Відродження в Іспанії. «Дон Кіхот» Сервантеса – перший реалістичний роман у європейській літературі. Гуманістичний пафос твору. Образи головних героїв

У різних країнах Європи ідеї та ідеали Відродження знаходили своє самобутнє вираження, пов'язане з особливостями історичного розвитку країни. В Iспанії, з одного боку, дуже різко проявилися результати географічних відкриттів та колоніальних завоювань. З іншого боку, Іспанія залишилася країною феодальною. Період довгих війн проти маврів (так звана Реконкіста), — період жорстоких міжусобних війн, завершився тут створенням централізованої держави, страшною зброєю якої стала інквізиція.

Іспанія підкорила Португалію з колоніями, вона знаходилася на вершині своєї зовнішньої політичної могутності. Разом з тим країна все більше зубожіла в матеріальному і духовному розумінні. Народ занурився в тривалий летаргічний сон. Лише безсмертні творіння Сервантеса, Лопе де Вега і Кальдерона свідчили про те, що він таїть у собі сили для кращого майбутнього. Цей період історії співпав з часом правління Філіпа 1, Філіпа III, Філіпа lV і Карла II. Багато іспанців не працювали, майже третина року була заповнена святами. Ь світських професій повагою користувалася лише військова справа. Серед загального зубожіння найбільше благоденствувало духовенство, якому належала майже четверта частина всієї іспанської території. Значні земельні багатства були зосереджені в руках небагатьох знаменитих осіб, хоча великі землевласники не намагалися робити жодних господарських нововведень на своїх землях. Тому земля давала невеликий прибуток, часто був голод, хліб закуповувався за кордоном. Міська промисловість і торгівля зазнавали різних утисків і знаходилися не в кращому становищі, ніж землеробство. Великі податки розорювали народ, не збільшуючи державних фінансів. З кожним правлінням джерела народного добробуту зменшувались, найбільш працьовиті і заможні переслідувалися релігією. Великі кошти витрачалися на утримання двору і дипломатію, багато розкрадалось королівськими міністрами і придворними вельможами. Занепад фінансової системи відбивався на становищі армії і флоту, на колоніальних і міжнародних відносинах ^^rn!'. Золото і срібло, яке добували в рудниках Нового Світу, діставалося іноземцям. Проти іспанського владарювання піднялися Каталонія і Португалія і відстояли свою незалежність. Таким чином, іспанська монархія розпалася. У 1579 разі відокремилась Нідерландська провінція. Політична слабкість Iспанії викликала апетити у союзних держав — Франції та Німеччини.

В Іспанії Відродження відбувалося в зовсім інших умовах: духовна диктатура церкви не тільки не була зломлена, а, навпаки, з року в рік посилювалася. Життєрадісне вільнолюбство збереглося в країні завдяки її зв'язкам з арабською культурою. Гуманістичні ідеї не набули в ^пани повного філософського розвитку. Звідси й особливий характер гуманістичних тенденцій: не науковий і філософсько - поглиблений, а народний та імпульсивний, хоча від цього не менш глибокий, а ще більш революційний. У зв'язку з цим гуманістичні ідеї знаходили своє відображення виключно в поетичних образах, а не в теоретичних працях. З цих причин вплив античних та італійських зразків був значно меншим, ніж в інших країнах. Іспанська література мала своєрідний специфічний характер. Чільне місце в ній займала релігійна тематика: релігійні поеми і лірика (Ліс де Леон), описи дивовижного відчуття екстазу (свята Тереза), богословські трактати й проповіді (Ліс де Гранада), релігійні драми.

Іспанська література була представлена різними жанрами: романом, драмою, лірикою. Проте останній жанр був найменш розвиненим. Важко назвати імена, які мали б загальноєвропейське значення. Фернандо де Еркера — найбільш талановитий поет XVI ст. Подібно до Петрарки був духовною особою і оспівував свою ідеальну любов до заміжньої жінки — онуки Колумба — Леонорі де Міла. Він назвав її у своїх віршах Геліодорою («даром сонця»). Для нього вона стала світлом, сонцем, зіркою, радістю життя. Йому ж належать і патріотичні оди, і гімни. Більш значним став жанр епічної поеми, представлений Ерсильї твором «Араукана». Значного розвитку досяг роман, особливо ренесансно-лицарський. Не менш популярними були пасторальний і шахрайський романи. Розвиток цього жанру роману підготував грунт для Сервантеса, творчість якого стала вершиною літератури «золотого віку». В ній з найбільшою силою відображені гуманістичні ідеї доби, криза, яку пережила Іспанія наприкінці XVI ст., і протиріччя в свідомості передових людей того часу. Все це зробило Сервантеса одним із найглибших реалістів європейського літературного процесу.

Світову славу Сервантесу приніс його роман «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина -1605 p., друга-1615 p.). «Дон Кіхот» є природним завершенням прозових жанрів [297] іспанської літератури попереднього часу. Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі.

Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частини твору визначається, що завдання роману - підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму в «Дон Кіхоті» розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він у всьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, для захисту усіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім'я - Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською.

Реальний світ Дон Кіхот сприймає в дусі фантазій та вигадок рицарського роману. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві - це велетні, брудні постоялі двори - розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, котрих він звільнив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість».

Потерпівши поразку в поєдинку з рицарем Білого Місяця (переодягненим бакалавром Карраско), на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі. Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарських романів.

