо, у лімфатичних фолікулах ШКТ. В-лімфоцити забезпечують гуморальний імунітет. Вони живуть недовго (тижні, місяці) і становлять близько 20 % всіх лімфоцитів крові. В-лімфоцити здатні перетворюватися в ефекторні клітини – плазмоцити, які продукують захисні імуноглобуліни (антитіла).

Чітких морфологічних відмінностей між Т- і В-лімфоцитами не знайдено. Електронно-мікроскопічні дані свідчать, що у В-лімфоцитах краще розвинена гранулярна ЕПС, а у Т-лімфоцитах багато лізосом. Т-лімфоцити та їхні ядра менші за розмірами і в ядрах більше гетерохроматину. Т-лімфоцити містять кислу фосфатазу, а В-лімфоцити – лужну фосфатазу. Виявляють Т- і В-лімфоцити та їхні субпопуляції імунологічними методами, більшість яких базується на специфічності будови мембран цих клітин. В-лімфоцити на своїй мембрані містять поверхневі імуноглобуліни, які виконують роль рецепторів для антигенів, Рс-рецептор та ряд інших специфічних рецепторів та антигенів. Специфіка мембрани Т-лімфоцита зумовлена наявністю тета-антигену, рецепторів для деяких клітин (наприклад, Е-рецептор для еритроцитів барана, що забезпечує реакцію розеткоутворення – прикріплення чужорідних еритроцитів до лімфоїдних клітин), Рс-рецептора для зв'язування імунних комплексів та інші.

Моноцити становлять 3 – 11 % загальної кількості лейкоцитів, мають найбільший серед них діаметр, особливо на мазках, внаслідок сильного розпластування їх на склі (18 - 20 мкм). У краплі свіжої крові їхні розміри значно менші (10 - 12 мкм). Цитоплазма забарвлюється базофільно, але не так яскраво, як у лімфоцита, а має димчасто-сірий відтінок, містить дрібну неспецифічну азурофільну зернистість (лізосоми). У цитоплазмі знаходяться всі органели, численні лізосоми. Ядро найчастіше бобовидне, але може бути й іншої форми (у вигляді підкови, вісімки). Дрібні зерна гетерохроматину розсіяні на всьому ядрі. Моноцити рухливі, здатні до фагоцитозу і внутрішньоклітинного перетравлювання чужорідних частинок та зруйнованих клітин власного організму. Їхня здатність до адгезії зумовлена фагоцитар­ною активністю.

Моноцити перебувають у крові недовго - близько 36 годин, після чого виходять із судин і в тканинах перетворюються на тканинні макрофаги, які є кінцевою стадією диференціації – моноцити належать до макрофагічної системи організму. Макрофаги захоплюють антиген та утворюють його імуногенну форму. Утворення антитіл можливе лише при кооперації Т- і В-лімфоцитів та макрофагів.

4. Кров’яні пластинки (тромбоцити), їх гістофізіологія.

Тромбоцити, або кров'яні пла­стинки - це фрагменти цитоплазми гігантських клітин кісткового мозку - мегакаріоцитів. Вони мають розміри до кількох десятків мікрометрів, а розміри тромбоцитів – 2 - 3 мкм, тому кажуть, що гіганти кісткового мозку народжують карликів крові. Кількість тромбоцитів 200 - 300 • 10⁹ у 1 л кро­ві. Підрахувати ці формені елементи важко через здатність їх склеюватися у конгломерати. Підвищення рівня тромбоцитів у периферійній крові називається тромбоцитоз, спостерігається при тяжких травмах, лейкозах. Зниження кількості тромбоцитів - тромбоцитопенія - може супроводжувати різні форми патоло­гії.

Тромбоцит має 2 частини: зовнішню блідо-блакитного кольору - гіаломер, та центральну - грануломер або хромомер, який має вигляд базофільних (азурофільних) зерняток. Грануломер не містить ДНК, у ньому є крайовий пучок мікротрубочок, який підтримує форму тромбоцита, а також актинові та міозинові мікрофіламенти, які виконують функцію скорочення при активації клітини, що змінює дисковидну форму на шаровидну. Грануломер містить гранули з серотоніном, кальцієм, АТФ, АДФ та ін. У грануломері є також зерна глікогену і мітохондрії. Тромбоцити мають систему канальців, пов'язаних з поверхнею, через які здійснюється обмін з оточуючим середовищем. Тромбоцити мають відростки різних розмірів і товщини (вусики), зчеплюються ними при зсіданні крові, відсутність їх спричиняє порушення зсідання.

