Статус України у складі Речі Посполитої

Міжнародне та внутрішнє положення України

Гетьманська доба — славетна епоха української історії та період формування фундаменту нової української культури, яка, незважаючи на тяжкі обставини життя нації, досягла в багатьох відношеннях європейського рівня і стала гідною частиною культури світової.

Розвиток української культури XIV—XVI ст. відбувається в складних історичних умовах. Українські землі розпорошилися і втратили єдиний політичний центр, так само, як і державну незалежність (якийсь час лише Галичина утримувала свою незалежність та власну державність). Тоді вони були у повній залежності від татарського хана і не могли відстояти свою самостійність.

Кримські татари, прийнявши іслам, стали васалами турецького султана, що подвоїло воєнно-політичний тиск з півдня. Татари постійно плюндрували українські землі, винищували літніх людей і забирали молодших у ясир, продаючи їх як рабів на ринках Сходу. Про ці події складалися народні пісні, у яких орда

Малих потоптала, старих порубала,

А молодших, середульших у полон погнала.

Невтішну долю мали у Туреччині полонені українські хлопці, які, позбавлені сім’ї та роду, змалку виховувалися як віддані султанові та ісламу воїни, не знали іншого життя, окрім війни та воєнних вправ (мамлюки). Дівчата поповнювали турецькі гареми, стаючи безправними дружинами чи рабинями своїх чоловіків-володарів. Не всіх спіткала доля легендарної Роксолани, яка стала улюбленою дружиною султана й змогла значно полегшити життя своїх земляків у турецькому полоні.

Українці почали тиснутися до півночі, бо життя поблизу татарських земель стало небезпечним. У середині XIV ст. частина українських земель (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля та частина Волині) увійшла до складу Великого князівства Литовського.

Литовське панування спочатку виявилося більш сприятливим для розвитку української культури, ніж період монголо-татарського ярма. Чимало литовських аристократів-язичників, відчуваючи тяжіння до більш високої християнської культури та недосконалість власного духовного ґрунту, приймали православ’я, поріднившись з українськими князями. Староукраїнська мова стала офіційною мовою уряду, нею була написана конституція Литви. Але саме по собі Литовське князівство не було достатньо міцним чи впливовим, аби втриматися разом з Україною в цивілізованому просторі.

У другій половині XIV ст. стала воювати з литовцями за українські землі Польща. Частина України потрапила під владу поляків (Галичина і почасти Волинь). Однак внаслідок політичних порахунків у XVI ст. Польща об’єдналася з Литвою в одну державу — Річ Посполиту, після чого українці потрапили під подвійний гніт. Українська православна культура зазнала гноблення, тому що умовою нового союзу стало впровадження католицизму.

Окрім цього, протягом XV—XVI ст. продовжувалася боротьба Речі Посполитої з татарською ордою. Україна виявилася на кордоні напруженості: татари мучили переважно її. Ні Литва, ні Польща не змогли зорганізувати оборону від навали зовнішніх ворогів. Це завдання взяло на себе українське козацтво, що стало формуватися в XV ст.

Козацтво і його культура

Заснувалося козацтво на островах пониззя Дніпра, де був створений укріплений військовий табір — Запорозька Січ. Запорожці, наслідуючи своїх пращурів часів Київської Русі, ходили походами на Крим і в Туреччину, відбивали їхні напади на Україну.

Перебуваючи поза межами польсько-литовського законодавства та держави, козаки жили за республіканським устроєм, культивували лицарський ідеал і військові доблесті, були провідниками патріотичної ідеї. Вчорашні втікачі з кріпацтва, вони відчували себе спадкоємцями незалежної Київської Русі: характерний вигляд козака «оселедець і вуса» є не що інше, як наслідування іміджу князів і дружинників київської епохи. Таким чином підкреслювалося, що козаки — це вільний і шляхетний народ.

Існування Запорозької Січі на кордоні християнського світу, постійна напруга й готовність до смерті визначили неповторні риси психології козацтва:

«За соціально-культурним змістом Запоріжжя було такими собі дверима у «світ навиворіт», що означає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарство і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо).

З посиленням польського гніту в Україні козаки переносять свої удари на нових ворогів, ставши основною силою у боротьбі за національну незалежність. Саме козацьке військо зіграє вирішальну роль у визвольній війні проти Речі Посполитої під проводом Богдана Хмельницького і визначить подальшу долю України.

Важливу роль у козацькому житті мали захист православних традицій, фізичне загартування, фольклорно-музична культура. У західних істориків козаки описані як доблесні лицарі. Вони були не тільки героями історичних пісень і дум, але часто і їх виконавцями. Саме в Січі розвинулося своєрідне явище української народної культури — кобзарство, виконання народних пісень або дум під акомпанемент бандури (кобзи). Кобзарі були поетами й усними літописцями, оспівували бойову славу України.

Окрім поезії, важливу роль у житті Січі і всієї України мали музика, спів і танці. Зокрема, у Запорозькій Січі була створена школа світського та церковного вокалу, де готували читців і співаків для православних церков України. Високого рівня розвитку досягла у козаків військова музика. Загони запорозьких козаків, що виступали у похід, обов’язково мали сурмача. Трубу і сурму використовували як сигнали в боях, а також при урочистих зустрічах гостей. Високого розвитку в козаків досягло також хорове мистецтво.

Особливою популярністю в козаків і всіх українців користувалися танці, улюбленим серед яких був гопак. Його виконували тільки чоловіки, під час танцю вони показували свою силу і спритність.

У січовій музичній школі, де вчили вокальній музиці і церковному співу, були створені спеціальні групи виконавців, що ставили лялькові спектаклі (вертеп) у супроводі музики. Отож, культура козаків була багатогранною і згодом стала частиною духовного життя українців. Відомо, що в зарубіжній публіцистиці виникла визначення Запорозької Січі як «української Спарти».

Статус України у складі Речі Посполитої

Непростою була ситуація перебування України в складі Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання візантійсько-православної традиції панівним західним типом культури. Водночас українство дістало більше шансів прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольською навалою, приречені на фіксацію старих візантійських канонів.

Перш за все поставало питання збереження національної мови.

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після монголів «вага Києва на якийсь час падає, адміністративний центр помалу посовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви і наші українські письменники і збагачують московську літературу. Вже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: Св. Петро Волинець (пом. 1326) та Св. Олексій Чернігівець (1293—1377 рр.)», — писав митрополит Іларіон (Огієнко).