Засудження рицарського роману містяться і в численних міркуваннях самого автора «Дон Кіхота». Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захоплення описом історій «не більш правдивих, ніж розповіді про чудеса Магомета» (ч. І, гл. 5). Обурюють автора і мовна витіюватість у рицарському [298] романі, вжита без мети і потреби словесна декоративність, надумана образність. Наводячи приклади беззмістовних, заплутаних мовних зворотів з рицарських книжок, Сервантес запевняє, що «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього воскрес,, не розплутав би їх і не зрозумів» (ч. І, гл. 1). У багатьох епізодах роману різні персонажі чинять суд і розправу над рицарськими романами за нескінченні описи «потворних дурниць» та неправдоподібних, бездарних вигадок на зразок того, як «велетня заввишки, мов башта, шістнадцятирічний юнак розрізає мечем надвоє, ніби він з пряничного тіста» (ч. І, гл. 47). Священик вважає, що автора роману про Тиранта Білого за те, що він наплів стільки всіляких дурниць, «слід було б засудити на довічну каторгу».

«Дон Кіхот» завдав нищівного удару рицарському роману і покінчив з його популярністю.

Великий твір Сервантеса - не тільки літературна пародія. Іспанський письменник далеко відійшов від свого початкового завдання - висміяти рицарські романи. Він створив новий тип роману, який поклав початок розвитку епічного жанру реалістичного роману в європейських літературах. В. Г. Бєлінський, котрий багато уваги приділив теоретичному осмисленню «Дон Кіхота», зокрема, писав: «Великий витвір Сервантеса цілком гідний своєї і великої слави. «Дон Кіхотом» почалася нова ера І нашого найновішого мистецтва. Він завдав рішучого удару ідеальному напряму роману і повернув його до дійсності. Це зроблено Сервантесом не тільки сатиричним тоном його твору, а й високим художнім його достоїнством: усі особи його роману - особи конкретні й типові. Він більше живописав дійсність, ніж пародіював застарілу манеру писання романів».

Великим і плідним за своїми наслідками художнім відкриттям роман Сервантеса вважав також І. Я. Франко: «Була це не тільки пародія рицарського роману, не тільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу, а поряд з ним і перший роман, в якому автор спробував глибше зондувати характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати також і його симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його [299] потреби і прагнення. Одним словом, у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір...»(1). У цій характеристиці Івана Франка перелічено майже всі особливості «Дон Кіхота» як першого реалістичного роману нового часу.

Безумовно, Сервантес опирався на досвід тогочасної літератури. Риси рицарського, пасторального та шахрайського романів використані в «Дон Кіхоті», але тією мірою, яка необхідна для створення якісно нового художнього явища.

Сервантес «повалив узурпаторську владу фантазії» (А. Нексе) і звернувся до реальної дійсності. Він відмовився від традиційних сюжетів тогочасної повістевої прози, готових фабул, легендарних та казкових персонажів і поклав початок новому типу сюжетики. Звернення до безпосереднього зображення дійсності відкривало широкий простір уяві автора, вело до освоєння літературою нових сторін реального світу, недоступних творам, побудованим на легенді чи міфі. В «Дон Kixoтi» зображено іспанську соціальну дійсність ХVІ - початку XVІІ ст., тобто періоду глибокої кризи, зумовленої політикою іспанського абсолютизму. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають по Іспанії епохи Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й комедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і лакеями, відставними солдатами й каторжниками. В романі 669 персонажів - здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і постоялих дворів. Уперше широким потоком в воман влилося, народне життя, постала цілісна картина суспільства, зображена в дусі засудження перешкод, що стоять на шляху до торжества ідеалів людяності й справедливості.

На цьому фоні національного життя височать дві постаті: бідного ідальго, що уявив себе мандрівним рицарем, захисником скривджених та пригнічених, та убогого селянина, котрий погодився стати його зброєносцем. Це новаторські образи, які знаменували зародження нового методу правдивого зображення людини і реального світу. Дон Кіхот і Санчо Панса - це і широкі узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю: вони - «особи конкретні й типові» (В. Г. Бєлінський). [300]

Особливо багатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжного рицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, «майно якого становлять фамільний спис, древній щит, худа шкапа і хорт» (ч. І, гл. 1), і мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї. Велике місце в романі займають судження й промови Дон Кіхота, в яких проявляються його енциклопедичні зання, високий інтелект і розуміння життя. Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі відмираючого рицарського ідеалу. Герой осмислив цей ідеал по-своєму: «Я доблесний Дон Кіхот Ламанчський, заступник ображених і гноблених...» (ч. І, гл. 4); «Мій образ дій полягає в тому, що я мандрую по світу, випрямляючи кривду і заступаючись за скривджених» (ч. І, гл. 19); «Я... дав клятву захищати скривджених і утискуваних власть імущими» (ч. І, гл. 22). Ідеал рицаря, як його розуміє герой твору, дуже близький до ренесансного ідеалу всебічно розвиненої людини. У розмові з ідальго доном Дієго Дон Кіхот відзначає, що рицар має бути людиною всесторонніх знань і його наука повинна включати «в себе всі або майже всі науки», а щодо етики, то «йому треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у праці, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником І істини, хоч би це коштувало йому життя» (ч. II, гл. 18).

Ідейні переконання Дон Кіхота є системою гуманістичних думок. Каторжників він звільняє з таких міркувань: «Перетворювати на рабів тих, кого господь і природа створили вільними, здається мені вкрай жорстоким» (ч. І, гл. 22). Цінність людини, за поняттями Дон Кіхота, визначається зовсім не становою приналежністю: «Не думайте, сеньйоре, що під черню я розумію тільки людей простих, людей низького звання,- всякий неук, чи то сеньйор, чи князь, може і повинен бути зарахований до черні» (ч. II, гл. 16). Покинувши замок герцога, Дон Кіхот проголошує слова, які виражають одну з провідних гуманістичних ідей усієї творчості Сервантеса: «Воля, Санчо, є одна з найдорожчих щедрот, які небо виливає на людей, з нею не можуть зрівнятися ніякі скарби: ні ті, що криються в надрах землі, ні ті, що заховані на дні морському. Заради волі, так само, як і заради честі, можна і треба рискувати життям і, навпаки, неволя є найбільше з [301] усіх нещасть, які тільки можуть скоїтися з людиною» (ч. II, гл. 58).

