Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року... (поняття комунізму та його типів; проблема відчуження людини та шляхи її розв'язання)

Вихідне полож-я філ. – завд-я філософів не пояснення світу, а його зміна. Змінювати його слід за допомогою теорії не одинаками, а тільки народними масами, робітниками. В історичній перспективі якісним перетворенням бачить зміну соц.-екон. формацій, способів вир-ва та політ. устрою (відповід-ть розвитку продукт. сил виробни. відносинам). Відповідно вид-є 5 соц.-ек. формацій: 1. первіснообщ. лад; 2. рабовласн.; 3. феод.; 4. капіт., 5. соціал. Комунізм - перша стадія соціал. 1-4 –передісторія, 5– історія, бо антагоністичні (внутр. протирічиві) формації 2-4, а ні – лише 1 та 5. Розв-к суп-ва – природ. процес зміни формацій. Але кожна наступ. формація неможлива без поперед-ї.

Основне питання – проблема відчуження праці. Основна мета – виступ на захист гуманізму, що базується на основі ідеї вільної, універсальної, творчої сутності людини. Людина стоїть в центрі життя як якісно вищий суспільний щабель буття. Реалізації цієї сутності перешкоджає відчуження – соціальний процес відсторонення людини від результатів її діяльності. Види відчуж-я:

1. Людини від природи: Робітник використовує матеріали, які в кінцевому результаті взяті в природи і отримує в результаті праці потрібні для життя предмети, продукти праці. Ні вихідний матеріал, ні продукти йому не належать – воно йому чужі. Чим більше вихідних матеріалів переробляє працівник і чим більше речей він виробляє, тим більшим є світ предметів, що йому не належать. Природа стає для нього лише засобом праці, а речі, створені у вироб-ві, - засобами життя, фізич. існув-я. Робіт. повністю від них залежить. Якщо цивіліз-я розвив-ся стихійно – гине природа.

2. Людини від суспільства: Процес трудової діяльності для робітника примусовий. Він не має вибору, оскільки інакше не зможе себе забезпечити засобами дл життя. Така праця – не „задоволення потреби в праці”, а лише засіб для задоволення інших потреб. Робіт. в процесі праці підпорядк-й – контроль, рег-ня та управ-я йому не належать. Тому не в праці, а тільки поза нею робітник звільнюється, сам розпоряджається собою. Він почувається вільним, коли: їсть, п’є, в статевому акті, прикрашаючи себе. Тобто здійснюючи життєві функції, спільні для люд. та тварини. А праця- форма життєд-сті специфічно людська. Для робітника є примноженням в собі людини, вжиттям людини в тваринній функції, анти людським заняттям. Тому суп-во пригнічує люд. є ворожим їй, людина вимушена пристосовуватися.

3. Людини від людини: підневільна (відчужена) праця викликає те, що робітники відчужені між собою, оскільки вони конкурують між собою за можливість трудитися, щоб жити; тим більше робітники чужі роботадавцям, які примушують їх працюв. та відбирають продукти праці. Ця люд. не залежить від робітн., панує над ним та керує ним.

4. Людини від власної родової сутності: рід людський живе в природі. Сама люд. – природна істота, її життя нерозривно пов’язане з природою. Цей зв’язок – дієвий контак з прир., в якій головне – праця, вироб-во: „... виробниче життя це є родове життя. Це життя, що проолджує життя”. Але для робітника, навпаки, праця – лише засіб підтримання власного індивідуального життя, а зовсім не життя роду. Робіт. Ставиться до вир-ва і природи не як вільна люд., а як робітник, тобто відчужено, навіть вороже. Людина живе не для того, щоб бути, а щоб мати. Тут засоби життя люд. ототожнюються з сенсом життя, особиста не залеж-сть постає як речова (від речей).

Відчуження базується на приватній власності. Сукупність суп. відносин в кінцевому рахунку визначає свідомість та поведінку людини, насамперед її ставлення до праці. Робітник в умовах приват. власності на засоби вир-ва стає носієм діяльності суб’єкта діяльності, що використовує чужу волю → відчуження праці та результатів – перетворюється в самостійну силу, що панує над людиною та ворожа їй.

Причина відчуження – приват. влас-сть. На приват економіці тримається вся історія люд-ва. Це означає, що ек. історія – ключ до розуміння люд. життя як такого. Життя люд. в умовах відчуж-я робить її частковим індивідом, недорозвиненим, недолюдиною. Тому на місце усіх фізичних і духовних почуттів стає просте їх відчуж-я – почуття володіння (схожість з Фейєрбахом).

 

це є суб’єкт. ідеалізм, бо тільки за умови наяв-сті люд. існує світ „як воля і уявл-я”.

