ПИТАННЯ 27-28. Юліан Тувім

Він шукає форми відтворення складного розумового процесу, потоку уривчастих, що проносяться в свідомості і механічно зчіпних індивідуальних асоціацій, зображення тих шарів свідомості, які лежать на різних глибинах. У цьому й полягає секрет методу Джойса, що отримав назву. «Потоку свідомості».

Форми передачі цього потоку в романі різноманітні.
«Потоки свідомості» різних людей Джойс максимально індивідуалізував, і це закономірно: характер внутрішніх монологів тієї чи іншої особистості (пор., наприклад, Блума та Стівена) різний. Він визначається рівнем свідомості та культури цієї особистості, по-різному висвітлює її індивідуальність.
Щоб передати безладний і алогічний «потік свідомості», Джойс вдавався до найрізноманітніших словесним прийомам:

 

- перефразовані і трансформовані біблійні цитати,

-пародійно переосмислені, але зберігають стиль пародіруемого тексту.

-мова «Улісса» архаїзується.

- найнесподіваніші і сміливі неологізми.

- нарочитих запозичень з місцевих діалектів, безліч похідних від іноземних слів, причому як від сучасних, так і від стародавніх (староєврейської, старогрецької і особливо латини).

 

Джойс абсолютизував вади суспільства, породжені капіталізмом, і вади культури, що випливають з умов життя цього суспільства, саме в силу нігілістичного погляду Джойса на людину «Улісс» виявився одним з найбільш похмурих, самих песимістичних творів літератури XX століття.

 

І саме в силу всеосяжного нігілізму Джойса вираженого в цьому романі, «Улісс» став євангелієм модернізму. У ньому отримало найбільш завершене вираження то невіра в сили і можливості людини, які настільки типові для всієї літератури декадансу, але трагедією Джойса залишилося те, що він створював «Улісса» в ім’я людяності.

 

26 ВОПРОС (Стихи вставляю хотя ДЛЯ СЕБЯ, ПРИ РАСПЕЧАТКЕ ВЫБРАСЫВАЙТЕ)

 

Земля синяя как апельсин

Никакой ошибки слова не лгут

А запрещают петь что-то кроме

поцелуев пришедших грядущих

Ненависти и любви

Рот её соединяет

Тайны все и все улыбки

И такие одежды прощенья

Что на веру выходит нагая

 

Осы цветут зеленью

Заря обернулась вокруг шеи

Ожерельем окон и крылья

Покрывают листья

Ты же все радости солнца

Ты словно солнце земное

На всех дорогах твоего света

 

Мова
Моя краса легка, і це вже радість.
Я ковзаюсь дахом вітрів,
Я ковзаюсь дахом морів.
Я вже сентиментальна,
Вже без поводиря.
Уже не рухаюсь шовково по дзеркалах,
Я занедужала камінням і квітками.
Люблю візерунки у хмарах,
Люблю надхмар'я в леті птахів.
Я стара, але тут я прекрасна,
І тінь, яка зійшла з глибоких вікон,
Береже вечорами чорне серце моїх очей.

 

Ми є
Ти бачиш як вогонь вечірній виходить зі своєї шкаралущі
Бачиш у свіжість занурений ліс

Бачиш голу рівнину в оправі повільного неба
Сніг високий як море
І море високе в блакиті

Досконалість каміння ласкаві гаї потаємна підмога
Ти бачиш так само золоту меланхолію міст
Ввічливість тротуарів

Площу з усміхненим монументом самотності
І кохання єдину оселю

Ти бачиш звірів
Лукавих двійників рокованих на жертву одне одному
І невинних братів серед плетива тіней
У кривавій пустелі

Ти бачиш чудову дитину що грається сміючись
Вона легша за пташку
На кінчику гілки

Ти бачиш краєвид із присмаком оливи та води
Немає там скель а земля віддає свою зелень літу
Й те щедротно встеляє плодами її

Виходять жінки зі своїх старовинних свічад
І приносять тобі свою юність та віру в юність твою
Й одна з них у покриві сяйва що вабить тебе нестримно
Тобі потай велить щоб без себе ти бачив цей світ.