На гуманістичних ідеях грунтуються і ті мудрі поради, або заповіді, що їх Дон Кіхот дає Санчо Пансі, коли той стає губернатором Баратарії. «Пам'ятай, Санчо: коли ти ступиш на шлях доброчесності і старатимешся робити добрі справи, то тобі не доведеться заздрити справам князів і сеньйорів, бо кров успадковується, а доброчесність набувається, і вона має цінність самостійну, на відміну від крові, яка такої цінності не має». «Нехай сльози бідняка викличуть у тобі при однаково сильному почутті справедливості більше співчуття, ніж скарби багача». Дон Кіхот навчає Санчо, що законність повинна цілковито основуватись на розкритті істини: «Ні в якому разі не керуйся законом особистої сваволі: цей закон надто поширений серед неуків, які видають себе за розумників». «Всіляко старайся виявити істину, хоч би що тобі обіцяв чи підносив багач і хоч би як благав чи ридав бідняк» (ч. II, гл. 42).

Усі ці поняття Дон Кіхота несумісні з реальною дійсністю, вона суперечить ідеалам мандрівного рицаря, і він сам це добре усвідомлює. В знаменитій промові перед козопасами про золотий вік Дон Кіхот розмірковує про ті далекі «блаженні часи», коли люди «не знали двох слів: твоє і моє», коли всюди панували дружба, спокій і злагода, простота, і чистота звичаїв, і протиставляє цьому золотому віку той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої сваволі. Для захисту скривджених, стверджує Дон Кіхот, і створене мандрівне рицарство. Тому він не тільки кидається із списом на вітряки і відвойовує у цирульника мідний таз, уявивши його шоломом чарівника Мамбріна, а й заступається за Андреса, протидіє беззаконню при дворі герцога, на весіллі Камачо захищає бідняка Басіліо і допомагає закоханим. На знущання й образи при дворі герцога він відповідає з великою гідністю і свідомістю цінності свого напряму думок і своїх вчинків. «Одні простують по широкому полю надутого честолюбства, інші йдуть шляхом низької і рабської догідливості, треті - дорогою лукавого лицемірства, четверті - стежкою істинної віри, а я, ведений своєю зіркою, йду вузькою стежкою мандрівного рицарства, заради якого я знехтував житейськими благами, але не честю. Я заступався за принижених, випрямляв кривду, [302] карав зухвальство, перемагав велетнів і топтав чудовиська....Я незмінно прагну до благих цілей, а саме: всім робити добро і нікому не робити зла. Судіть же тепер, ваші вельможності, високородні герцог і герцогиня, чи можна обзивати дурнем того, хто так думає, так чинить і так говорить» (ч. І, гл. 32). Такий Дон Кіхот - це вже мудрий безумець і постать героїчна. Ще виразніше його велич проявляється в притаманній йому моральній довершеності і величезній духовній силі. Сам бідняк, він вражає безкорисливістю і щедрістю; кволий і немічний, він подає приклад безстрашності й героїзму. Герой Сервантеса є втіленням нездоланної віри й невичерпної енергії. негаснучого ентузіазму і стійкості. «Чаклуни Можуть прирікати мене на невдачі, але зломити мою впертість і мужність вони не владні», - говорить сам Дон Кіхот.

Своїми людськими достоїнствами і своїми ідеалами Дон Кіхот стоїть вище жорстокої дійсності. Такий герой близький самому Сервантесу і відбиває багато з його власних переконань. Водночас великий письменник показує, що героїзм його улюбленого героя недоречний, що вся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у своїх наївних спробах жити згідно з своїми ідеалами в світі, де панує ворожа їм мораль. За глибоким визначенням В. Г. Бєлінського, Сервантес змалював свого героя людиною «з палкою уявою, люблячою душею, благородним серцем, навіть з сильною волею і розумом, але без розсудливості і такту дійсності». Саме за силкування нерозсудливого героя переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицарського роману, письменник безжалісно, до кінця висміює і засуджує його. Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свій ідеал.

В образі Дон Кіхота органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетики Сервантеса-реаліста у зображенні людського характеру.

Слід ураховувати й еволюцію образу Дон Кіхота в романі: у першій частині у ньому переважають пародійні риси «книжного рицаря», а в другій частині характер ускладнюється, на перший план висувається зображення несумісності гуманістичних ідеалів героя і оточуючої його дійсності - У розвитку головного образу роману відбилася творча еволюція самого Сервантеса: за роки праці над «Дон Кіхотом» реалізм його поглиблювався, і в другій частині роману письменник досяг повної творчої зрілості.

Сервантес надав величезного узагальнення образу Дон Кіхота і виповнив його загальнолюдським змістом. Певні риси, притаманні герою, проявляються в поведінці багатьох людей, тому його ім'я стало загальним. Дон Кіхотом почали називати благородну, але наївну людину, яка самовіддано й непохитно відстоює нездійсненну мету; а також безгрунтовного мрійника, смішного в своїй неспроможності розібратися в складності життя і в безсиллі виправити його. Саме в такому розумінні цей термін широко використовували в своїх працях К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін, які досить часто зверталися до образів Сервантеса для ілюстрації своїх думок.

Другим героєм Сервантеса, дуже важливим для розкриття загального задуму роману, є Санчо Панса. Спочатку він служить тільки пародійним завданням роману, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого кастільського землероба, сповнений глибокого соціального і етичного смислу.

