Просвітництво як культурно-історична епоха,його провідні концепції. Літературні напрями доби Просвітництва, їх представники

Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух кінця XVII —XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу — доби Раціоналізму, на соціальні, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Термін "Просвітництво" набуває статусу самостійної лексичної одиниці у тому ж XVIII ст. Його використовували Ф.М.Вольтер, Й.Гердер, але остаточно він був закріплений після виходу статті І.Канта "Що таке Просвітництво" (1784 p.). Кант визначив Просвітництво як "вихід людини із стану власного неповноліття". Основна мета Просвітництва за Кантом — вільне використання людського розуму для прогресивного перетворення суспільства.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини. В концепції "природного права" просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим "просвітники" відрізняються від "просвітителів", якими є всі носії освіти й прогресу. Просвітники вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства. Характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". Просвітники вважали, що перебування на троні "просвіченого й доброчесного монарха" приведе до мудрого правління, яке сприятиме становленню справедливості й суспільного добробуту.

Одним із напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального збільшення в ній питомої ваги світських засад. По-різному визначаючи своє ставлення до релігії, просвітники сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту. Так, Вольтер — найнебезпечні-ший супротивник" католицької церкви й клерикалізму — відкидав атеїзм, що загрожував суспільному порядку, ґрунтованому на приватній власності. Релігію ж він вважав корисною для морального виховання молоді.

Натомість П.Гольбах критикував і рішуче заперечував не лише церкву, а й саму релігію. Чимало просвітників, дотримуючись засад раціоналізму, бачили в Богові гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом.

Антиклерикальна боротьба просвітників за віротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкретні наслідки — проголошення свободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р.

Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливішим, ніж ідеал лицаря чи аскета.

Зміни відбулися й на рівні самосвідомості. Наприклад, розширення життєвого простору внаслідок географічних відкриттів і колонізації нових земель привело мешканця Європи до усвідомлення себе саме європейською людиною, визнання за європейцями приоритетних позицій стосовно решти світу, зверхнього ставлення до неєвропейських народів.

Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чиновників, представників торговельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності. 'Водночас у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

У XVIII ст. паралельно розвивалися три основні художні напрями - просвітницький класицизм, просвітницький реалізм ісентименталізм. Дещо осторонь стояло мистецтво рококо, тісно пов'язане з бароко.

 

Просвітницький класицизм:

 

- раціоналізм;

 

- перевага загального над особистим;

 

- гармонійність побудови;

 

- дидактизм;

 

- вплив античної спадщини;

 

- думка про необхідність служіння всьому суспільству, справі свободи і справедливості;

 

- ідеї зміни існуючого порядку і встановлення замість нього більш розумного і гуманного;

 

- зосередження уваги на конфліктах, які виникають внаслідок зіткнення героїв із недосконалим суспільством;

 

- проблематика творів - актуальна, соціально значуща;

 

- провідні літературні жанри - трагедії, епопеї, оди;

 

- орієнтація на інтереси представників третього стану;

 

Представники просвітницького класицизму: "вольтерівський класицизм" (Вольтер, А. Поуп), "веймарський класицизм" (Й.В.Ґете, Ф. Шиллер), неокласицизм (А. Шеньє, Д. Паріні, Жан-Поль).

 

Просвітницький реалізм:

 

- принцип наслідування природи;

 

- правдивість мистецтва: конкретність, різноманітність фактів, узятих з реального життя;

 

- головний об'єкт зображення - суспільне життя свого часу;

 

- вивчення умов життя людей з метою визначення шляхів поліпшення їх існування;

 

- прагнення узагальнити й проаналізувати свої спостереження, знайти типове в індивідуальному;

 

- інтерес до приватного життя людей, їхнього побуту, подій особистого життя;

 

- провідні жанри - роман, "міщанська драма", "сльозна комедія";

 

- утвердження в літературі активного, діяльного героя;

 

- герої - представники третього стану;

 

- віра в духовну природу людини, її творчі можливості, здатність подолати труднощі й перетворити себе і світ;

 

- увага до проблеми виховання людини, становлення її характеру;

 

- ідеалізація героїв та дидактизм творів.

 

Представники просвітницького реалізму: Д. Дідро, Дж.Свіфт, Г. Філдінг, Р.Б. Шерідан.

 

Сентименталізм (фр. sentiment - почуття):

 

- увага до внутрішнього світу людини;

 

- возвеличення почуттів, підкреслене емоційне начало;

 

- головний об'єкт зображення - життя людського серця;

 

- демократизм мистецтва: проголошення цінності людської особистості незалежно від її соціального стану;

 

- філософське підґрунтя сентименталізму - руссоїзм;

 

- природа - мудрий учитель людини, порадник у сердечних справах, втілення гармонії і приклад для наслідування;

 

- об'єкт зображення - проста людина, працьовита й доброчесна;

 

- простота, ясність, доступність стилю, натуральність у зображенні життєвих явищ;

 

- провідні жанри - повісті, романи, мелодрами.

 

Представники сентименталізму: Л. Стерн, С. Річардсон (Англія), Жан-Жак Руссо (Франція), М. Карамзін (Росія).

 

Рококо (фр. госаііе - схожий на мушлю):

 

- гедоністичні мотиви творчості (насолода життям);

 

- вузький, камерний, інтимний характер творчості;

 

- орієнтація на смаки аристократії;

 

- особлива вишуканість, витонченість форм;

 

- пишність і багатство засобів художньої виразності;

 

- естетизм, святковість, театральність, увага до найменших дрібниць;

 

- витвір мистецтва має радувати й вражати зір, слух та уяву;

 

- основні мотиви творчості - краса, кохання;

 

- переважання анакреотичних мотивів (любовні, еротичні сюжети);

 

- об'єкт зображення - образи, явища й події, позбавлені політичного змісту;

 

- асиметричність, несталість форм та ліній, стихійність, ірраціоналізм творчості.

 

Представники рококо: П.О. Бомарше, Д. Дідро, Ф.М.Вольтер (Франція), ранній Й.В. Ґете (Німеччина), М.Ломоносов (Росія).

 

Просвітництво в Англії. Просвітницькі ідеї в романі Д.Дефо «Робінзон Крузо». Філософська та соціально – політична проблематика «Мандрів Гуллівера» Дж. Свіфта,художня своєрідність роману.

У XVII-XVIII ст. в Англії розвивається Просвітництво. Витоки англійського Просвітництва сягають "Славної революції" 1688 р. та практичної реалізації ідей філософа Джона Локка. Він вважав, що виникненню держави передували природний стан, за якого люди користувалися повною свободою дій розпоряджатися власним майном та особою, а також стан рівності між владою та правом. Перехід до громадянського суспільства відбувся шляхом суспільного договору, який передбачав перерозподіл владних функцій між державою і громадянами, не змінюючи докорінно їхніх природних прав, тому держава не може обмежувати права людини. Щоб не допустити зазіхання держави на права громадян, Дж. Локк передбачив формування суспільством відповідального перед ним уряду і конституційний механізм поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і "федеративну" (відносини з іншими державами) та принцип законності - рівності всіх членів суспільства перед законами цього суспільства. Головним природним правом людей Локк вважав право на власність, яке мало бути закріплене за допомогою розумних законів з метою запобігання можливим конфліктам.

