Дозвілля Середньовіччя базувалося, переважно, на святковій культурінародів Європи. Щоб зрозуміти сутність дозвіллєвої культури Середньовіччя, треба починати з аналізу естетики свята з його ритуалами, архаїчними рисами, вже втраченими в повсякденному житті. Традиційними у Середні віки були простонародні сільські святковості, джерела яких губилися в сивій давнині. Кожне нове покоління сприймало їх як невід’ємну частину успадкованого від пращурів побуту. Свята допомагали людині орієнтуватися в часі, яке в середньовічному суспільстві регулювалось як природними аграрними циклами, так і церковним календарем.
Святковості карнавального типу і пов’язані з ними сміхові дійства чи обряди займали в житті середньовічної людини величезне місце. Крім карнавалів з їх багатоденними і складними площовими і вуличними дійствами й ходами, справлялись особливі «свята дурнів» або «свята віслюків», тобто, існував особливий, освячений традицією вільний «великодній сміх». Більше того, майже кожне церковне свято мало свій, теж освячений традицією, народно-площовий сміховий бік.
Основною обрядово-видовищною формою народної культури Середньовіччя був карнавал. За своїм наочним, конкретно-чуттєвим характером і за наявністю в ньому сильного ігрового елементу, карнавал близький до художньо-образних навіть театрально-видовищних форм. Але ця культура за своєю сутністю не входить в область мистецтва. Вона знаходиться на межі мистецтва і самого життя.
Постійними носіями святкового начала в середньовічному суспільстві були професійні розважальники (аніматори) – мандруючі актори. Людей цього ремесла в письмових пам’ятках називали по-різному. Церковні автори застосовували традиційні давньоримські імена: мім (mimus), пантомім (pantomimus), гістріон (histrio). Загальноприйнятий латинський термін – йокулятор (joculator – жартівник, забавник, балагур). У народі їх називали танцівниками, блазнями, музикантами. Всіх їх можна назвати аніматорами дозвілля Середньовіччя. Діяльність представників саме цих професій створила фундамент для появи сучасних розважальників – аніматорів дозвілля.
Творчість жонглерів розквітла в ХІ-ХІІ ст. разом з розвитком міської і придворної культури. ХІІІ-XV ст. – золотий вік жонглерії. У великих містах жонглери об’єднувались в корпорації зі своїми статутами. Зазвичай жонглери були універсальними акторами. В ідеальному варіанті вони уособлювали в собі поета-співака, розмовника, міма, акробата, танцюриста, музиканта, дресирувальника, фокусника, лялькаря.
Ярмарково-балаганні розваги простого люду мали багато спільного із забавками при феодальних дворах. Разом з тим ігри сприймалися як життя в мініатюрі (шахові битви асоціювались зі справжніми), відображали практичні заняття суспільства: так, військовий спорт і турніри притаманні рицарському побуту.
Розповсюдженими майже по всій Європі були бійки півнів, а в країні басків, Тіролі і Вірменії – ще й бійки баранів. Взимку, коли замерзали водоймища, любили змагатися на ковзанах і санках, застосовуючи навіть парус.
Найпопулярнішими розвагами еліти були полювання і турніри. Лицарські турніри стали ще й масовим видовищем. Для них відводились спеціальні майдани за містом або біля замку. Турніри виникли у Франції на початку ХІ ст., а потім розповсюдились на всі західноєвропейські країни. Лицарі, які з’їжджалися на турнір з усіх усюд, розташовувалися в заїжджих дворах міст, у приватних помешканнях. Церква намагалася боротися з турнірами. Папські булли загрожували відлученням від церкви учасникам турнірів, лякали позбавленням християнського поховання «тих, хто буде вбитий на них».
Більшість вулично-площових форм середньовічного дозвілля і тепер використовуються в культурно-дозвіллєвій діяльності в європейських країнах, а такі форми як карнавали, ярмарки, рицарські турніри стали невід’ємною частиною тур. бізнесу та індустрії розваг.