Після розпаду Антського держ. об’єднання праукраїнці протягом 7 ст. зосереджувалися на правому березі Дніпра. У 8-9 ст. згідно з літописом «Повість минулих літ», на т-рії сучасної Укр-ни проживали такі племена: поляни заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древляни – східну Волинь, сіверяни - Дніпровське Лівоберіжжя, уличі – Пд. Подніпровя і Побужжя, хорвати – Прикарпаття та Закарпаття, волиняни – зх. Волинь, тиверці – землі над Дністром.
З розвитком феод. землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феод. власність на землю. Вона виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.
Про створення та структуру Давньорус. держави вчені дізнались з літописів, найціннішим в інформаційному плані з яких був літопис «Повісті минулих літ», перша редакція якого була створена ченцем Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та галицько-волинського літописання. В повісті минулих літ згадуються ранні державні формування словянських племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен та династії князів Київських:
Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім'ї був «дим», а з окремого гос-ва – плуг або рало.
Міста Київ. Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.
Найголовнішою пам’яткою права Київ. Русі є Руська Правда. В ній є певні згадки про правове становище селян-хліборобів, а також встановлювалося право власності на землю.
Феод. земел. власність існувала у вигляді князівс. доменів, боярськ. і монастирс. вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина – освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, слугам. Чим пізніша редакція Київської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини.
Отже, як висновок можна сказати, що право власності набувалося внаслідок вкладення селянином своєї праці в оброблення землі.
За часів Київ. Русі було відмічено таку особливість землі – її не можна вкрасти і вона є нерухомою. Саме в “Руськ. Правді” майно було розмежовано на рухоме і нерухоме.
Слід також зазначити, що в період Київської держави, несли тягар сплати чималих податків та повинностей. Це в свою чергу призвело до збідніння селян-власників, що не могло не вплинути на розвиток землеробства.
Отже, як висновок можна сказати, що земельні відносини в Київській Русі регулювалися як звичаєвими, так у правовими нормами. Вже тоді чітко прослідковується певний взаємозв’язок земельних, майнових та трудових відносин.
Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського та Польщі мало значний вплив на розвиток сільського господарства і його правового регулювання.
Правове становище селян ХІV-ХV ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське. Правовий статус селян в селах залежав від того, яке право в них було діючим.
Селянство було поділено на три категорії – смерди, невільники, напіввільні (закупи). Вільні селяни мали власні землі
Слід зазначити, що землевласники у Великому князівстві Литовському розпоряджалися своєю власністю на землю, а при цьому змушені були чітко дотримуватися вимог актів литовських князів – “привілеїв”. Перший Литовський Статут 1529 року містив окрему главу, яка стосувалась земельних відносин.
Феодальне землеволодіння.
Упродовж V — VII ст. у східних слов'ян відбувався процес становлення сільської сусідської громади, яка найбільше відома під назвою верв. У VIII — IX ст. майнове і соціальне розшарування, яке й перед тим мало місце, поглиблюється, виділяється племінна знать — князі, "лучші мужі", воїни-дружинники.
Виникає приватне землеволодіння – вотчина, яка могла бути князів., боярською, церковною, монастирською.
Земел. власність князів та бояр алодального типу була спадковою, вільно продавалася, обмінювалася, дарувалася. Існувала також державна (в особі князя) власність на землю. Це була власність бенефіціального типу, тобто тимчасова, умовна, що надавалася на час
князювання чи служби.
Боярське землеволодіння було досить поширене в Київській Русі, проте воно не отримало сталих форм. Бояри, як і дружинники, були на службі у князя. Після переходу князя на інший стіл чи волость, бояри переїжджали за ним.
У Київській Русі значним було церковне та монастир-
ське землеволодіння. Особливо великим землевласником був Києво-Печерський монастир.
"Смерд" означало все населення крім князя, всіх
княжих підданих. Економічне становище смердів було різним. "Руська Правда" признає у смердів рухоме і нерухоме майно і навіть холопів, що теж належали до майна. Смерди господарювали в основному на своїй землі, що є свідченням їхньої економічної самостійності.
Ізгої — люди без суспільного становища, що з різних причин вийшли з тієї соціальної групи, до якої належали, та не ввійшли до іншої. Вони вважалися вільними, проте не мали власного гос-ва, часто осідали в чужих дворах, при церквах. Аналогічним було становище сябрів.
Закупи— це люди, які відробляли позичені гроші — "купу" або наймалися на роботу, попередньо беручи плату. Закупи жили або у дворі пана, або у своєму власному господарстві. Ті закупи, які виконували хліборобську роботу, називалися рільними закупами. За-
куп, безперечно, був вільною людиною. Він мав своє майно,рухоме або нерухоме, особисто відповідав за свої вчинки. Закуп мав право оскаржити пана перед княжим судом. Однак його становище було дуже хитким і він міг кожної миті опинитися в категорії холопів.
Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом, визнаючи свою залежність від нього. За соц. і юр. становищем рядовичі подібні до закупів.
Холопи — це невільники, раби. Причини невільництва "Руська Правда" називає різні: одруження з рабинею при відсутності застереження своїх прав; поступання на двірську службу, банкрутство купця і продаж його майна на конкурсі; втеча чи крадіжка, вчинена закупом; неспроможність сплати судового покарання. Діти холопів також ставали холопами. Та найпоширеніший шлях до невільництва — полон під час війни.
Раби були об'єктом купівлі-продажу. Поступово більшість рабів, крім двірських, отримали земельні наділи і своїм становищем наблизилися до селян.