Функція тромбоцитів - участь у зсіданні крові. Тромбоцити містять фермент тромбопластин, який бере участь у перетворенні фібриногену в фібрин, тромбоцити швидко розпадаються, склеюються у конгломерати, навколо яких виникають нитки фібрину. Це сприяє утворенню тромбу, що закриває пошкоджену судину. Фактор ретракції згустка у гіаломері сприяє його ущільненню. Тромбоцити також виділяють речовини, що викликають звуження судини при її пошкодженні та зменшення проникливості судинної стінки.

5. Гемограма. Лейкоцитарна формула.

У крові здорової людини формені елементи знаходяться в певних кількісних співвідношеннях, що називають гемограмою. Процентні співвідношення різних видів лейкоцитів у мазку периферійної крові становлять лейкоцитарну формулу. Гемограма та лейкоцитарна формула можуть змінюватися при різних захворюваннях. Ці зміни використовуються у медицині для діагностики захворювань.

6. Вікові зміни крові.

Кількість еритроцитів у новонароджених дітей більша, ніж у дорослих і дорівнює 6,0 • 10¹² – 9,0 • 10¹² в 1 л. Кількість лейкоцитів при народженні дитини також біль­ша і сягає 10 – 30 • 10⁹ в 1 л. Відрізняється від дорослих також дитяча лейкоцитарна формула, яка змінюється протягом пер­ших 14 - 15 років життя дитини. Ці зміни торкаються співвідношення нейтрофілів і лімфоцитів. При народженні дитини процентний вміст згаданих лейкоцитів такий самий, як і у дорослої людини, тобто біла кров має нейтрофільний профіль (нейтрофілів більше, ніж лімфоцитів). Пізніше кількість нейтрофілів починає знижуватись, а кількість лімфоцитів - рости і на 4 - 5 добу постнатального періоду процент нейтрофілів і лімфоцитів стає однаковим (приблизно по 45 %). Цей процес триває 1 - 2 роки, коли стабілізується дитяча лейкоцитарна формула, яка має лімфоцитарний профіль (65 % лімфоцитів і 25 % нейтрофілів). У наступний період кількість лімфоцитів починає знижуватись, а нейтрофілів – рости, що знову веде до зрівнювання їх процентного співвідношення. При графічному зображенні вікових змін крові криві вмісту нейтрофілів і лімфоцитів перетинаються двічі: на 4 – 5 добу та у 4 – 5 років, тому ці зміни названі першим та другим фізіологічними перехрестями.

7. Лімфа. Лімфоплазма і форменні елементи лімфи.

Лімфа (lympha) – жовтувата рідина, яка тече по лімфатичних капілярах і судинах. Вона складається з лімфоплазми та формених елементів. Хімічний склад лімфоплазми близький до плазми крові, але вона містить менше білка. Серед білків у лімфоплазмі переважають альбуміни; вона містить також нейтральні жири, цукри, мінеральні речовини. Формені елементи лімфи представлені головним чином лімфоцитами (95 - 98 %), незначною кількістю інших видів лейкоцитів, можуть бути й еритроцити. Склад лімфи неоднаковий у різних частинах тіла. Наприклад, лімфа, що відтікає від кишки, містить багато жирів; лімфа, що пройшла через лімфатичні вузли, збагачена лімфоцитами. Розрізняють периферійну лімфу (до лімфатичних вузлів), проміжну (після проходження через лімфатичні вузли) і центральну (лімфу грудної і правої лімфатичних проток).

Лімфа утворюється шляхом всмоктування тканинної рідини у лімфатичні капіляри. Тканинна рідина у свою чергу утворюється за рахунок надходження води, білків та інших речовин з кровоносних капілярів у міжклітинний простір. З лімфатичних капілярів далі лімфа надходить у периферійні лімфатичні судини, по них - у лімфатичні вузли, потім у великі лімфатичні судини і вливається у кров великих вен.