Фейєрбах Л.А. Сутність християнства (аналіз релігії як соціокультурного феномена)

Роботу „Сутність християнства" Фейербах Л.А. написав в 1841 році. Це була основна робота філософа - атеїста.

Центральною тезою роботи є: „Не бог створив людину, а людина створила бога по своєму образу і подобі". „Сутність християнства" - це аналіз виникнення релігії і ставлення людини до неї з погляду Фейербаха Л.А. Фейербах вважає, що люди створили бога таким, якими є вони, тобто усі якості людини були перенесені на бога. Богу приписуються любов, тому що людина сама любить; мудрість і доброту, тому що ці якості вважає своїми вищими якостями; людина вірить в існування бога, бо сама існує.

По Фейербаху бог є сутністю людини і розглядається в якості вищої істини - істини людської. Тому людське визначення бога є істиною для неї і звідси, вищим буттям, або взагалі буттям.

Релігійна людина виводить в ступінь божества все, що їй імпонує, все що дає їй особливі почуття. Релігія охоплює

 

наполягав: "Навчання про ідеальність простору і часу є разом з тим навчання про досконалість реальності того чи іншого у відношенні органів почуттів". Кант ніколи не відрікався від своєї гіпотези, де в реальному просторі йдуть реальні процеси розпаду й утворення світів. Кант не приймав ідею кінця світу, "коли часу більше не буде". У "Критиці чистого розуму" його займає теоретико-пізнавальні проблема: відкіля взялися наші представлення про тривалість і довжину? Він впевнений, що з досвіду їх не можна витягти, вони апріорні, а отже загальні і необхідні. Тільки по цьому, говорить він, можлива наука про величини - математика. Але апріорне не значить вроджене. Як же виникли представлення про час і простір? Далі Кант пояснить: вони створені уявою.

Погляд Канта на простір і час був певною мірою реакцією на механічні представлення про абсолютну тривалість і незв'язану з нею порожнину вмісту речей. Кант розглядає час і простір у взаємному зв'язку, але зв'язок цей реалізується лише в суб'єкті, що пізнає. Поза людиною, у світі речей самих по собі можливі й інші види існування і послідовності. Важлива роль у філософських побудовах Канта відведена часу.

Логічні форми, що є основою синтезу, по Канті, категорії апріорні. Категорії - це гранично загальні поняття, як би кістяк пізнання. Тільки тому, що вони існують, можливо, по Канту, "чисте" природознавство. Кожна категорія дає довільні поняття меншої спільності. Категорія причинності, наприклад, доповнюється поняттями сили, дії, страждання; категорія спілкування - поняттями присутності, протидії і т.д. Кант говорить, що при бажанні він міг би "представити у всій повноті родовідне дерево чистого розуму", але він не робить цього, щоб не відволікатися; його задача викласти неповноту системи, а повноту її принципів. Ці принципи суперечливі. "Основна риса філософії Канта є примирення матеріалізму з ідеалізмом, компроміс тим часом і іншим, сполучення в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків... Визнаючи єдиним джерелом наших знань - досвід, відчуття, Кант направляє свою філософію по лінії сенсуалізму, а через нього, при відомих умовах, матеріалізму. Визнаючи апріорність простору, часу, причинності і т.д., Кант направляє свою філософію до ідей активності свідомості.

Навчання Канта про активність свідомості допомогло підняти завісу над одним із самих загадкових процесів - утворенням понять. Він бачить у людському інтелекті заздалегідь зведену конструкцію - категорії, але це ще не саме наукове знання, це тільки його можливість, таку ж можливість являють собою і дослідні дані - свого роду цеглини, що потрібно покласти в ячейки конструкції. Щоб виріс будинок, потрібна активна участь будівельника, і Кант називає його ім'я - продуктивна уява.

Діалектика, по Канті, - логіка видимості. Справа в тому, що розум має здатність створювати ілюзії, приймати вдаване за дійсне. Задача критики - внести ясність. Тому, кантівская діалектика починається з уточнення поняття "видимість". Це не галюцинація. Видимість - це ілюзія, яку "ніяк не можна уникнути". Крім емпіричної, може бути логічна видимість, що виникає з порушення логічних правил. В обох цих випадках легко усунути помилку. Складніше справа обстоїть із трансцендентальної, філософської видимості, коли висловлюються судження про речі, що лежать за межами можливого досвіду.