 

Свобода

 

На школьных своих тетрадках
На парте и на деревьях
На песке на снегу
Имя твое пишу

На всех страницах прочтенных
На нетронутых чистых страницах
Камень кровь ли бумага пепел
Имя твое пишу

На золотистых виденьях
На рыцарских латах
На королевских коронах
Имя твое пишу

На джунглях и на пустынях
На гнездах на дроке
На отзвуках детства
Имя твое пишу

На чудесах ночей
На будничном хлебе дней
На помолвках зимы и лета
Имя твое пишу

На лоскутках лазури
На тинистом солнце пруда
На зыбкой озерной луне
Имя твое пишу

На полях и на горизонте
И на птичьих распахнутых крыльях
И на мельничных крыльях теней
Имя твое пишу

На каждом вздохе рассвета
На море на кораблях
На сумасшедшей горе
Имя твое пишу

На белой кипени туч
На потном лице грозы
На плотном унылом дожде
Имя твое пишу

На мерцающих силуэтах
На колокольчиках красок
На осязаемой правде
Имя твое пишу

На проснувшихся тропах
На раскрученных лентах дорог
На паводках площадей
Имя твое пишу

На каждой лампе горящей
На каждой погасшей лампе
На всех домах где я жил
Имя твое пишу

На разрезанном надвое яблоке
Зеркала и моей спальни
На пустой ракушке кровати
Имя твое пишу

На собаке лакомке ласковой
На ее торчащих ушах
На ее неуклюжей лапе
Имя твое пишу

На пороге нашего дома
На привычном обличье вещей
На священной волне огня
Имя твое пишу

На каждом созвучном теле
На открытом лице друзей
На каждом рукопожатье
Имя твое пишу

На стеклышке удивленья
На чутком вниманье губ
Парящих над тишиной
Имя твое пишу

На руинах своих убежищ
На рухнувших маяках
На стенах печали своей
Имя твое пишу

На безнадежной разлуке
На одиночестве голом
На ступенях лестницы смерти
Имя твое пишу

На обретенном здоровье
На опасности преодоленной
На безоглядной надежде
Имя твое пишу

И властью единого слова
Я заново шить начинаю
Я рожден чтобы встретить тебя
Чтобы имя твое назвать

Свобода.

 

Сюрреализм (фр. букв, «надреализм») - авангардийское течение, что возникшая на границы 20-х лет в французской литературе и распространилась на другие виды искусства и в другие страны, прежде всего в испанскую литературу (Ф. Гарсия Лорка) и живопись (С. Дальше).

Поль Елюар сначала был дадаистом, со временем - сюрреалистом. Если дадаисты (самое название «дадаизм» происходит от фр. «Саида» - детская деревянная лошадка, игрушка; в переносном смысле - детское бормотание) призвали к разрушению любого значения, смысла в литературному произведении, то сюрреалисты декларировали «психический автоматизм» литературного творчества, ее свободу, «от которой бы то не было эстетичной или моральной озабоченности): ориентации.
О соотношении реализма и сюрреализма в понимании сюрреалистов свидетельствует их любимый пример с колесом. Они объявили колесо величайшим, гениальным… сюрреалистическим изобретением: природа, т.е. реальная жизнь, для преодоления пространства придумала ногу (лапу) живого существа; а «реальную ногу», как средство преодоления расстояния, человек заменил на прочь не похоже на ногу «сюрреалистическое» колесо. С его помощью отстань одолевать даже лучше, чем с помощью «реалистической» ноги. Но же, несмотря на всю внешнее отличие между ногой и колесом, оба эти предмета исполняют одну реальную функцию: оказывают содействие преодолению расстояния - вот такая логика этого примера. В перечне сторонников сюрреализма в литературе упоминаются имена поэтов Федерико Гарсия Лорки и Поля Элюара.
Творчество обозначенная влиянием сюрреализма, то вдруг черепица под дождем неожиданно побуждает поэта вспомнить … балерину (Поль Элюар. «Искусство танца»). Поэты- сюрреалисты смело ломают не только строфику, а и рифму стихов. Даже сравнивают поэтику стихов Элюара: французского народного стиха.… В конце нужно сказать, что ни один в самом деле талантливый носитель не втискается полностью в «прокрустово ложе» ни одного из литературных направлений и тем более течений. В полной мере это касается творчества Лорки и Поля Элюара, где что-то близкое себе могут найти не только модернисты, а и представители других направлений, течений, школ, сторонники разных эстетичных вкусов.

