Саме в таких важких для українського слова умовах особливого піднесення набуває усна народна творчість. Однією з головних тем фольклору стає оспівування перемог українського народу проти іноземних загарбників.
У XV ст. в Україні зароджується фольклорна історична поезія. Поява історичних пісень і дум зв’язана з боротьбою українського народу проти польсько-литовського панування, а також із виникненням козацтва. Головним героєм творів є козак, воїн, захисник рідної землі. До нашого часу дійшли думи про Самійла Кішку, Марусю Богуславку, козака Байду, пісні «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький», «Василь Молдавський» та ін.
У літературній творчості художнє начало ще не отримало того розвитку, що в західних країнах, — як і у всьому візантійсько-православному культурному регіоні, тут ще домінувала церковна книжність. Варто згадати збірник «Ізмарагд» — дидактичні твори про гріх та цноту, повагу до старших тощо. Було завершено розпочатий ще у княжу добу «Києво-Печерський патерик» (Касьянівська редакція), надрукований у Печерській лаврі.
Водночас формуються зачатки нової, художньої літератури західного типу. Автором першого українського вірша був Гарасим Смотрицький, який в дусі ренесансної стилістики з’єднав у рамках одного літературного твору Христа з Музою і застосував античні розміри віршування.
Його син Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці» (1619) дав експериментальні зразки цього гекзаметру та сапфічної строфи.
Феноменальна латиномовна поезія українських авторів XV—XVI ст. Павла Русина,
Я. Вислицького, Я. Дантишека, Г. Тичинського-Рутинця, С. Кленовича. Останній — автор патріотичної поеми «Роксолана», який сподівався, що в Україні буде новий Парнас.
Водночас і церковна словесність в умовах міжконфесійної полеміки значно ожила й обновилася. З’являються полемічні жанри (трактати, діалоги, диспути, памфлети). Серед їхніх авторів були вже згадані церковні діячі, письменники, учені: Л. Баранович, І. Гізель,
І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У цих творах приділялася увага не тільки богословським, але й філософським та соціально-політичним, проблемам.
Ідея збереження української культури та протистояння її іноземним впливам закарбувалася саме в літературі. Письменники-патріоти відстоювали у своїх творах право українського народу на свою мову, віру і звичаї.
Одні, як, наприклад, Захарія Копистенський, Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський гаряче відстоювали православ’я. «Палінодія» Захарії Копистенського, написана холодно-об’єктивно з величезною ерудицією.
Однак загального резонансу набували не академічні трактати. Звертає на себе увагу яскравий, народний стиль Івана Вишенського, що прагнув відродити жанр апостольських послань: живучи в Афонському монастирі (Греція), він відправляв до України лист за листом, підносячи в них ідеали православного чернецтва. Ось уривок з «Послання до єпископів», що прийняли унію з Римом:
Особливу роль у церковній полеміці відіграв талановитий Мелетій Смотрицький, автор згаданої «Граматики» та ряду яскравих полемічних творів. Звертає на себе увагу «Тренос» (в перекладі з грецької — плач), у якому українська православна церква зображена у вигляді нужденної старчихи, вигнаної власними дітьми:
Однак, врешті сам Смотрицький стає греко-католиком, і це — характерний момент духовного життя епохи.
Унію, як церковну єдність, захищав Лев Кревза (очевидно, у співавторстві з єпископом Іосафатом Кунцевичем, що віддав життя за свої переконання).
З’являються в цю пору й такі чисто ренесансні особистості, як Станіслав Оріховський-Роксолан («Руський Демосфен»), який навчався у Німеччині, зійшовся там з Лютером; потім викладав у Болонському та Падуанському університетах. Він відомий як автор полемічних творів «Хрещення русинів» та «Відступництво Риму», надиханих атмосферою Реформації.
Набуває значення майстерність проповідника. З’являються теоретичні трактати з риторики. З найбільш видатних явищ такого роду варто назвати «Меч духовний» і «Труби словес проповідних» Лазаря Барановича. Майстром проповіді був й Іоанікій Галятовський («Наука альбо способ складання казаня» та «Ключ разумінія»).
