Компетенція господарських судів при розгляді справ за участю іноземних підприємств та організацій. Судовий імунітет

Поняття «компетенція господарських судів», яке використовується в назві статті 124 ГПК, означає те ж саме, що господарське процесуальне законодавство, покликане регулювати процесуальні відносини без іноземного елемента, розуміє під терміном «підсудність». V міжнародному цивільному процесі категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних і господарських справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності. Слід зважати на неоднозначність терміна «міжнародна підсудність», його зміст залежить від контексту і може в конкретних випадках бути тотожнім таким категоріям, як «підсудність» і «підвідомчість», а тому в міжнародних договорах, національному законодавстві різних країн, доктрині міжнародного приватного права знаходить широке застосування поняття «компетенції» чи «юрисдикції».

Міжнародні договори (угоди, конвенції) України, що стосуються проблеми підвідомчості і підсудності спорів за участю іноземних підприємств та організацій, вносять певні корективи до національного законодавства. Фактично йдеться про деякі додаткові правила і критерії компетенції органів правосуддя, які встановлені в міжнародних угодах України. Великих суперечностей між такого змісту процесуальними нормами актів цих двох рівнів регулювання у даний час не спостерігається, а тому на практиці не так вже часто необхідно удаватися до критерію про пріоритет міжнародних документів (ч. З статті 4 ГПК). До того ж окремі розбіжності текстів можна усунути прийомами тлумачення.

Так, по спорах з договірних та інших цивільно-правових відносин компетентним є суд держави, на території якої:

- виконано або повинно бути виконано повністю або частково зобов'язання з договору, що є предметом спору;

- мета, місце, дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди;

має постійне місце проживання позивач за позовом про захист ділової репутації;

відповідач здійснює торгову, промислову та іншу господарську діяльність;

знаходиться контрагент-постачальник або той, який надає послуги (виконує роботу), і якщо цей спір стосується укладення, зміни, розірвання договору.

ГПК закріплює широко відомий у міжнародному праві і міжнародному приватному праві принцип судового імунітету іноземної держави. Базу цього принципу складають такі категорії, як суверенітет і суверенна рівність держав, які не дозволяють одному з них підкоряти судової влади інший без його добровільної згоди. Згода на таке підпорядкування повинна бути висловлена позитивно тим компетентним органом іноземної держави, якому відповідне повноваження надане внутрішнім законодавством. Зазвичай це уряди або відповідні міністерства. В цілому сьогодні доктрині та практиці різних правових систем відомі три теорії розуміння імунітету держави:

теорія абсолютного імунітету;

теорія функціонального;

теорія обмеженого імунітету. Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави, імунітет означає право держави користуватися імунітетом в повному обсягу, всіма його видами, він поширюється на будь-яку діяльність держави та на будь-яку її власність. Саме на принципі абсолютного імунітету побудовано положення статті 125 ГПК.Теорія функціонального імунітету побудована на розмежуванні функцій держави на два види: публічно-правову та приватноправову. Якщо держава діє як суверен, то вона завжди користується імунітетом, в таму числі в приватноправовій сфері. Якщо ж держава займається комерційною діяльністю, то вона імунітетом не наділяється. Доктрина обмеженого імунітету не використовує загального критерію поділу функцій держави, а формулює перелік конкретних випадків, коли держава не користується імунітетом. Ці випадки можуть, зокрема, бути сформульовані державами на двосторонній чи багатосторонній основі.

Розрізняються декілька видів імунітету: судовий, від попереднього забезпечення позову, від примусового виконання рішення та імунітет власності держави. Судовий імунітет полягає у непідсудності держави без її згоди судам іншої держави.

Перелік процесуальних дій, які вчиняються лише при одержанні зазначеної згоди, має вичерпний характер і розширеному тлумаченню не підлягає. Перша з таких дій - подання позову до іноземної держави. Правові системи різних країн неоднаково вирішують питання про те, коли суд повинен бути обізнаний про позицію компетентного органу відповідача, а саме: до або й у момент подачі заяви чи після офіційного виникнення процесу по справі. ГПК України не дає прямої відповіді на це запитання.

Доказами згоди можуть бути контракт, в якому є спеціальний пункт про порядок розгляду імовірних споров (за типом арбітражного застереження), чи окремий документ, отриманий у ході попередніх претензій, переговорів, спроб мирного врегулювання конфлікту

Згода іноземної держави на її залучення до участі в процесі як третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на арешт державного майна, що знаходиться на території України, в порядку забезпечення позову чи виконання рішення, може бути витребувана та отримана вже після початку провадження по справі. Якщо згода не надійшла, зазначені дії не вчи­няються.

Необхідно звернути увагу на таківажливі моменти:

— згода компетентного органу іноземної країни повинна бути отримана щодо кожної процесуальної дії, зазначеною в статті 125 ГПК;

— режим імунітету поширюється і на те майно, яке законно передано в володіння або управління української організації (наприклад, в оренду);

— стаття 125 ГПК застосовується до зустрічних позовів, коли основний позов подано державою.

Порядз іноземними державами судовий імунітет в тому чи іншому обсязі поширюється на певні міжнародні організації, що знайшло відображення в ч. 2 статті 125 ГПК. Статуси таких суб'єктів неоднакові, а тому ця норма носить відсильний характер.