Будучи тожним з діями тіла, вольовий акт може відкриватися в двох фомах пізнання:

· Безпосереднє (інтуїтивне);

· відвернене (пізнання розумом);

Основним є інтуїтивне пізнання. Звідси виходить критика науки. Мета науки - в задоволенні практичних інтересів, які завжди є інтересами волі, сліпого бажання (хотіння). Вільним пізнанням є тільки споглядання (без відношення практики до волі). Споглядання не доступне науці, бо вона звертається до інтелекту, зануреного в інтереси волі. Але воно доступне різним видам мистец-ва, бо вони опираються на інтуїцію.

Як „річ в собі” воля завжди абс. вільна. Це означає, що всі акти волі визначаються мотивами, незалежними від суб’єкта. „Люд. – раба характеру”. Все напередвизначене не само по собі, а як рез-тат причин, що йому передують. Вихідний резервуар вольового начала – абсолютна воля (зла, агресивна). Проявляється вже на рівні неживої природи. Вона проривається в сівт в пошуках їжі. Цей процес об’єктивний, а тому може визначати напрямок розвитку світу.

Ресурси обмежені та все погіршується. З цим не можна нічого зробити, так влаштовано світ.

Звідси випливає песимізм. Песимізм є моральною оцінкою раціон. проекту спасіння (висун. в нім. клас. філ.) заснованого на приглушенні природ. проявів людини. За Шопенг. Звільнення від волі до життя – шлях до свободи, вище благо. Люд. життя пртікає між бажанням та задоволенням. Бажання є страждання, його задоволення наповнює люд. Те, що назив-ся щастям зводиться до позбавлення від страждання, однак за ним – нове страждання. Вихід - людина повинна виробити внутрішню енергію і побороти світову волю. 3 виходи із життя (як стражд-я):

1. Впасти в нірвану, перворившись в ніщо (самовбивство);

2. Егоїзм як вища його стадія – злоба, тобто прагнення припинити стражд-я шляхом його причинення іншим;

3. Співчуття – протистоїть егоїзму та злобі, спрямоване на зменшення страждання інших. Види співчуття: а) позитивне (допомога іншим); б) негативне (не шкодити іншим). Воно є єдина можливість розрвати кандали власного страждання назустріч світу, механізм поєднання „Я” із світом – переворот волі (вивільн-я від страху за життя). Здатність до співчуття визначає ставлення до власної смерті: для егоїста це безболісно, бо він вважає, що разом з ним гине весь світ; для співчутл. це закономірність. Думка про глибоку впорядкованість, моральну основу світу.

Перебудова антич. погляду на життя: ним править не добро, а зло. Добро – це коротка мить відсутності страждання. Відкиваючи люд. невідворотність та не знищ. світового зла, свідом. вказує на шлях позбав. від нього: необхідно дійти до стану повної безтурботності, відсутності бажань – перейти до аскетизму. Це можливо при зайнятті мистецтвом (найвище – музика, яка сама є волею, вираженою іншою мовою. Слова затуманюють, а динаміка волі, що кристаліз-ся в муз., відображає динаміку культури). Аскетизм реаліз-ся через:

· думки – приборкання волі;

· почуття – осідлання бажань;

· тіло – примирення тіла. Це робить його філ. схожою на жит. настанови буддизму.

Безсмертя душі (як і інші догмати христ.) Шопенг. заперечував. Панування світ. зла не сумісне з вірою в Б. Сподіватися люд. може тільки на себе.

 

різними речами і у змозі самі собою творити всі спостережувані явища, пояснення котрих полягає у такому випадку лише у пошуку відповідної сутності. За Контом пізнати не можливо, основне питання філософіїї потрібно знати. Призначення 2-го періоду критичне: критик-ся все, що сприйм-ся на віру. Насампер. слід вивч. суп-во, а не окр. люд. Узаг-я: першопричини (форма, субстанція, матерія, вода).

Накінець, у позитивному стані (з 1800р.) людський дух пізнає неможливість досягнення абсолютних знань, відмовляється від дослідження походження та призначення існуючого світу і від пізнання внутрішніх причин явищ і прагне, правильно комбінуючи розмірковування та спостереження, пізнати дійсні закони явищ, тобто їх незмінних відношень послідовності і подоби. Пояснення явищ, доведе до його дійсних меж, є віднині тільки встановлення зв’язків між різними окремими явищами і деякими загальними фактами, число котрих зменшується все більше і більше в міру прогресу науки. Узаг-я: описання + систематизація (відмова від кінцевих пояснень). Теологічна система досягла найвищого ступеня доступної їй досконалості, коли вона замінила дією однієї істоти різнорідні втручання численних, незалежних один від одного божеств, існування котрих до цього моменту передбачалося. Точно так само і межа метафізичної системи полягає в заміні всіх різноманітних сутностей однією загальною великою сутністю, природою, котру і належало б розглядати як єдине джерело всіх явищ.