Санчо Панса - лукаво простодушний, хазяйновитий і практичний, він дбає насамперед про себе, у всьому шукає зиску і мріє про багатство. Живе він у злиднях, уже зазнав немало лиха й утисків, тому його дуже легко спокусити на будь-яку авантюру заради досягнення матеріального благополуччя. Він покидає свою оселю і супроводжує Дон Кіхота у його походах, сподіваючись дістати в нагороду губернаторство. Надія Санчо грунтується на його глибокій вірі у свою людську гідність. «Я хоч і бідняк, але християнин чистокровний і нікому нічого не винен. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, а все ж від людини залежить, значить, коли я людина, то можу стати папою, а не лише губернатором острова» (ч. І, гл. 47).

Багатьма рисами свого характеру Санчо - цілковита протилежність Дон Кіхоту. Разом з тим внутрішньо вони подібні: обидва герої, правда, кожен по-своєму, добрі й людяні, обоє незадоволені дійсністю і обом їм вистачає енергії та живої уяви, щоб відправитись на пошуки кращої дійсності.

Між Санчо Панса і Дон Кіхотом встановлюється взаєморозуміння, вони помітно впливають один на одного. Краще пізнавши Дон Кіхота, його благородство [304] й великодушність, Санчо поступово втрачає корисливість та прозаїзм, все частіше його вчинками керує не жадоба до наживи, а любов до справедливості, і тоді у всій повноті починають проявлятися природні здібності і народна мудрість Санчо. Він єдиний з усіх персонажів роману по-справжньому розуміє Дон Кіхота_ і бачить за його безумством істинний героїзм, доброту, великодушність і глибокий розум - риси, які імпонують йому. «Він не божевільний, а завзятий»,- заперечує Санчо, коли один ідальго назвав Дон Кіхота божевільним. У розмові зі зброєносцем Рицаря Лісу Санчо говорить про Дон Кіхота: «...В мого хитрості от настільки немає, душа в нього нарозпашку, він нікому не здатний заподіяти зло, він робить тільки добро, лукавства цього самого в ньому ні на волосину немає, кожна дитина запевнить його, що зараз ніч, хоч би це було опівдні, і от за цю простодушність я й люблю його більше, як життя, і, незважаючи ні на які його дурощі, при всьому бажанні не можу від нього піти» (ч. II, гл. 13).

Найважливіше, що об'єднує героїв,- це те, що обоє вони протистоять несправедливому ладу дворянсько-католицької Іспанії. Зауваження і міркування Санно, його численні приказки часто містять сатиру на іспанську знать, її паразитизм і бездіяльність. Він розуміє, що високий чин ще не свідчить про гідність людини: «Надивився я на цих самих губернаторів, по-моєму, вони мені не годні у слід ступити, а все-таки їх величають ваше превосходительство, і їдять вони на сріблі» (ч. II, гл. 3). Вступаючи на пост губернатора, Санчо залишає при собі осла: «Я сам не раз бачив, як посилали ослів управляти, так що коли я візьму з собою свого, то нікого цим не здивую» (ч. І, гл. 33). При цьому він поспішає повідомити своїй дружині Тересі: «Через кілька днів я вирушаю губернаторствувати з величезним бажанням загребти грошей,- мені говорили, що всі заново призначені правителі виїжджають з таким же точно бажанням» (ч. II, гл. 36).

У всій історії з губернаторством особливо виразно виявляється розум Санчо, його моральне здоров'я. Про способи свого правління він говорить: «Щодо того, щоб керувати по-хорошому, мене просити не треба, душа в мене добра, і бідняків я жалію, а хто сам місить та пече, у тих окрайців не крадуть, і, бог свідок, при мені ніхто карти не пересмикне, я старий горобець: мене на полові не проведеш, я знаю, коли треба бути на сторожі, і в грязь лицем [305] не вдарю, бо я знаю, де собаку зарито, і кажу я все це до того, що для добрих людей я на коржик розіб'юся, а для поганих от бог, а от поріг» (ч. II, ГЛ. 33). Для Санчо не властиве сліпе схиляння перед формальними приписами закону, він розглядає справи тверезо, вникаючи у їхню сутність.

Санчо не може примиритися з засиллям феодалів-нероб: «Мені здається, що на вашому острові «донів» куди більше, ніж каміння, ну та гаразд, господь мене розуміє, і якщо тільки мені вдасться погубернаторствувати хоч кілька днів, я всіх цих донів повиводжу: коли їх тут така безліч, то вони вже, певно, набридли всім більше, ніж комарі» (ч. II, гл. 45). Усвідомлює Санчо і шкідливість існування у державі паразитуючого люду: «Я хочу очистити острів від усякої погані - від волоцюг, ледарів і шалапутів. Треба вам знати, друзі мої, що гулящий люд у державі - це все одно, що трутні у вулику, які пожирають мед, зібраний бджолами-робітницями» (ч. II, гл. 49).

Гра в губернаторство селянина, придумана в герцогському замку для розваги, обернулася несподівано для всіх серйозною справою. Домоправитель герцога, який стежив за діяльністю Санчо-губернатора, змушений був визнати: «...Така неграмотна людина, як ви, ваша милість... і раптом говорите стільки напутливих і повчальних речей,- ні ті, хто нас сюди послав, ні ми самі ніяк не могли від вас чекати такої розсудливості. Кожний день приносить нам що-небудь нове: починається справа жартом - кінчається серйозно, хотів когось обдурити - дивись сам у дурнях залишився» (ч. II, гл. 49). Діяльність Санчо в ролі губернатора об'єктивно викриває існуючі в країні порядки. Остаточний присуд їм Санчо проголошує і в останній своїй промові. Він покидає посаду губернатора з глибоким усвідомленням того, що гідність і честь стоять незрівнянно вище за багатство: «Дайте дорогу, добродії мої, і дозвольте мені повернутися до колишньої моєї волі, дозвольте мені повернутися до колишнього мого життя, щоб я міг устати з нинішньої моєї домовини... Зоставайтеся з богом, ваші милості, і скажіть сеньйорові герцогу, що голяком я народився, голяком весь свій вік прожити ухитрився: я хочу сказати, що вступив я на посаду губернатора без шеляга в кишені і без шеляга з неї йду - протилежно тому, як звичайно виїжджають з острова губернатори...» (ч. II, гл. 53).

