Робота „Наркис" була написана в 18 ст. в формі діалогу. Вона одна з перших філософських діалогів Сковороди Г.С. В основу філософ взяв легенду про юнака Нарциса, який дивлячись у воду закохався в себе. Сковорода підкреслює," що хто в водах тільки свою красу побачив, той не в зовнішність якусь, не в тління своє, а в самого себе закохався „. Кожен, по Сковороді, є тим, яке серце в ньому. Кожен є тим де, його серце. В „Наркисі" показана людина, яка містить в собі два начала - тлінне і нетлінне, які поєднуються: в тлінному відображається нетлінне. Все у світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, обману та істини, тварі та Бога, матерії і форми. Бачити гаманець і не знати, що в ньому, пояснює Сковорода значить дивитися і не бачити. Значення цих двох натур - неоднакове. Основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура - Бог. Питання про бога, що складає першооснову всього сущого - "вищу всіх причин причину", є одним з основних питань у філософській системі Сковороди. Його бог -вічний початок - невловимий і невидимий, тому що він, присутній у всьому, не є частиною, ні цілим, не має міри, тимчасової і'просторової характеристики. Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура або тварь. Видима натура - це «лжа», вона обманює нас, приховуючи справжню основу всього існуючого -невидиму натуру або істину. Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух — з тілом.
Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про
ретельність наукового дослідження. Д.був переконаний, що наукове знання утворює єдину логічну с-му і все, що ми можемо пізнати, закономірно випливає одне з одного. Проте вірогідність с-ми наукового пізнання залежить в кінцевому підсумку від тих вихідних принципів, на які спирається мислення у своїх логічних висновках і доказах. Пошуки першопочатків своєї ф-ї Д. Починає з вимоги піддати сумніву всі без винятку знання. Це вихідний пункт його ф-ї. За доп.сумніву Д.прагне звільнитися від тих самих примар. З якими вів боротьбу Бекон. Концепція попереднього очищення важлива тим, що розум у своїй діяльності не має зовнішніх критеріїв і може спиратися лише на самого себе. Для нього важливо не схибити з самого початку, не взяти за основу помилкове судження інакше уся с-ма втрачає вірогідність. Сумніву підлягає все, що має для цього щонайменший привід, насамперед це стосується чуттєвого досвіду, сумнівним є навіть існування чуттєвих речей. Безсумнівним є лише сам факт сумніву та буття того, хто сумнівається, не можна сумніватися, не існуючи:” Я мислю, отже я існую”. Обєктивного значення мислення досягає лише завдяки своїй причетності до Бога – найвищої духовної субстанції. Правдивість Бога розглядається як гарант достовірносі результатів діяльності інтелекту. Визнавши достовірність існування як духовного, так і матеріального світу, Д.розглядає їх як незалежні, цілком відмінні одна від одної субстанції. Дуалістичний світогляд Д.призводив до теоретичних вад, до однобічного бачення світу. Намагаючись максимально розвести духовну і матеріальну субстанції, він перетворив матерію на щось пасивне, бездіяльне, саме по собі позбавлене руху і життя. Такою ж абстракцією виявляється і душа, що існує без тіла. Головним атрибутом духовної субстанції вважав мислення., яке є її сутністю. Для свого існування вона не потребує якогось місця у просторі, не залежить від інших природних речей і м.б.створена лише надприродною силою – Богом. Модусами мислення є розум і воля. Головна функція мислення в пізнанні через ідеї. Д.розрізняв 3 види ідей: чуттєві (спричинені ззовні), створені нами самими; вроджені (вони найважливіші, бо даються Богом).
прямій відносяться до самої прямої. Прир. Існує сама по собі, незалежно від розуму і поза розумом. Нескінченний розум міг би осягати безконечну субстанцію у всіх її видах і аспектах. Але наш розум не безконечний. Тому він осягає субстанцію як нескінченну лише в 2 аспектах: як протяжність і як мислення. (атрибути субстанції). Людина як предмет пізнання, не складає ніякого виключення. Людина є істота, в якій модусові протяжності - тілу, відповідає модус мислення - душа. У будь-якому випадку людина - частина природи.
Свобода є центральною проблемою етики Спінози. Він не протиставляє її з необхідністю, а розглядає у діалектичній єдності з нею. Вільною називається лише така річ, яка існує лише ч-з необхідність своєї природи. Ототожнивши свободу і необхідність, він ввів поняття „вільної необхідності”, тобто внутрішньої на противагу зовнішньому примусові. З цієї точки зору річ буде вільною, якщо діятиме, виходячи з необхідності власної природи, а такою річчю м.б.лише Бог, або субстанція.. остання є причиною самої себе, вона не знає зовнішнього примусу. Усі інші речі є вимушеними і залежать від зовнішніх обставин.
Так само детермінована у своїй поведінці і людина. Всі уявлення про її свободу Спіноза визначає як суб’єктивні ілюзії. Індивід, керований афектами, виявляє цілковиту залежність від зовнішньої природи, обставин життя. Єдине, на що здатна люлина – це пізнання природної необхідності і примирення з нею. Тому свобода полягає у здатності підпорядковувати свої емоції велінням розуму, знанню цієї необхідності. Отже свобода людини – це панування її над собою, але не над зовнішньою природою.
три світи. Сковорода розкриває думку про наявність трьох світів. Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття ("світи") - великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Першим і головним світом у Сковороди є увесь Всесвіт -макрокосм. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний. Людина, мікрокосм для Сковороди - це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди. Але він не пов'язує збільшення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задоволення яких розуміється як досягнення людського щастя. Скоріше навпаки: чим краще людина пізнає самого себе і навколишній його світ, тим розумніші і скромніші повинні бути його потреби. Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ. Він ототожнюється Сковородою з Біблією. Основна філософська ідея Г. Сковороди сконцентрована навколо поняття "серце" людини. Слово "серце" це слово-першоджерело. Сковорода порівнює серце з вітром: підіймаючись нечутно й тихо, він потім ламає дерева, руйнує будівлі, здіймає хвилі і жене кораблі, розносить і гасить вогонь. Сковорода звертає нашу увагу на те, що серце це точка, центр, середовище, орієнтир людської душі. Серце - це першоджерело знання, воно дає нам це знання відразу і без роздумів. Іншою характерною рисою серця є рух. Серце - це динамічний центр, єдність, що постійно перебуває в стані становлення. Серце як єдність перебуває в русі, в безкінечній погоні за ідеальною формою аж до самознищення. Серце, за Сковородою, перебуває в доцентровому русі. Людина серця повинна наблизитися до свого центру, до свого суб'єкта-таємниці, до єдиного руху свого велетенського "я". За Сковородою, гармонія людського буття залежить від дотримання кожним принципу спорідненої (сродної) праці. У кожної людини є нахил до спорідненої собі справи. Ця спорідненість є виявом в людині вічного, "Іскри Божої". Принцип спорідненості є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття.