Паралельно цьому досконалість, до котрої постійно, хоча, можливо, і безуспішно, прагне позитивна система; полягала б у можливості представити всі окремі спостережувані явища як окремі випадки одного загального факту, подібного, наприклад, до тяжіння...” При цьому на 3-й стадії вступає в силу „закон підпорядкування уяви спостереженню” – основний метод наукового пізнання. Людина спостерігає за природним розвитком явищ (експеримент) → фіксує їх на рівні зовнішнього прояву (узагальнення). Вся інформація отримується із спостереження, тобто мають створюватися теорем. контрукції, які якщо не відразу, то згодом мають експериментально підтвердитися. Тому філос. не потрібна як наука, вона повинна тільки систематизувати здобутки усіх наук. Не можливо звести одну науку до іншої. Не можна все вивести з одного принципу або закону. Роль філ. – мініміз-я кількості цих законів.

Класифікація наук: математика, астрономія, (механіка) фізика, хімія, біологія (фізіолог.), соціологія. Вершина розвитку наук – етика. Критерії классифік-ї: від простого до склад., від абстр. до конкрет., історич. (час виникнення), склад-ть об’єкта пізнання. Людина, за Контом, - тварина на рівні індивіда, її вивч-ть, як решту тварин.

Вказує на необхідність стоврення соціальної фізики (соціології), яка завекршує систему спостережувальних наук. Осн. Думка – люд. в процесі життєд-сті пристос-ся до умов середовища. Соціол. концеп. має 3 розділи:

1) соц. статистика (державні інститути: сім’я, держава, церква. Функції сім’ї: подолання природи егоїзму, виховання. Функції держави: породження суспільного духу. Ідеальна стр-ра правління – поєдання церкви та держави.);

2) соц. динаміка (описує історичні стадії (етапи) наукового пізнання);

3) політика (поєдання держави та церки (нетрадиц. релігії повинні відійти). Філософи та вчені є позитивними священниками).

Позитивні науки - споба стоврення наукової релігії. Витщим завдання якої є людство як ціле. Минуле, теперішнє, та майб. Людства поєдані містичним зв’язком. По суті єдине людство результат, а не передумова історич. процесу.

 

Подалання відчуження – можливо тільки в його основі – в праці (у виробн. діяльності). Перспектива розвитку люд-ва і люд. – знищення відчуж-ї праці → приват. власності (засіб необхідний, але не достатній для присвоєння люд. людської сутності), яке можливе революційним шляхом. Процес протилежний відчуж-ю – привласнення люд. власної істинно люд-ї сут-сті. Якщо вироб-ти не заради чогось- вільно, праця перетвор-ся в засіб саморозвитку. Т.ч. створ-ся каритна людини універсальної, що живе в єдності з природою, перворєю її по мірі кожного виду, тобто за законами природи (в гармонії).Тоді в люд. почнуть бурх. розвив-ся здібності 6 музич. слух, худож. смак тощо. Людина – істота природна і одночасно суспільна (природа – частина людини, її неорганічне тіло). З одного боку людина – вищий продукт розвитку природи, з іншого загальне сила природи, здатна до активного її перетворення (соціалізації). Ця здатність є практикою (працею), що відрізняє її від тварини. Така людина, що живе в гармонії з внутр. та зовн. прир. – ідеал. філос. образ – ядро комуніст. ідеалу.

Комунізм – є позитивне вираження ліквідації приват. влас-ті. Типи комунізму:

1. комунізм узагальнення та завершення відношення „всезагальність – приват. влас-сть”(грубий та не осмислений). Двоякість його природи полягає в тому, що: 1) панування речової власності над ним таке значне, що він прагне знищити все, чим на началах приват. влас-сті не можуть володіти всі. Безпосереднє фізич. володіння уявляється єдиною метою, залиш-ся відчуж-я, але цей рух прагне протиставити приват. влас-сті всезаг-сть. Наприкл., шлюб, в якому є спільна дружини – суспільна і всезагальна влас-сть. Цей комунізм скрізь заперечує особистість людини є лише послідовним вираженням приват. влас-сті, яка є цим запереченням. Нівелювання має виходити з уявлення про певний мінімум. У нього – певна обмежена міра: лік від-я приват. влас-сті не означає її освоєння. Неприродна, груба люд. не має потреб та не може піднестися над рівнем приват. влас-сті (вона не доросла). Спільне:

· праця – як призначення кожного;

· общинний капітал – визнана праця та сила суп-ва, з якого виплач-ся рівна заробітна плата.

