Братський рух і полемічна література

Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві св. Миколая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. — після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестейської унії 1596 р. У відповідь на засилля єзуїтських колегій, на католицьку пропаганду вищості латинського обряду й верховенства Папи Римського у християнській церкві братські громади взяли на себе відповідальність за стан Православної церкви, а також традиції української культури. Внаслідок політики католицької Речі Посполитої, через брак належної освіти ієрархії та через симонію — продаж високих посад у церкві часто непридатним до служіння людям, Православна церква втратила роль оберега традицій культури. Ініціатива перейшла до світських організацій заможних міщан і селян — ремісників, купців, дрібних власників, занепокоєних майбутнім своєї культури. Так, окремі організації зливаються у потужний братський рух, який у багатьох відношеннях знаменує розвиток української культури у другій половині XVI—першій третині XVII ст.

В умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім’ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Із каси взаємодопомоги надавалися позики згідно з потребами членів громади — на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину.

У братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Збереглися статути і братських громад, і особливо братських шкіл, які вражають гуманістичним змістом, турботою про людину та її гідне життя. На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Зберігся опис бібліотеки Львівського братства, де були книги з поетики, риторики, логіки, граматики, історії, зокрема кращі зразки творів античних авторів — Платона, Аристотеля, Цицерона. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар, та книги для читання — Апостол і Часослов, а також «Адельфотес, або Граматика доброглаголивого еллинословенского язика» (1591 p.), а під авторством Лаврентія Зизанія дві книги — «Граматика словенска» і «Наука ко читаню і розуміню писма словенскаго» (1596 p.). Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Константин Корнякт. Братство мало меценатів — князів Костянтина Острозького, Адама Вишневецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство, зокрема, було вельми активним — воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й

збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові. Запрошені з Італії будівничі надали ансамблю (1580—1637 pp.), що складався з каплиці, дзвіниці й храму, виразно ренесансного вигляду. Це символізувало утвердження національної самобутності української громади, на своїй землі. На зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками — все це сприяло зміцненню потуги братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури.

 

Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі — Йо» Борецький, Памва Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копинський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Багато з них стали талановитими письменниками-полемістами.

Полемічна література дістала назву від свого завдання — полемізувати з католиками, що звинувачували православних у меншовартості й неправомірності, зокрема першу хвилю полеміки викликала книга Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577 p.), а також подібні твори Бенедикта Гербеста і Лева Кревзи. У відповідь на непристойні випади католицьких польських авторів розгорнута полеміка була близька до лайки, сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування у супротивника відступів від канонів віри тощо. Цим характерні твори острозьких авторів, спрямовані проти Григоріанського календаря 1582 р. (Г.Смотрицького), на викриття «Папи-антихриста», а також утисків православних і злочинів проти людини, вчинених католиками (Х.Філалет, К.Острозький, В.Суразький).

Література другої хвилі полеміки, що стосується братського руху, характерна проблемним розглядом ситуації, навіть науковим обґрунтуванням висновків і думок. Такі риси притаманні творам «апостола унії» Іпатія Потія, де він ґрунтовно переконує в оригінальності нової, створеної на Берестейському соборі 1596 р. церкви, намагається поєднати образ Папи і католицькі догмати з особливостями православної релігійності, зокрема стосовно чистилища і сходження Святого Духа, від Бога Отця і від Сина. Подібні аргументи використовував Мелетій Смотрицький («Антиграфе», 1609 p., «Тренос», 1610 p., «Верифікація прав народу руського»,1621 p.), де відстоював віру та звичаї українського і білоруського народів, закликав до гуманності, толерантності, апелював до сумління читача. Автор намагався збудити самосвідомість, громадську думку народу, на основі наукових історичних джерел спростовував фальшивий «Дар Костянтина» про те, начебто імператор Костянтин Великий надав Папі Сильвестру І владу над всіма християнами. М.Смотрицький переконував, що влада у церкві належить лише Христу, а не смертній людині. У творах цього полеміста утверджена думка, що лише церква здатна консолідувати народ і надихати розвиток культури, тому він виступав за моральну чистоту церкви. Коли ж зневірився у намаганнях змінити хід подій і переконання православних ієрархів-провідників народу, то перейшов до уніатів.

