Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині. Висвітлення цих процесів представниками історичної школи

До завоювання Наполеоном, не існувало єдиної Німецької держави, завоювання позитивно вплинули на німецькі землі, що увійшли до складу Французької імперії. У 1806 р. в Па­рижі правителі 36 німецьких держав підписали договір про ство­рення Рейнського союзу, який перебував під французьким «про­текторатом». Демократичні та економічні реформи на цих землях прискорили формування передумов промислового перевороту: було уведено французьке цивільне право, а в 1808—1810 рр. вста­новлено свободу підприємницької діяльності. Вплив реформ по­ширився і на ті країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів. Найбільше його зазнала Прусія.

Але, мабуть, головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на змі­ну ідеалізму XVIII ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не бу­ло єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної гро­шової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повин­на була об'єднатися держава, пруський король проводив по­літичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політи­ків залишити Німеччину.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія. У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німе­цьких держав з населенням 25 млн. жителів. До союзу не ввійшло тільки декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загально німецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, тек­стильну промисловість. Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбіль­шим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський про­мисловий район. Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було викликано застосуванням у юнкерських (великих феодаль­них землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуван­ням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту пікнічних культур.

Наступному етапу промислової революції (1850—1860 рр.) передувала буржуазно-демократична революція 1848 р. її резуль­татом стало об'єднання Німеччини навколо Прусії, більшість на­селення якої були німці.

І все ж після революції 1848 р. промисловий переворот відбу­вався більш швидкими темпами, що було зумовлено рядом чинників. У 1850 р. був прийнятий закон (він не поширювався на се­лян Західної Прусії та Померанії), за яким селянин ставав власником ділянки землі, яку він обробляв у поміщика.

Політичною передумовою третього етапу промислової рево­люції (70-ті роки XIX ст.) стала франко-прусська війна (1870— 1871), яка завершилась перемогою Німеччини та її політичним об'єднанням у Німецьку імперію (1871).

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство (засновництво акціонерних банків). Німецькі банки стали одними із найнадійніших і найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме — пунктуаль­ність, обережність, педантизм, відповідальність.

Потужною альтернативною гілкою класичного напрямку 19 ст. стала німецька історична школа. Пройшла три етапи:

1. Засновниками «старої» істор. школи були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники школи заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником школи був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу політ. економії з точки зору історичного методу(1843)- стверджує, що немає загальних законів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї Істор. школи найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “Політекономія з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія сучесностіі майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономію: не визнає об’єктивності дії економічних законів, принципу індивідуалізму.

2. Представниками «нової школи» були Густав фон Шмоллер («Народне господарство, наука про народне господарство та її методи»), Карл Бюхер («Виникнення народного господарства»), Людвіг Йозеф Брентано («Класична політична економія»).

Так, Г. Шмоллер, спираючись на інституціональні підходи до вивчення економічної дійсності, писав, що народне господарство є частиною суспільного життя, складовою соціального «тіла» і повинне сприйматися лише у зв'язку з іншими суспільними про­явами. У своєму дослідженні німецький економіст важливу роль відводив історичному методу, на основі якого він вважав за не­обхідне нанизувати факти економічної дійсності, аналізувати конкретні господарські інститути, що в результаті стає підґрун­тям для пізнання закономірностей ринкового розвитку.

З виникненням монополій Л. Брентано звернувся до вивчення сутності цих господарських форм. У картелях, наприклад, він ба­чив об'єднання підприємців, що створені з метою планомірного пристосування виробництва до попиту, уникнення надвиробниц­тва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення ка­піталу, безробіття та голоду. Розробки вченого у сфері монополі­зації економіки були широко використані в пізніших доктринах державно-монополістичного регулювання.

Карл Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, на­ції, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.

К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трак­тування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпо­рядкування промислового капіталу позичковому.

3. Представники «новітньої» школи: В. Зомбарт, М. Вебер

Найвідоміша багатотомна праця Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919—1927) є і одним із кращих досліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обгрунтував концепцію соціального плюраліз­му. Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми господарюван­ня. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних су­перечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справ­дилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході.

Макс Вебер висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть якої полягала у формулюванні закономірностей і узагальнень на підставі аналізу конкретних фактів і процесів історичного розви­тку. На відміну від інших представників історичної школи, які відводили провідну роль державі, М. Вебер розглядав суспільство як сукупність вільних індивідів, пояснюючи соціально-економічні процеси і явища на основі індивідуальних мотивів господарської поведінки. Водночас він визнавав існування суперечностей між індивідуальними та суспільними інтересами, покладаючи на державу важливі функції з їх врегулювання.