Поетичним знаменом руху Опору став вірш Елюара «Свобода» зі збірки «Поезія і правда» («Voesie etverite», 1942). Назва збірки має програмний характер: це гасло свідчить про відмову Елюара від поетичних експериментів, про пристрасне і чесне втілення «правди, нічим не прикритої і дуже бідної, і полум'яної, і завжди прекрасної», як про це каже сам поет у післямові до книги віршів «Віч-на-віч з німцями» («Au rendez-vous allemand», 1945).Вірш «Свобода», написаний на початку 1942 p., був надрукований у збірці «Поезія і правда» під назвою «Єдина думка». Твір Елюара майже блискавично облетів усю Францію, його переписували у багатьох примірниках і підпільно розповсюджували, читали під час конспіративних зібрань.

М. Балашов, дослідник поезії Елюара, так визначає ідейно-художні особливості цього вірша: «Поет наважився двадцять разів повторити у тексті одну-єдину синтаксичну конструкцію, яка неодмінно закінчується словами: «Я ймення твоє пишу». Це багаторазове повторення і широкий, що на перший погляд може видатися випадковим, діапазон уявлень, почуттів і речей, на яких поет накреслив слово «свобода», художньо виправдані і необхідні. Адже йшлося про свободу, а під час окупації це була та найважливіша спільна заповітна «єдина думка», до якої патріотів з різних соціальних верств, різного віку та характерів вели найрізноманітніші асоціації ідей; думка, для якої жодне повторення не було зайвим».

Елюар — визначний майстер інтимної лірики. Перші повоєнні поетичні збірки «Зайвий час» («Le Temps deborde», 1947), «Пам'ятне тіло» («Corps memorable», 1948) забарвлені трагічними мотивами самотності та страждання, навіяними смертю дружини поета. Вийти за межі сфери суто інтимних переживань Елюара зумів у збірках «Політичні вірші» («Poemes politiques», 1948), «Урок моралі» («Une lecon de morale», 1950). Широко відомою стала видана разом з П. Пікассо книга віршів «Обличчя миру» («Le Visage de la paix», 1951). У своїй післявоєнній творчості Елюар виступав як поет-громадянин, патріот, борець за мир і прогрес.

 

ПИТАННЯ 27-28. Юліан Тувім.

Ю.Тувім використовує досвід російського футуризму і німецького експресіонізму, а також спирається на віталістичну теорію А.Бергсона, яка сформувала не позбавлений метафізично-екзистенційного субстрату біологізм його пізньої лірики. Архетип міста у Ю.Тувіма представлений двома мегаполісами – Лодзі, де він народився, і Варшавою, куди закинула його доля. Образ Лодзі уособлює негативний смисловий концепт і характеризується сірими кольорами (синонім бідності), а Варшави – позитивний. У Лодзі Ю.Тувім мріє про сонячний, квітучий край. На поезію Є.Маланюка і Ю.Тувіма впливає символ містичного міста („Двенадцать” О.Блока, „Конь блед” В.Брюсова), він синтезований із ранньоскамандритськими акцентами експресіоністичної поетики. У Ю.Тувіма-провінціала Варшава асоціюється з геометричною фігурою кола, що означає середину, центр („W Warszawie”),