Із середовища братського руху вийшов анонімний твір «Пересторога», який порушує актуальні проблеми розвитку української культури. Зокрема, аналізуючи занепад могутньої держави Київської Русі, автор одну з головних причин вбачає у княжих чварах, гордині, жадобі влади; відсутність єдності й порозуміння призвела до ворожнечі, яку підігрівали зацікавлені у послабленні Русі сусідні держави, що згодом скористалися ситуацією і завоювали Русь. Ще одну важливу причину занепаду анонімний автор вбачає у відсутності належної освіти, браку шкіл, оскільки на Русі будувалися і коштовно оздоблювалися церкви та монастирі, а про глибоку освіту «посполитих людей» не думали. Проблеми, порушені у «Пересторозі», актуальні донині. Братський рух в особі своїх провідних діячів вважав освіту і науку рушієм суспільного прогресу. Тема ця прозвучала і в книзі, опублікованій Львівським братством 1609 р. «О воспитанії чад».

Наукову фазу полеміки виразно втілює і праця З.Копистенського «Палинодія» (1620 p.). Іван Франко називав цей твір фундаментальним, оскільки його автор «стоїть на висоті історичного розуміння релігійного розвою» і з усіх полемістів «найближче підходить до типу новочасного вченого». Блискуча ерудиція, глибоке знання фактів церковної та світської історії дали змогу авторові «Палинодії» полемізувати з Левом Кревзою про зверхність Папи Римського, розглядати проблеми загальнослов’янської єдності, розвитку писемності слов’ян, взаємодії їх культур. Унію 3.Копистенський вважав шкідливою, оскільки вона не сприяла єдності. У творі прославляється мужній «яфето-росскій» народ, його волелюбність аналізується історія, культура.

Автор ідеалізує життя первісних християнських громад, які мали спільне майно і жили за заповідями віри. Дуже обережно він ставиться до світських наук і філософії, вважає європейську вченість похідною від грецької.

Прагнення не так звинувачувати супротивника, як утвердити власну гідність, національну свідомість і гордість, простежується у творах полемістів Кирила-Транквіліона Ставровецького та братів Зизаніїв. Вони вихованці братських шкіл, ідеологи братського руху, творці ренесансного

 

розуміння людини і її ролі в земному житті. У філософських працях «Зерцало богословії» (1618 р.) та «Євангеліє учительне» (1619 p.), виданих автором у власній пересувній друкарні,

К.-Т.Ставровецький на противагу аскетизмові І.Вишенського прославляв земне життя, утверджував право людини на знання, освіту, насолоду благами, красою природи, співом і музикою. Земні справи — турботи, страждання та насолоди — становлять зміст життя людини. Він захищав матеріальні блага, творчу, чесну працю, критикував невігластво, лінощі, паразитизм — відстоював ті моральні підвалини, на які спирався братський рух, речники і сподвижники культури. Мислитель одним із перших підняв голос на захист жінки у контексті гідності людини. В «Євангелії учительному» К.-Т.Ставровецький переконував читача, що приниження честі жінки — істоти слабшої та ніжнішої за природою — принижує передусім гідність чоловіка, покликаного бути її опорою, захисником.

