Вперше термін «демократія» використав грецький історик Геродот, а найбільш відоме його визначення належить американському президенту Авраму Лінкольну: «Демократія – це правління народу, обране народом і для народу». З позицій сучасної юриспруденції демократична держава – це такий тип держави, за якого усі громадяни мають право брати участь у формуванні і функціонуванні апарату органів державної влади і місцевого самоврядування, й здійснювати контроль над його діяльністю.
У сучасній державі використовуються різні форми демократичної організації органів державної влади, зокрема безпосередня і представницька демократія.
Під безпосередньою демократією розуміється пряме волевиявлення народу або його частини, безпосереднє рішення громадянами питань державного і суспільного життя або вираз думки з цих питань. Інститути безпосередньої демократії:
1) вибори – форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування найвищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу;
2) референдум (плебісцит) – це всенародне голосування з приводу законопроектів, чинних законах та інших важливих питань загальнодержавного значення, що зачіпають інтереси народу. Інститут референдуму широко використовується як дієвий механізм народного волевиявлення більшістю демократичних держав миру. Найширше використовується у Швейцарії (з 1848 р. проведено більше 500 референдумів). Зокрема, за допомогою референдуму було ухвалено Конституцію Швейцарії 1999 р.;
3) народна законодавча ініціатива – право певного числа виборців внести на розгляд представницького органу проект закону або політичного рішення, який в обов’язковому порядку має його розглянути. Вона не набула такого широкого поширення як вибори і референдум. Цей інститут передбачений в Австрії, Італії, Іспанії, Швейцарії та ін. У Швейцарії з початку ХХ ст. 200 разів було застосовано цей механізм;
4) відкликання депутата – припинення дії представницького мандату за волевиявленням виборців. Інститут відкликання дає можливість виборцям здійснювати контроль над поведінкою своїх обранців – депутатів представницьких органів або посадових осіб державних чи муніципальних органів. Підставою для відкликання є правопорушення або аморальний вчинок депутата або посадової особи.
Представницька (репрезентативна, парламентарна) демократія означає здійснення влади народом через представницькі органи, які обираються безпосередньо народом, складаються з його повноважних представників - депутатів і покликані виражати волю народу. Велике значення у здійсненні влади народу мають обирані ним посадовці держави, наприклад, всенародно обираний президент. Будь-яка демократична держава будується на принципі поєднання безпосередньої та представницької демократії.
Правова держава виступає як такий тип держави, влада якої заснована на праві, обмежується за допомогою права і здійснюється у правових формах.
Серед основних характеристик правової держави слід назвати:
1) пріоритет індивідуальних прав і свобод, гарантованих державою і реалізовуваних індивідами, рівність індивідів перед законом, доступність правового захисту для кожного індивіда, обмеження втручання держави в сферу приватної ініціативи. Індивіди діють за принципом: «Дозволено все, що не заборонено законом»;
2) верховенство права. Воно проявляється, по-перше, у верховенстві правового закону в системі нормативно-правових актів. Правовим є тільки такий закон, який містить рівну для всіх міру свободи і справедливості. Інакше кажучи, це справедливий і гуманний закон, перед яким всі рівні. По-друге, у відповідності національного законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права. По-третє, це означає зв’язаність державної влади правом. Влада правової держави діє за принципом: «Дозволено лише те, що безпосередньо передбачено законом»;
3) демократичний легальний спосіб формування влади. Органи влади правової держави, як правило, формуються шляхом вільних загальних виборів, а призначення на державні посади здійснюються з дотриманням законної прозорої процедури. Вибори виступають як найважливіший засіб контролю суспільства над державною владою. У правовій державі неможливі державні перевороти, закулісні оборудки щодо формування органів влади, фальсифікація виборів тощо;
4) поділ державної влади. Кожна з гілок державної влади (законодавча, виконавча, судова) формується і діє в певній незалежності одна від однієї. Поділ влади передбачає також наявність чітко окресленого кола повноважень і меж діяльності для кожної з гілок влади;
5) високий рівень загальної та правової культури громадян. Тільки в цьому випадку є можливою свідома, компетентна участь громадян в управлінні державними і суспільними справами, повага до права і держави, прав і свобод інших людей;
6) взаємна відповідальність держави та людини. Відповідальність людини перед державою виражається в дотриманні заборон (наприклад, не створювати незаконних військових формувань) і виконанні обов’язків (наприклад, платити податки), несенні тягаря обмежень у разі правопорушень. У принципі, відповідальність людини перед державою існує за будь-якого типу держави. Але тільки в правовій державі є можливою відповідальність державної влади перед людиною у разі порушення державою прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина. Вона реалізується через пред’явлення позову проти держави та її органів, звернення до суду, у тому числі й до міжнародних судових органів;
7) гідне становище суду і його авторитет в суспільстві. Суд повинен бути арбітром у взаєминах між громадянами і державою. Діяльність суду повинна базуватися на таких принципах як колегіальність, презумпція невинуватості, змагальність, рівність сторін, право на оскарження ухвалених рішень тощо.