Найбільшим захисником і активним пропагандистом ринкових відносин був шотландський економіст і філософ Адам Сміт, котрий вважав, що саме ринок звільнив людину від принизливої системи залежності за феодалізму. У головній праці "Про природу і причини багатства народів" (1776) він розглянув теорію вартості і розподілу доходів, капітал та його нагромадження, економічну історію Західної Європи тощо. Ця праця стала класичною у політекономії й за життя автора витримала кілька видань та перекладів іноземними мовами.

Головну рушійну силу людських вчинків А. Сміт убачав у егоїзмі, в бажанні кожного індивідуума поліпшити своє становище. Проте в суспільстві егоїзм людей взаємообмежуеться, утворюючи в сукупності гармонійну рівнодію суперечностей, яка є відображенням Всесвітньої гармонії. Конкуренція в економіці та прагнення кожного до особистої вигоди забезпечує розвиток виробництва і громадського добробуту. А. Сміт уявляв суспільство гігантською мануфактурою, де люди поділяються на основі формули співробітництва в інтересах "багатства народів". Він критикував теорію "меркантилізму" - підтримки розвитку вітчизняної промисловості, яку проводив тодішній англійський уряд, оскільки вважав необхідним звільнити економіку від державної регламентації. Держава, на його думку, мала виконувати функцію арбітра, а також вживати ті суспільно необхідні господарські заходи, які не під силу приватному капіталу.

Характерні риси просвітницького роману "Робінзон Крузо"

• утвердження думки, що розум та праця — головні рушійні сили прогресу людства.

• правдоподібність твору надала реальна історія, покладена в основу сюжету.

• достовірність оповіді сприяла форма щоденника.

• введення оповіді від першої особи, від імені самого героя, давала змогу авторові показати світ очима звичайної людини і водночас розкрити її характер, почуття, моральні якості.

• образ Робінзона Крузо поданий у розвитку.

• у центрі уваги не тільки екзотика безлюдного острова й захоплюючі пригоди, скільки людина, її переживання, почуття, коли вона залишалася сам на сам з природою.

• Робінзон — дієва й активна людина, справжній син свого часу, він шукає різних засобів виявлення власних здібностей та практицизму.

• Робінзон — новий герой. Це не видатна чи виняткова особистість, не історичний діяч, не міфічний образ, а звичайна людина, наділена душею і розумом. Автор оспівує активність простої людини у перетворенні довколишньої дійсності.

• Образ головного героя має велике виховне значення;

• Екстремальна ситуація стає критерієм визначення не тільки фізичної сили, а передусім людських якостей героя.

• Художнє досягнення роману — рішення письменника змусити свого героя аналізувати не тільки те, що він бачить довкола, а й те, що відбувається у його душі.

• Природа для Робінзона — мудрий учитель і провідник у його діяльності. Вона — чудовий об'єкт для перетворення, для виявлення можливостей і здібностей людини. В англійській духовній культурі ХУIII століття значну роль відігравало вчення Дж. Локка, який проголосив пріоритет досвіду у розумовій діяльності. Досвід перевіряє правильність розумових припущень, сприяє пізнанню істини. А людина набуває досвіду з допомогою своїх почуттів. Ці думки філософа знайшли художнє втілення в романі Дефо.

• Природа дала поштовх для розвитку моральних якостей героя. Завдячуючи її постійному впливові, Робінзона неначе минають соціальні проблеми, інтриги й конфлікти. Йому не потрібно бути лицемірним, жадібним, брехливим. Перебування на лоні природи й у злагоді з нею викликало до життя тільки найкращі риси натури — щирість, працьовитість і здатність бути природним.

• Особливість роману поєднання конкретики з широкими соціальними й моральними узагальненнями (Робінзон і людожери; Робінзон і П'ятниця — це у розумінні просвітителів ніби змодельована в мініатюрі соціальна історія людства).

• Головна ідея твору — уславлення активності, трудової енергії, розуму й високих моральних якостей людини, які допомагають їй опановувати світ, а також утвердження великого значення природи для духовного розвитку людства.

• "Робінзон Крузо" — зразок реалістичного роману епохи Просвітництва. Сюжет "Робінзон Крузо" був зумовлений насамперед інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.

Свіфт почав творчу діяльність на рубежі двох століть, коли надзвичайно різноманітний досвід англійської літератури XVII ст. став піддаватися переосмислення в світлі нарождавшихся просвітницьких ідей. Свіфт був сучасником і сам частково належав до великого громадського руху, іменованого Просвітою.

Основною темою "Мандрів Гуллівера" є мінливість зовнішнього вигляду світу природи і людини, представлена фантастичною і казкової середовищем, в яку потрапляє Гуллівер під час своїх мандрівок.

Розкриття найважливіших соціальних протиріч у романі здійснюється в узагальненому образі держави, що пронизує всі чотири частини твору. Англія і - ширше Європа постає перед нами в кількох вимірах, в різних планах. Так, крихітні мешканці ліліпутів, потворні жителі Лапути і огидні еху з країни гуигнгнмов - це фантастично і сатирично перетворені європейці, втілення невиліковних пороків суспільства.

Інтрига, яка почалася проти Гуллівера, - перший екскурс в область людської природи, як вона проявляє себе у сфері політики.

Іронія Свіфта оголює тут убозтво благодіянь, на які здатний друг, не пориває з підлою логікою панівного порядку. Клопітка суєта інтриг набуває у ліліпутів характер порожній й незначною гри. Ліліпути підлі, але їх маленький зріст символізує дріб'язковість і нікчемність їхніх справ, - людських справ взагалі.

У другій частині роману - подорож у Бробдінгнег - все повертається зворотною стороною. Жителі країни - велетні. Свіфт продовжує обігрувати різницю розмірів. Гуллівер потрапляє в положення ліліпута. Він сам виглядає як нікчемна істота, звірок, комаха. З іншого боку, маленький зріст Гуллівера і відповідно інший приціл його очей дають йому можливість бачити те, що не бачать великі люди, наприклад, непривабливі сторони людського тіла зблизька.

Третя частина книги філософськи трактує питання про співвідношення науки і життя.

У третій частині трактується також питання про розвиток людства - його історичному і біологічному розвитку, про рух історії, про життя і смерті. Потрапляючи на острів Глобдобдріб - острів чарівників, і чарівників, перед Гуллівером проходить вся історія людства. Тут і виступає історична концепція Свіфта. Він живить глибоку повагу до старовини та її героям. Це повага переростає у своєрідний класицизм. Зіставлення давньої і нової історії треба Свіфту для того, щоб показати деградацію і занепад людства. Пригнічення, підкуп, віроломство, зрадництво - ось що супроводжувало народження нового цивілізованого суспільства. Концепція розвитку людини, яку викладає Свіфт, акцентує насамперед суперечності цього розвитку, кінцевий занепад людського роду. Вона протистоїть оптимістичній концепції просвітителів, зображує історичний процес як перемогу світла над темрявою.

