Е.По як засновник жанру детективу у світовій літературі

Історія детективної літератури XIX століття розвивалася від романтизму до реалізму. В романтичній детективній новелі присутня тенденція представляти злочин у піднесеному дусі, мало не з демонічним забарвленням. У такому стилі писав німецький письменник і талановитий композитор Ернст Теодор Вільгельм Гофман.

Та поєднати романтизм із реалізмом зумів лише Едгар Аллан По, який захоплювався як готичним романом, так і творчістю Гофмана. Саме його твори започаткували новий літературний жанр — детективне оповідання. Елемент викриття був присутнім у творах Гофмана, але основним складником він став саме в новому жанрі, тоді як опису осіб і місця було відведено другорядну роль.

Перші загальні та сталі ознаки жанр детективу почав набувати ще з 30-х років ХІХ століття. Процес становлення відбувся дякуючи достатньо відомому на той час авантюристу, а у минулому злочинцю і таємному поліцейському інформаторові, Француа Єжену Відоку

Детектив (від англійської to detect – розкривати) – це вид художньої літератури, жанр, приналежність до якого визначається за сюжетно-тематичним принципом: як правило в його основі – зображення процесу розкриття злочину. Батьківщиною детективу є не Англія, а Америка. Детектив, ознаки якого були вперше встановлені Едгаром Алланом По, називається класичним. Класичний детектив являє собою задачу з трьома невідомими – це пошук відповіді на запитання: хто вчинив злочин, як його було здійснено і навіщо? Детективна історія здебільшого починається з констатації злочину, а далі відновлюється картина минулого з допомогою чіткої логіки, коли різні конкретні предмети, обставини, поєднуючись разом, складають загальну картину. Крім незрівнянних нишпорок, у детективній літературі обов’язково присутній і злочинець.

Починаючи з XIX століття кримінальна література кар­динально змінюється. Читача починають більше цікавити не приклади гріхопадіння, справедливої кари й каяття, як це було у добу середньовіччя, а сама форма злочину і процес його розкриття [16;9].

Едгар Аллан По в свої новелах утвердив десять заповідей для майбутніх служителів жанру:

1. Стрижень розповіді - розкриття таємних обставин, за яких скоєно злочин (не обов'язково вбивство).

2. Відгадкою таємниці займається нишпорка-любитель, якому прита­манна раціональна логіка. Біля героя є оповідач, який змальовує здібності героя.

3. Таємниця злочину має свої умови розкриття. Вони повинні бути відомі читачеві. І детектив, і читач повинні знати однакові факти.

4. Блискучий аналітик-детектив з презирством ставиться до поліцей­ських, які не можуть зробити єдино вірний висновок.

5. Умови розкриття таємниці обго­ворюються між героєм і оповідачем наодинці.

6. Початком слідства часто-густо є несправедливе обвинувачення.

7. Розкриття таємниці повинно здивувати.

8. Ситуація повинна бути такою, що надзвичайно таємне має дуже просте пояснення.

9. Іноді застосовується інсценізація події, щоб примусити злочинця роз­крити себе.

10. Кінцеве пояснення, за звичай, відбувається в кабінеті детектива і нагадує лекцію, яку читає вчитель не дуже кмітливому учню.

Найвідоміші детективи По – «Золотий жук», «Вбивство на вулиці Морг», «Таємниці Марі Роже», «Падіння дому Ашерів».

 

16. Основні цикли новел Е.По та їх характеристика. Аналіз новели (за вибором)

Налічується три основні цикли новел Едгара По:

1. Жахливі (готичні) «Поховані живцем», «Чорний кіт», «Вбивство на вулиці морг»

2. Пригодницькі, фантастичні, «Незвичайні пригоди Ганса Пфааля». Математика виховувала у По схильність до абстрактного і логічного мислення. Він цікавився астрономією, теорією виникнення космосу. У нього самого було інтуїтивне передбачення майбутнього, наприклад у роботі «Розмова Іра і Харміони». У цій роботі письменник змалював страшну картину загибелі світу від зіткнення з величезною кометою. Цей опис досить нагадує вибух атомної бомби. У своїх роботах По досить часто описував космічні кораблі і польоти у них «Незвичайна історія Ганса Пфааля», «Історія з повітряною кулею».

3. Логічні детективи. «Вбивство на вулиці морг». До логічних оповідань відносяться детективи «Золотий жук, «»Таємниця Марії Роже».

,,Вбивство на вулиці Морг ” є класичним детективом, адже саме цей твір - втілення жанру в художню форму. Тут присутнє і вбивство і загадкові обставини. Читачу відомі всі обставини злочину, а відгадкою таємниці займається нишпорка любитель, якому притаманна раціональна логіка. Також біля героя є оповідач, що змальовує його надзвичайні здібності. Новели,, Вбивство на вулиці Морг ” та,,Золотий жук ” пронизує віра у всеперемагаючу силу розуму, в здатність людини до аналітичного пізнання світу. Головним героєм твору,, Вбивство на вулиці Морг ” є Огюст Дюпен. Нишпорка – любитель шевальє Огюст Дюпен демонструє нам силу свого аналітичного мислення, тобто мистецтво дедукції, коли від факту йдуть до причин і індукції, коли по слідству визначають факт – вихідну позицію.

Останнім та найважливішим етапом у будь-якому детективному творі є його розв’язка. Кінцеве пояснення, за звичай відбувається в кабінеті детектива і нагадує лекцію, яку читає вчитель не дуже кмітливому учню. Першою повістю є,,Вбивство на вулиці Морг ”, де Дюпен розкриває оповідачу всі таємниці вбивства у своєму домі. Протягом розповіді він ставить логічні питання, що виводять оповідача самого на шлях вірного розслідування, але не до його розв’язки:,, Звернімося тепер до іншого свідчення про нечувану силу. На каміні знайшли дуже грубі пасма сивих жіночих кіс, видертих з корінням. Тобі відомо, як важко видерти з корінням навіть двадцять чи тридцять волосин укупі…Якщо тепер, на додачу до цього всього, ти як слід поміркуєш про жахливий безлад у кімнаті, який треба поєднати з дивовижною спритністю, надлюдською силою й звірячою жорстокістю вбивці, з відсутністю мотиву злочину, з голосом, що говорить казна-якою мовою, що й не можна зрозуміти і навіть розрізнити жодного слова, то якого висновку ми дійдемо? Яке враження це справило на твою уяву? Але кульмінація всього оповідання завжди є неочікуваною. Саме у ній зловмисник стає відомим.

 

17. Загальна характеристика романтизму в Росії (зіставити із західноєвропейським)

Значимість XIX століття для розвитку російської культури обумовлена процесами, які зумовлюють характер умонастрої Росії і його основних протиріч. До таких процесів слід віднести становлення російської національної самосвідомості, складання нації, відображення цих процесів і громадської думки XIX століття.

Якщо для Західної Європи XIX століття - століття розвитку капіталістичного суспільства, повного краху абсолютистських монархій, знищення станового поділу суспільства, то для Росії це час створення умов для знищення феодальних відносин. В.Г. Бєлінський бачить у Росії країну, «де люди торгують людьми, не маючи й того виправдання, яким користуються американські плантатори, стверджував, що негр - не людина... де люди самі себе називають не іменами, а кличками: Ванько, Стешко, Палажка;... де... немає не тільки ніяких гарантій для особистості, честі і власності, але немає навіть і поліцейського порядку, а є тільки величезні корпорації різних службових злодіїв і грабіжників. "Громадська страту країни, розвивається в умовах деспотизму і всевладдя держави, станового поділу суспільства, абсолютного безправ'я населення, існування кріпосного права.

Російська національна самосвідомість виковується з протиріччя "між ідеєю імперії, могутньої держави військово-поліцейського типу, і релігійно-месіанської ідеєю царства, яке йшло в підземний шар, шар народний". Для російської духовності характерно розуміння державності не етнічне, геополітичне, географічне, тобто держава - це не влада, яка поширюється на певну територію, що має чітко окреслені межі, державність для російської духовності - явище релігійне, в народній лексиці одержало назву Свята Русь, за цим поняттям "коштує аж ніяк не, висловлюючись по-нинішньому, національна ідея, не географічне і не етнічне поняття. Свята Русь - категорія чи не космічна. Принаймні, в її межі (або її безмежність) вміщається і старозавітний Едем і євангельська Палестина ". У Святої Русі немає локальних ознак. У неї тільки дві ознаки: перший - бути в деякому сенсі усім світом, що вміщує навіть рай, другий - бути світом під знаком справжньої віри. Російська національна самосвідомість ХІХ століття вбирає ці два несумісних феномена: Землю свято - руську і уявлення про Росію як національну державу. Російське самосвідомість зуміло побачити в Росії, ідентифікованої географічно й етнографічно, "особливу стати" Світ Русі.

Гоголь писав з Італії: "Русь! Русь! Бачу тебе, з мого дивовижного, прекрасного далека тебе бачу бідно, розкидано і незатишно тобі: Не розвеселять, не злякають поглядів зухвалі діва природи, вінчані зухвалими дівами мистецтва, міста з багато віконний високими палацами, врісшими в кручі, картинні дерева і плющі, вросли в доми... Відкрито безлюдно й рівно в тобі, як точки, як значки, непримітно стирчать серед рівнин твої непримітні міста: ніщо не звабить і не зачарує погляду ". Але яка ж незбагненна, таємна сила тягне до тебе? Що кличе, і. ридає, і. хапає за серце?... Чи тут в тобі чи не народитися безцільної думки, коли ж ти сама без кінця?... У! яка віруюча, дивовижна, незнайома землі далечінь! Русь! Ця двоїстість у сприйнятті Росії накладе особливий відбиток на російське самосвідомість, породить в ньому протиріччя, часто нерозв'язні, створить особливу російську літературу, яка, будучи чисто російським національним явищем, підніме питання глобальні, космічні.

Особливу роль у розвитку російської свідомості XIX століття відіграло масонство. Російське масонство ставило своїм завданням пошук істинного християнства, християнства інтер конфесіонального. Масонські ложі стали першими формами самоорганізації суспільства початку ХІХ століття. Саме через масонські ложі в суспільну думку Росії проникають ідеї загальної рівності, в організаціях вільних каменярів формується моральний ідеал особистості, ідеї гуманізму, благородство. Саме всередині масонських лож дозрівали майбутні таємні товариства.