Втілення обох моделюючих систем присутнє в кабаретних текстах Ю.Тувіма. Долучення до аналізу тексту поеми “Бал в опері” ми мотивували особливістю композизії, тематики і стилю цього твору, Узагальнюючи думку дослідників, можна зазначити, що поема є своєрідним синтезованим підсумком усієї попередньої епохи (міжвоєнного двадцятиліття) та попередньої поетичної діяльності Ю.Тувіма. Варто, на наш погляд, звернути увагу на деякі структурно-композиційні та поетикальні компоненти, які дозволяють розглядати цей твір як перехідний етап або єднаючу ланку з кабаретною практикою в Польщі після Другої світової війни.

На користь цього положення свідчать такі моменти: наявність двох типів нарації:

-нарації і коментарів конферансьє в кабаре; структурно і стилістично текст наближений до традиційних кабаретних мелодекеламацій;

-використання елементів колажної техніки:

-хаотичне нагромадження фрагментів цитат із преси, рекламних слоганів, змішування стилів, ритміки тощо.

 

Сатирична модель світу, імплікована в тексті поеми, постає у конфронтованих дихотомних парах: любов–проституція, бал – щоденна робота, багатство – злидні тощо. У гротескній картині світу домінують влада грошей, пансексуальність як своєрідний підсумок чвертьстолітнього розвитку.

Отже, поему Ю.Тувіма ще можна трактувати як підтвердження факту взаємопроникнення й взаємовпливу стилістики й поетики кабаре в добу міжвоєнного двадцятиліття, тобто, інтеграцію двох видів мистецтва – літературного і паралітературного.

 

У четвертому розділі – “Сатирична „Шопка” та її інваріанти в літературно-мистецькому кабаре” – висвітлюються жанрово-тематичні інновації в кабаре, трансформаційний перехід до сатиричного “театру” К.І.Галчинського в повоєнні роки, визначаються специфічні особливості поетики і жанрово-стильові зміни в польському літературному кабаре, зумовлені соціокультурними і політичними процесами.

. Дійові особи та їх прототипи розглядаються як морфологічний елемент соціокультурного поля, що може виступати додатковою характеристикою як творчого методу кабаре, так і політичного спрямування шопок. “Szopka satyryczna” “Зеленої Кульки”: Коло дійових осіб та їх фактичних прототипів обумовлене насамперед такими особливостями визначеного жанру та чинниками, як: оказіональність - сатиричне спрямування вистав вимагало швидкої реакції на актуальні події політичного та культурного життя, традиційність – через зв’язок із материнським жанром, “локальність” – більшість прототипів були мешканцями Кракова та його околиць.

Критика

ЮЛІАН ТУВІМ (1894—1953)

Він був митцем, який своєю творчістю завершив цілу добу розвитку польської поезії, який, мабуть, найсильніше із часів Словацького й Норвіда сколихнув польську мову — і не тільки оновив застаріле словництво, а й запровадив у поетичний вжиток новий світ речей і образів... Він приділяв увагу і важливим, і не-значним людським справам, звичайну людину зробив героєм своїх віршів і поем. Його любов до життя охоплювала видатні, знаменні події та буденні явища. Він писав гнівні політичні вірші і ніжно схилявся перед красою польової квітки...