Труднощі розуму зв'язані з тим, що він має справу не з науковими поняттями (сфера розуму), а з ідеями. Ідеї - це таке поняття для який у спогляданні не може бути даний адекватний предмет. Розум безпосередньо спрямований не на досвід, а на розум, підготовляючи йому поле для діяльності. Розум виробляє основоположення, загальні принципи, що розум і здатність суджень застосовують до окремих випадків. Розум виконує направляючу функцію в пізнанні, він направляє розум до визначеної мети, ставить задачі перед ним. Розум очищає і систематизує знання.

Багато уваги Кант приділяв терміну "віра". По Канті існують три види віри. Прагматичною він називає віру людини у свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку.

Віру в загальні положення Кант називає доктриальною. Він готовий тримати парі на все своє майно, що хоча б на одній з видимих нами планет є мешканці. Це приклад доктриальної віри. Сюди ж Кант відносить і навчання про бога, і його буття. Доктриальна віра містить у собі все-таки щось не тверде: нерідко утруднення, що зустрічаються при міркуваннях, відокремлюють нас від неї, хоча ми постійно до неї повертаємося.

Зовсім інший характер носить моральна віра, де питання про істинність суджень навіть не встає. "Цю віру нічого не може похитнути, тому що були б ниспровергнуті самі мої моральні принципи, від яких я не можу відмовитися, не ставши у власних очах гідним піклування". Вірити в бога тут означає не міркувати про його буття, а просто бути добрим.

Отже, висунувши тезу знання вище віри, Кант постачає його антитезисом-застереженням: яку не можна зіставляти зі знанням, що реалізується в поводженні.

 

 

себе, в форме человеческой мысли.(самопознание идеи) - абсол.дух.

Логика. Гегель выдиляет три степени диалекического метода: 1) рассудок; 2) негативний разум как промежуточный этап между рассудком и разумом.; 3) спекулятивный разум, которого невозможно постичь мышлением, направлен на конечные природные цели.Гегель считал разум - это высшее проявление мышления. Разум и россудок должны составлять одну восходящую последовательность. Задание логики состоит в анализе научного метода мышления. Гегель пытался показать что происхождение разнообразного из одного начала может быть предметом рационального познания, орудием которого есть логическое мышление, а основной формой- понятие. Поэтому логика сходна с наукой про вещи, которые постигаются мыслью. Значительным достижением Гегеля было исследование и преподавание логики как целостной системы принципов и категорий. Эта система есть отображение процеса развития, который происходит по определенной схеме: утверждение (тезис), отрицание этого утверждения (антитезис), отрицание отрицания (синтез). Система логических категорий распадается на соответственно триаде: бытие-сущность-понятие. Бытие имеет категории: качество, количество, мера. Сущность - видимость,тотожность, отличие. Понятие: переход от субъективного понятия к объективному(суждение), переход к идеи (жизнь, познание, абс.идея). Понятия пребывают в непрерывном движении, изменяются, переходят в свою противоположность, выявляя противоречия которые и составляют движущую силу их саморазвития.

Гегель сформулировал основные принципы диалектики: принцип перехода от количественных изменений в качественные и наоборот; принцип тождественности противоположностей; принцип отрицания отрицания.

Если логика у Гегеля - это наука про идею в себе и для себя, то философия природы есть наука про идею в ее “инобытие”, в ее отчужденном состоянии. Но как происходит переход от чистой логической идеи к природе Гегель не поясняет. Он считал, что абсолютная идея решает свободно отпустить саму з себя в качесве природы. Природа находится под волей рассудка и есть наиболее понятной ему, она есть царством рассудка.

Главными формами природного бытия выступают: механика, физика, органика. Механику он рассматривает через пространство, время, материю и движение. В физике Г. рассматривает небесные тела, свет, теплоту, розкрывая связь между ними, показывает последовательный ряд духовной сущности, что их порождает. Органика у Г. посвящена исследованию вопросов геологии, ботаники, зоологии. Он стремится показать, что переход от неживого к живому есть завершением природного процеса. Философия духа включает в себя учение про субъективный дух (антрополоия, психология), учение про объективный дух (право, государство), учение про абсолютный дух (искусство, религия, философия).