Змалювання Санчо Панси як типового представника [306] народу, як втілення його мудрості й моральної повноцінності досягається також тим, що Сервантес робить свого героя носієм народної мовної традиції. Прислів'я, примовки, казки, щедро введені в мову Санчо, становлять невіддільну рису його образу.

Широта і всебічне охоплення дійсності в «Дон Кіхоті», глибина його змісту зумовили й складність побудови твору, в якому переплітаються і чергуються різноманітні сюжетні плани. Характерним елементом сюжету є вставні новели. Це захоплюючі романтичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєю поведінкою протистоять здоровому розсуду і прозаїчності дійсності. В таких новелах ніби повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загалом підсилює ренесансне звучання роману. Але, як правильно помічено дослідниками, герої вставних новел не тільки подібні до Дон Кіхота, а й значно відрізняються від нього. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути корисним людям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. Все це різкіше відтіняє образ головного героя.

Привертає увагу і такий цікавий елемент сюжету «Дон Кіхота», як естетичні міркування автора і літературна полеміка. Сервантес включає в текст роману обгрунтування своїх творчих принципів, критикує рицарські романи, а глави 59-74 другої частини наповнює полемікою з Авельянедою з Тордесільяса, який у 1614 р. видав підроблене продовження першої частини роману Сервантеса під назвою «Друга частина хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського». Хто ховався під псевдонімом Авельянеди, встановити не вдалось.

Питання «Сервантес і Авельянеда» докладно розглядається в радянській критиці в працях К. М. Державша. Літературознавець доводить, що Авельянеда «не просто підробляв розповідь про пригоди безумного ламанчського героя, але й прагнув «розвінчати» його, пародійно обмежуючи задум Сервантеса натуралістичним емпіризмом, всіляко дискредитуючи всі позитивні моменти роману»; він позбавив образ Дон Кіхота високого рицарства і змалював його тільки як «безнадійного безумця», а живий реалістичний образ Санчо Панси звів до «банальної карикатури», в якій «підкреслено лише обжерливість, навмисне детально змальовані фізіологічні потреби і злобна жадоба до чужого добра».

Особливий гнів Сервантеса викликало те, що Авельянеда перетворив образи Дон Кіхота і Санчо Панси у плоскі карикатури, зробив їх примітивно однолінійними. Тому він так настійно підкреслював відмінність своїх образів від примітивів Авельянеди.

Полеміку з Авельянедою Сервантес закінчує гордим утвердженням свого новаторства і переваг свого твору: «Для мене одного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому судилося діяти, а мені - описувати; ми з ним становимо надзвичайно дружну пару - назло і на заздрість тому брехливому тордесільясському писаці, який насмілився (а можливо, насмілиться і в майбутньому) грубим своїм і погано загостреним страусовим пером описати подвиги доблесного мого рицаря, бо ця праця йому не під силу, і не його застиглого розуму це діло» (ч. II, гл. 74).

Естетичні міркування в «Дон Кіхоті» виражали переконання Сервантеса, що для створення «правдивої історії» є обов'язковим рішучий поворот до реальної дійсності, всебічне, безстрашно правдиве її зображення, «вірність міркування і зрілість думки».

Великий роман Сервантеса є глибоко народним. Це проявляється в широкому зображенні народного життя, відкритті в народному образі Санчо Панси величезних можливостей і його духовної близькості до благородних ідеалів Дон Кіхота, у викритті соціальної несправедливості, у пройнятості повагою і любов'ю до людини.

«Дон Кіхот» з його вільною сюжетною схемою пригод і подорожей героя поклав початок розвитку типу «роману великої дороги», який використовували в композиційному задумі творів великого епічного розмаху видатні романісти наступних часів - Філдінг і Смоллет, Діккенс і Гоголь.

15.Творчість В. Шекспіра – вершина драматургії Відродження. «Шекспірівське питання». Філософсько-етична проблематика трагедії В. Шекспіра. Шекспірівський театр як енциклопедія людських характерів та пристрастей.

Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість Вільяма Шекспіра (1564-1616). Спадщина геніального митця набула світового значення, опліднювала творчий розвиток народів світу усіх наступних століть, зберегла свою актуальність до нашого часу і ніщо не говорить про можливість втрати нею своєї притягальної сили в майбутньому.

Літературна спадщина Шекспіра складається з 37 п'єс, поем «Венера та Адоніс» і «Зганьблена Лукреція» та 154 сонетів. Уже в XX ст. на підставі незаперечних фактів учені встановили, що Шекспір брав участь у написанні п'єси «Томас Мор», яка була витвором групи письменників - сучасників драматурга. Не всі твори публікувались за життя письменника. Перша збірка, до якої входило 36 п'єс, була видана його друзями, акторами Джоном Хемінгом і Генрі Конделом тільки у 1623 р. Цю збірку з уваги на її формат (повний друкований аркуш) прийнято називати «фоліо».

Драматичні твори Шекспіра всіх періодів написані білим віршем, але використовується в них і проза. Чергування вірша і прози продумане, зумовлене як характером життєвого матеріалу, так і естетичними завданнями.

Шекспір у своїх творах правдиво змалював широку картину дійсності, в якій центральне місце завжди посідає людина. Він зображував її у стосунках з іншими людьми, розкривав її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття й думки, показував її високі й низькі вчинки. Персонажі його творів - люди вільні духом, з могутніми й величними пристрастями, що й надало героїчного звучання Шекспіровій драматургії.

