Класицизм як літературний напрям,його філософське та естетичне підґрунтя. Ідейно-художня своєрідність класицистичної трагедії. Творчість П. Корнеля та Ж. Расіна

Класицизм докорінно змінив вироблені ідеологією бароко ціннісні орієнтири суспільної поведінки людини. Світ принципово збагненний, а його позірні хаотичність і невпорядкованість — не більше ніж невміння або небажання людини скористатися можливостями свого розуму, цілком спроможного осягнути закони світобудови. Класицисти не протиставляли себе (принаймні, відкрито) авторитету церковної влади, але й не приховували, що покликання людини вони вбачають не у фанатичній вірі, а у твердій громадянській позиції, підпорядкованій передусім інтересам суспільства та держави. Кохання, дружба, родинні стосунки — усе це приносилось віднині в жертву патріотичному обов'язку. Якщо головною ідеологічною опорою бароко була релігія, то пріоритетними для класицистів стали інтереси та потреби світської влади, зокрема монархічної держави.

Мистецтво, на думку класицистів, повинно стояти на сторожі суспільних інтересів, формувати уявлення людей про те, яким має бути цей світ, змальовувати гідні наслідування приклади громадянської поведінки та суспільної моралі. Ідея служіння суспільству та державі, у свою чергу, виявилася співзвучною інтересам абсолютистської монархії, тому найшвидше класицизм розвинувся в європейських країнах із сильною королівською владою, як це було, зокрема, у Франції, де він став фактично естетичним виразом державної політики, мав офіційну підтримку з боку короля та його оточення. Однак літературу класицизму не слід зводити лише до ідеї уславлення монархії та стверджуваного нею порядку. У творах письменників-класицистів насамперед відбились інтереси «середніх» прошарків суспільства, процес зростання їх самосвідомості внаслідок національного згуртування держави та зміцнення її позицій на міжнародній арені.

Європейський класицизм. Пріоритетний розвиток теорія та практика класицизму дістали у французькій літературі другої половини XVII ст. Вже в 1635 р. з ініціативи кардинала Рішельє було засновано Французьку академію, яка уклала словник французької мови, активно утверджувала естетику класицизму.

Головними представниками нової естетики були філософія Рене Декарта і драматургія П'єра Корнеля. Особливо яскраво французький класицизм виявив себе в драматургії, хоча загальноєвропейську популярність здобули і прозові жанри французького класицизму, наприклад казки Шарля Пер-ро та байки Жана де Лафонтена.

Під впливом французької літератури класицизм поширився і в інших країнах Західної Європи, проте в них його вияв не був таким яскравим, оскільки позиції абсолютистської монархії були там слабкими.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. виникає класицизм і в українській літературі, де він був представлений іменами Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Павла Білецького-Носенка, Григорія Квітки-Основ'яненка.

Потужно заявив про себе класицизм і в російській літературі XVIII ст. В Росії він, подібно французькому, спирався на міцні позиції монархічної царської влади. Відомі представники російського класицизму — Василій Тредіаковський, Михайло Ломо-носов, Гаврило Державін, Денис Фонвізін.

Художнє підґрунтя. Якщо ідеологічні засади класицизму були похідними від настанов сучасної йому раціоналістичної філософії, то в ролі художнього підґрунтя класицизм визнав за найвищий, «класичний» взірець художньої творчості античне мистецтво, античну літературу. З античності класицисти доволі часто брали й теми та сюжети своїх творів, інтерпретуючи їх в дусі сучасної їм історичної епохи. Відповідно до вимог раціоналізму художній твір класицисти сприймали як реальність, створену за законами розуму, а отже, чітко продуману і логічно впорядковану, особливо в композиції та сюжетній послідовності зображуваної дії, прозору та зрозумілу для читача. Одним з найважливіших законів класицизму, запозичених з античної естетики, проголошувався закон художньої правдоподібності, який, проте, не зводився до простого копіювання дійсності.

Навпаки, відображаючи реалії життя, митець мав уникати всього випадкового, несуттєвого, зайвого і відбирати з життєвої картини лише ті факти, що схоплюють її суть, перетворюючи хаос життєвих вражень в упорядковану і закінчену художню картину, з якої випливає певний ідейний та повчальний сенс. Виховній ролі мистецтва класицисти надавали виняткового значення, але вважали, що мистецтво повинно виховувати не у формі прямого, відвертого повчання (як «мораль» у байці), а приховано — тією естетичною насолодою, яку отримує читач від твору. «Обов'язок комедії, — стверджував Мольєр, — полягає в тому, щоб виправляти людей, розважаючи їх».

Основні правила класицизму. Принципи естетики і поетики класицизму були найчіткіше сформульовані й закріплені в знаменитому віршованому трактаті французького поета Ніколи Буало «Мистецтво поетичне» (1674), який залишався майже півтора століття неперевершеним теоретичним взірцем для всіх послідовників класицистичного напряму.

Основним естетичним критерієм літератури класицизму було визнано її раціоналістичність, відповідність формально-логічним вимогам розуму і здорового глузду.

Класицизм — це мистецтво раціональних правил за встановленими зразками.

Теорія класицизму намагалася звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й літературного твору і жорстко визначала ієрархію жанрів.

Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів, полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль, відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів.

У цілому жанрова система класицизму орієнтувалася на античну літературу і ставила за мету її відродження. Основні жанри літератури класицизму — трагедія, героїчна поема, ода. Трагедія стала своєрідною царицею жанрової системи класицизму.

Персонажі класицистичних драм чітко поділялися на позитивних і негативних, при цьому в характері героя, як правило, акцентувалася якась одна, позитивна або негативна, риса (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо). Тому образи класицистичних героїв, на відміну, наприклад, від персонажів Шекспіра, вирізняються абстрактністю й універсальністю, втілюють лише загальні, а не індивідуальні риси.

Трагедія — це драматичний твір, в основу сюжету якого покладений особливо гострий конфлікт між прагненнями людини та неможливістю їх втілення в реальності. Основна форма конфлікту класицистичної драми — це конфлікт між особистими почуттями людини та її громадянським обов'язком. Саме для жанру трагедії теорією класицизму були розроблені жорсткі вимоги, які чітко диктували правила її художньої побудови. Основу цих вимог становив так званий закон трьох єдностей: єдності місця, єдності часу і єдності дії. Це означало, що всі події п'єси мають відбуватися в одному місці, упродовж однієї доби і зосереджуватися навколо головного героя в одній сюжетній лінії. Головну сюжетну лінію не можна було ускладнювати паралельними діями та епізодами. Інтрига, покладена в основу сюжету, повинна була починатися відразу, стрімко розгортатися і логічно завершуватись.

Класицистична драма, як правило, складалася з п'яти дій, кожна з яких чітко виконувала відведену їй у сюжеті функцію: перша дія — сюжетна зав'язка; друга дія інформувала про ті конфліктні обставини, навколо яких був зав'язаний сюжет драми; третя — максимально загострювала та ускладнювала конфлікт з тим, щоб довести його до кульмінаційної межі у четвертій дії і в той або інший спосіб розв'язати його в останній, п'ятій дії. Кожна дія ділилася на кілька (до шести-восьми) яв, у межах кожної з яких певним чином деталізувалася та чи інша сюжетна ситуація, а склад одночасно задіяних у ній героїв до кінця яви не змінювався. Поява на сцені нових героїв означала закінчення попередньої і початок нової сюжетної яви. Пригадайте, що іспанська драма, на відміну від французької, ділилася не на 5, а на 3 частини — хорнади (буквально — день, денний цикл), дія кожної з яких не перевищувала доби, що в сумі давало три доби (зав'язка, розвиток дії, розв'язка), а із законів єдності іспанські драматурги дотримувались лише єдності дії.

Расін представляє новий у порівнянні з Корнелем етап у розвитку трагедії французького класицизму. Більш того, останній період у діяльності Корнеля перетворився в завзяте єдиноборство з молодшим сучасником. Цим обумовлено (при наявності окремих і багато в чому принципово важливих рис наступності) істотне розходження у творчому вигляді обох драматургів.

Якщо Корнель у могутнім, монолітним, овіяним духом героїки і пронизаних пафосом запеклої політичної боротьби образах відтворював у першу чергу зіткнення, що супроводжували процес зміцнення єдиної національної держави, то твори Расіна були насичені вже іншими життєвими враженнями. Художнє світовідчування Расіна формувалося в умовах, коли політичний опір феодальної аристократії був подавлений і вона перетворилася в покірну волі монарха, позбавлену творчих життєвих цілей придворну знать. У трагедіях Расіна на перший план висуваються образи людей, що розбещуються владою, охоплених полум'ям неприборканих пристрастей, людей коливних, що метаються. У драматургії поета домінує не стільки політичний, скільки моральний критерій. Драматургія Расіна зберігає внутрішню наступність з духовними традиціями епохи Відродження, і разом з тим Генріх Гейне мав підстави писати: “Расін був першим новим поетом... У ньому середньовічний світогляд остаточно порушено... Він став органом нового суспільства...”.

У порівнянні з Корнелем, що волів створювати характери цільні і сформовані, Расіна, майстра психологічного аналізу, більше захоплювала динаміка внутрішнього життя людини.

Лабрюйєр, один із кращих письменників Франції другої половини ХVІІ століття, указав на ті риси, що відрізняють двох найбільших драматургів його батьківщини. Він писав: “Корнель нас підкоряє своїм характерам, своїм ідеям, Расін ріднить їх з нашими. Той малює людей такими, якими вони повинні бути, цей – такими, такими які вони є. У першому більш того, що захоплює, чому потрібно наслідувати, у другому більш того, що бачиш в інших, що відчуваєш у собі самому.” Далі автор помітив “ Один піднімає, дивує, панує, учить; інший подобається, хвилює, торкає, проникає в тебе. Усе, що є в розумі найбільш прекрасного, найбільш шляхетного, найбільш піднесеного – це область першого, усе, що є в пристрасті найбільш ніжного, найбільш тонкого, - область іншого. У того виречення, правила, наставляння; у цьому – смак і почуття.” Лабрюйєр указує: “Корнель більш зайнятий думкою, п'єси Расіна потрясають, хвилюють. Корнель повчальний. Расін людяний: здається, що один наслідує Софоклу, другий більш зобов'язаний Еврипіду”