Третя частина роману завершується відвідуванням східних країн. Безглуздість і жорстокість придворного побуту виступає в ній в особливо відвертих формах. Особливу групу людей цієї країни складають струльдбругі, або безсмертні. Опис цих людей як би перегукується з воскресінням мертвих, яке відбувалося на острові чарівників, і чарівників. Довголіття - мрія кожної людини. Гуллівер був у захваті від цієї ідеї. Він вважає, що вічне життя може дати людині досвід і мудрість, що багатство життєвого досвіду, який накопичить безсмертний, перешкодить занепаду і виродження людства. Але все відбувається навпаки.

Людина не може сподіватися на вічну молодість. І струльбругі виявляються вічними людьми похилого віку. Вони позбавлені природних почуттів і насилу розуміють мову нового покоління. Жадібні і жадібні, вони хочуть захопити владу, а тому що не здатні до управління - можуть лише привести державу до загибелі. Ця глава оповідає про біологічної та соціальної деградації людини і про безсилля науки знайти рецепти для його порятунку.

Свіфт ставить перед собою завдання відділити видимість від сутності, проникнути в істинну суть речей. Конкретні факти, персонажі і ситуації часом в зашифрованому вигляді, часом у вигляді натяків стають у нього формою вираження загального і навіть загальнолюдського.

Другим дуже поширеним прийомом Свіфта є пародія. Мається на увазі пародія на стиль мореплавців, що розповідають про далекі подорожі, на стиль наукових проблем, які розробляють вчені.

Важливу роль у сатиричному стилі Свіфта грає метафора, розкриває і робить більш опуклою і наочної істину, приковує увагу. Свіфт вдається до фантастики і вигадки і за допомогою їх виявляє істину, абсурдність і низовина людського існування. Він здійснює деформацію життя. Але ця деформація дозволяє зробити зображення життя більш рельєфним.

І, нарешті, однією з головних прикмет сатиричного стилю Свіфта є іронія. Вона створює як би двояке сприйняття кожного факту - сприйняття пряме і буквальне і друге - іронічне сприйняття, відкриває дійсне.

У романі "Подорожі Гулівера" відбувається злиття гострої політичної проблемності, філософії, історії, комічних ситуацій, фантастики, публіцистики, пародії і трагедії, подорожі і міркувань героя. У цьому художньо-філософському комплексі можна до кінця розібратися, якщо за вихідну позицію Свіфта прийняти прагнення створити реалістичну сатиру, сказати всю правду і тим самим завдати нищівного удару по всім прототипам ліліпутів, лапутян і еху, що мешкає в Англії, а також по панівним ідеям, які або персоніфіковані в романі, або відображені в образах-поняттях.

Роман Свіфта "Подорожі Гуллівера" знаходиться на головній магістралі літературного розвитку. Його видатне значення визначено в першу чергу постановкою і вирішенням найскладніших і найважливіших соціально-філософських проблем, що хвилювали європейське суспільство у XVIII ст., А також в більш пізні часи. Роль Свіфтівську сатири настільки велика, що не тільки сучасники Свіфта У. Гей, Дж. Арбетнот, але й найбільші англійські письменники інших поколінь так чи інакше сприйняли уроки автора "Подорожей Гуллівера" і знаходилися під його впливом.

 

 

Модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний) — сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Саме похідне слово «модерн» пов'язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналізмом (хоча й модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком) є визначальними рисами модернізму.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а найпершими проявами модернізму були імпресіонізм і символізм. Останнім часом поширюється точка зору, відповідно до якої генезис модернізму пов'язується з XX століттям, точніше, з першим його десятиріччям. Окремі дослідники взагалі поняття «модернізм» вважають недоречним. Говорити, мовляв, слід лише про окремі напрями в сучасній літературі та мистецтві, а не об'єднувати їх під назвою, яку, до того ж, не можна визнати задовільною. Дійсно, кожна модерністська школа має своє неповторне обличчя, конкретно-часові визначники, художні настанови. Модерністські напрями нерідко ведуть між собою літературні війни, наприклад, експресіонізм з імпресіонізмом, а імажинізм з футуризмом. Однак боротьбу шкіл та угруповань можна спостерігати й у будь-якому напрямі минулого, починаючи від барокко й закінчуючи реалізмом XIX століття. Дійсно й те, що далеко не всі визначні письменники, яких за традицією іменуємо модерністами, належали до тих чи інших модерністських шкіл. Серед них — Дж. Джойс і В. Вулф, О. Гакслі і Р. Музіль, Г. Е. Носсак і X. Кортасар, Φ. Дюр-ренматт і X. Л. Борхес. Проте «поодинокі» модерністи й представники організованих напрямів використовують спільні прийоми, а творчість численних модерністів, які належать або ж не належать до різноманітних напрямів, характеризується спільними рисами. Звернімося до най-типовіших.

Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки. Відомий іспанський філософ та мистецтвознавець X. Ортега-і-Гасет зазначає: «Модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові». Модернізм ставить собі за мету бути «мистецтвом для митців, а не для мас людей. Це буде мистецтво касти, а не демократичне мистецтво». Втім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Винятком з «антидемократичного» правила може слугувати теорія і творча практика унанімістів та експресіоністів (див. відповідні розділи).

 

Представники модернізму в світовій літературі

Головні літератори модернізму

 

 

Анна Ахматова (1889-1966)

Габріеле д’Аннунціо (1863-1938)

Гійом Аполлінер (1880-1918)

Андрій Білий (1880-1934)

Готфрід Бенн (1886-1956)

Іван Канкар (англ.) Рос. (1876-1918)

Константінос Кавафис (1863-1933)

Джозеф Конрад (1857-1924)

Альфред Деблін (1878-1957)

Хільда Дулітл (1886-1961)

Томас Стернз Еліот (1888-1965)

Вільям Фолкнер (1897-1962)

Френсіс Скотт Фіцджеральд (1896-1940)

Е. М. Форстер (1879-1971)

Ернест Хемінгуей (1899-1961)

Гуго фон Гофмансталь (1874-1929)

Макс Жакоб (1876-1944)

Джеймс Джойс (1882-1941) [2]

Франц Кафка (1883-1924)

Георг Кайзер (1878-1945)

Девід Герберт Лоуренс (1885-1930)

 

 

Персі Уиндем Льюїс (1882-1957)

Томас Манн (1875-1955)

Юджин Гладстон О’Ніл (1888-1953)

Фернанду Пессоа (1888-1935)

Маріу де Са-Карнейру (1890-1916)

Езра Паунд (1885-1972)

Марсель Пруст (1871-1922)

Дороті Річардсон (1873-1957)

Райнер Марія Рільке (1875-1926)

Гертруда Стайн (1874-1946)

Уоллес Стівенс (1875-1955)

Італо Свево (1861-1928)

Ернст Толлер (1893-1939)

Георг Тракль (1887-1914)

Поль Валері (1871-1945)

Роберт Вальзер (1878-1956)

Вільям Карлос Вільямс (1883-1963)

Франк Ведекинд (1864-1918)

Вірджинія Вулф (1882-1941)

Вільям Батлер Єйтс (1865-1939)

 

 

Авангардизм (від франц. «передовий загін») — умовний термін для позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку XX ст. і рішуче поривали з попередньою літературною традицією. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору та норми смаку публіки.

