Міфи давніх слов'ян
У IX столітті було введено християнство в слов’янських землях. Віра в єдиного Бога і його сина Ісуса Христа перетворила слов’янську міфологію на казку зі щасливим кінцем. Верховні божества забулися, а в народній пам’яті залишилися уявлення про домовиків, відьом, мавок, лісовиків, водяників тощо.
Наші давні предки вірили в те, що весь світ заповнений богами, що вся природа жива і наповнена різними чудесами. Найголовнішими були боги, які всім керували, за ними йшли нижчі демони, які служили старшим богам. До наших днів зберігся міф про створення світу. У ньому розповідається, що боги грози Перуїі, який жив на небі, боровся із дияволом Велесом, який жив на землі. Велес украв воду, людей, худобу, а потім і жінку Перуна. Бог грому розгнівався і намагався блискавкою вбити диявола. Але хитрий Велес перетворювався на людину чи тварину і ховався від розплати. Він тікав від грому і блискавки і там, де д’явол лягав, з’являлися пагорби, де кашляв — там виростала гора, а де скакав — цім з’являлося пасмо високих гір. Але ніщо не могло сховати Велеса від гніву Перуна, який стрілами розколює каміння.
Громовержець убив свого ворога, посік його на частини і розкидав їх в різні боки. Після цієї битви пролився благодатний дощ, і земля перетворилася на іслений, квітучий рай.
Перун — син прабога Неба. Його зброя — це стріли, веселка — щит, а хмари — кучері і борода. Грім наші пращури сприймали як слово боже, вітри — як його дихання. Громовержець дав людям вогонь, посилав дощі на поля. Давні слов’яни вважали Перуна богом морів, річок, вітрів, бур. Усе в світі було підвладне йому. Але з часом у свідомості людей імена, які раніше давали верховному божеству, стали іменами окремих богів: Перун — бог грому і блискавки, і нарожич — бог вогню, Морський цар — бог води, Стрибог — бог вітру, Даж-бог — бог сонця.
На жаль, міфи наших предків збереглися в народній пам’яті лише в небагатьох піснях та казках, за якими важко їх повністю відтворити. Але ми маємо знати, що і слов’янські народи були творцями міфів, які поетично, образно величали створення світу і явища природи.
Особливості української міфології.
Міф (від грецького /uvvo£ — слово, переказ) означає сказання про давні вірування народу щодо походження землі, явищ природи, богів, героїв, Всесвіту. Міфологія — сукупність міфів того чи іншого народу. Міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії, в той час, лк до міфів ставилися як до імовірних подій. Міфи також відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.
Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов'язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. їхні персонажі переважно батько-господар, ма-ти-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом княжої доби. Як писав Іван Нечуй-Левицький: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та ротатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія», У найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, але швидше — відгомін прославляння сім'ї небесних світил та природних явищ: сонця, місяця, зорі, дрібного дощику, вітру та ін.
Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер критики і засудження язичницьких Богів (бісів), яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, неприйнятних для християн.
Розвиток української міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя. Людина жила в повній гармонії з природою і тому й Боги та міфічні істоти були для неї природними і рідними. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім українцям, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів про народні вірування (в позитивному плані) у нас збереглося. Хто знає, якою б нині виглядала українська міфологія, якби мала писемні пам'ятки, як, [приміром ], у греків, адже наші вірування за давністю не поступаються грецьким.
До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, часто засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб зібрати й вибудувати струнку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби.
65. Під «язичництвом» розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували у різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій).
Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи.
Культ води пов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першоматерією світу. Поруч із виключно «зрошувальною» також шанувалася «очисна» властивість води, внаслідок чого ще у середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалії — випробування, які полягали у тому, що людину, запідозрювану у чаклунстві, кидали у воду, уважно спостерігаючи, — потоне вона чи ні.
Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, — це віра у водяників і русалок (віл).
Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (найчастіше дуб — найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї. Там, у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева, у лісах найчастіше і розташовувалися культові споруди слов’ян-язичників, проводилися окремі обрядово-ритуальні дії. Давні слов’яни вірили у те, що у лісах живуть лісовики (полісуни), а у полі — польовики.
Культ злих сил. До злих сил, безумовно ворожих людині, — упирів і навій — слов’яни відносили іноплемінних мерців, душі ворогів і недоброзичливців, людей, яких за щось покарали сили природи. Слов’яни намагалися всіляко захиститися від злих сил. Боротьба з ними складала невіддільну частину їхнього життя і залишила яскравий слід у декоративно-ужитковому мистецтві.
Головна ідея культу предків — ідея безперервного зв’язку померлих зі своїм родовим колективом.
Найбільш відомий ритуал культу предків —радуниці. Двічі на рік, восени й навесні, весь родовий колектив відвідував могили своїх померлих, залишаючи їм їжу.
Як один із проявів культу предків, безперечно, можна розглядати віру у домовика.
Головний бог давньослов’янського пантеону Перун — подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб.
Стрибог, Дажбог і Хоре були дуже часто згадуваними небесними богами. Наприклад, Дажбог — бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, яке сонячне сяйво несе з собою людям.
Мокош відома як богиня родючості, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю.
Велес (Волос) — традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі і ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики).
Язичницькі святилища — капища були обгороджені валом з частоколом, а у середині стояла дерев’яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Головним обрядом громадських богослужінь можна вважати жертвопринесення у вигляді заклання жертовної тварини старійшинами родів, жерцями-волхвами або князями, що виконували певні жрецькі функції.
За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов’ян переважали обряди кремації. Вони полягали у тому, що небіжчика спалювали разом з речами і їжею. Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремації та інгумації (закопування у землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом.
Річний цикл язичницьких свят було побудовано за сонячно-господарським принципом. Найзначнішим святом давніх слов’ян було, поза всяким сумнівом, свято Івана Купала, якому передував Зелений, або Русальний тиждень.
На сьогодні у більшості дослідників немає сумнівів у тому, що період з IX до середини XIII ст. можна вважати періодом двовірства на Русі — одночасного співіснування давніх язичницьких та християнських вірувань і культів на всій території країни і у всіх верствах населення.