2. комунізм політч. хар-ру (демократ. або деспот.) та скасуванням держави, одночасно не завершений і перебуває під впливом приват. влас-сті (відчуж-я). В обидвох формах містить себе як повернення людини до самої себе, як знищення людського самовідчуження, але такий, що не усвідомив позитивної сутності приватної власноті та не збагнув людської потреби. Тобто – заражений приват. влас-стю. Збагнув поняття, але не сутність приват. влас-сті.

3. комун. як позитивне скасув-я приват. влас-сті (самовідчуж. люд.) – як справжнє привласн-я сутності люд-ю і для людини. Виступає як повне, свідоме із збереженням усього багатства попереднього розвитку повернення люд. до самої себе як люд. суп-ї, тобто людяної. 3-й тип ком.=завершальний натуралізм=гуманізм і є справжнє розв’язання суперечності (за типами відчуж-я (1-4)).

Тому весь рух історії є 1) дійс. акт породж-я комунізму; 2) для мислячої свідомості – пізнав-й рух його станов-я.

Прояви приватної влас-сті:

· матеріальна (чуттєва) є матеріальним вираження відчуження люд. життя. Її рух – виробництво і споживання – дійсність людини. До прикл., революц-й рух завжди має за основу (емпір. та теорет.) рух приват. влас-сті, економіку.

· Ідеальна (особлива матеріальна) – релігія, мораль, наука тощо є лише особливі види виробництва, що підпорядковані його загальним законам.Релігія та близька до неї ідеаліст. філос. Гег. мають сп. корінь – виникають внаслідок відчуження у свідомості, наділення самостійними формами існування людської сутності (воля, розум). Тому позитивне скасування прив. влас-сті є поверненням люд. з релігії… до свого людського буття. Тому початок – атеїзм, який спочатку є лише філос. (абстракт.) категорією, тоді як комунізм – реальна, націлена безпосередньо на дію.

Т.ч., комунізм є необхідною формою і енергетичним принципом найближчого майбутнього, але як такий не є метою люд. розвитку, формою люд. суп-ва.

76. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії (співідношення між класичною німецькою філософією і маркисистською філософією; визначення основного питання філософії та двох його сторін).

Великий вплив на формування ф. поглядів Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейербаха. Німецька класика виступила теоретичною основою нового ф. світобачення марксизму. Критичне сприйняття і застосування на абсолютно нових засадах гегелів. вчення про діалектику як теорію розвитку і ф. метод. По-новому тракт-ся також ф. ідеї Фейербаха, зокрема щодо об'єктивн-ті матерії, сутності люд., крит. релігії.

Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників.

Основні положення праці (1886 p.):

1. Почесне місце серед послідовників Гег. відводиться Фейєрб. на відміну від інших (Штрауса (займався тільки філ. та історико-церков. белетристикою), Бауера (досяг деяких успіхів тільки в історії христ-ва), Штіннера (просто курйоз та анархіст)). Їх недолік - неспоромож-сть відірватися від філ. грунту. Критика Фейєрбаха базується на:

· Невмінні перейти за межу філ., яку він уявляв як науку наук, що зв’язує їх воєдино („недоторкана святиня”);

· Як філософ спинився на півдорозі: „матеріаліст – внизу, ідеаліст – вгорі”;

Відкинанні Гегеля як „щось непридатне до вжитку”, хоча сам не зміг протиставити його системі „нічого позитивного, крім пишної релігії любові і скудної, безсилої моралі”.

2. Визання позитивної ролі Гег. філ., на базі якої утворився марксизм (наводить поясн-я, що сам не був засновником його, хоча приймав участь. Свій внесок обмежує 2-3 спеціальними галузями, Марксом – захоплюється).

3. Розрив з Гегелем полягав у поверненні до матеріалізму шляхом критичного переосмислення його діалектики та повертання її обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика - матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості (як у Г Гегеля), а й природи, економічних соціальних, політичних та інших процесів, шо відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Матеріалізм озачав (за Енгельсом) здатність розуміти дійс. світ – прир. та історію – таким, яким він є, без упередж-х ідеаліст-х вигадок.

4. Вихідна точка – діалектика Гег. Але в такій інтерпретації цей метод був непридатним:

За Гег. діалектика є саморозвиток поняття. Абс. начало існує невідомо де, одвічно та становить живу душу всього світу. Його розвиток: в напрямі до самого себе → відчуження себе шляхом перетворення в природу → там несвідомо набирає вигл. природ. необхід-ті→ новий розвиток → нарешті в людині приходить знов до самосвідом-ті.

В історії та природі: діалект. розвиток вияв-є себе як причинний зв’язок поступального руху від нижчого до вищого (в Гегеля ж це відбиток саморуху поняття, що вічно відбув-ся не відомо де і без участі мислячого люд. мозку). Це іделогіч. перкручення усув-ся в матер-змі, так як в люд. поняттях відбиваються дійсні речі, а не в речах – поняття.