Економічній розвиток українських земель у складі Польської та Литовської держав

Кін XI – сер XIII ст. увійшли в історію Київ Русі як період феод роздробленості, причому характер. рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об'єктивними причинами, у тому числі й екон. характеру. Однією з найважл. із них було зростання та зміцнення великого феод землеволодіння. Базуючись на натур господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови екон. самостійності та політ відокремленості давньоруських земель.

Не менш важливою причиною був занепад торгівлі, особливо торгів шляху «із варяг у греки». У цей час половці фактично перерізали торг шляхи до Чорного та Каспійського морів. Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою й втрату політ ваги, його відносний занепад та посилення інших міст – Чернігова, Галича, Новгорода, Смоленська тощо.

Саме ці причини обумовили появу нового центру політ та екон життя — Галицько-Волинської держави, яка упродовж півтора століття відігравала важливу роль у житті східних слов'ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, постійне втручання сусідніх держав не дали можливості зберегтися цій державі.

Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Уже в другій половині XIV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля.

Руські землі з екон та культ погляду стояли вище Литви, що обумовило надзвичайно сильний вплив східно-слов'ян. народів на завойовників. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила», що пояснює відносно мирне приєднання україн земель. Загалом, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він сприяв обороні краю від набігів татаро-монголів.

Держ. мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.

В середині XIV ст. землі Галичини були захоплені Польщею, і відразу ж розпочався процес покатоличення та опольщення місцевого населення. Унія між Польщею та Литвою відкривала можливості для польської шляхти поширити свої володіння та вплив на всі україн землі, але остаточно цієї мети Польща досягла лише після Люблінської унії (1569 р.), після утворення єдиної Польсько-литовської держави — Речі Посполитої.

Литовські Великі князі та польські королі вважали україн. землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 рр., а також у численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.

Феод земельна власність була фундаментом усієї системи експлуатації. З розвитком великого феод землеволодіння найтісніше пов'язувався процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого ним продукту. В Литві остаточне покріпачення селян закріпив Литовський статут 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

У ХVІ ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панамшляхті. Прагнення держави уніфікувати й обмежити розмір дворищенського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало видання 1557 р. “Устави на волоки”. Було визначено розмір волоки. Залежно від повинностей селяни селіни поділялися на три категорії:

- тяглі селяни;

- ремісники і службові селяни;

- чиншові селяни або данники.

“Устава на волоки” поділили усі землі на категорії, в залежності від їх родючості.

Особливістю цього акта можна назвати те, що він регулював не тільки земельні відносини, а й пов’язані з ними трудові (встановлена тривалість робочого дня та відпочинку).

Отже, як висновок можна підкреслити, що в період Литовської держави сільське господарство було досить розвинутим, але все це було результатом поневолення селянства.