Авангардистське мистецтво вирізняють життєбудівничий пафос, ствердження позиції соціальної активності, загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу (скандальних витівок), настанова на руйнацію естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та поетичною мовою.

Однією з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм. Назва цієї течії походить від латинського слова «вираження». Справді, для експресіоністів головним було не життєподібне відтворення дійсності чи всебічне пізнання світу, а загострене увиразнення важливої емоції або ідеї, яке досягалося шляхом її навмисного загострення аж до гротеску.

Представниками експресіонізму в літературі були Г. Гайм, Ф. Верфель, Г. Тракль, Г. Бенн та ін.

У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів теми протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді німецьких письменників А. Зегерс, Т. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які саме в межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх насамперед тому, що такі митці, як, наприклад, Анна Зегерс і Бертольт Брехт, уже на початку творчого шляху прагнули до глибокого аналізу соціальних суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради протесту, на релігійно-містичні мотиви, на свідоме відокремлення людини від зовнішнього світу не могла задовольнити соціальне зрілих митців. Суперечливість світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи форм активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством. Водночас частина експресіоністів активно співробітничала з фашистами.

До найпотужніших авангардистських течій першої половини XX ст. також належить і сюрреалізм.

Сюрреалізм (франц. surrealisme — надреалізм) — один з поширених напрямів у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм, літературний і мистецький напрям, виник по першій світовій війні, на початку 20 ст. у Франції. Зачинателем його був французький письменник А. Бретон. Філософськими засадами сюрреалізму є суб’єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фрейдизму, східні містико-релігійні вчення.

Естетичні засади напряму викладено в «Маніфестах сюрреалізму» А. Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму, логіки, які вони вважали породженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу, сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік свідомості, осягнути безкінечне й вічне. Прийоми

сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в «театрі абсурду».

В образотворчому мистецтві й літературі сюрреалізму єдналися різноманітні речі й несподівані образи, контрастні та часто безглузді (Ґ. Аполлінер, Л. Арагон, П. Елюар, А. Бретон).

Як бачимо, сутнісний сенс авангардизму і модернізму — епатаж публіки новими, нетрадиційними формами в ім’я руйнування старих, догматизованих цінностей — зберігається в будь-які періоди. Неоавангардизм, що виник після перехідних форм «театру абсурду» С. Беккета і «нового роману» А. Роб-Грійє (кінець 50-х років), зберігає свою значимість донині. Зарубіжні дослідники розрізнюють чотири типи неоавангарду: поп-арт, «технологічний», «акціоністський», «метахудожній». Кожний з них, будучи новим словом у культурі та художній мові, претендує на справді авангардне значення в історії модерного мистецтва. Кожному з них належить законне місце в «музеї» сучасного світовідношення, що розкриває світ людини в мистецтві другої половини XX століття.

 

Символізм (від грец. symvolon — знак, символ, ознака) — одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворював певне явище, застосовувався художній символ, що став знаком мінливого «життя душі» і пошуком «вічної істини».

Виник у Франції в 60 — 70-х роках XIX ст., звідки поширився в інших країнах. Можливо, виникнення символізму було пов'язане із суспільними змінами. Можливо, це вияв «спіралевидного» чи «маятникоподібного» розвитку мистецтва (адже протистояння «розуму» і «почуттів» у літературі були й раніше). Виникнення символізму деякою мірою було обумовлене і прагненням до оновлення естетики літературної творчості.

Символізм базувався на теорії «відповідностей», сформульованій Шарлем Бодлером, якого вважали засновником теорії символізму. Термін запропонував Жан Мореас у статті «Символізм» (1886). Він підкреслював, що мистецтво прагне втілити ідею в чуттєву форму, переробити первинні емоції в лінії, кольорові плями, звуки, надати їм символічного значення. На його думку, поет мав описувати не об'єкт, а враження й почуття, що виникали у митця.

Утвердження символізму в літературі пов'язували із творчістю Поля Верлена, Артюра Рембо і Стефана Малларме (хоч вони і не вважали себе символістами). Попри всю несхожість між собою, в основному їх погляди збігалися: прагнення інтуїтивного пізнання світу через символ, відсунення на другий план конкретного змісту художнього твору, абсолютизація музичності й поетичного слова.

Як літературний напрям символізм зароджувався в опозиції до реалізму. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, що розкривається через натяк, осяяння. В основу естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу — краси. Символ не був винаходом символістів, але такої вирішальної ролі у художній творчості він не відігравав ще ніколи. Слово у символізмі — натяк, образ — загадка.

Символісти розуміли поета як божество, оскільки він інтуїтивно відчував шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнавав правду. Заглиблюючись у світ духовних переживань особистості й шукаючи «вічну істину», символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, музикальність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо.

Між символістами і романтиками першої пол. XIX ст. існувала певна естетична спадкоємність. Однак символізм не був простим продовженням романтичних традицій. Розчарування в ідеалах у символістів було значно глибшим. Щоб його виразити, вони, на відміну від романтиків, зверталися до буденних, звичних явищ життя, але наділили їх потаємним змістом, вважаючи, що в основі буття крилася неосяжна, містична таємниця, намагалися висловити у своїй творчості те, що не піддавалося вираженню.

У Франції найвідомішими представниками символізму були П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; у Бельгії — М. Метерлінк, Е. Верхарн, у Німеччині — С. Георге; в Австрії — М. Р. Рільке; у Росії — В. Брюсов, А. Бєлий, О. Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам «Молодої музи», «Української хати».

Найпотужнішою течією в російській поезії «срібної доби» був символізм. Цей напрям зародився у другій половині XIX ст. у Франції. У свідомості символістів речі матеріального світу перетворювалися на «знаки» вічних ідей, котрі перебувають поза межами земної реальності, а художні образи — на символи. Завдання поета - дізнатися про прихований зміст символів іншої реальності.

В Російській імперії символізм набув самобутнього національного характеру. Суттєву роль у його ставленні відіграло філософське вчення В. Соловйова, який вірив у рятівну місію Краси (єдність включала: Красу, Добро, Істину). Посередником у досягненні «всеєдності» покликане бути мистецтво. Позитивна «всеєдність» втілювалась у містичних образах Світової Душі, або Вічної Жіночності. Філософія В. Соловйова значно посилила релігійно-містичний компонент естетики російських символістів. Кого вважають вождем російського символізму? Вождем і керівником російського символізму був Валерій Брюсов. Він виступав і як теоретик символізму, висловивши свої естетичні погляди у передмові до трьох збірок «Російські символісти» (1894-1895). Мету мистецтва В. Брюсов вбачав у відображенні «руху душі» поета, таїни людського духу, особистості митця.

Тоді, коли в історії світової літератури повною мірою заявила про себе «нова драма» Ібсена, XIX сторіччя тихо конало… На зміну йому приходили нові відносини, що не передбачали спокійного життя. Людина на зламі епох опинилася у вирі соціальних драм і трагедій. Що ж могло допомогти їй витримати? І чи був у неї якийсь захист від ударів жорстокої долі?