У «Зерцалі богословії» К.-Т.Ставровецький знайомить читача з філософськими проблемами походження і будови Всесвіту, таємницями явищ природи. Його останній твір, опублікований уже після смерті автора (1646 p.), називається «Перло многоцінне» і прославляє радощі та насолоди життя. Подібні мотиви звучать і в творах Лаврентія Зизанія. У запропонованому «Катехизисі» автор подає відомості, що стосуються таємниць природного світу, намагається пояснити таємничі явища (грім, блискавка тощо) природними причинами. Зрозуміло, що твір був осуджений і не рекомендований до друку собором ієрархів церкви. У промові при похороні княгині Софії Чарторийської мислитель наголошує, що життя людини повинно бути сповнене не лише вірою, а й добрими ділами, милосердям, подвижництвом. Працювати людина має насамперед із потреби приносити користь людям, а не зі страху перед покаранням. Навіть за земне життя людина може багато встигнути, адже має право вільно вибирати свій шлях і сама подбати про своє спасіння. Подібної думки дотримувався і його брат Стефан. Церква проголосила його єретиком і вільнодумцем, оскільки Стефан стверджував, ніби людина не потребує посередника у спілкуванні з Богом, має вільну волю і може спасатися сама. Заперечуючи потребу церкви й ієрархії, він відкидав догмат про чистилище, проповідував свободу людини. Його переслідували і православні, й католики, твори полеміста знищували, а самого автора прокляли; загинув він при спробі втекти у Молдавію.

Приклад Стефана Зизанія засвідчує, що полемічні пристрасті у часи культурно-національного відродження виконували чималу роль. Роздуми про долю народу, роль церкви у суспільному житті та в житті окремої людини, її роль у збереженні та розвитку культурних традицій призводили навіть до незвичного для того часу вільнодумства.

Отже, в період культурно-національного відродження у розвитку української культури чітко виділяються два напрями, що зумовили різну її орієнтацію. Один із них, орієнтований на духовне вдосконалення людини, ґрунтувався на візантійсько-православній містичній традиції, збереженні ідеалів первісного християнства і споглядального життя. Інший, зумовлений переорієнтацією культури, переворотом у світогляді людини, спрямовував інтерес до науки й філософії, насамперед європейської, заохочував до активної творчої праці на благо людини.

АРХІТЕКТУРА Й ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства. Архітектурні пам’ятки України цієї доби можна поділити на три групи:

· оборонні споруди,

· споруди-замки;

· церковне будівництво.

Особливістю пам’яток архітектури й образотворчого мистецтва є те, що в них формувався український стиль. Він характерний для архітектурних споруд Західної України, де ренесансний стиль поєднувався з українським народним стилем, який був перенесений з дерев’яного у кам’яне будівництво. Цей стиль яскраво виявився у будівництві храмів і замків.

Церковне будівництво України вирізнялося архітектурними забудовами — «зрубними храмами» — триванні та п’ятибанні церкви (XIV-XVI ст.). Вони на землях України майже не

збереглися. Виняток становлять церква Св.Духа (с.Потеличі Львівської області, 1555 р.) та церква Св.Миколая (м.Чернівці, 1607 p.).

 

 

Кам’яна архітектура відображала ренесансні віяння, а від середини XVII ст. — риси бароко. У цей період в Україні існували дві архітектурно-будівельні школи: галицька та волинська. Для галицької архітектурної школи характерним типом забудов була кам’яна кладка з міцними

стінами і кількома вежами, що піднімалися над спорудами. З-поміж мурованих кам’яних споруд галицької архітектурної школи вирізняються замки у Білавані, Чернієві, Хотині, Кременці, Кам’янець-Подільському, Білгороді-Дніпровському, Олеську. В архітектурних спорудах оборонного типу волинської школи використовували великоформатну цеглу. Цегляні башти цієї школи мають вигляд могутніх циліндрів, яким належала важлива роль у системі укріплень. Це засвідчує, зокрема, Острозький замок.

У першій половині XVII ст. замість стінових замків почали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата (м. Золочів, м. Під-бірці) або у формі п’ятикутника (м. Броди).

У храмовому будівництві з’явилися нові тенденції — споруди урочистого стилю. Наприклад у м. Холмі були збудовані вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми та Дем’яна, які за оригінальністю не поступаються давнім шедеврам мистецтва. До кам’яних споруд цього періоду необхідно віднести церкву св. Онуфрія у Львові (XV ст.) та церкву св. Ів. Предтечі (XVI ст.) у Кам’янець-Подільському.

Церковне та світське будівництво зазнало сильних впливів ренесансного стилю, який поширився в Україну із Венеції та італійської частини Швейцарії.