Характери, створені Шекспіром, відзначаються величезною внутрішньою багатогранністю; в них поєднуються різні душевні якості, органічно зливаються контрасти й суперечності; герої ніколи не застигають в одному стані, вони живуть, розвиваються й змінюються. Кожний характер втілює загальне, типове і водночас є індивідуалізованою, неповторною особистістю.

Герої Шекспіра обдаровані яскравою поетичною уявою. Вони здатні поетично виражати те, що відбувається в їхній душі і в оточуючому світі. їхня мова дуже образна, експресивна, багата на метафори, звучить вона природно, бо відповідає характеру героя, його психологічному стану, вчинкам. Порівняння і метафори в мові героїв служать Шекспіру засобом індивідуалізації людських характерів. Дослідники визначили, що кожний персонаж Шекспіра має індивідуальну тематичну систему образів. Наприклад, у мові Гамлета, який усвідомив недугу свого часу, багато образів хвороби і розпаду, у Макбета домінує образ одягу з чужого плеча, у короля Ліра - образи звірів.

Творчість Шекспіра глибоко народна. Найрізноманітнішими формами вона пов'язана з усім суспільним життям країни. Великий драматург зображував дійсність з найпередовіших, демократичних позицій того часу, засвоївши найкращі елементи духовної культури великої доби Відродження. Через усю творчість [381] Шекспіра проходить ствердження гуманності. Він карає чи звеличує людину, виходячи лише з одного критерію,- відповідності її поведінки ідеалам людяності. Тому творчість Шекспіра співзвучна всім часам, вона завжди є і буде тим джерелом, яке живить прагнення людини до справедливості, краси, ідеалу.

Шекспір значною мірою спирався в своїй драматургії на традиції народної драми і народного театру, але не імітував їх, розвивав і підносив до рівня високого мистецтва та найвищих досягнень передової думки, виховуючи народну свідомість і народні естетичні смаки. Своєю поетичною мовою Шекспір багато завдячує народу, на чию живу мову та склад думки він орієнтувався у своїй творчості. Драматург широко використовував прислів'я, приказки, народні пісні і балади, властиві народній мові афористичні вирази. Але в контексті Шекспірових творів все це звучить не як фольклорне запозичення, а як органічна властивість його мови і стилю.

Винятково сильним був вплив Шекспіра на розвиток мистецтва і літератури різних країн протягом століть. Під знаком цього впливу у XVIII ст. в Німеччині формувалася реалістична естетика, створювалася Шіллером і Гете національна драма. В європейських літературах перших десятиліть XIX ст. геніальна драматургія Шекспіра була прапором цілого художнього напряму - романтизму. Видатні письменники критичного реалізму визнавали свою спорідненість з Шекспіром і називали його своїм учителем. Шекспірівське начало є у Кітса і Вальтера Скотта, Пушкіна і Достоєвського, Стендаля і Бальзака. Безсмертна спадщина Шекспіра продовжує жити і в світовій літературі XX ст.

Творчість Шекспіра залишила помітний слід в українській літературі. Майже кожний видатний український письменник висловлював своє захоплення Шекспіром, зазнав його впливу в тій чи іншій формі. В українській літературі існує багато творів на Шекспірові мотиви, часто трапляються шекспірівські ремінісценції у Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського та ін.

Переклади творів англійського драматурга відіграли помітну роль у XIX ст. в розвитку української літературної мови. Багато українських письменників зверталися до перекладу Шекспірових творів: М. Старицький, Ю. Федькович, П. Мирний, П. Куліш, Л. Українка, І. Франко, М. Кропивницький, М. Драгоманов. Основоположником наукового шекспірознавства на Україні був Іван Франко.

У радянській українській літературі високохудожні переклади творів Шекспіра створили М. Рильський, Б. Тен, М. Бажан, В. Мисик, Д. Паламарчук та ін.

Трагедії і комедії великого драматурга широко входять до репертуару радянського театру. Великим успіхом у радянських глядачів користуються вистави комедій «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно», «Комедія помилок», «Приборкання непокірної», «Віндзорські витівниці», трагедій - «Гам-лет», «Король Лір», «Отелло», «Макбет», «Ромео і Джульєтта», «Антоній і Клеопатра», хроніки «Річард III». Всесвітнє визнання здобули балет «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф'єва, екранізація «Гамлета» і «Короля Ліра» Г. Козінцева. Радянська театральна інтерпретація Шекспіра загалом становить одну з найяскравіших сторінок світової шекспіріани.

«Шекспірівське питання» — питання, яке виникло внаслідок недостатності фактів з біографії В. Шекспіра. Це наштовхнуло деяких дослідників на думку, що Шекспіра як реальної особи взагалі не існувало, а всі його п’єси були створені різними авторами. Серед них називали імена філософа Ф. Бекона, лорда Ретленда, лорда Дарбі, лорда Оксфорда і навіть мореплавця В. Ролея. Свої міркування вчені-дослідники намагалися відстоювати за допомогою аргументації, не позбавленої деякої переконливості. Вони посилалися на те, що син простого торговця і чинбаря не міг так добре знати деталі придворного життя і світського етикету, які він відтворював у своїх п’єсах. Виходячи з відомого факту про те, що Шекспір здобув лише початкову освіту, вчені дивувалися, яким чином і коли він зміг так ґрунтовно вивчити стародавню історію та античну літературу, звідки йому були відомі твори зарубіжних авторів, не перекладені в той час англійською мовою. У дослідників викликав подив і той факт, що Шекспір, який ніколи не залишав Англії, добре розумівся на морській справі, оснащенні кораблів, навігаційних приладах, про що свідчать його п’єси. Водночас дослідники звернули увагу й на той факт, що поряд з вражаючими знаннями в його п’єсах є численні фактичні помилки та нісенітниці. Це свідчить про те, що В. Шекспір — один із найзагадковіших письменників світу. Незважаючи на наведені аргументи проти авторства Шекспіра, глибокий аналіз його творчості показує, що твори, які друкуються під іменем Вільяма Шекспіра, належать одному авторові.