Ці та інші питання надзвичайно цікавили Генріка Ібсена, якому судилося стати творцем «нової драми». Драматург одним із перших зумів показати у своїх творах трагедію не в житті, а насамперед самого життя. Почуття власної гідності, на думку письменника, людина повинна зберігати за будь-яких обставин. Саме тому видатний драматург не боявся звертатися до певною мірою скандальних на ті часи тем і ситуацій.

Із творчістю норвезького драматурга Генрика Ибсена (1828-1906) зв’язане формування найважливішого жанру в західноєвропейській новій драмі – драми ідей. Він виступав проти поверхневого захоплення історичним і національним колоритом. Завдання драматурга – відтворити «духовний склад і спосіб мислення епохи». Ибсен переносить цей принцип на зображення сучасної епохи

Свою позицію він формулює загалом уже в 1857 році. По думці Ибсена, драматург не повинен роз’ясняти в тексті п’єси, у чому значення використовуваних їм образів. Символи повинні бути сховані «як срібна жила в гірських надрах». Це змусить глядача міркувати над п’єсою й зробить його «співавтором драматурга». Ту ж ціль має такий драматургічний прийом, як відкритий фінал п’єси: «…Поет намітив напрямок, у якому доводиться шукати цей фінал, і потім – наша справа, справа кожного читача або глядача окремо дійти до цього фіналу шляхом особистої творчості».

Все це міняє статус драми. Вона перестає бути тільки джерелом насолоди, розвагою для публіки. Ибсен робить драму серйозним жанром, що вимагає розумових і творчих зусиль. Але в побудові своїх добутків він продовжує випливати традиції «добре зробленої п’єси», кіт припускала ретельно вивірену інтригу, здатну захопити глядача

«Ляльковий будинок». Мигдальне печиво стає символом, що розкриває сутність сімейного життя Хельмеров. Для свого чоловіка Нора «белочка», лялечка-дружина, так і не повзрослевшая, що нишком поїдає насолоди. Але мигдальне печиво вказує й на таємну самостійність героїні, внутрішню незалежність від чоловіка, що росте в міру розвитку дії

Події, що відбуваються в п’єсі, тільки продовжують історію восьмирічної давнини. Тоді Нора зробила рішучий учинок, можливих наслідків якого не усвідомлює тривалий час. Щоб не тривожити вмираючого батька й урятувати хворого чоловіка, вона позичила гроші, підробивши підпис батька на векселі. З тих пор у героїні є своє таємне життя: по вечорах, защіпаючись у себе в кімнаті під різними прийменниками, вона заробляє переписуванням паперів, щоб поступово віддати борг. «Я почувала себе майже чоловіком» У цій фразі – ключ до що відбувається. Як жінка, Нора не має права позичити гроші без поручництва чоловіка. Вона відчуває несправедливість законів, вигаданих чоловіками: «Щоб дочка не мала права позбавити вмираючого старого батька від тривог і прикрості? Щоб дружина не мала права врятувати життя своєму чоловікові? Я не знаю точно законів, але впевнена, що де-небудь у них так повинне бути це дозволено».

Життєві конфлікти в п’єсах Ибсена не самокоштовні, вони подібні «коконам», що приховують у собі ідеї. Безладдя в будинку Хельмеров дають авторові можливість говорити про проблеми, важливих для всього суспільства. Зіткнення сторін у ході драматичного конфлікту обертається зіткненням ідей про положення жінки у світі, створеному чоловіками, про те, якої повинне бути її місце вобществе.

Працюючи над «Ляльковим будинком», Ибсен створює драму ідей. Драма ідей припускає, що зіткнення різних подань про життя становить сутність конфлікту впьесе.

И батько, і чоловік Нори впевнені, що вона призначена створювати в будинку затишок, розважати їх, бути їх «скарбом». Вона повинна не знати турбот, бути весела, як пташка. Хельмер кличе Нору «жайворонком». І до пори до часу героїня вірить у його правоту. Зі словами: «От він, жайворонок!» – вона розкидає, як крила, руки, розкриває чоловікові обіймів. На догоду Хельмеру Нора створює ляльковий будинок. Як маленька дівчинка, вона грає в сімейне життя, у те, що вона мати й дружина. Її єдина турбота – догодити Хельмеру, зробити так, щоб він її не розлюбив

Ляльковий будинок є центральним символом п’єси

Історія шантажу, що стала б основний у п’єсі, написаної до Ибсена, в «Ляльковому будинку» тільки допомагає розкрити події минулого, проаналізувати ситуацію й уможливити пояснення чоловіка й жінки. «Кокони життєвих конфліктів» розмотуються в п’єсах Ибсена за допомогою аналітичної композиції

Аналітична, або ретроспективна композиція припускає, що зав’язка п’єси винесена в більш-менш давню давнину. Герої міркують про події, що происшли тоді, і тим самим втягують глядача в обговорення тієї або інший, як правило, соціальної, проблеми. Значення минулого в п’єсах підкреслюється за допомогою натуралістичного мотиву спадковості. Із цим мотивом Ибсен зв’язує аналіз соціальної проблеми

Історія шантажу вичерпана задовго до фіналу п’єси. Коли Хельмер довідається про усім з листа, він розгніваний і переляканий за власне благополуччя. Нора переконується, що він егоїстична, дріб’язкова людина, готовий покинути її в лиху. Тому, коли Крогстад повертає її боргове зобов’язання, ця подія не спричиняє фіналу. Навпаки, саме тепер і починається саме головне. Нора й Хельмер сідають і обговорюють своє сімейне життя. «Кокон» розмотується, стає ясно, що в п’єсі зіштовхується погляд на жінку як на «безпомічне, розгублене створення», чиє призначення – прикрашати життя чоловіка, з бажанням жінки «виховати себе саме», бути повноцінною особистість.

Драма ідей – добре зроблена драма, дискусія, аналітична композиція, відкритий фінал

Розвиток європейської прози на межі 19-20 століть

Характеризуючи європейську літературу та культуру другої половини 19 століття, необхідно проаналізувати такі напрямки як натуралізм та символізм.

Натуралізм в літературі склався в останній третині ХІХ століття. Він прагнув до об’єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності. Натуралізм зародився і програмно оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема фізіології. У філософсько-естетичному відношенні натуралізм грунтується на позитивізмі О.Конта та естетиці французького філософа мистецтвознавця І.Тена, який ввів в естетику принцип “природного детермінізму”. Сама ж теорія натуралізму була розроблена французьким письменником Е.Золя в працях “Експериментальний роман”, “Романісти-натуралісти” та інші. В середині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа (Гі де Мопасан, Е.Гонкур, А Доде), яка проіснувала до кінця 80-х років.

На відміну від реалізму, проникнутого духом соціальності, натуралізм зводив людську сутність і сенс існування лише до біологічних мотивів, пояснював формування характеру і долі безпосередньо впливом побутового оточення людини. Натуралістична естетика не піднімалася вище “правди факту”, зосереджуючись на одиничному, частковому, індивідуальному, відмовляючись від типізації чи якоїсь іншої форми художнього узагальнення, задовільняючись зображенням явища як такого.