Метою як правової, так і соціальної держави є добробут індивіда та суспільства, що зближує концепцію правової держави з концепцією соціальної держави.
Соціальна держава – це держава, політика якої направлена на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини.
Соціальною може бути тільки держава, що має високий рівень економічного розвитку, причому в структурі економіки повинна бути врахована соціальна орієнтація держави. У зв’язку з цим момент реального виникнення соціальних держав слід віднести до 60-х рр. ХХ ст., що пов’язано зі встановленням відповідальності держави за надання кожному громадянину прожиткового мінімуму.
Проведення державою соціально орієнтованої політики є важким процесом через необхідність враховувати суперечливі цілі, що майже виключають одна одну: ефективний розвиток економіки та досягнення соціальної справедливості, згладжування соціальної нерівності.
Соціальній державі властиві всі традиційні функції, зумовлені її природою держави як такої, але вони немовби заломлюються через призму цілей та завдань соціальної держави. У рамках соціальної функції можна виділити наступні її різновиди:
– підтримка соціально незахищених категорій населення (через систему пенсій, соціальних виплат і допомоги);
– створення можливостей для вільної реалізації трудового та інтелектуального потенціалу громадян держави; забезпечення трудової зайнятості населення та боротьба з безробіттям;
– охорона праці та здоров’я людей;
– підтримка сім’ї, материнства, батьківства і дитинства;
– згладжування соціальної нерівності шляхом перерозподілу доходів між різними соціальними верствами через оподаткування, державний бюджет, спеціальні соціальні програми;
– заохочення добродійної діяльності (зокрема, шляхом надання податкових пільг підприємницьким структурам, що здійснюють добродійну діяльність);
– турбота про збереження соціального миру в суспільстві, зокрема, через систему соціального партнерства;
– участь в реалізації міждержавних соціальних програм, вирішенні загальнолюдських проблем.
Поняття та ознаки права.
Право є одним з найскладніших соціальних феноменів, що має юридичний та соціальний аспект. У суто юридичному сенсі слова право – це система загальнообов’язкових, формально-визначених, встановлених і забезпечуваних державою правил поведінки. Право як соціальний інститут є головним регулятором суспільних відносин і не завжди походить від держави. Через формальне закріплення правил поведінки людей та їх колективів право встановлює баланс суспільних, групових та індивідуальних інтересів. У цьому полягає цінність права для суспільства та індивіда.
Право – це система загальнозначущих,формально-визначених правил, нормативно встановлених і забезпечених державою або іншим публічно-владним суб’єктом, призначених для регулювання суспільних відносин та збалансування індивідуальних та суспільних інтересів.
Сутність права як явища соціального порядку виявляється через його ознаки:
1) загальнозначущість. Право регулює найважливіші суспільні відносини та соціально значущі акти поведінки;
2) неперсоніфікованість. Правові приписи не створюються для конкретного суб’єкта; вони адресуються або усім учасникам суспільного життя або певним соціальним групам;
3) нормативність. Право складається із приписів, які є моделлю соціальних статусів, суспільних зв’язків, суспільних відносин, актів поведінки й розраховані на неодноразове використання;
4) формальна визначеність. Правові норми, як правило, фіксуються письмово, мають певну логічну структуру та певну форму (правовий звичай, правовий прецедент, закон тощо). Право встановлює певні рамки поведінки суб’єкта, чітко формулюючи його права і обов’язки;
5) системність. Право є цілісною системою соціального регулювання, в якій кожна норма або принцип права займають точно визначене місце і пов’язані один з одним;
6) зв’язок з державою або, в окремих випадках, іншим публічно-владним суб’єктом. Перш за все, право пов’язане з державою. Адже здебільшого юридичні норми встановлюються або офіційно визнаються державою. Право охороняється за допомогою державного примусу. Але, крім того, правові норми можуть встановлюватися і відповідно охороняються й недержавними суб’єктами: міжнародними організаціями, наддержавними структурами (наприклад, органи Європейського Союзу), корпораціями, церквою тощо;
7) регулятивність. Право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає його головна соціальна цінність;
8) процедурність. Процедура, тобто встановлений порядок і послідовність дій, передбачена як для видання, так і для реалізації юридичних норм;
9) компромісний характер. Право за своєю природою є інструментом збалансування різноманітних інтересів індивідів, засобом соціального компромісу та розв’язання конфліктів. По суті, право – це своєрідний суспільний договір, умови якого передбачають ненасильницьку взаємодію та мирне співіснування індивідів та їх колективів.
Функції права.
Функції права – це основні напрями впливу права на людину і суспільство (на суспільні відносини, акти поведінки, свідомість людей). Право впливає на багато сфер людської діяльності, тому можна також говорити про наявність інформаційної ціннісно-орієнтовної, економічної, політичної, ідеологічної та інших функцій права. Але в юридичному сенсі принципове значення мають дві функції права: регулятивна та охоронна.
Регулятивна функція права виявляється в тому, що приписи правових норм вносять впорядкованість у суспільні відносини. Виконуючи функцію регулятора суспільних відносин, правова норма указує індивіду на лінію його поведінки в тому або іншому випадку. Дія цієї функції виявляється у дозволах, рекомендаціях, пільгах і заохоченнях. Регулятивна функція права має первинне значення. Вона найбільшою мірою відображає природу права: суб’єктам права надається правомочність, у межах якої вони діють вільно, на свій розсуд.
Розрізняють різновиди регулятивної функції: регулятивну статичну і регулятивну динамічну. Регулятивна статична функція права виявляється в закріпленні тих або інших стабільних станів (статусів): статусу громадян, статусу юридичної особи, форм держави, компетенції державних органів, повноважень посадовців тощо. Регулятивно-статична функція реалізується за допомогою дозвільних та заборонних норм і правовідносин пасивного типа, що виникають на їхній основі. У подібних ситуаціях суб’єкти права самі, за власною ініціативою проявляють правову активність.
Регулятивна динамічна функція права «обслуговує» соціально-правові процеси: торгівлю, виробництво матеріальних цінностей, перехід майна та інших благ від одних осіб до інших. Вона втілена в інститутах цивільного, адміністративного, трудового права, які опосередкують процеси в економіці, інших сферах суспільного життя.
За допомогою регулятивно-динамічної функції право визначає, якою повинна бути майбутня поведінка людей. Ця функція здійснюється за допомогою зобов’язуючих норм. Так, законодавством встановлено обов’язкі виконати військовий обов’язок, платити податки, дотримуватись трудової дисципліни, виконувати зобов’язання за договором тощо. Регулятивно-динамічна функція знаходить свій прояв у правовідносинах активного типа.
Охоронна функція полягає в тому, що право захищає соціальні цінності, блага, суспільні відносини шляхом встановлення заборон, обмежень і покарань за порушення заборон. Основне призначення охоронної функції права полягає в запобіганні порушенням норм права. Ефективність охоронної функції є тим вищою, чим більше суб’єктів права підкоряються її розпорядженням. Охоронна функція носить похідний від регулятивної функції характер. Вона покликана забезпечити нормальну дію регулятивної функції права.