Філософсько-етична проблематика трагедії Шекспіра "Гамлет"

І. "Гамлет" - одна з найголовніших "стривожених" трагедій. "Стривоженими" назвали п'єси, які з'явилися наприкінці XVІ століття на англійській сцені і які відбивали тривогу з приводу подій часу. П'єса найбільш повно відтворює кризу гуманістичної ідеології Ренесансу, оскільки відображає наступ нової нелюдської моралі, уособленням якої є король Клав-дій. Отже одна з головних проблем "Гамлета" - проблема моралі як на рівні особистості, так і на рівні держави.)

ІІ. Боротьба добра і зла - одна з вічних тем, характерних для "Гамлета". (Лінія боротьби між добром і злом пролягає не тільки через побутові стосунки героїв чи навіть міркування державного рівня. Ця боротьба точиться в кожному з героїв, і не завжди перемагає добро. Адже кожен обирає свій шлях. Полоній, наприклад, став прислужником зла. А його син Лаерт поборов зло в душі, бо його натура була шляхетна. Та й у серці Гамлета теж відбувається боротьба, суть якої багато в чому відображена в монолозі "Бути чи не бути?")

ІІІ....Людина - вінець творіння чи жалюгідний раб?

(На думку Гамлета, найвища хвала для людей - визнання їх достойними імені людського. Герой говорить про те, що людина має являти собою гармонійне поєднання різноманітних достоїнств, саме тому він, дбаючи про свій інтелектуальний розвиток, прагне фізичної довершеності, намагаючись бути першим у фехтуванні. Взірцем найкращих рис Гамлет вважає батька: "Він був людиною, людиною в усьому". І тому герой не прощає людської недовершеності, явних вад, у кому б вони не проявлялися. Людина має блискучі можливості, а значить, повинна їх реалізувати, інакше не має права зватися людиною.)

ІV. Протистояння людини та світу як філософсько-етична проблема п'єси. (Підносячи людську природу на небачену висоту, Гамлет не вважає світ довершеним. Він відчуває себе самотнім перед ворожим світом, де мораль знецінена, де на перше місце виходять міркування влади й грошей. І навіть знаючи, що не зможе змінити світ, Гамлет виступає на боротьбу з ним, визнаючи свою відповідальність за те, що коїться в світі, в державі. Він не ставиться з презирством до людей, але розуміє, що на ньому особлива місія.

Саме Гамлет з його безкомпромісним прагненням змінити світ на краще недвозначно говорить, що кожна людина має протистояти несправедливому світові, щоб зберегти себе й найважливіші цінності, без яких неможливе життя.)

V. Релігійність - невід'ємна риса ренесанського мислення.

(При всій свободі ренесанського мислення, не можна сказати, що релігійність для нього не мала значення. Навпаки. Релігійність мислення закладена в людині вихованням і способом мислення. Так Гамлет відмовляється вбити короля Клавдія в момент, коли той молиться, адже тоді король потрапить до раю. Гамлет страждає від того, шо батько його помер, не очищений від гріхів. І все ж поняття про Бога тісно переплітається у нього з ідеєю величі людини. Таке веління часу.)

Взята в цілому, творчість Шекспіра є виразом гуманістичних ідей у їх найвищою формі. Шекспір розкриває сутність людських характерів, причини і наслідки людських вчинків. Також він показує картину життя широко і всебічно.

Творчість Шекспіра відрізняється своєю масштабністю – надзвичайною широтою інтересів і розмахом думки. «У його п'єсах знайшло відображення велике розмаїття типів, положень, епох, народів, суспільного середовища. Франсуа Рене Шатобріан писав: «Шекспір охоплює життя цілком і суспільство загалом».

Шекспір є автором принаймні 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем і циклу з 154 сонетів.

Драматургічна спадщина Шекспіра дуже багата. Вона включає історичні драми, які ще називають хроніками, комедії, так звані високі трагедії та романтичні драми або трагікомедії. Драми Шекспіра є видатним досягненням доби Відродження справжніми шедеврами світової літератури.

Історичні хронічки Шекспіра – це прояв його зацікавлення державними проблемами передусім свого часу, спроба аналізу й осмислення минулого, історії, щоб взяти в історії уроки. В історичних хроніках поет змальовує образи реальних королів: одні з них свавільні й деспотичні тирани, злодії і вбивці, інші – віроломні й безсоромні честолюбці, що всіюють дорогу до трону трупами, ще інші – безвільні і занадто м’які і тому ввергають державу у біді. «Засуджуючи феодальну державу й королів, Шекспір проголошує гуманістичні ідеали, змальовує ідеальну державу та ідеального короля. Ідеальною державою Шекспіра є міцна і єдина монархія, на чолі якої має стояти ідеальний король – мудрий батько свого народу, який керується не примхами, а законами, справедливістю, який повинен втілювати собою волю і розум нації, бути патріотом, любити свій народ і захищати його».

Комедії Шекспіра вирізняються великою ренесансною життєрадісністю, веселістю, дотепністю і жвавістю дії. Світ комедій Шекспіра – світ прекрасний, казковий та реальний в водночас, у ньому живуть щасливі люди і добро завжди торжествує над злом, світ, у якому панують радощі й насолоди земного життя («Сон літньої ночі», «Два веронці», «Багато галасу даремно»).

Комедії Шекспіра сповнені великим гуманістичним багатством, вони пропагують нову людинолюбну мораль та глибокі гуманістичні думки: людина має право на щастя на землі й не повинна відрікатися від земних благ, віддаючи аскетичним ідеалам; людина створена Богом, щоб творити своє щастя земному житті, водночас збагачуючись духовно та ушляхетнюючись чеснотами; вона має право на кохані і повинна боротися за своє почуття, захищати його і своє щастя від усякого зла.