У Львові найбільший розквіт Ренесансу припадає на 70—90-ті роки XVI ст. До найстаріших забудівель «золотого віку» львівського архітектурного Ренесансу належать будинки на площі Ринок — «Чорна кам’яниця» (1588 — 1589 pp.), архітектури П.Барбон, П.Римлянин, П.Красовський; будинок Флорентійського різьбяра Бандінеллі, який 1627 р. заснував у м. Львові першу пошту.

Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква Св. Успення Богородиці (1591 —1630 pp.), архітектори П.Римлянин, В.Капинос, А.Прихильний. Успенська церква — архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежа Корнякта, каплиця Трьох Святих (перлина народної архітектури XVI ст.) і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор П.Красовський із кам’яних квадратних плит у 1578—1591 pp. Вона має чудовий портал зі звіринним і рослинним орнаментом.

Поряд із каплицею Трьох-Святителів височіє краса і гордість українського Ренесансу, його найцінніша па’ятка — Вежа Корнякта. Будували її п’ять років (1573 — 1578 pp.) видатні італійські архітектори Петро з Барбоната його учень Павло Домінічі Римлянин. Найвищий поверх вежі з бароковою банею був споруджений у 1695 р. Висота вежі досягає 66 м і має чітку композиційну цілісність, нагадуючи вежу Мадонни деля Орто у Венеції. Фундатором вежі був член львівського Успенського братства К.Корнякт. До вежі прилягає тридільна і трикупольна Успенська церква, спорудження - якої тривало впродовж 40 років. На урочисте її посвячення з Києва до Львова 1631 р. приїхав митрополит Петро Могила з церковним хором.

Цікаве переплетення українського народного стилю з ренесансним становлять архітектурні пам'ятки кінця XVI-початку XVII ст. — Каплиця Кампіанів і Каплиця Боїмів. Упродовж першої третини XVII ст. був споруджений єзуїтський костьол св. Апостолів Петра і Павла. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава та Канева.

Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. В образотворчому мистецтві поступово утверджувався реалістичний напрям, особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей.

Серед пам’яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона «Богоматері Печерської-Свенської». Її прототипом стало зображення «Богоматері Кіпрської на троні», однак київський іконописець фігури ангелів замінив постатями вітчизняних святих, засновників Києво-

Печерського монастиря Антонія та Феодосія. їхні образи приваблюють щирістю, безпосередністю.

 

До полотен київської малярської школи необхідно віднести ікони «Микола з житієм» (церква у с. Київка), «Ігоревська Богоматір» і «Максимівська Богоматір», виконані з великою мистецькою майстерністю. Обличчя святих зображені реалістично, м’яко і просто, колоритно

намальовано одяг. Ці іконописні твори переконливо засвідчують високий рівень мистецької культури Києва після татаро-монгольської навали.

Однією із найвизначніших пам’яток живопису початку XIV ст. є ікона «Володимирської Богоматері», величний силует якої справляє глибоке враження. Водночас із фресковим живописом на українських землях дедалі більшого поширення набувають ікони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців, наприклад, ікона «Юрій Змієборець» (кінець XIV ст.), яка зберігається у церкві с. Станиля на Львівщині. На іконі зображений воїн у рицарському одязі, який на вороному коні зі списом у руках розтоптує змія. Червоний плащ воїна переможно майорить на вітрі, символізуючи його звитягу над драконом.

Митців цього періоду особливо хвилювала таємниця життя та смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням є ікона «Оплакування Христа», що зберігається у храмі (с. Трушевичі).

Морально-етична проблематика відображена в іконах, написаних на сюжети «Страшного Суду». Такі картини набули у цей час важливого соціального й антифеодального спрямування. Народна фантазія найвиразніше виявилася у зображенні раю та пекла.

Значного розвитку досягло українське малярство на західноукраїнських землях у XV— XVI ст. З мистецькою творчістю львівського цеху художників пов’язані імена кращих живописців того часу Федора Сеньковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Творчість львівських художників характерна високою професійною культурою, їхньою обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

До когорти провідних художників, творчість котрих припадає на зародження нового стилю в образотворчому мистецтві — стилю бароко, належить львівський митець Микола

Петрахнович. Його живописна спадщина пов’язана зі львівською Успенською церквою. М.Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного духовного стану персонажів. Винятковою оригінальністю приваблює образ, створений ним в іконі «Одигітрія», яка випромінює чарівність Божої Матері, її виняткову доброту і всенародну прихильність.

