Показники ефективності використання оборотних фондів

Показники ефективності використання основних фондів розподіляються на дві групи:

- узагальнюючі;

- часткові.

 

 

Узагальнюючі показники характеризують ефективність використання всієї сукупності основних фондів підприємства. До них відносять фондовіддачу, фондомісткість та рентабельність основних виробничих фондів.

Фондовіддача (Фвід) – показник виробництва продукції (робіт, послуг) на 1 грн. вартості основних фондів – визначається як відношення обсягу випуску продукції (В) до вартості основних виробничих фондів (С) за порівнювальний термін часу (місяць, рік):

 

.

 

Фондомісткість (Фмістк) – показує частку основних виробничих фондів, яка приходиться на кожну гривню виробленої продукції:

 

.

 

Рентабельність основних виробничих фондів Р – визначає величину прибутку, який приходиться на 1 гривню фондів і розраховується як відношення суми прибутку П до вартості основних виробничих фондів С:

 

%.

 

Часткові показники ефективності використання основних виробничих фондів відображають рівень використання окремих видів (груп) основних фондів.

 

Часткові показники розподіляють на три групи: показники екстенсивного, інтенсивного та інтегрального використання.

 

Показники екстенсивного використання основних фондів відображають рівень їх використання з часу. До них відносяться коефіцієнт екстенсивного використання Кекст і коефіцієнт змінності робіт обладнання Кзм.

 

Коефіцієнт екстенсивного використання обладнання Кекст

визначаються як відношення фактичної кількості годин роботи обладнання Тф

до кількості годин його роботи згідно з нормами Тн:

 

.

 

Коефіцієнт змінності роботи обладнання Кзм

визначається як відношення загальної кількості відпрацьованих обладнанням станко-змін Дст.-зм, до кількості одиниць обладнання, яке робило найбільшу зміну n:

 

 

Коефіцієнт інтенсивного використання обладнання Кінтенс

визначається як відношення фактичної продуктивності обладнання Пф до нормативної його продуктивності Пн:

 

 

Показник інтегрального використання обладнання Кінтегр

визначається як добуток коефіцієнта екстенсивного і коефіцієнта інтенсивного використання обладнання і комплексно характеризує його експлуатацію за часом і продуктивністю

 

 

.

 

34. Поняття та види нематеріальних ресурсів.

Відтак необхідною умовою успішного функціонування будь-якого підприємства в ринковій економіці є ефективне використан­ня його власних так званих нематеріальних ресурсів.
Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу підприємства, здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалого періоду. Відмітними рисами цих ресурсів є брак матеріальної основи здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від їхнього використання.
Поняття «нематеріальні ресурси» використовується для харак­теристики сукупності об'єктів інтелектуальної власності. Інтелек­туальна власність у широкому розумінні — це юридична катего­рія, яка застосовується для:
визначення результатів творчої праці людини (творів науки, техніки, мистецтва та інших видів діяльності);
позначення належності таких результатів творчої праці відпо­відним суб'єктам творчої діяльності;
закріплення за цими суб'єктами особистих немайнових і май­нових прав, пов'язаних із розробкою та використанням створених ними інтелектуальних продуктів.
У складі об'єктів інтелектуальної власності виокремлюють:
1) об'єкти промислової власності. З-поміж об'єктів промисло­вої власності окремо також виділяють так звані засоби індивідуа­лізації учасників цивільного обороту і виготовлюваної ними про­дукції, робіт, послуг (знаки для товарів і послуг, фірмове наймену­вання, зазначення походження товарів);
2) об'єкти, що охороняються авторськими та суміжними правами;
3) інші (нетрадиційні) об'єкти інтелектуальної власності.
Поняття «промислова власність» розуміють у найширшому зна­ченні і застосовують не тільки щодо промисловості й торгівлі, але також і щодо сільськогосподарського виробництва, добувної промис­ловості та всіх продуктів промислового чи природного походження.
Об'єкти проми­слової власності:

1.Винахід — це результат творчої діяльності люди­ни в будь-якій галузі технології. Об'єктами винаходу можуть бути продукт і спосіб.
До них, зокрема, належать:
пристрій — машина, механізм, прилад тощо;
речовина — індивідуальні хімічні сполуки, композиції;
Отже, винаходом може бути лише конкретний продукт або спосіб. Пропозиції, що їх сформульовано у вигляді загальної по­становки завдання або у вигляді ідеї, не можуть бути кваліфіковані як винахід. Зокрема, не визнаються винаходами відкриття, наукові теорії, математичні методи, методи організації та управління гос­подарством, плани, умовні позначення, розклади, правила, програ­ми для обчислювальних машин, топології інтегральних мікросхем, сорти рослин і породи тварин тощо.
2.Корисна модель — це результат творчої діяльності людини, об'єк­том якої може бути конструктивне вирішення пристрою або його складових частин.
Корисні моделі відрізняються від інших об'єктів промислової власності тим, що їхнім предметом є тільки конструктивне вирішен­ня пристрою (просторова композиція, взаємне розташування еле­ментів пристрою, його форма).
3.Промисловим зразком називається результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Об'єктом такої діяль­ності може бути форма, малюнок, кольори або їхнє поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для * задоволення естетичних та ергономічних потреб. Промисловий зразок може бути об'ємним (модель), плоским (рисунок) або ком­бінованим.
4.Товарними знаками та знаками обслуговування (в українсько­му законодавстві — знаки для товарів і послуг) вважаються ори­гінальні позначення, з допомогою яких товари і послуги одних осіб відрізняють від однорідних товарів і послуг інших осіб. Го­ловне завдання товарного знака полягає в ідентифікації товару та його виробника на ринку. Товарний знак при цьому виконує од­ночасно дві функції: рекламування товару та гарантування його якості.
Основними вимогами до знаків для товарів і послуг є:
1) їхня новизна;
2) оригінальність;
3) охоронопридатність,.
5.Просте зазначення походження товару — це будь-яке словесне чи зображальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередко­вано вказує на географічне місце походження товару. При цьому під географічним місцем розуміють будь-який географічний об'єкт із офіційно визначеними межами: країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо.
Поняття «кваліфіковане зазначення походження товару» охоп­лює (об'єднує) такі терміни:
назва місця походження товару;
географічне зазначення походження товару.
Просте зазначення походження товару дає лише загальне уяв­лення про дійсне місце походження товару. Кваліфіковане зазна­чення походження товару виокремлює з-поміж великої кількості товарів такі, котрі мають особливі властивості, особливі якості, зумовлені географічною специфікою місця його виробництва, тоб­то воно вказує на безпосередню залежність властивостей товару від місця його походження.
Фізична або юридична особа, яка зареєструвала зазначення по­ходження товару, одержує право на його використання в реклам­них цілях через розміщення на відповідному виробі, його упаковці, у проспектах та іншій товарно-супровідній документації.
Фірмове найменування — це стале позначення підприємства (фірми, компанії, тощо) або окремої особи, від імені якої здійснюється виробнича або інша діяльність.
Фірмове найменування використовується для розпізнавання підприємств і виокремлювання їх з-поміж інших.
Об'єкти, що охоро­няються автор­ським правом та суміжними правами. До об'єктів, що охороняються авторським пра­вом, належать як оприлюднені, так і неоприлюд­нені твори в галузі науки, літератури і мистец­тва незалежно від їхнього призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети (освіта, інформація, пропаганда, розваги тощо), котрі існують у таких об'єктивних формах:
письмовій (рукопис, машинопис, нотний запис тощо);
усній (оприлюднені виступи, лекції, промови, проповіді тощо);
образотворчій (ілюстрації, картини, схеми, кіно-, відео-, фотокадри тощо);
об'ємно-просторовій (скульптури, моделі, архітектурні фор­ми тощо);
в інших формах.
Авторське право не поширюється на:
1) офіційні документи (закони, укази, постанови, судові рішен­ня, інструкції тощо);
2) державні символи та знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки);
3) твори народної творчості;
4) повідомлення про новини дня, поточні події, що мають ха­рактер звичайної прес-інформації;
5) ідеї, процедури, процеси, концепції, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, раціоналізаторські пропозиції;
6) твори, термін дії авторського права на які закінчився.
Авторське право поширюється на будь-які програми як опри­люднені, так і неоприлюднені, подані в об'єктивній формі, неза­лежно від їхнього матеріального носія, призначення чи якості. По­няття «комп'ютерна програма» поширюється на бази даних, комп'ютерні програми, мікросхеми.
Суміжні права — це права, які примикають (прилягають) до авторського права, є похідними від нього. Суміжні права належать до нематеріальних об'єктів і поділяються на три види:
1) права виконавців;
2) права виробників фонограм;
3) права організацій мовлення.
Інші (нетрадиційні) об'єкти інтелектуальної власності. Результати творчої діяльності людини, які не на­лежать до об'єктів промислової власності та об'є­ктів, що охороняються авторським та суміжними правами, утворюють групу так званих нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності.
Під «ноу-хау» заведено розуміти не захищені охоронними доку­ментами та не оприлюднені (повністю або частково) знання чи досвід технічного, виробничого, управлінського, комерційного, фінансового або іншого характеру, що можуть бути практично ви­користані в наукових дослідженнях та розробках, за виготовлення, реалізації та експлуатації конкурентоспроможної продукції, забез­печуючи певні переваги їхньому власникові.До «ноу-хау» належать також не запатентовані з різних причин винаходи. Об'єктами «ноу-хау» можуть бути різноманітні посібники (порадники), специфікації, формули, рецепти, знання й досвід у сфері маркетингу, оформленні упаковки продукції тощо. Важливою ознакою «ноу-хау» є конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобування яких підприємство, як правило, витрачає значні кошти та час.
Комерційна таємниця — це відомості, безпосередньо пов'язані з діяльністю підприємства, які не є державними таємницями і роз­голошення яких може завдати шкоди інтересам підприємства. У загальному розумінні комерційну таємницю становить сукупність виробничо-господарської, фінансово-економічної та науково-тех­нічної інформації про діяльність підприємства, розголошення котрої може призвести до економічних збитків.