В основе гегелевского понимания истории лежит понятие мирового духа. Прогрес свободы выполняется схематически: в основе истории лежит мировой дух как субъект, который не осознается отдельными индивидами. Они выходят в своей деятельности не из понятия мирового духа, а из своих приватных индивидуальных интересов. Неодин из индивидов не руководится мировым духом. Дух действует подсознательно. Каждый индивид преследует свои цели. Поэтому часто получаются разные результаты. Несоответствие между целями и результатами. Из столкновения возникает что-то единое, которое не преследуется какил-либо индивидом. Это историческое событие, котороя есть проявлением мирового духа. Мировой дух реализует себя через отдельных индивидов - “хитрость разума”. Развитие свободы и вся история проходит три етапа 1) восточний; 2) греко-римский; 3)немецкий. Свободный деспот, потом отдельная группа, потом все.

 

всі предмети в світі; все існуюче було предметом поклоніння.

Сутністю релігії по Фейербаху є те, що в ній божі якості реальні, а не образні; ці визначення служать вираженням божого існування.

Релігія забирає в людини всі хороші якості, людина зла,не може творити добро, тільки бог є добрим.

Фейербах вважає, що бог діє в людині," на людину, для людини, він принцип її спасіння". В цій роботі Фейербах розкрив свій погляд на людське розуміння бога. Для людини бог є проявом її якостей. Людина є жорстокою, бог - теж. Таке розуміння вона знайшла трактуючи по-своєму Біблію. Крім того, в Біблії багато уваги приділяється страху перед богом. Людина зрозуміла це по-своєму. В результаті цього, на протязі довгого часу відбувалось залякування: якщо не боятись, то бог покарає, причому дуже жорстоко.

Таке розуміння бога і релігії людина вважає основним і не приймає іншого.

Шопенгауер А. Світ як воля і уявлення (світова (космічна) воля воля як підвалина буття, єдність волі і духу, домінуюча роль волі над розумом, ірраціоналізм і песимізм, основний спосіб пізнання - метод художньої інтуїції).

Ірраціоналізм - це течія, в якій розум, свідомість складають в житті скромну, суто техніч. роль, оскільки, подкреслює Шопенгауер, основні життєві функції (зачаття, збереження та розвиток организму і т.д.) здійс-ся без участі інтелекту. Праця характ-є належність Шопенг. до напрямку філ. думки – волюнтаризму (як перебільшення значимость вольових начал в діяльності люд.). Єдине, що здійс-є в цьому “хаотич.” потоці життя певну “впорядков-чу” функцію - “світова воля ”. Наскільки воля сильніша від інтелекту можна визначити з власних вчинків: в масе свїй вони продиктовані не доведенням розуму, а інстинктом бажання. Найсильніший інстинкт життя — статеве кохання, тобто продовження роду, а в дійсності — відтвор-я нових поколінь для мук, страждань та неминучої смерті. Воля:

Має загальний універсальний характер (присутня в усьому існуючому);

· Єдина, але може проявляти себе в різних проявах волі (стадії активізації волі): 1)гравітація; 2) магнетизм; 3) хімізм (неорганіч. природа); 4) мотивована воля – на рівні житт (психіч. діяльність людини).

Бореться із своїми проявами і їй властиві злоба та надлом. Поняття волі протисляється раціоналістичному уявленні про світобудову: світове начало та ідеал людини не співпадають. Основний принцип буття – воля до життя, несвідома та саморуйнівна. В неї не має обмежень. Воля – це прагнення, яке не має об’єкта (бажання хотіти і все).

Подібно до Канта Шопенг. Розрізняє „річ у собі” та „явище”. „Річ у собі” – абс. начало всього буття, вона недосяжним способом породжує явища.

Діалект. елемент поряв-ся в сприйнятті ідеї єдності і боротьби протилежностей, що вираж-ся у роздвоєнні волі та протистоянні внутріш. суперечностей, які присутні в усьому існуючому.