Значною подією в розвитку європейської прози було виникнення в другій половині ХІХ ст. естетики символізму. Як літературна течія символізм зароджується у Франції 60-70-х років у творчості таких відомих поетів як Ш.Бодлер, П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме. Пізніше символізм проникає в театральне мистецтво, живопис, музику. Символізмом захоплювались бельгійський драматург і поет М.Метерлінк, німецький письменник Г.Гауптман, англійський О.Уайльд та інші.

Реалізму і натуралізму в мистецтві, позитивізму і матеріалізму в філософії вони протиставили свою поетику та естетику, в яких акцентувалась ідея таємничості світу, конфлікту між реальним та ідеальним. Символісти звертались до духовного, релігійного світу людини, вважали головним у художній творчості інтуїтивне, безсвідоме. Найчастіше вони звертались до ідей романтиків і містиків, до філософських вчень Платона, Канта, Шопенгауера, Ніцше, К’єркегора. Виходячи з ідеї, що будь яке мистецтво символічне, основною проблемою художньої творчості вони вважали проблему символу, який, за їх думкою, поєднує земне, емпіричне, тимчасове, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним.

Література ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністських ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного “я”, втрати індивідуальності.

В прозі ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчуженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур’я нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів - багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв’язати проблеми сучасного людства.

48.Модернізм виник у 1860-1870 роках XIX століття у Франції, а невдовзі поширився в інших країнах. Поява модернізму пов'язана з принципово новим розумінням мистецтва і його співвідношенням з людським буттям. Мистецтво втратило функцію наслідування життя, яка була основною ознакою реалізму та натуралізму.

Виділили два періоди розвитку модернізму:

-ранній - остання третина XIX - 10-ті роки XX століття - символізм, імпресіонізм, неоромантизм

-зрілий (з 10-х років XX століття до останньої третини XX століття) - імажизм, акмеїзм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм

Ранній модернізм вперше порвав з традиціями реалізму та натуралізму, відмовившись від зображення життя у формах життя, але не відкидаючи досягнень романтизму, беручи його систему за вихідну. Головною у творчості письменників стала естетична проблематика. Художній твір усвідомлювався не як засіб соціального аналізу, а як виявлення творчої свободи митця.

У зрілому модернізмі простежувався відхід від зневажливого заперечення дійсності, до її освоєння, пошук нових форм одухотворення дійсності, поетика синтезу, перехід від миттєвого до загального.

Письменники-модерністи: ПІ. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо, Дж. Джойс, Ф. Кафка, М. Пруст, Р. М. Рільке, О. Блок, М. Вороний, О. Олесь, М. Коцюбинський.

В історії людської цивілізації закарбувалися насамперед події, що наклали відбиток на врівноважений плин часу, порушили спокій. Тому й історичними віхами у розвитку літератури стали саме ті події, які найбільше вплинули на долю людини і світу. Література XX ст. - не виняток із загальної тенденції.

Перший період літературного розвитку XX ст. - це 1871-1914 роки: від Паризької комуни до Першої світової війни. Другий період - 1914-1945 роки, коли, обпалена двома світовими війнами, сформувалася література, яка визначила шляхи творчих шукань подальших мистецьких поколінь. Третій період - 1945-1985 роки: література не лише жила тривогами і сподіваннями часів "холодної війни", а й передусім намагалася осягнути і відтворити складність реального життя.

З кінця вісімдесятих років настав "новий рубіж віків", почалася нова епоха. XX століття, з його протиборством різних політичних систем, із гонкою озброєнь залишилося у минулому. І хто знає, чи не будуть проблеми, породжені цим перехідним часом, ще довго визначати шляхи історичного розвитку людства, а отже, й розвитку літератури?

Якщо у виборі тем, сюжетів, образів письменники завжди так чи інакше прикуті до свого часу, бо не митець вибирає час, а час - його, то форми художнього зображення розвивалися не за законами історії, а за законами мистецтва.

"Письменник створив власний, неповторний художній світ, збудував для людства величезний храм високої духовності. Та щоб його збудувати, митець сам повинен знайти дорогу, що вестиме туди, де йтиме будівництво".

0Упродовж віків письменники шукали нових шляхів відтворення подій, сучасних чи історичних. Одні прагнули зображувати життя у впізнаваних формах, без прикрас, інші в метафоричних шукали і знаходили можливості для творення алегоричних картин буття.

1)Література ХХ ст.

Розглянемо їх більш докладно.

Література доколумбова періоду. Культура народів доколумбової Америки із-за різного рівня їх розвитку була вельми неоднорідна. Якщо народи, що населяли Карібську область і Амазонію, не мали писемності і збереглися тільки їх усні перекази, то високорозвинуті цивілізації інків, майя і ацтеків залишили пам'ятники писемності, вельми різноманітні по жанрах. Це і міфологічний і історичний епос, поетичні твори на тему військової доблесті, філософська і любовна лірика,драматургічні твори і прозаїчні оповідання.

Багато літературних творів народів майя дійшли в записах 16-17 ст., зроблених латиницею. Найбільшу популярність здобули історичні хроніки Літопису какчикелей, священні книги Чилам Балам і епічний твір Пополь-вух.

Літописи какчикелей - історичні хроніки гірських майя, прозаїчний твір, перша частина якого оповідає про історію народностей какчикелей і киче до іспанського завоювання, друга частина розповідає про прихід в країну іспанців і про завоювання ними країни.

Поетичні твори майя майже не збереглися, хоча до конкисти такі твори поза сумнівом існували. Про віршовану творчість народів майя можна судити по складеному Ах-бамом в 18 ст. збірці Книга пісень з Цитбальче. У нім є і ліричні любовні, і культові співи - гімни на честь різних божеств, гімни висхідному сонцю.

Історичні хроніки і епічні твори інків до нашого часу не дійшли, проте збереглася безліч зразків поетичної творчості цих народів. До їх числа входять ті, що виконувалися під час різних ритуалів звернені до богів гимни-хальі і хальі, що оспівують подвиги інків-воєначальників. Крім того, у інків існували любовно-ліричні пісні «араві» і елегійні пісні «уанка», певшиеся під час траурних церемоній.

Особливу роль зіграли для сучасної латиноамериканської літератури твори хроністів 16-17 ст. Републіковані або опубліковані вперше в 20 ст., праці цих авторів (окрім названих вище, варто згадати роботи Ернандо де Альварадо Тесосомока, Фернандо де Альби Іштлільшочитля, Бернардіно де Саагуна, Педро де Сьеси де Леона, Хосефа де Акости і ін

Розквіт колоніальної літератури (1600-1808). У міру зміцнення колоніального ладу розвивалася і латиноамериканська культура. Перший в Латинській Америці друкарський верстат з'явився в Мехіко (Нова Іспанія) близько 1539, а в 1584 - в Лімі (Перу).

Романи в Латинській Америці були заборонені, тому такого роду література з'явилася багато пізніше, але їх місце займали твори історичного і біографічногохарактеру. Одним з кращих творів в цьому роді є сатира перуанця Антоніо Каррьо де ла Бандери (1716-1778) Поводир для незрячих мандрівників (1776). Автор, поштовий службовець, із-за небезпеки переслідувань що писав під псевдонімом, вибрав для своєї книги форму розповіді про подорож з Буенос-айреса до Ліми.