Мечислав Яструн

«МИСЛИТИ ВМІЮ ЛИШЕ НАСТІЛЬКИ, НАСКІЛЬКИ ВМІЩУЄ МУЗИКА ВІРША». «У Польщі молодь зростала, зачарована поезією Тувіма»,— писала Ванда Василевська. Вірші польського поета зрозумілі й близькі не тільки його співвітчизникам, вони відомі далеко за межами його батьківщини. (В Україні переклади М.Рильського, Григорій Кочур)

З 1909 року, як згадував сам поет, «почалося лінгвістичне божевілля». Він оточив себе книгами з мовознавства й етнографії, виписав з Лейпцига каталоги видань з лін-гвістики. Його цікавлять мови тунгусів, папуасів, африканських народів, австралійських племен. Але такі словники були дуже дорогими. Тоді Юліан запрошує до себе дванадцятирічного китайця і записує польськими літерами китайську пісеньку; складає словник циганських слів і виразів. Починає вивчати есперанто і перекладає мовою есперанто кілька віршів свого сучасника і співвітчизника Леопольда Стаффа, поезію якого обожнював. Поезія Стаффа відіграла дуже важливу роль у становленні Тувіма-поета. Тувім знав і любив поезію Артюра Рембо, Яна Кохановського та Юліуша Словацького. Олександр Пушкін та Олександр Блок були його улюбленими поетами, велике враження справила на нього зустріч з Володимиром Маяковським.

Справжній скандал у літературних колах викликала поява його вірша «Весна». Майже вся варшавська преса відгукнулася на цей вірш. Автора звинувачували у цинізмі, порнографії, пропаганді розпусти, злодійства, наголошували на тому, що твір не дає ніякої естетичної насолоди. А справа була в тому, що «Весна», за визначенням самого автора,— це «дифірамб, що уславлював місто й міський натовп».

Головне в поезії Тувіма — це любов до життя і любов до людини, людини простої, «з натовпу». Саме проста людина стає ліричним героєм віршів Тувіма. Виступаючи у 1928 році з промовою перед мешканцями Лодзі з приводу присудження йому премії міста, Тувім назвав себе сином Лодзі фабричної, Лодзі робітничої, яка пробуджувала «перші мелодії віршів».

«Поезію на вулицю!» — саме таким став заклик Юліана Тувіма та інших молодих поетів, які організували групу «Скамандр». Звідси вийшли уславлені польські поети і письменники.

Віталізм (VITA), тобто радість життя,— так визначав художню філософію групи Тувім. Поезія прославляє Діоніса, бога вина, бо чари Діоніса полегшують спілкування між людьми, роблять їх близькими до природи, допомагають насолоджуватися життям. Тувім оголошує себе поетом «натовпу», що супроводжує Діоніса у його хмільних походах по землі.

Уже перші твори «екамандритів» пронизують бунтівні настрої. Місто — сіра пустеля, де панує сум, і люди в ньому теж «сірі, наче сіра міська пустеля». Бунт «скамандритів» був спрямований проти лицемірної моралі, наповнений співчуттям до простої людини, мрією про вільну Польщу.

«Скамандрити» існували недовго, бо відчули ілюзорність своїх сподівань. Пізніше у щоденнику Тувім так пояснить своє захоплення віталізмом: «Мені було 20 років, коли розпочалася перша війна, і 45, коли спалахнула друга війна. У проміжку пройшла чверть століття, яка була молодістю...... Ми ходили по землі зигзагом, чіпляючись за будь-які ідеї, течії й напрямки...» Мій радісний віталізм продовжує існувати. Він тільки змінив поле діяльності, Він дорвався до боротьби людини за свої земні права».

До першого періоду творчості Юліана Тувіма належать також збірки «Танцюючий Сократ» (1920), «Сьома осінь» (1922), «Четвертий том віршів» (1923). Вірші Тувіма приваблювали читачів багатством тем, гостротою переживань, високою ліричною напругою, глибиною почуттів, досконалістю форми. Уже в цей час визначилися дві основні лінії творчості поета — лірична і сатирична.

. Збірка «Чорнолісся» (1929) відкриває нову сторінку його творчості.