Проповідь, що мала головною метою коментар Біблії, відкривала і можливість власної літературної творчості. У XVII ст. формуються такі яскраві літературні індивідуальності, як Стефан Яворський та Феофан Прокопович, що стануть видатними діячами культури вже в умовах підросійської України. Розвиток риторики свідчить про інтенсифікацію духовного життя, про зростання рівня літературної майстерності. В Європі стає відомим вираз ректор роксмонанум— український ритор.
Архітектура
України в цю пору спочатку широко спирається на київські традиції. Водночас до архітектури проникають елементи народного стилю з області дерев’яного будівництва: кам’яні споруди — церкви, замки та міські будівлі втрачають «візантійський» характер, все частіше їх споруджують з використанням старовинних українських традицій. Зокрема беруться за зразок дерев'яні церкви — трибанні й п’ятибанні, такі як прекрасна дерев’яна церква Св. Юра у
м. Дрогобич.
У цю пору в українському зодчестві часто використовуються звичайне дерево, оскільки можливостей для кам’яних будівель було обмаль. Дерев’яні церкви тодішньої України криті гонтом (дерев’яна черепиця), який надає будівлі вишуканого вигляду.
У західних областях зі зрозумілих причин поширений готичний стиль (величний кафедральний римо-католицький собор Успіння Богоматері у Львові, перебудований згодом у
стилі бароко). Деякі елементи готики — наприклад, стрілчасті вікна — починають використовуватися й у православній архітектурі.
Значна частина архітектурних пам’ятників була орієнтована не на декоративний, а на утилітарно-практичний ефект: будівля, в першу чергу, повинна була захистити від ворожого нападу. Поширені були замки-фортеці. Ренесансні принципи фортифікаційної архітектури відчуваються у фортецях міст Кам’янця-Подільського, Хотина, Острога, Луцька.
У той же час українська архітектура XVI—XVII ст. адаптує й принципи ренесансного стилю. Видатні пам’ятники українського ренесансу, що знаходяться у Львові, ввійшли в історію не тільки українського, але й загальноєвропейського мистецтва. До будівель львівського ренесансу належать численні будинки на площі Ринок, зокрема відома Чорна кам’яниця, будинок львів’янина-італійця Бандінеллі та ін. Найвищий злет українського ренесансу у Львові —
Успенська церква, (архітектори П. Римлянин, В. Капінос, А. Прихильний) і вежа Корнякта (архітектор П. Барбон); каплиця Трьох святителів, (архітектор П. Красовський). Усі ці будівлі створюють унікальний та досконалий архітектурний ансамбль.
Ренесанс природно переростає згодом у пишну архітектуру бароко. Завдяки цьому розкішному стилю й розвиткові технічних можливостей водночас змінюють свій вигляд українські міста. Бароковий римо-католицький костьол стає характерною деталлю міського пейзажу, особливо на заході України. Вишукані зразки католицького церковного бароко містить архітектурна панорама Львова. Перебудовується в дусі барокової пишноти Київ, зокрема набувають нового вигляду Софійський собор, Успенський собор у Києво-Печерській лаврі. Світське бароко знайшло свій класичний вираз у будинку Лизогуба (Полкової канцелярії) у Чернігові.
Стиль бароко став формантою української культури. Цей стиль на українському ґрунті розвивався в трьох різновидах. Існувало шляхетське бароко — пишне, вигадливе за формами і архітектурною думкою (подібна до нього також архітектура і мистецтво міських церков на Заході України). У маленьких містечках і селах культивувалася простіша форма так званого козацького бароко: округлі, динамічні форми невеликих за розміром архітектурних споруд, прикрашених виразним ліпленням. Цей же стиль простежується у традиційному українському костюмі (вишиті сорочки, шаровари, вінки зі стрічками й ін.). Козацьке бароко невловимо переростає в народне бароко; цей стиль стає формантою українського національного стилю, широко проникаючи в культуру народних мас. У стилі бароко формуються вироби з металу, кераміка, відомі українські килими, розписи житла; широко використовується орнамент у народному стилі, у якому переважають рослинні мотиви.