Література 19 століття.

Романтизм. Політична незалежність від Іспанії і Португалії не ознаменувала кінця деспотизму. Економічна нестабільність, соціальна нерівність, пригноблення індійців і негрів - все це було повсякденністю для переважної більшості держав Латинської Америки. Сама ситуація сприяла появі сатиричних творів.Мексиканець Хосе Хоакин Фернандес де Лісарді (1776-1827) створює пікареськний роман Життя і діяння Перікильо Сарньенто, описані їм самим для наукисвоїм дітям (тт. 1-3 - 1813, тт. 1-5 - 1830-1831), який вважається першим латиноамериканським романом.

Війна за незалежність, що продовжувалася в Латинській Америці з 1810 по 1825, не тільки впливала на патріотичні відчуття латіноамеріканцев, вона багато в чому стала причиною сплеску латиноамериканської поезії. Еквадор Хосе Хоакин де Ольмедо (1780-1847), що писав в юності анакреонтичну і буколічну лірику, створив ліро-епічну поему Перемога при Хуніне. Пісня Болівару (опубл. у 1825), яка принесла йому широку популярність.

Венесуелець Андрес Бельо (1781-1865), вчений і суспільний діяч, автор багатьох праць по історії, філософії, філологи і юриспруденції, прославився як поет, що відстоює классицистськие традиції. Серед найбільш помітних його творів - поема Звернення до поезії (1823) і ода Сільському господарству в тропічній зоні(1826) - фрагмент так і не написаної епічної поеми Америка. Його опонент, що відстоював в спорі про літературу позиції романтизму, аргентинськийписьменник і громадський діяч Домінго Фаустіно Сармьенто (1811-1888) - надзвичайно показовий зразок латиноамериканського літератора. Борець з диктатурою Хуана Мануеля Росаса, він заснував ряд газет. Найбільш відомий його твір - Цивілізація і варварство. Життєпис Хуана Факундо Кироги. Фізична зовнішність, звичаї і вдачі Аргентинської республіки (опубл. у 1845), де, оповідаючи про життя сподвижника Росаса, він досліджує аргентинське суспільство. Згодом, займаючи пост президента Аргентини, письменник проводив в життя положення, які він відстоював в своїх книгах.

Серед творів романтичного жанру варто згадати романи Марія (1867) колумбійця Хорхе Ісаакса (1837-1895), Сесілія Вальдес, або Горб Ангела (1-е видавництво - 1839) кубинця Сиріло Вільяверде (1812-1894), Куманда, або Драма серед диких індійців (1879) Еквадору Хуана Леона Мери (1832-1894), створені в руслі індіхенізма.

Реалізм і натуралізм. Природною реакцією на потяг романтизму до всього незвичайного і яскравого став інтерес частини авторів до повсякденного життя, її особливостей і традицій. Костумбрізм, один з напрямів в латиноамериканській літературі, назва якого сходить до іспанському «El costumbre», що переводиться як «вдача» або «звичай», випробував сильний вплив іспанського костумбрізма. Для цього напряму характерні зарисовки і нравоопісательниє нариси, причому події часто показані в сатиричному або гумористичному ракурсі. Костумбрізм згодом трансформувався в реалістичний регионалістський роман.

Поєднанням реалізму з натуралізмом відмічений роман бразильця Мануела Антоніу ді Алмейди (1831-1861) Спогади сержанта поліції (1845). Ті ж тенденціїпростежуються в прозі бразильця Алуїзіу Гонсалвіса Азеведи (1857-1913), серед найбільш відомих творів якого романи Мулат (1881) і Пансіон (1884). Реалізмомвідмічені романи бразильця Жоакина Марії Машаду ді Ассиса (1839-1908), чия творчість вплинула на латиноамериканську літературу в цілому.

Модернізм (остання чверть 19 ст. - 1910-і). Латиноамериканський модернізм, для якого характерний тісний зв'язок його з романтизмом, випробував вплив таких крупних явищ європейської культури, як «парнаська школа», символізм, імпресіонізм і так далі При цьому, так само як і для європейського модернізму, для нього показово, що модернізм Латинської Америки представлений в переважній більшості поетичними творами.

Як інший значний представник латиноамериканського модернізму слід згадати мексиканця Мануеля Гутьерреса Нахеру (1859-1895). За життя цього автора світло побачила збірка Крихкі розповіді (1883), що представляв його як прозаїка, тоді як поетичні твори були зібрані лише в посмертних книгах Поезія Мануеля Гутьерреса Нахери (1896) і Вірші (1897).

Центральною фігурою латиноамериканського модернізму став нікарагуанський поет Рубен Даріо (1867-1916). Його збірка Блакить (1887, дополн. - 1890), що об'єднав вірші і прозаїчні мініатюри, став однією з найважливіших віх в розвитку цього літературного руху, а в збірці Язичницькі псалми і інші вірші (1896, дополн. - 1901) став кульмінацією латиноамериканського модернізму.

Видні фігури модерністського руху - мексиканець Амадо Нерво (1870-1919), автор численних книг, серед яких, - поетичні збірки Поеми (1901), Результат і квіти дорогі (1902), Голоси (1904), Сади моєї душі (1905) і збірки розповідей Мандруючі душі (1906), Вони (1912); перуанець Хосе Сантос Чокано (1875-1934), який активно брав участь в політичному житті Латинської Америки, зокрема, воював в рядах армії Франсисько Вільі в період Мексиканської революції. Після скидання президента Гватемали Мануеля Естради Кабрери, у якого він був радником, був засуджений до смерті, проте залишився в живих. Повернувшись в 1922 на батьківщину, Хосе Сантос Чокано був відмічений титулом «Національний поет Перу». Модерністські тенденції відбилися у віршах, об'єднаних в збіркиДуша Амерік (1906) і Fiat lux (1908).

Необхідно згадати також болівійця Рікардо Хаймес Фрейре (1868-1933), автора збірок Варварська Касталія (1897) і Сни - це життя (1917), колумбійця Гильермо Валенсиа (1873-1943), автора збірок Вірши (1898) і Обряди (1914), уругвайця Хуліо Еррера-і-рейссига (1875-1910), автора циклів віршів Покинуті парки, Великдень часу, Водяний годинник (1900-1910), а також уругвайця Хосе Енріке Родо (1871-1917), одного з найбільших латиноамериканських мислителів, що розглядав ідею культурного синтезу в есе Аріель (1900) і що висунув ідею, що саме Латинська Америка повинна здійснити такий синтез.

Позитивне значення латиноамериканського модернізму позначилося не тільки в тому, що це літературна течія зібрала в свої ряди немало талановитих авторів, але і в тому, що воно відновило поетичну мову і поетичну техніку.

Модернізм активно впливав і на тих майстрів, які згодом змогли звільнитися від його впливу. Так, аргентинський поет і прозаїк Леопольдо Лугонес (1874-1938) починав як модерніст, що відбилося в поетичних збірках Золоті гори (1897) і Сутінки в саду (1906). Енріке Гонсалес Мартінес (1871-1952), відштовхуючись від положень модернізму, в збірці Таємні стежки (1911) порвав з цією традицією, ратуючи за нову поетичну систему.