З народж. вищих форм органіч. життя, заверш-ям яких є людина як найвищий прояв волі, виникає пізнання в якості допоміжного знаряддя дії та засобу виживання людини. Одночасно із свідомістю з’являється “світ як уявлення” з усіма своїми формами:

Співвідносними суб’єктом та об’єктом

Простором та часом

Множинність окремих речей та їх зв’язками

До цього світ був тільки „волею”. Зараз він перетвор. на „уявлення”. І як Платон (св. ідей та речей) він вид. два світи:

1) дійсний світ (воля) – знаходиться поза людиною, тому його неможливо пізнати. Він вільний від обмежень.

2) другий світ (як воля і уявлення) – феноменологічний – являє собою світ явищ, що містяться в уявленні людини, тобто пов’язаний з субєктом. В ньому панує причинність та розвиток в просторі і часі.

Шопенг. заперечує правомірність матеріалізму і суб’єктивного ідеалізму, оскільки вони помилкові. Слід відштовхуватися не від об’єкту та суб’єкту, а від породженого несвідомою волею уявлення. Уявлення – вихудна точка розпадання на суб’єкт та об’єкт. Як річ в собі, воля сама безпосередньо відкривається суб’єкту пізнання (людині). Проте умовою цього пізнання є наше тіло. Незаперечна теза “Існую я сам один, а весь світ - моє уявл-ня”. Тому скоріш за все

Конт О. Курс позитивної філософії (фрагмент: вчення про три теоретичні стани у розвипсу пізнання - теологічний або фіктивний; метафізичний або абстрактний; науковий або позитивний).

Конт О. був французьким мислителем, засновником позитивізму. Це напрям, оснований на принципі, що все істинне, “позитивне” знання може бути отриманим лише як результат окремих спеціальних наук у їх систематичному об’єднанні і що філософія як особлива наука, котра претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування, бо не володіє спеціальними методами та не має практичного застосування. Філософія О. Конта базується на раціональній філософії Декарта. Інші представники позитивізму відштовхуються від: 1) емпіричної філ. Бекона (Спесер) та 2) матеріалізму. Передумовою виникнення стали відкриття точних наук ( особливу роль відіграла теорія Дарвіна). Основні положення:

1) Главентсво науки в процесі пізнання (всяка теорія має опиратися на експеримент).

2) Науковий метод може бути правомірно застосований до суспільста в цілому та окремого індивіда.

3) Віра в принципову можливість пізнання світу.

4) Культура має бути світською та вільною від теології.

Час метафаз. минув, філ. має прийняти для себе в якості моделі емпір. науку, стати нейтр-ю в світогляд. плані, перебороти протилежність між матеріаліз. та ідеаліз. Ф-я збереже своє знач-я лише в ролі науки, завд-ями якої є:

- Систематиз-я наукових зань, отриманих окремими науками;

- Вивчення логічних законів пізнання.

Для обгунтування вчення запропонував 3 закони позитивної науки:

1) закон 3-х стадій людського пізнання, якому підпорядков. розвиток людини та історії.

2) підпорядкування уяви спостереженню (всяке знання відносно, якщо експеримент не завершений).

3) енциклопедичний закон, що виражається в систематиизації наук.

Підґрунтям концепції його є закон трьох стадій (кожне з наших понять з необхідністю проходить три теоретичні стадії (стани) – теологічну або фіктивну, метафізичну або абстрактну, наукову або позитивну). Іншими словами, людський дух, за самою природою своєю, у кожному із своїх досліджень користується послідовно трьома методами мислення, за характером своїм істотно різними і навіть прямо протилежними один одному: спочатку теологічним методом, потім метафізичним методом і, нарешті, позитивним методом. Звідси і виникають три взаємо виключаючи один одного види філософії, або три загальні системи поглядів на сукупність явищ: перша є необхідною вихідною точкою людського розуму; третя – його певний і остаточний стан; друга служить лише перехідним ступенем.

У теологічному стані (до 1300р.) людський дух, спрямовуючи свої дослідження, головним чином, на внутрішню природу речей, первісні і конечні причини вражаючих його явищ, прагнучи до абсолютного пізнання, вважає, що явища творяться прямим і постійним впливом більш чи менш численних надприродних факторів, доцільним втручанням котрих пояснює усі уявлювані аномалії Світу. Узаг-я: Бог-дух

У метафізичному стані (1300-1800), що насправді являє собою тільки загальну видозміну теологічного надприродні фактори замінені на абстрактні сили, справжні сутності (уособлені абстракції), нерозривно зв’язані з