Поняття та строки позовної давності

Позовна давність – це строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність відіграє важливу роль в регулювані цивільних правовідносин. Будь яке обмеження строком значно по­легшує розгляд спору, дисциплінує учасників спору, стимулює їх активність для захисту належних їм прав, стимулює розумність господарських відносин та балансує навантаження на судову систему (оскільки зі спливом часу, свідки плутають обставини справи, документи втрачаються і встановити істину у справі стає набагато важче.

Позовна давність не поширюється на:

– на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

– на вимоги вкладника про видачу вкладу;

– на вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;

– на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв»;

– на вимоги страхувальника (застрахованої особи) до страхо­вика про виплату страхової суми та ін.

У цивільному праві позовна давність поділяється на два види:

1) Загальна позовна давність;

2) Спеціальна позовна давність.

Загальна позовна давність поширюються на всі ци­вільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності. Загальний строк позовної давності встановлений у три роки.

Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути або скороченою (1 рік), або подовженою (за домовленістю сторін у договорі).

Скорочений строк позовної давності тривалістю в один рік передбачена до вимог:

– про стягнення неустойки, штрафу, пені;

– пов’язаних з недоліками проданого товару;

– про розірвання договору дарування;

– про спростування недостовірної інформації в засобах масо­вої інформації;

– про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

– у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

– про оскарження дій виконавця заповіту.

Перебіг строків позовної давності починається від дня, коли особа дізналась чи повинна була дізнатися про порушення свого права.

За вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства – від дня припинення насильства.

За вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину – від дня, коли почалося його виконання.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання – зі спливом строку виконання.

За регресними зобов'язаннями – від дня виконання основного зобов'язання.

При порушенні прав неповнолітнього перебіг позовної давності починається з дня його повноліття.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі.

Зупинення перебігу позовної давності згідно зі ст. 263 Цивільного кодексу України, відбувається у разі:

а) пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (не­переборна сила).

Прикладами надзвичайної невідворотної сили можуть бути руйнівні при­родні явища – повінь, шторм, землетрус та інші явища, які об’єктивно зробили неможливим подання позову;

б) зупинення дії закону чи нормативного акта, який регулює відповідні відносини;

в) відстрочення виконання зо­бов’язання (мораторій);

г) перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил України або інших військових формуваннях, що переведені на вій­ськовий стан.

Перебіг позовної давності зупиняється до припиненя події яка перешкоджає зверненню з позовом.

Переривання перебігу позовної давності (ст. 264 ЦК), тобто строк давності починає текти з початку, у разі:

а) вчинення боржником дій, що свідчать про визнання боргу (наприклад, часткове виконання зобов’язання, письмове про­хання про відстрочку сплати, передача речі в заставу);

б) звернення кредитора з позовом до боржника.

 

Право власності.

У системі речового права право власності є основним інститутом.

Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповід­но до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України).

Право власності складається з: права володіння, користування і розпорядження.

Право володіння – це юридично закріплена можливість мати річ у своєму володінні (наприклад, наявність в особи речі за договором оренди);

Право користування – це юридично забезпечена можливість вилучення з речі корисних властивостей, шляхом її використання (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай);

Право розпорядження – це юридично забезпечена можливість вільно розпоряджатись майном на свій власний розсуд (продати, обміняти, подарувати).

На сьогодні в Україні існують наступні форми власності:

власність Українського народу – це право володіння, і користування та розпорядження такими об’єктами, як земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

приватна власність – це право володіння, користуван­ня та розпорядження своїм майном, яке належить фізичним та юридичним особам. Об’єктом права приватної власності можуть бути різноманітні речі: підприємства, будівлі, транспортні засоби, гроші, цінні папери і багато чого іншого. Різновидом приватної власності є спільна власність – власність кількох осіб на одну й ту саму річ (майно).

державна власність – це право володіння, користування та розпорядження майном, яке від імені держави здійснюють державні органи. Об’єктом права державної власності може бути будь-яке майно.

комунальна власність – це право володіння, користування та розпорядження майном територіальної громади, яке від її імені здійснюють органи місцевого самоврядування. У комунальній власності відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» може перебувати рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів та інші кошти, земля, природні ресурси, підприєм­ства, установи, організації, у тому числі банки, страхові товариства, пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, а також кошти, отримані від їх відчуження.

В юридичній літературі способи набуття права власності прийнято поділяти на первісні та похідні.

При первісних способах право власності на річ (майно) виникає вперше або незалежно від права попереднього власника або його волі. До цих способів відносять:

– виготовлення (створення) нової речі внаслідок виробничої діяльності (виробництво).

– переробка (специфікація) – використання однієї речі (матеріалу) в результаті чого створюється нова річ (ч. 1 ст. 332 ЦК України). За загальним правилом, право власності на перероблену річ належить особі, яка є власником матеріалу. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові мате­ріалу його вартість;

– привласнення загальнодоступних дарів природи. Відповідно до ст. 333 ЦК України особа яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки;

– привласнення безхазяйної речі. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦК України безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування на території якого вони розміщені. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона може бути передана за рішенням суду у комунальну власність. Безхазяйна рухома річ може набуватися у приватну власність, якщо особа заволоділа нею добросовісно, і безперервно, відкрито володіла нею не менше п’яти років.

