Співвідношення права ЄС з національним правом держав-членів

Співвідношення права ЄС та національного права визначає імплементацію права ЄС та його застосування в державах-членах, практичну реалізацію права ЄС.

ЄС створений на основі доб­ровільної згоди держав-членів. Право ЄС має однакову дію в усіх державах-членах. Останньою інстанцією, що має вирі­шувати спори між державами-членами з питань засто­сування права ЄС, є Суд ЄС, юрисдикція якого розповсюджується на всі держави-члени.

При виникненні колізій між національним пра­вом і правом ЄС застосовується право ЄС. Вра­ховуючи, що право ЄС має пряму дію, Суд ЄС має повноваження останньої інстанції стосовно виз­начення його дійсності та тлумачення.

Примусове застосування права ЄС за­безпечується державами-членами, юридичними та фізичними особами в національних судах і Комісією ЄС в Суді ЄС. Юридичні та фізичні особи, права яких порушені, мають можливість використову­вати засоби судового захисту, що надаються націо­нальними судами, з метою реалізації вказаних прав. При цьому для захисту своїх прав вони можуть поси­латися на право ЄС. Комісія (а також будь-яка держава - член ЄС) можуть подати позов до Суду ЄС проти держави-члена, що порушила право ЄС.

Проблема застосування права ЄС національними судами (тобто проблема дії права ЄС на території дер жав-членів) може бути досліджена з двох позицій: з позиції права ЄС та з позиції національного права держави-учасниці.

Співвідношення права ЄС та національного права держав-членів базується на чотирьох принципах.

1/ верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів;

2/ прямої дії права ЄС;

3/ інтеграції права ЄС;

4/ юрисдикційної захищеності прав та інтересів, що виникають на основі права ЄС;

21. Принцип верховенства права ЄС щодо національного права держав'-членів.

Співвідношення права ЄС та національного права держав-членів базується на чотирьох принципах:

1/ верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів;

2/ прямої дії права ЄС;

3/ інтеграції права ЄС;

4/ юрисдикційної захищеності прав та інтересів, що виникають на основі права ЄС;

Згідно з 1/ норми права мають пріоритетну юридичну силу стосовно норм націо­нального права держав-членів ЄС. У ви­падку колізії норм права ЄС та національного права застосовуються норми права ЄС.

Загальна концепція верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів є ре­зультатом правотворчої діяльності Суду ЄС. Принцип верховенства права ЄС не є нормою і не закріплений ні в одному з установчих договорів, а харак­теризує співвідношення права ЄС як системи і національною системою права. Принцип верховенства права ЄС перед­бачає його розповсюдження на всі джерела права цього об'єднання, а також підпорядкування йому всіх видів актів національного права, включаючи конституції. Принцип верхо­венства права ЄС поширюється на всі його акти незалежно від виду правової норми ЄС та правової норми націо­нального права, що суперечать одна одній та незалежно від часу їх прийняття. Таким чином, держава, яка вступає до ЄС, визнає верховен­ство його нормативно-правових актів, які були прий­няті до її вступу та після цього не повинна приймати норми, що суперечать як первинним, так і вторинним дж. Права ЄС

Суд ЄС постановив (1978 р.), що до обов'язків національного суду входить забезпечення імплементації положень права ЄС і незастосування таких норм національного права, що суперечать їм, навіть якщо ці положення національного права були прийняті пізніше, ніж нор­ми права ЄС.

Принцип верховенства права ЄС ба­зується на теорії міжнародних договорів та практиці Суду ЄС. Як відомо, належним чином підписані, схвалені (шляхом ратифікації або інакше) та введені в дію міжнародні договори мають більшу силу в порівнянні з національним правом. Установчі документи, що є джерелом первинно­го права ЄС, за характеристиками відпо­відають міжнародним договорам. Однак внутрішні ак­ти(вторинні джерела) ЄС, які видаються його органами, не мають властивостей міжнародних договорів.

Рішення Суду ЄС по двох найбільш відомих справах (справа "Ван Гепд", 1963 р.; справа "Коста ЕНЕЛ", 1964 р.) В першому з них було підтверджено, що націо­нальний суд не може приймати рішення всупереч праву ЄС шляхом застосування норми національного права, що суперечить праву цього об'єднання. У другому рішенні дається відповідь на рішення Конституційного Суду Італії. Суд ЄС у своєму рішенні зазначив, що держава - член ЄС не може протиставляти схваленому ним правопорядку власні односторонні дії чи акти. При цьому він послався на те, що, оскільки держави-члени передали Європейським Співтовариствам певні суверенні пра­ва, вони передали і верховенство у певних областях. Крім того, обов'язкова сила та однакові застосування І тлумачення права ЄС можуть бути поставлені під сумнів, якщо кожна із держав-членів буде вирі­шувати питання його застосування на свій розсуд. Причому це сто­сується як первинного, так і вторинного права ЄС.