На українському ґрунті бароко стає провідником нового, ренесансного світовідчуття, відкриває шлях ідеям як гуманізму, так і Контрреформації. Бароко припускає діалог із язичницько-античною спадщиною, дає простір філософській насиченості та пластичній досконалості стилю, поєднанню християнської духовності та пластичності образу. Воно впливає на нові принципи літературної творчості, музики, живопису й архітектури, декоративно-прикладного мистецтва.
Нові ідеї в архітектурі вплинули і на розвиток тодішньої української скульптури, тісно з нею пов’язаної. На стінах будинків, палаців, церков з’явилися скульптурні рельєфи і пишна різьба (наприклад, «Хресна дорога» у нинішній православній церкві м. Тернопіль). З’являється і скульптурний портрет, що широко застосовувався у жанрі надгробних пам’ятників.
Українське малярство цієї пори характеризується доволі високим рівнем. Фреска збагачується ренесансними віяннями. Це сюжети «Різдво Христове» та «Успіння Богородиці» у Кирилівській церкві Києва (XIV ст.). Релігійні образи, що були раніше статичними, скутими каноном, поступово набувають руху, збагачуються психологізмом та натурними деталями. Звертає на себе увагу ікона з с. Красова «Богоматір-Одигітрія», в якій впевнене відтворення візантійського канону поєднується з натхненною спіритуалістичною інтерпретацією християнського ідеалу і водночас з яскравістю фарб і життєвістю трактування натури. Майстром українського та напіванонімними майстрами, що підписувалися ініціалами («Т.Т», «Г.В» та ін.), виступають серйозні майстри складної композиції та точного моделювання дрібної деталі, які доводять візантійський канон до рівня артистичної досконалості (титульний лист «Євангелія учительного» роботи Н. Зубрицького та ін.).
Наприкінці XVII ст. значно розвивається в Україні, набуває нового вигляду музично-театральне мистецтво. Джерела розвитку українського театру беруть початок від народних ігрищ Київської Русі, в яких поєднувалися елементи народної драми та пантоміми. У XVI—XVII ст. у
народних верствах поширюється мистецтво блазнів — народних співаків, музикантів, танцюристів, акробатів, жонглерів, дресирувальників звірів та ін. Карнавально-сатиричні моменти поєднуються тут з живою імпровізацією.
Популярним стає також вертеп, ляльковий театр (з XVII ст.), який поєднував елементи релігійної містерії з народною імпровізацією. Вистава йшла у двоповерховій скриньці (подвійна сцена); у верхній частині фігурували біблійні персонажі, у нижній — сатиричні, насичені злободенністю. Тут діяли постійні, як у так званій комедії масок на Заході, характери-персонажі: Дяк, Шинкарка, Москаль-солдат, Циган тощо.
У XVI—XVII ст. виникає шкільний театр, який розвивався у вузькому колі, наприклад — у Києво-Могилянській колегії, де студенти самі писали п’єси і виконували всі ролі, до жіночих включно, розвиваючи й літературну майстерність, і вміння триматися перед аудиторією. Оскільки тут навчалася велика кількість людей, переважно — майбутніх священиків, все це набувало і якогось суспільного резонансу. Розквіт шкільного театру пов'язаний з Київською колегією.
Музика розвивалася у народній та професійній формах. Саме в цю епоху сформувалося мистецтво кобзарів, які використовували в своїй творчості історико-героїчні теми; кобзарський спів супроводжувався грою на бандурі та лірі. З’явилися троїсті музики, невід’ємна частина народного свята (скрипка, бубон та цимбали, інколи як третій інструмент фігурували басоля, флояра, сопілка тощо).
Для порівняння: коли згаданий Симеон Полоцький поставив у Москві спектакль за написаною ним п’єсою (на біблійний сюжет!), то цар і бояри, подивившись «пазорище», побігли митися до лазні, бо виставу зрозуміли як гріх.
Одноголосий розспів змінюється багатоголоссям (партесний спів); зокрема у поширенні багатоголосого співу велику роль відіграли братські школи. У ствердженні цього типу співу значне місце посідає Н. Ділецький, видатний український композитор. У сфері церковного співу сформувався київський розспів з його м’яким ліризмом та емоційною повнотою.