– привласнення рухомої речі, від якої відмовився власник. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею;

– знахідка (ст. 337, 338 ЦК України). Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Якщо власник невідомий, слід заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. Якщо власник речі не буде встановлений, особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування;

– привласнення бездоглядної домашньої тварини (ст. 340, 341 ЦК України). Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник невідомий, слід протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні;

– скарб. Скарбом відповідно до ст. 343 ЦК України є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього. Право власності на скарб, що є пам’яткою історії та культури, набуває держава. Особа, яка вияви­ла такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування;

– набувальна давність. Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безпе­рервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухо­мим майном - протягом п’яти років, набуває право власності на це майно, якщо інше не встановлено ЦК України.

При похідних способах право власності виникає у суб’єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника. До них відносять:

– правочини;

– договори (купівлі-продажу, міни, дарування тощо);

– спадкування за законом;

– спадкування за заповітом;

– приватизацію. Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності;

– на підставі актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача державних підприємств із державної до комунальної власності);

– реорганізації юридичних осіб тощо.

Припинення права власності можливо лише у випадках, що передбачених законом.

При цьому припинення права власності поділяється на дві групи:

1) Залежить від волі власника:

– відчуження власником свого майна (наприклад, за договором купівлі-продажу, дарування);

– відмова власника від права власності. Особа може відмовитись від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності;

– знищення майна, що є видом розпорядження внаслідок якого особа вчиняє дії, спрямовані на припинення існування відповідного майна;

2) Не залежить від волі власника:

– припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі (наприклад: фізична особа не може бути власником бойового танку);

– викуп пам’яток історії та культури, що утримуються безгосподарно. Власник пам’ятки історії та культури має підтримувати її належний стан. Якщо ж пам’ятці загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження. Якщо у цьому випадку власник пам’ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, суд може постановити рішення про її викуп;

– примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

– звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника (наприклад: борг перед банком);

– реквізиція. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхіднос­ті майно може бути примусово відчужене у власника за умови по­переднього і повного відшкодування його вартості;

– конфіскація і перехід майна до власності держави. Здійснюється на безвідплатній основі та застосовується за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення;

– припинення юридичної особи чи смерть власника.

 

Зобов’язальне право.

 

Цивільне зобов’язання – це правовідносини, в яких одна сто­рона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кре­дитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України).

Зміст зобов’язання включає наступні елементи: Суб’єкт, об’єкт та зміст.

Суб ’ єктами у зобов’язанні виступають – кре­дитор і боржник. Вони можуть бути як фізичними так і юридичними особами;

Кредитором визнається сторона, яка наділена правом вимоги щодо вчинення або відмови від вчинення певної дії.

Боржником визнається суб’єкт, який повинен здійснити на користь кредитора певну дію чи утриматися від її виконання.

Об ’ єктами зобов’язання виступає майно (речі, гроші, майнові права) або результати діяльності суб’єктів (виконана робота, оказані послуги);

Зміст зобов’язання совокупність прав та обов’язків учасників правовідносин (зміст включає право вимагати вчинення певної правомірної дії особи.)

Безумовно цінність зобов’язання полягає в його виконанні.

Виконання зобов’язань – це здійснення сторонами покладених на них прав і обов’язків, що складають його зміст, належним чином відповідно до умов договору чи закону, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту чи вимог, що звичайно ставляться.

Отже кредитор у зобов’язанні заінтересований у певних правових механізмах, осно­вною функцією яких була б максимальна гарантованість виконання такого зобов’язання з боку боржника. Вказану функцію в сучасно­му цивільному обороті виконують способи забезпечення виконання зобов’язань, до яких відносяться:

– неустойка (штраф, пеня) відповідно до ст. 549 ЦК України – це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредито­рові у разі порушення боржником зобов’язання. Штраф – це неустой­ка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання, пеня – неустойка, що обчислюється у відсо­тках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за ко­жен день прострочення виконання. Друга відмінність полягає в тому, що штраф стягується однократно, пеня нараховується за кожен день прострочки.

– порука – це односторонній, консенсуальний договір, за яким поручитель бере на себе відповідальність у разі невиконання або часткового виконання боржником свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Поручи­телем може бути одна або кілька осіб.

– гарантія (ст. 560 ЦК України), відповідно до якої, банк, інша фінансова установа, страхова організація (га­рант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання борж­ником (принципалом) свого обов’язку. Фактично гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

– завдаток – це грошова сума або рухоме майно, що видає кре­диторові боржник у рахунок належних за договором пла­тежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його ви­конання.

– застава – це спосіб забезпечення виконання зобов’язань, в силу якого боржник (заставодавець) виділяє частину свого майна для забезпечення взятого зобов’язання, а кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання обов’язку отримати компенсацію за рахунок цього майна.

У чинному законодавстві визначається два види застави:

– іпотека – застава нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця (ст. 1 Закону України «Про іпотеку»).

– заклад – це застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя.

Порівняно новим способом забезпечення виконання зобов’язання є притримання. Відповідно до ст. 594 ЦК України, кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або осо­бі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних із нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до вико­нання боржником зобов’язання.

Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

 

Окремі види договорів.

 

Одним із основних та найбільш розгалужених інститутів зобов’язального права є договірне право.

Цивільно-правовий договір – домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК).

Основними ознаками договору є:

– домовленість, тобто для його існування має бути компроміс, збіг волевиявлення учасників;

– домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір;

– спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, що свідчить про його правову природу юридичного факту.