20 століття. Латиноамериканська література 20 ст. не тільки незвичайно багата, принципово змінилося її положення серед інших національних літератур. Зміни відбилося вже в тому, що чилійська поетеса Габріела Містраль 1889-1957), перша з латиноамериканських літераторів, була відмічена в 1945 Нобелівською премією.

Величезну роль в цьому якісному стрибку зіграли авангардні пошуки, через які пройшли більшість відомих латиноамериканських літераторів. Чилійський поет Вісенте Уїдобро (1893-1948) висунув концепцію «креасьонізма», згідно якої художник повинен творити власну естетичну реальність. Серед його поетичних книг збірки на іспанській мові Екваторіал (1918) і Громадянин забуття (1941), і збірки французькою мовою Квадратний горизонт (1917), Раптом (1925).

Чилійський поет Пабло Неруда (1904-1973), що отримав Нобелівську премію в 1971, починав писати в авангардистській поетиці, вибравши як поетичну форму, найбільш адекватну його думку, «вільний вірш», з часом він переходить до поезії, де відбилася пряма політична ангажована. Серед його книг збірки Смеркове (1923), Місцепроживання - земля (1933, дополн. - 1935), Оди простим речам (1954), Нові оди простим речам (1955), Птахи Чилі (1966), Небесні камені (1970). Остання його прижиттєва книга Спонуку до никсоноубійству і хвали чилійської революції (1973) відобразила відчуття, які випробував поет після падіння уряду президента Сальвадору Альенде.

Ще одна найбільша фігура в літературі Латинської Америки - мексиканський поет і есеїст Октавіо Пас (1914-1998), лауреат Нобелівської премії за 1990, автор численних книг, зокрема збірок Дикий місяць (1933), Корінь людини (1937), Сонячний камінь (1957), Саламандра (1962).

З ультраізма, авангардистської літературної течії, починав аргентинський поет і прозаїк Хорхе Луіс Борхес (1899-1986), один з найбільш шанобливих і цитованих в 20 столітті авторів. Славу йому принесли збірки розповідей Загальна історія ганьби (1935), Сад стежинок (1941), що розходяться, Вигадки (1944), Алеф(1949), Делатель (1960).

Негрізм, літературна течія, мета якої полягала в розробці афроамеріканського спадщини, а також в тому, щоб ввести в літературу негритянське світосприймання, вніс значний внесок до латиноамериканської літератури. Серед літераторів, що відносяться до цієї течії, - пуерторіканець Луіс Палес Матос (1898-1959) і кубинець Ніколас Гильен (1902-1989).

П'єси аргентинця Роберто Арльта (1900-1942) і мексиканця Родольфо Усиглі (1905-1979) створювалися під очевидним впливом європейської драматичної традиції.

У числі тих, хто розробляв регіональний роман, уругваєць Орасио Кирога (1878-1937), колумбієць Хосе Еустасио Рівера (1889-1928), аргентинець Рікардо Гуїральдес (1886-1927), венесуелець Ромуло Гальегос (1864-1969), мексиканець Маріано Асуела (1873-1952). У розвиток індіхенізма внесли свій внесок Еквадор Хорхе Ікаса (1906-1978), перуанці Сиро Алегрія (1909-1967) і Хосе Марія Аргедас (1911-1969), Гватемала Мігель Анхель Астуріас (1899-1974), лауреат Нобелівської премії за 1967.

Нобелівською премією відмічені в 1982 колумбієць Габріель Гарсия Маркес (н. 1928) і в 2004 перуанець Маріо Варгас Льоса (н. 1936).

2)На початку 1960-х рр. увагу читацької публіки та літературних критиків дедалі більше привертає латиноамериканська художня література. Це своєрідне «відкриття Латинської Америки» зумовило пошук терміна на позначення яскравих явищ цієї літератури. Таким поняттям став термін «магічний реалізм». Щоправда, це словосполучення вперше вжив німецький поет і мистецтвознавець Франц Роо у 1925 р. стосовно особливостей експресіонізму.

Поширення поняття в іспанському і латиноамериканському письменстві зумовлено перекладом Ф.Роо, здійсненим Х. Ортегою-і-Гасетом у 1927 р. Магічний реалізм був альтернативним класичному реалізму з його намаганням «зобразити життя у формах життя», що у певний час змінилося прагненням змальовувати дійсність «не такою, як ми її бачимо, а такою, якою розуміємо».

Спростовувалась ідея художньої творчості, що спиралась на візйальний досвід, відбувалась переорієнтація на абстрактні категорії. Першорядного значення він надає специфічному використанню категорії часу задля виявлення його суб’єктивності та відносності, відмовляється від психологічної вмотивованості вчинків людини, висвітлює складні взаємозв’язки нижчої – позірної – дійсності і вищої, сутнісної, зображує конкретно окреслений простір, який не збігається з реальний географічним чи історичним. У творах магічного реалізму, де панують зрозумілі втаємниченим, не завжди ірраціональні закони, відсутні ознаки казуальності, але наявна життєподібність. Тому вони відрізняються від фентезі.

Магічний реалізм ще називають міфологічним реалізмом, символічним реалізмом, чудовою реальністю, реальністю дива. Найповніше своє зображально-виражальні можливості він як стильова течія розкрив у латиноамериканській літературі, засвідчуючи неперебутність колективної міфологічної свідомості, яка переосмислюється сучасною свідомістю, протиставляється європейській традиції. Його спеифіка розкрита, зокрема, у дослідженні Ю. Покальчука «Сучасна латиноамериканська проза» (1978).

Отже, творам, написаним у стилі магічного реалізму, притаманні такі риси:

• Фантастичні та магічні елементи, що не пояснюються.

• Численні деталі сенсорного сприйняття.

• Використання численних символів та образів.

• Докладний опис емоцій та сексуальність людини як соціальної сутності.

• Циклічний час; або ж колапс часу, коли сучасне повторює чи нагадує минуле.

• Непослідовність причинно-наслідкових зв’язків – наприклад, персонаж може страждати “до” трагічних подій.

• Використання фольклору й міфології.

• Опис події з альтернативних точок зору.

• Контраст минулого із сучасним, астрального – з фізичним, персонажів – між собою.

3)

На початку уроку звертаємось до основних етапів життєвого і творчого шляху письменника, проблематики та провідних мотивів його прози.

Гарсіа Маркес - це один з найвідоміших письменників сучасності, найяскравіший представник літератури "магічного реалізму". Він народився 6 березня 1928 р. в провінційному колумбійському містечку Ара-катака. Серед головних чинників та життєвих обставин, що визначили майбутній світогляд та коло творчих інтересів, сам письменник пізніше назве благодійний вплив материних батьків, у родині яких він виховувався (його бабуся Транкіліна знала безліч неймовірних історій і була неперевершеним оповідачем; дідусь Ніколас, полковнику відставці, ветеран громадянської війни 1899-1903 рр. - був мужньою і доброзичливою люд