Важливе місце серед пам’яток монументального живопису посідають іконостаси, створені видатними художниками-живописцями, з-поміж яких вирізняється Богородчанський іконостас (церква с. Богородчани). Творцем його був талановитий маляр Іов Кондзелевич. Іконостас зберігається у Львівському національному музеї.

Музика і театр

У XIV—першій половині XVII ст. вагомих здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у тісному зв’язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і театральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи об’єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні на честь бойових подвигів князів і дружинників.

Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. Поряд з календарними піснями розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень. У них, як і в піснях землеробського календарного циклу, виявилися риси, притаманні українській музиці.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникли історичні пісні, що прославляли героїв боротьби з татарськими і турецькими завойовниками. З-поміж пісень найвідоміша народна пісня про Байду,

Розвиток різних видів інструментальної музики тісно пов’язаний із мистецтвом скоморохів, де тісно перепліталися гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному побуті широкої популярності набули танцювальні жанри інструментальної музики. Тут виконувалися широко відомі танці — гопак і гопачок.

В українській музичній культурі чільне місце у той час посідали історичні пісні та думи. їх виконавцями були кобзарі, котрі мандрували по містах і селах України, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на боротьбу за волю України.

У становленні української музики важлива роль належала музичній освіті, яку поширювали братські школи. Саме у цей час виник так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний

спів за голосами (відповідними партіями), що наприкінці XVI ст. досяг значного професійного рівня. Це дало змогу Православній церкві широко використати його, на противагу Католицькій церкві, де спів супроводжувався грою на органі.

У XVI — першій половині XVII ст. виникали такі жанри світської музики — побутова пісня для триголосного ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні та жартівливо-гумористичні.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих, що діяли у м. Львові, Кам’янець-Подільську, а також на Волині. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів.

Наприкінці XVI ст. істотно розширилася сфера театрального мистецтва. Витоки українського театру беруть початок від народних ігор Київської Русі, де часто використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Подальший розвиток театру пов’язаний із виступами скоморохів — народних співаків, музикантів, танцюристів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників та ін. Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних. Комедійні сцени розігрувалися під відкритим небом, на площах, вулицях, ярмарках.

В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виник шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI — на початку першої половини XVII ст. почав використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної та великодньої тематики.

У першому десятилітті XVII ст. в Україні започаткувалася українська побутова драма. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської» невідомого автора. Зміст твору дуже близький до зразків української народнопоетичної творчості.

Здобутки духовної культури українського народу початку XIV — першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв’язок її з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, а й світової культури.

Духовна культура України другої половини XVII — кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність і державність, що найяскравіше виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорозького козацтва, яке відіграло прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою., Для цього періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, з іншого — її нищення російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. і створення умов, за яких вона позбавляється ідентичності й пристосовується до російських зразків.

З утворенням Польсько-литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це слугувало головною причиною посилення національно-визвольної боротьби українського народу за соціальну та національну незалежність, збереження самобутньої культури.

Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна боротьба 1648 —1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького, спрямована на створення незалежної Української держави. Однак у ході подальших дій ця ідея була втрачена. А після входження українських земель до Московської держави у її столиці постійно наголошувалось, що, мовляв, керівники повстанців лише й думали про те, аби опинитися «під високою рукою російського монарха».

«Березневі статті» — договірні умови, розроблені Б.Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем, у яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичайною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин кожна сторона могла розірвати її, що й підтвердили наступні події.

 

У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважився вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з’ясувалося, що Московська держава і не думала брати до уваги інтересів українського народу. Між нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б.Хмельницький незабаром помер, а війна закінчилася Андрусівським перемир’ям, внаслідок чого Україна була розділена впродовж тривалого періоду. Все це згубно позначилося на житті Української держави.