Поет виступив проти тих, хто хотів розв'язати війну, щоб збагатитися, проливаючи кров простих людей. І знову, як десять років тому, поета звинувачує преса. Тепер у «пропаганді зради», «деморалізації армії». Вірш називають «злочином Тувіма». Виступаючи з роз'ясненням на сторінках газети «Роботнік», поет підкреслює, що злочином є підготовка нової війни мілітаристами різних країн, які приховують свої загарбницькі плани за брехливими патріотичними га-слами. Поет не впав у відчай. Просто лірика дещо відступила на другий план, поступившись місцем блискучим сатиричним віршам.

Найвизначнішим сатиричним твором Тувіма стала поема «Бал в опері» (1936), спрямована проти фашизму в Польщі. Поему було конфісковано відразу ж після виходу в світ.

У вересні 1939 року гітлерівські війська вступили в Польщу, Тувім остаточно зрозумів, що має стати активним борцем — антифашистом.

Юліан Тувім багато виступав перед робітниками. Читання своїх віршів він завжди завершував закликом усіма силами боротися проти фашизму.. Тувім зізнавався: «Аполітичність стала для мене поняттям, тотожним не музичності: я, поет, не можу зрозуміти її».

У роки війни з'являлося мало нових віршів поета. Але деякі доходили до Польщі й набували широкого розголосу. Так було з «Молитвою», що стала маніфестом патріотів у окупованій Польщі.

Помер Юліан Тувім 27 грудня 1953 року.

«Сьома осінь» (1922). Щире кохання, його злети й падіння, надії й розчарування відбились у настроях ліричного героя «Сьомої осені». Епіграфом до своєї збірки Тувім узяв рядки з вірша Яна Лехоня: «Немає ні неба, ні безодні, ні пекла, ні раю. Є одна Беатріче...»

Справжнє кохання для автора цієї ліричної збірки — це самовідданість, навіть самозреченість, це готовність до самопожертви заради коханої. Тільки той кохає по-справжньому, хто без вагань може віддати своїй обраниці все: кожний порух душі, биття серця, останній гріш, залишок сил, вогонь душі, мрії (вірш «Все»). Вірші «Сьомої осені» написані від першої особи. Це надає їм особливої інтонації інтимності, сприяє встановленню атмосфери довірливості між читачем і автором. У цих віршах пряма мова звернена насамперед до коханої, наприклад у вірші «Нічий»:

 

Нічий я на цьому світі,

Як трави й струмки — нічий,

Я тільки лиш Твій та Божий,

Я — Твій.

(Переклад Володимира Лучука)

 

Тональність віршів різноманітна, іноді переходи дуже різкі: від тихого суму до бурхливої радості; від готовності померти біля ніг коханої до гніву й іронії («Злий вірш»). Але переважають нотки осінні: це спогади про те, що не збулося; це печаль, викликана розставаннями; це усвідомлення того, що нічого не можна змінити; це постійне очікування чогось...

Якщо у більшості поетів кохання асоціюється з весною, то у Тувіма кохання невід'ємне від осені. Ця пора року стає повноправною героїнею його любовних поезій. Йому хочеться, щоб «ясні зорі холодні, свіжі зорі осінні», «лілові айстри осінні» існували тільки для коханої. І «золотий букет» викликає образ осені — «милої, тендітної, золотої». З образом осені пов'язаний дорогий спогад про дівчину, що стала для поета єдиною в світі. Осінній смуток розвіює надія на з'єднання закоханих. І тут вже не можна обійтися без весни («Сьома осінь»):

Емоційна напруга віршів Тувіма дуже висока. У ліричного героя «стогне серце» за коханою, він умовляє її бути завжди разом, згадує найщасливіші миті їхніх зустрічей, описує її портрет, виплескує свою тугу в розлуці. Його кохана і земна, і небесна, завжди прекрасна, благородна, ніжна, принадна, а часто й печальна.

Крім ідилічних, зворушливих віршів, є й такі, в яких висловлюються гіркі образи, розчарування, відчай. Без них не було б повної правди про кохання — головної теми збірки «Сьома осінь».

Збірка «Чорнолісся» (1929) відкриває другий період творчості Юліана Тувіма. Епіграфом до неї взято рядки польського поета Ципріана Норвіда: «Чорноліські зорі зцілять моє горе!» Чорнолісся — це батьківщина Яна Кохановського, поета польського Відродження. Чорнолісся для Тувіма — це вічна вітчизна, де лежать витоки польської поезії. Поетичне слово, на думку Тувіма, було, є і буде тією вірою, що допомагає пережити всі незгоди й випробування. Закоханість у слово, притаманна поетові ще з юнацьких років, набуває іншого характеру. Тувім шукає все нові й нові можливості слова, щоб воно звучало якомога вагоміше

У «Чорноліссі» звучать і трагічні мотиви. Жорстокий світ породжує в уяві поета жахливі образи: його власний письмовий стіл нагадує катафалк, що «застиг у своєму траурному блиску, наче реквієм дерев'яний, наче монумент сліз» («Про мій стіл»). Герой вірша «Пси» порівнюється з бездомним собакою, диким і злим. І не тільки він почуває таку безнадійну самотність у цьому світі.

Буденні предмети і явища набувають рис фантастичних. У сатиричних творах поет часто вдається до гіперболи і гротеску. У вірші «Перукарі» подається яскрава картина нудного, бездумного життя:

 

Сівши під стіни, тихо ведуть вони розмову,

Ждуть на клієнтів, їх немає, тож нудяться.

Чешуться знову, голяться знову, знову, знову.

Знов розмовляють, потім дрімають і будяться,

(Переклад Дмитра Павличка)

 

Сповнений гнівним сарказмом і вірш «Гуляння», Неприйняття жахів страшного світу породжує у поета бажання, закривши щільно віконниці життя, віддати себе у важкий полон сну, що застеле очі туманом дитинства («Втома»).

Поет шукає притулку в природі («Строфи про пізнє літо»), протиставляє її міській цивілізації («Картопля»).

Однак, благаючи свого парнаського коня віднести його до Чорнолісся, поет не сподівається втекти від життя («Кінь»):

 

Мають там птиці, б'ють блискавиці.

В полум'ї вічна вітчизна.

(Переклад Максима Рильського)

Поет прагне, щоб його слово передавало біль його співвітчизників і стогін земного лона. Згоден, щоб «серце знищила» його «з пером рука» («Відповідь»), аби люди почули й зрозуміли поетові слова.

Головним твором періоду еміграції стала поема «Квіти Польщі. Справжньою серцевиною поеми є вінок ліро-епічних віршів, бо для автора найважливішим є не зображення тих чи інших подій, а те, як вони відбилися на долі простих людей та самого митця.

У ліричних відступах автор виявляє силу своєї любові до рідної землі: «Вітчизна — мій дім, а інші країни — готелі»...поет сподівається в Польщі, яка вже буде вільною від фашистів.

Найбільшою читацькою популярністю користувалася «Молитва» — мрія про майбутнє Польщі:

Стиль поеми напрочуд різноманітний: тут і ліричні відступи, і саркастичні замальовки; урочисто-піднесена мова «Молитви» змінюється тонкою лірикою в розділі «Варшавський бузок».

Творчість польського поета Юліана Тувіма приваблювала видатних українських майстрів слова — Миколу Бажана, Павла Тичину, Дмитра Павличка та ін. Максим Рильський писав: «Тувім був митцем і мислителем дуже широкого діапазону. Ніжний лірик і гострий, аж безпощадний сатирик, співець інтимних людських почуттів і полум'яний трибун, сміливий експериментатор у мові й віршуванні і бездоганний майстер класичної форми, автор лагідно-жартівливих творів для дітей і безмежно складної поеми «Квіти Польщі» — і все це в одній особі».