 

Нематеріальні активи.

Нематеріальні активи — це категорія, яка виникає внаслідок володіння правами на об'єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та їхнього використання в господарській діяль­ності з отриманням доходу.
До складу нематеріальних активів включають:
1. права, що з'являються внаслідок володіння підприємством:
a) патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
b) свідоцтвами на знаки для товарів і послуг, найменування місця походження товару, фірмове найменування;
2. права, що виникають унаслідок володіння підприємством об'єктами авторського права (твори науки, літератури, мистецтва, комп'ютерні програми, бази даних, топології інтегральних мікро­схем) та суміжних прав (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення);
3. права на використання створених на підприємстві нетради­ційних об'єктів інтелектуальної власності (раціоналізаторських про­позицій, «ноу-хау», комерційних таємниць тощо);
4. права на користування земельними ділянками та природни­ми ресурсами;
5. монопольні права та привілеї на використання рідкісних ре­сурсів, включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності;
6. організаційні витрати на створення підприємства;
7. права, що з'являються внаслідок укладених підприємством з іншими організаціями ліцензійних угод на використання об'єктів інтелектуальної власності.
Принцип юридичного захисту об'єктів інтелектуальної власності досить простий: забороняється використання нематеріальних активі в без дозволу їхнього власника, або їхня підробка. Проте форми пра­вового захисту дуже різняться між собою залежно від типу активів.
Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зраз­ки засвідчується патентами. Патентом називається виданий дер­жавним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промисло­вої власності.
Правова охорона знаків для товарів і послуг, зазначення похо­дження товару та фірмового найменування здійснюється на підставі їхньої державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг (зазначення походження товару, фірмове найменування) видається свідоцтво, яке засвідчує його пріоритет.
Свідоцтво на знак для товарів і послуг та на фірмове найме­нування забезпечує його власнику: виключне право користува­тися і розпоряджатися знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати знак без дозволу власника; пра­во дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використан­ня знака на підставі ліцензійного договору.

Правова охорона зазначення походження товару має певні особ­ливості, які полягають у її колективному характері. Це означає, що власник свідоцтва на зазначення походження товару не має вик­лючного права на його використання і не може давати дозволу іншим особам на його використання.
Виникнення і здійснення авторського права не потребує вико­нання будь-яких формальностей. Особа, яка має авторське право:
1) для сповіщення про свої права на твори у галузі науки, літе­ратури, мистецтва, на комп'ютерні програми та бази даних може використовувати знак охорони авторського права, який уміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери ©, імені (найменування) особи, яка має авторське право, і року першої публікації твору. Сповіщення про право на топологію інтег­ральної мікросхеми складається з літери Т у колі, дати початку тер­міну дії виключного права на використання цієї топології та інфор­мації, яка дає змогу ідентифікувати право власника топології.
Реалізація права власності на нематеріальні ре­сурси можлива або через їхнє використання са­мим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні.
Така передача права використання здійснюється у формі ліцен­зійної угоди.
Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досяг­нення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода — це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на викорис­тання в певних межах своїх прав на патенти, «ноу-хау», товарні знаки тощо.
Передача права власності може бути застережена різними умо­вами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації, котра передається, тощо. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій:
Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За доб­ровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об'єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обо­в'язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і поря­док виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патенте влас­ника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видають дуже рідко.
Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість ук­ладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об'­єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування тех­нічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту.
Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об'єктом патент­ної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцен­зійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визнача­ються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об'єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробни­чий досвід тощо.

 

 

36. Оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів.

У практиці підприємницької діяльності все часті­ше виникають проблеми, пов'язані з оцінкою вар­тості нематеріальних активів. Названа оцінка, зок­рема, необхідна за таких обставин:
приватизація або відчуження нематеріальних активів дер­жавою;
включення об'єктів інтелектуальної власності до статутного фонду;
визначення майнових частин у статутному фонді за злиття або поділу організацій;
оцінка та переоцінка нематеріальних активів з метою повно­го обліку всіх активів підприємства;
розв'язання питань щодо купівлі (продажу) прав на об'єкти інтелектуальної власності;
здійснення фінансової звітності підприємств;
оцінка застави під отримуваний кредит;
визначення збитків від порушення прав на об'єкти інтелекту­альної власності;
організація франчайзингу тощо.
Специфіку нематеріальних активів як неуречевленої частини майна підприємства відображують особливості їхньої оцінки. Складність вартісної оцінки нематеріальних активів зумовлено:
1) різноманітністю об'єктів інтелектуальної власності, кожний з яких за законом має бути оригінальним;
2) різними способами їхньої появи на підприємстві;
3) різними формами їхнього практичного використання на підприємстві;
4) імовірнісним характером отриманих результатів вартісної оцінки.

Методи оцінки вартості немате­ріальних активів: витратний, прибутковий (дохід­ний), ринковий. У межах кожного з цих підходів, у свою чергу, мож­на виділити кілька конкретних методів оцінки вартості нематері­альних активів.
Дуже поширеним на практиці є витратний підхід, який полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів. Він включає:
-метод початкових витрат (вартість нематеріаль­них активів визначається за бухгалтерською звітністю підприєм­ства за кілька останніх років). При цьому увага звертається на вели­чину таких витрат і термін створення активів. Реалізація методу початкових витрат передбачає такі кроки:
v виявляються всі фактичні витрати, пов'язані зі створенням, придбанням або запровадженням об'єкта інтелектуальної власності;
v витрати коригуються на величину індексу цін на день оцінки;
v визначається нарахована величина амортизації об'єкта інте­лектуальної власності;
v вартість об'єкта інтелектуальної власності визначається як різниця між величиною витрат, що коригувалися, і нарахованою амортизацією.
- Ідея методу вартості заміщення полягає в тому, що максималь­на вартість певного нематеріального активу визначається мінімаль­ною ціною, яку необхідно заплатити за придбання активу аналогіч­ної корисності або аналогічної споживної вартості.
- метод відновної вартості. Віднов­на вартість активу визначається як сума витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу. Звичайно, роз­рахунки таких витрат мають ґрунтуватися на сучасних цінах на сировину, матеріали, комплектуючі вироби та на середньо галузеву вартість робочої сили відповідної кваліфікації.
Прибутковий (дохідний) підхід виходить із передбачення, що еко­номічна цінність конкретного активу на поточний момент обумов­лена розміром доходів, які сподіваються отримати з цього активу в майбутньому. Прибутковий підхід реалізується за допомогою методів: капіталізації прибутків, дискон­тування майбутніх грошових прибутків, залишкових прибутків.
Процедура оцінки вартості нематеріального активу за методом капіталізації прибутків складається з таких етапів:
виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, що його дає відповідний актив;
визначення ставки капіталізації чистого прибутку;
розрахунок вартості активу діленням чистого прибутку на ставку капіталізації.
Реалізація методу дисконтування майбутніх грошових потоків передбачає:
оцінку майбутніх грошових потоків, що становлять чистий прибуток від використання об'єкта інтелектуальної власності і ве­личину амортизації цього об'єкта;
визначення ставки дисконтування;
розрахунки сумарної поточної вартості майбутніх прибутків;
додавання до отриманого результату вартості об'єкта інте­лектуальної власності, приведеної до поточного періоду.
Ринковий підхід до оцінки вартості нематеріальних активів ре­алізується за допомогою методу порівняльного аналізу продажу та методу звільнення від роялті.
Метод порівняльного аналізу продажу передбачає порівняння об'єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю ана­логічних об'єктів, які були реалізовані на ринку. За використання методу порівняльного аналізу продажу:
збирають інформацію стосовно угод з реалізації аналогічних об'єктів інтелектуальної власності;
визначають перелік показників, за якими порівнюють об'єкти інтелектуальної власності;
коригують фактичні ціни угод щодо об'єктів інтелектуальної власності з урахуванням значень показників порівняння;
визначають вартість об'єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, на підставі скоригованих фактичних даних за реаль­ними угодами.
Вартість активу згідно з методом звільнення від роялті визна­чається на підставі умовного припущення, що вся інтелектуальна власність, яка використовується підприємством, йому не належить. Тоді частину виручки підприємство мало було б виплачувати у вигляді винагороди (роялті) власникам цієї інтелектуальної влас­ності. Насправді ж цю частину підприємство залишає в себе. Цю частину виручки і вважають додатковим прибутком, який ство­рюється даним нематеріальним активом. Вартість грошових по­токів, сформованих на підставі цього прибутку, беруть за ринкову вартість оцінюваного активу.
Нематеріальні активи підприємства також підлягають аморти­зації. Норму амортизаційних відрахувань установлює підприємство залежно від строку використання окремого виду нематеріальних активів. Стосовно нематеріальних активів, щодо яких неможливо встановити період використання, норма амортизації визначається в розрахунку на 10 років, тобто 10%.