Тема 7. Культура України. ХХ – поч ХХІ століття

 

1. Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ ст.

2. «Розстріляне Відродження» 20-30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.

3. Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму. Феномен дисидентів-шістдесятників як спроба відновлення української самобутності.

4. Творчість діячів української культури в еміграції.

 

1. Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ ст.

Загалом розвиток української культури XX ст. відбувався під знаком потреби її національного державного довершення.

Українська культура, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігала єдність не завдяки політичній владі, а переважно всупереч їй. Основою єдності стали набуті традиції, звичаї, відповідний етичний і гуманітарний дискурси. За століття іноземного панування в Україні накопичився значний потенціал громадського самоврядування та його культурно-дискурсивного забезпечення у піснях, легендах, казках, фольклорі, літературі, а також у певних обрядах і звичаях.

Новаторські мотиви і форми зображення виникли у царині живопису та графіки, де активно працювали видатні майстри, які мали європейську освіту, — О.Мурашко, О.Новаківський, П.Ковжун, І.Труш, М.Сосенко, М.Бойчук.

З 1904 р. у Києві М. Лисенко заснував музично-драматичну школу. її вплив був відчутний упродовж всього XX ст. У Києві з 1907 р. також діяв український театр М.Садовського, а І.Мар'яненко організував Товариство українських акторів. До репертуару театрів залучилися п'єси Лесі Українки, О.Олеся, В.Винниченка, ставилися вистави за творами європейського авангарду.

Велика увага приділялася науковим пошукам у галузі українознавства. В умовах піднесення національного домагання соціально-культурної незалежності України з'являлися капітальні дослідження історії, культури, етнографії, філології. М.Грушевський написав фундаментальні праці, присвячені дослідженню автономного українського історико-культурного і літературного процесу. Д.Яворницький уклав капітальну історію Запорозької Січі, Наукове товариство ім. Т.Шевченка до 1917 р. видало понад 100 томів "Наукових записок", 35 томів "Етнографічного збірника" тощо. Десятки вчених присвятили дослідження українській дійсності. Варто виокремити явище бурхливого технічного прогресу, пов'язаного з іменами українських вчених і винахідників. Зокрема, з 1909 р. діяло Київське Товариство повітроплавання, де активно працював киянин Ігор Сікорський. Він став ініціатором важкої авіації та головним конструктором одного з перших у світі гелікоптерів, побудованого у 1910 р. У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Кас'яненки 1911 — 1913 pp. збудували перший у світі літак широкого використання. Видатний вчений-винахідник Юрій Кондратюк у 1919 р. написав працю "Завоювання міжпланетних просторів" (вийшла друком 1929 p.), що значно вплинула на розвиток космонавтики у XX ст. і мала практичне застосування.

Безумовно, українська культура й надалі перебувала під тиском сталої русифікації, яка набула жорстких репресивних форм з початком Першої світової війни. Українські сподівання знову потрапили під тиск заборони мови, арештів і заслань інтелігенції, поліцейської боротьби зі свідомими виявами українства в підросійській Україні. До 1917 р. в Україні не було жодного навчального закладу, де українська мова вважалася б робочою. Незважаючи на це, серед діячів високої культури не бракувало високо-посвячених українській справі людей. Скажімо, М.Заньковецька отримала пропозицію переїхати в Росію для здобуття кар'єри, але відповіла, що Україна надто бідна, аби її покидати.

Після повалення російського царизму розвиток української культури відбувався під знаком її національно-державного відродження. Демократичні перетворення 1917 р. започаткували бурхливий етап національного культурного відродження (1917-1930 pp.), що був торпедований тоталітарним пануванням сталінізму і "соц-реалізму" (1930-1956 pp.).

Після розвінчання культу особи Сталіна відбувався етап стихійного громадянського опору комуністичному режимові засобами культури і мистецтва (1956—1987 pp.). Подальший етап піднесення в сфері культури викликаний демократизацією соціально-політичного життя в СРСР і може бути названий національно-духовним оновленням (з 1987 р.).

Національне відродження першої третини XX ст. стало логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст., і тісно пов'язане з проголошенням державності (Доба Центральної Ради).

Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні v 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі — Український учительський інститут. На осінь 1917р. було відкрито 53 українські гімназії, сотні початкових шкіл.

Робота з організації освіти, очолена І.Стешенком, набула державного характеру. За активної участі видатного вченого і діяча культури І.Огієнка у 1918 р. створився Кам'янецький університет, видавалися підручники, запроваджувалася українська мова. Плідно працювали П.Холодний, С.Русова, О.Дорошкевич та ін.

Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М.Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В.Вернадський (1863-1945 pp.), до 1928 р. незмінним секретарем Української Академії був А.Кримський (1871 — 1942 pp.), вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, котрий знав понад 60 мов.

Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д.Багалій, П.Тутковський, Є.Тимченко, М.Петров, М.Тутан-Барановський, С.Єфремов, Ст.Смаль-Стоцький, М.Сумцов, М.Біляшевський, М.Холодний. У складі УАН у різні періоди працювали Д.Граве, М.Крилов, К.Воблий, М.Птуха, Г.Пфейффер, М.Кащенко, Д.Заболоцький, В.Липський, О.Корчак-Чепурківський, П.Перетц.