Людина створена для кохання, тому не можна порушувати закон природи й відмовлятися від радощів кохання, яке розкриває духовну красу людини, робить її життя повним і багатим («Дванадцята ніч»). Людина повинна бути гармонійно розвиненою; духовна і фізична краса, висока моральність невід’ємні одне від одного («Марні зусилля кохання»). Природа впливає на людину благотворно, вона забезпечує її внутрішню свободу, мудрість і простоту, природність поведінки й життя взагалі, вона захищає людину від підступу і жорстокості, гармонізує життя («Як вам це подобається»).

До жанру трагедії Вільям Шекспір звертався в усі три періоди творчості. Кожен із цих періодів своєрідно обумовлював характер створених у його рамках трагедій, оскільки змінювався погляд поета на світ і людей, його думки і почуття: Шекспір поступово приходив до трагічного усвідомлення недосконалості світу під впливом життя, соціально-політичних подій тогочасної англійської дійсності.

Тому з ім'ям Шекспіра пов'язане поняття «трагічного гуманізму»: усвідомлення трагедії особистості, вимушеної вступати в боротьбу із суспільством. Майже завжди ця боротьба приречена, але необхідна і неминуча. «Критичне ставлення до недосконалого суспільства пов'язано з його ставленням до часу, могутньої сили, яка, однак, не відповідає принципам світового порядку, за образним висловом драматурга в трагедії «Гамлет»: «Час вивихнув суглоб». Це прирікає на неминучу загибель більшість шекспірівських героїв, і навіть в комедіях зі щасливим кінцем герої проходять через суворі випробування».

Уже в оптимістичному періоді поет бачив жорстокості звичаїв і моралі старого світу феодалізму, але твердо вірив, що їх можна подолати силою добра, дружби кохання. Саме такою вірою сповнена його трагедія «Ромео і Джульєтта».

Далі у творчості поета відбувається трагічний перелом, він відмовляється від оптимістичної життєрадісності і під «впливом трагічного світогляду переходить до усвідомлення того, що добро ще не має сил у цьому світі, щоб перемогти всесильне і могутнє зло, що гуманістичним ідеалам ще не судилося здійснитися у цьому світі». Трагічно усвідомлюючи нездійсненність гуманістичних мрій в умовах тодішньої соціальної дійсності, поет звертається у творах до найважливіших, найболючіших проблем свого часу, щоб філософськи осмислити їх і розкрити їх загальнолюдське значення.

Трагічний період творчості Шекспіра – це період, коли поет пише найпрекрасніші трагедії. Предметом аналізу яких стають високі загальнолюдські і водночас англійські проблеми життя, високі почуття людини. Справжніми перлами трагедійної творчості Шекспіра стали «Гамлет», «Король Лір», «Отелло», «Макбет», «Антоній і Клеопатра». Це – трагічні гімни про людські страждання та пристрасті. Гострі суперечності розривають душу героїв, їхні помилки й недосконалості іноді гублять їх у гострому двобої зі злом; їхні характери, їх душевний світ поет використовує. щоб розкрити одвічні життєві та суспільні протиріччя, які призводять до людських трагедій, до загибелі прекрасних героїв.

У романтичному, останньому періоді творчості Шекспіра, що ще зберігав гуманістичну віру в людину і вболівав за неї в умовах тодішньої дійсності. «Закликаючи своїми трагедіями до боротьби зі злом, хоч яким би сильним воно не було, поет уже не має сил не розчаровуватися в жорстокій реальності і робить спробу втекти від неї у світ казки та фантазії, щоб зберегти найголовніше: віру в людину, в її призначення, в її вірність добру, в перемогу добра над злом, в майбутню долю людства». Драми цього періоду («Цимбелін». «Зимова казка», «Буря»). Через такий характер драми останнього періоду називають або «романтичними» або трагікомедія ми, оскільки дія в них закінчується щасливо.

Велич Шекспіра полягає в тому, що він зміг у своїх творах поставити питання, які хвилюють людей в усі часи, зробити ідеали Відродження близькими для нащадків і створити надзвичайно складні, різнобічні, психологічно глибокі образи. Усе це робить спадщину Шекспіра світовим скарбом. З плином часу твори Шекспіра не тільки не вмирали, але усе більше входили в культурний побут людства. У міру того як усе більше визнавалося значення Шекспіра, кожне покоління по-новому осмислювало для себе його твори, по-новому тлумачило їх. Усе більше розкривалися глибокі думки, закладені Шекспіром у його п'єси, усе ясніше ставала його художня майстерність.Уже через сто років після смерті він був визнаний класиком, а потім зведений у ранг найбільших письменників світу.

Його твори перекладені всіма цивілізованими мовами світу; його сонети декламують, вони стають словами романсів, пісень; його драматичні твори мають сценічне та кінематографічне втілення; його твори покладені в основу лібрето опер, музику до яких писали найвідоміші й найталановитіші композитори; шекспірівські образи надихали великих малярів, до видань його творів створено безліч ілюстрацій неповторними графіками;

Отже, як писав В. П. Шестаков, у Шекспіра ми знаходимо гуманістичну концепцію світу, близьке гуманістам розуміння таких цінностей, як гідність людини, неоплатонічну ідею кохання як універсальної сили, яка поєднує людину з природою. Він також поділяв оптимістичну віру гуманістів в те, що світ ґрунтується на законах гармонії, тому вірив у досконалість людської особистості і її безкраїх можливостей. Разом з тим Шекспір зобразив і обмеженість гуманістичного світогляду, падіння його ідеалу. Це дуже виразно зображено у його пізніх трагедіях, а особливо в трагедії «Гамлет принц Датський». Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський»