Держава є соціальним інститутом, що покликаний забезпечити потребу суспільства у безпеці та громадському порядку. Становлення держави проходило впродовж тривалого історичного періоду, вирішальними факторами якого стали перехід людства до відтворюючої економіки і поділ суспільної праці, що зумовили соціальну стратифікацію та виокремлення управлінської верхівки суспільства.
Держава– це універсальна суверенна політико-територіальна організація, яка здійснює управління стратифікованим суспільством на основі нормативно-правового регулювання та за допомогою спеціального механізму.
За сучасним міжнародним правом державою визнається організація, що має: постійне населення; визначену територію; власний уряд; здатність до вступу до відносин з іншими державами. Ця конвенційна (договірна) норма була вироблена міжнародною конференцією у Монтевідео у 1933 р.
Необхідні для існування сучасної держави властивості називають атрибутами держави. Ними є:
1) народ – сукупність індивідів, об’єднаних правовим зв’язком з державою. Цей зв’язок проявляється в інститутах громадянства (у республіках) або підданства (у монархіях). Сучасна держава виступає як представник народу, як справа народу, що знаходить свій вираз у народному суверенітеті;
2) територія – матеріальна база держави. Це частина земної кулі, з якою історично пов’язаний державний народ, що має кордони, визнані міжнародним співтовариством. Територія держави – це простір, в межах якого здійснюється державна влада, це просторове буття держави;
3) державна влада – організаційно оформлена політична влада великої соціальної спільноти (народу, класу, стану), що володіє верховенством в суспільстві і спеціалізованим апаратом для регулювання суспільних відносин. Головне призначення державної влади – керівництво загальнозначущими для народу справами. Головна ознака державної влади – її суверенність, тобто верховенство щодо інших видів влади всередині держави та незалежність від інших держав. Державна влада в сучасній державі є похідною від народного суверенітету.
Особливо підкреслимо значущість міжнародного визнання держави, що зумовлює її здатність вступати у відносини з іншими суб’єктами міжнародного права.
Сьогодні у світі існує 205 держав. Більшість з них виникла протягом останніх 100 років, як правило, на основі окремих елементів колишньої держави і з використанням вже наявних готових моделей державності.
Термін «сучасна держава» використовується в двох значеннях: по-перше, сучасними називають нині існуючі держави, і, по-друге, сучасною вважається така держава, яка відповідає певним цінностям і нормативам,а саме:
1) верховенство права. У сучасній державі визнається владою і діє принцип верховенства права, згідно з яким:
– державні органи мають діяти відповідно до конституції та законів країни;
– кожна людина є рівною перед законом та судом;
– основним джерелом права виступають природні права людини. Кожен, чиї права порушені, має право на належний судовий захист;
2) забезпечення прав людини. Людина, її права і свободи становлять у сучасній державі найвищу соціальну цінність, саме на їхнє забезпечення й найповнішу реалізацію у суспільному житті має бути спрямована уся державна діяльність і насамперед діяльність у сфері державного управління.
Сучасна держава несе певні обов’язки щодо особистості, що виражаються у певних гарантіях прав людини. Гарантії прав і свобод людини і громадянина – це система умов, засобів і способів, що забезпечують всім і кожному рівні можливості для придбання, реалізації та захисту своїх прав і свобод;
3) народовладдя (демократизм) держави. Демократія – це такий тип держави, при якому громадяни мають реальну можливість брати участь у формуванні і функціонуванні апарату органів державної влади і місцевого самоврядування, здійсненні контролю над його діяльністю;
4) секулярність держави. Сучасна держава є світською, що проявляється у відокремленні релігійних об’єднань від держави та неприпустимості установлення загальнообов’язкової релігії або іншої світоглядної орієнтації.
Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, але при цьому не втручається у діяльність релігійних організацій, не фінансує їх діяльність. Одночасно релігійні організації не виконують державних функцій, але мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації;
5) міжнародне визнання. Важливою нормативною вимогою до сучасної держави є визнання її міжнародним співтовариством. Згідно з сучасною доктриною міжнародного права, визнання – це односторонній добровільний акт держави, у якому вона прямо чи побічно заявляє або:
– про те, що розглядає іншу державу як суб’єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або
– про те, що вважає владу, що затвердилася конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.
Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов’язками, що випливають із міжнародного права.
Суверенітет держави.
Термін «державний суверенітет» було уведено в науковий обіг французьким юристом Жаном Боденом (1530-1596). Суверенітет держави є визначальною невід’ємною рисою держави, що відображає верховенство державної влади на своїй території та самостійність (незалежність) у міжнародних відносинах. Одночасно суверенність є головною ознакою державної влади.
Внутрішня сторона суверенітету держави проявляється в тому, що державна влада вирішує основні питання життя суспільства і вправі скасувати будь-яку постанову будь-якої іншої інституції на своїй території. Зовнішня сторона суверенітету держави – незалежність держави у зовнішніх справах – означає свободу зовнішньополітичної діяльності за межами її кордонів.
Гарантії державного суверенітету:
– волевиявлення народу, який бажає мати власну державу і прагне її незалежності;
– економічна незалежність держави;
– обороноздатність держави, в тому числі її військова могутність;
– міжнародне визнання непорушності суверенітету держави.
Разом з тим слід зазначити, що у сучасному світі державна влада в більшості країн, попри всю свою суверенність, перебуває під контролем громадянського суспільства і має діяти відповідно до принципу верховенства права, зокрема, дотримуватись конституційних норм. У зовнішніх зносинах держава має поважати суверенітет інших держав та дотримуватись норм міжнародного права.
У сучасному світі борються дві тенденції. З одного боку, це тенденція «десуверенізації», а з іншого – зміцнення державного суверенітету. Реальний суверенітет – це здатність держави насправді, а не декларативно, самостійно проводити свою зовнішню і внутрішню політику, зміцнювати свою економічну самостійність, укладати міжнародні договори, вступати в міждержавні партнерські відносини.
Суверенітет сучасної держави обмежується різними чинниками, але особливо – міжнародними договорами. Все більш важливим стає процес інтеграції держав у наддержавні об’єднання (наприклад, Європейський Союз), у зв’язку з чим відбувається поступове розмивання граней суверенітету держави. У процесі глобалізації десуверенізація держав взагалі уявляється неминучою. Але їй протистоїть тенденція посилення суверенітету з боку держав з реальним економічним та політичним суверенітетом – так званих наддержав. Спірним є питання про кількість таких наддержав. До них, як правило, відносять, США, але на цю роль претендують також Китай, Російська Федерація, деякі інші держави.
Крім цих двох тенденцій, суверенітет держави змінюється в залежності від історичної епохи, явищ міжнародного масштабу, соціально-економічних і політичних особливостей конкретної держави, залежить від її геополітичного становища і навіть розмірів. Так, наприклад, зовнішньополітична сторона суверенітету такої малої європейської держави як Герцогство Ліхтенштейн обмежена на користь дружніх сусідніх держав. Його інтереси за кордоном представляють посольства Швейцарської Конфедерації.