Врятувало український народ від загибелі запорозьке козацтво, яке впродовж трьох століть визначало основні напрями розвитку України. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців.

Водночас зі зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне і культурне життя для релігійної та культурної верхівки Києва, переважна частина якої була пов’язана з діяльністю Києво-Могилянської академії. Сімнадцяте століття було часом духовного злету й інтелектуального розвитку. Відродження православ’я сприяло послабленню полонізації української феодальної верхівки, впровадило в українську культуру західні елементи, які згодом уповільнили русифікацію.

Однак уже в 80-х роках XVI ст. роль православ’я у розвитку української культури змінюється. Пов’язано це з його перепідпорядкуванням Московському патріархату 1686 р. Якийсь час після переходу під зверхність Москви українське православ’я, на погляд О.Субтельного, процвітало: школи Православної церкви були найкращими в імперії, надзвичайно високим був інтелектуальний потенціал духовенства, на, перших порах гетьманування Мазепи церква зміцнила матеріальну базу. Проте вже наприкінці XVII ст. Православна церква стала засобом економічного і національного гноблення українства, знаряддям поширення російської імперської культури. Ліквідування системи патріархату указом Петра І в 1721 р. ускладнило і без того вкрай непросте становище Православної церкви в Україні. У релігійно-церковній сфері імперія проводила відверто антиукраїнську політику. Безповоротно відійшли у минуле ті часи, коли церковна традиція мала елементи народної культури, а сама церква виявляла толерантність і гнучкість у ставленні до національних культурних традицій. З другої половини XVIII ст. церква стала знаряддям деукраїнізації з боку правлячих кіл Російської імперії.

На західноукраїнських землях під польською короною православ’я теж втрачало національне підґрунтя, поступово ставало знаряддям національної нівеляції українства. За цих обставин на унію перейшли три західноукраїнські православні єпархії: Перемиська (1692 p.), Львівська (1700 р.) і Луцька (1702 р.). До кінця XVIII ст. уніатська церква повністю інтегрувалася в українське національно-культурне життя і стала тим наріжним каменем, який заклав підвалини Галицького відродження наприкінці XVIII-початку XIX ст.

Поділ і роз’єднаність українських земель зумовили специфіку геокультурного розвитку українства у другій половині XVII—кінці XVIII ст. Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років.

Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина XVII ст. супроводжувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму, загальний культурний рівень тодішньої України був достатньо високий. Документальні свідчення про це залишив відомий сирійський мандрівник диякон Павло

Алепський, який в Україні побував за часів Богдана Хмельницького. Його вразив не лише матеріальний добробут українського народу, а й високий рівень його культури та освіти. «По всій козацькій землі, — писав він, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільше їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковних співів». П.Алепського особливо вразила висока культура, м’яка вдача, гостинність і привітність українського населення.

Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687—1709 pp.), Івана Скоропадського (1709—1722 pp.) і Кирила Розумовського (1750—1764 pp.) перебувала на рівні найосвіченіших країн Європи. Культура Правобережжя та західноукраїнських земель, незважаючи на деяку

 

відірваність від автентичних зразків культури Гетьманської держави, теж намагалася зберегти власну ідентичність, протистояти політиці національно-культурної асиміляції.

Ліквідація царатом у другій половині XVIII ст. основ української державності — Гетьманщини та Запорозької Січі завдала українству значного удару, але не змогла перервати потужної національно-культурної традиції, виробленої впродовж століть. Поділи Польщі, зміна політичної мапи Європи наприкінці XVIII ст. заклали нові геополітичні умови розвитку культури на західноукраїнських землях. Провідну роль у цьому процесі покликані були виконати Греко-католицька церква та її духовенство.

Отже, незважаючи на вкрай складні історичні, суспільно-політичні реалії, український народ у другій половині XVII—XVIII ст. зберіг духовну єдність, національну орієнтованість культурної традиції, у протистоянні процесам національного поневолення та культурної асиміляції спромігся збагатити скарбницю національної духовної культури.