Існували й інші наукові організації та студії. Зокрема, у Києві 1918 р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів було засновано Близькосхідний інститут, реорганізований 1920 р. в Інститут закордонних зв'язків.

У 20-х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.

Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918—1921 pp. виникла велика кількість літературних об'єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи — "Мистецтво", "Літературно-критичний альманах", "Червоний вінок", "Музагет", "Гроно", "Зшитки боротьби", "Шляхи мистецтва", "Жовтень", "Вир революції" тощо.

Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В.Чумака ("Заспів"), В.Сосюри ("Червона зима"), І.Кулика ("Мої коломийки"). Чільне місце у тогочасній поезії посідають В.Блакитний, Д.Загул, Г.Епік, В.Поліщук, Є.Плужник, Г.Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини "Сонячні кларнети" і "Плуг".

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження.

Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т.Шевченка, І.Франка, Л. Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського.

На творчості українських літераторів 1917-1921 pp. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача М.Вороного (1871-1940 pp.). Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм і футуризм, помітні також у творчості поетів Д.Загула, Я.Савченка, О.Слісаренка, М.Терещенка, В.Кобилянського, М.Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок таких поетів, як Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Луцький, М.Яцків, П.Карманський, котрі згрупувалися навколо видавництва "Молода муза" (1906—1909 pp.) у Львові.

Значна постать тогочасної української поезії — П.Тичина (1891-1967 pp.), який після виходу збірки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув славу "глибоко національного поета".

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі "неокласиків", їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Ідейним натхненником групи "неокласиків" був М.Зеров (1890-1937 pp.). Видатною поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М.Рильський (1895—1964 pp.).

Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий (1893—1933 pp.). Він поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині. Ідеї М.Хвильового поділяли чимало діячів культури України, у тому числі В.Еллан-Блакитний, О.Близько, М.Йогансен, а також деякою мірою М.Бажан, Ю.Яновський, О.Довженко та ін.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривеньким, Державний Народний П.Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В.Винниченка (1880—1951 pp.), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України.

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М.Куліша (1892-1937 pp.). На етапі національного відродження в 20-х роках значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Г.Нарбут (1886-1920 pp.) залишив помітний слід в історії української культури.

Біля витоків українського авангарду стояли художники О.Богомазов (1880-1930 pp.), О.Екстер (1882-1949 pp.), В.Єрмилов (1894-1967 pp.) та ін.

Тенденції модернізму відбилися у творчості П.Холодного (1876 — 1930 pp.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 p.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І.Труш (1869- 1941 pp.).

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису мала творчість художника М.Бойчука (1882-1937 pp.). Він виховав плеяду послідовників (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, О.Мизін, О.Павленко, В.Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М.Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття "школа Бойчука", "бойчукізм".

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники "Об'єднання сучасних митців" (ОСМ), заснованого А.Петрицьким (1895-1964 pp.).

Відомі новаторськими пошуками художники М.Бурачек, М.Жук, Василь і Федір Кричевські, О.Мурашко, К.Костанді, О.Шовкуненко, О.Курилас, В.Монастирський, О.Сорохтей.

Стосовно української скульптури зазначимо, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана монументальна пропаганда, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури виявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні Всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові у Києві 1926 p., де були відхилені всі 26 пропозицій, а також Міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові у Харкові 1930 p., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б.Кратко, А.Петрицького, І.Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т.Шевченкові у Харкові (1935 p.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М.Манізер (1891-1966 pp.).

В архітектурі періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". В цьому напрямі працював архітектор Д.Дяченко (1887—1942pp.). Принципи народної архітектури використовував В.Троценко (1888—1978 pp.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920—1930 pp.) тощо.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М.Лисенка і нової європейської стилістики, закладеної творами Р.Вагнера, Р.Штрауса, М.Равеля, О.Скрябіна, Е.Гріга, А.Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Степовий, Б.Підгорецький, П.Сениця та ін.

У 1920—1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивався жанр оперного мистецтва, діяли оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набула виконавська майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, О.Петрусенко та ін.

Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці торував композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894-1968 pp.). У Західній Україні плідно працювали композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, Н.Нижанківський, В.Барвінський, Й.Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900 p.). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Менцинський, О.Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства "Руська бесіда", "Торбан", "Боян".

Навернення народу до української мови і писемності проводилося передусім саможертовною працею членів товариства "Просвіта", що масово поширювалося в Україні від 1917 р. На червень 1921 р. працювало 3963 "Просвіти", 4227 — хат-читалень, 1917 — клубів і Народних домів, 1393 — народних театрів. Зауважимо, що культурницька робота "Просвіт" проводилося за принципом демократичного самоврядування і розгорталася у роки війни і голоду 1921 — 1922 pp.

У 1922 р. з "Просвітами" в Радянській Україні було майже покінчено.

Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже 1926 р. Сталін і його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався політичним переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих інтелектуальних сил і національної інтелігенції.