Романтичне відкриття особистості, його втілення у літературі. Романтичний герой

Ідеологія романтизму спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу до людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього «Я». Філософським підґрунтям цієї ідеології стала німецька ідеалістична філософія (праці Іммануїла Канта, Августа Вільгельма Шлегеля, Фрідріха Вільгельма Шел-лінга) і особливо суб'єктивний ідеалізм Йоганна Готліба Фіхте, який проголошував людське «Я» єдиною реальністю, декларував почуття глибокої поваги до сильно вираженої індивідуальності, закликав до необмеженої особистої свободи, часто навіть до нестримуваного свавілля.

Концепція особистості, висунута романтиками, не просто суттєво відрізнялася від концепції людини, висунутої теоретиками Просвітництва, а була принципово новою позицією, яка не стільки протиставлялася попереднім, скільки просто їх перекреслювала. Індивідуальне «Я» людини було цінним для Просвітництва в тій мірі, в якій воно було корисним для суспільства. Воно цікавило просвітителів не саме по собі, а як засіб, інструмент, використовуючи який можна досягти певних цілей — позитивних і потрібних, але зовнішніх до самого «Я» людини. Навпаки, для романтиків критерій суспільної вартості не визначав справжньої ціни людського «Я», яке було для них самоцінним, тобто цікавило саме по собі і саме в собі, а не в зв'язку з чимось; цікавило, інакше кажучи, не як засіб чи інструмент, а як та кінцева мета, на яку і має спрямовуватись увага митця. В центрі уваги поетів-романтиків не просто людське «Я», його індивідуалізована суть, а особистість, яка протиставляє себе за ознакою своєї осібності всьому іншому світові, особистість, яка в своїй неповторній, яскравій осібності немовби підноситься над сірою масою.

Найвищим, класичним взірцем такої сильної і яскраво вираженої особистості на кінець XVIII — початок XIX ст. був Наполеон.

Особистість у творах романтиків розвивається й усвідомлює себе в конфлікті і з Богом, і з суспільством, і з самою собою. Герой романтизму протестує проти суспільних умов, що обмежують його свободу, він — бунтар, революціонер або розбійник. Його душа, як правило, роздвоєна між світом реальності і світом мрій, а його доля найчастіше трагічна.

Внутрішню конфліктність і суперечність людського «Я» романтики розглядають не через її раціональну сферу, як просвітителі-класицисти, а через сферу почуттів. Сприйняти розумом великий світ природи і місце людини в ньому, з погляду романтиків, було неможливо. Розуму вони не довіряли. Розумом, вважали вони, не можна збагнути і внутрішню природу людини. Цього можна досягти лише через почуття.

Пріоритет почуття, почуттєвої сфери перед розумом, раціональною природою людини дещо зближує романтиків з їхніми попередниками — сентименталістами, але сентименталісти в чуттєвості і чуттєвій сфері намагалися знайти те, що об'єднує всіх людей, наприклад здатність людини до співчуття ближньому, а романтики, навпаки, шукали в чуттєвому світі людини її особистісно єдине і неповторне, не «ми», а «Я».

Романтичний герой:

· Це завжди незвичайна особистість, не завжди людина: демон, відьма, кіт…Ця незвичайність завжди підкреслена у зовнішності.

· Основою романтичного героя є пристрасть. Гете:,, Пристрасність є визначальною рисою людини нового часу,,. Все життя підкорене пристрастю 6 кохання, боротьби.

· Прагнення до своюоди. Свобода використовується у широкому сенсі: творча… Письменники стають учасниками визвольних рухів. Вони оспівують громадянську свободу. Байрон визволяв людину від влади Бога. Гофман – від механічної визначеності і незмінної соціальної ролі.

Іноді письменники романтики відстоюють безмежну свободу. Герой відмовляється від суспільства взагалі. Романтичний герой є альтерего автора або рупором авторських ідей і через нього письменник відстоює певні ідеї творчого надбання.

· Головною рисою героя є уява. Уявне життя значить ще більше ніж реальне. Той у якому спить уява ніколи не здолає кордон.

Романтичні два світи.

Романтизм утверджує суб’єктивізм як тип художнього мислення: провідна роль у підході до життя належить мрії. Характерним є:

· утвердження того, що має бути і заперечення того, що є.

· різке загострення характерів та обставин.

· Використання найбільш впливових емоційних засобів

· Протиставлення розуму і почуття.

· Людина сприймається як втілення творчого духу

Головні принципи Романтизму:

Романтичне двосвіття. Оскільки реальний світ не відповідав ідеалу, тому романтики заперечували реальний світ і протиставляли йому штучну реальність. Тобто протистояння реальності і мрії є головною ознакою (принцпом) Романтизму. Ця штучно створена реальність для романтиків є більш значущою аніж дійсність, саме вона є для письменника предметом дослідження і зображення (первісною). Друга реальність існує паралельно і може бути ніяк не пов’язана з реальністю. Світ мрії може бути створений, коли письменник звертається до історичного минулого, усної народної творчості, до світу людської душі, тоді може бути створена нова реальність.

Але деякі письменники дуже гостро переживають розлад 2-х світів і цей настрій відчаю, безнадії отримав назву – світова скорбота або комічний песимізм.

4. Жанрова система романтичної літератури

Жанрова система романтичної літератури. Як відомо, в кожному літературному напрямі складається своя система жанрів, що є його атрибутивною якістю. За М.По-ляковим, "з погляду структури літературний напрям можна розглядати як чітко фіксовану систему жанрів". Всередині системи встановлюється певна ієрархія жанрів, що багато промовляє про той чи інший напрям і його структуру. Встановлюється ця ієрархія залежно від ролі того чи іншого жанру в тогочасному літературному процесі, причому ті жанри, що увінчують ієрархію, чинять відчутний вплив на інші, котрі якоюсь мірою їм підпорядковуються, на поетику й стиль всього напряму.Романтизм розпочинався з проголошення, роману, як жанру найбільш йому адекватного, жанру універсального, синтезуючого спрямування. Однак досить швидко виявилося, що таке всеосяжне синтезуюче вираження не дається романтизмові, і він все більше уподібнювався до ліричного вираження^ й ліричних жанрів. ■• Як зазначалося раніше, на перший план у ньому виходить розкриття глибини й багатства духовно-душевного світу особистості, її "внутрішньої безкінечності", і цим настановам та завданням Якнайкраще "відповідали лірика, розмаїття ліричних жанрів і жанрових форм (елегія7"ода, ідилія, балада, пісня, романс, лірика" філософська, медитаційна, інтимна, пейзажна тощо).

Епоха романтизму ознаменувалася появою нових синтетичних" жанрів, які" виходять на перший план у розвитку літератури. Першими слід тут згадати жанри ліро-епічної драматичної поеми, "Світ-диявол" Еспронседи, "Німеччину. Синтетичним жанром був також історичний роман: він синтезував роман, який у той час був "жанром,'" що розповідає про приватне життя, засновуючись на вимислі, й історію, в якій вбачали й літературний жанр, який розповідає про те, що дійсно відбулося, і про реальних історичних осіб. Вершиною синтезуючих устремлінь романтизму стала творчість великого німецького композитора Р. Вагнера, який прагнув створити універсальне синтетичне мистецтво, що зливає в органічну цілісність міф, поезію, музику, театр.

5. Романтизм у Німеччині: періодизація, національна своєрідність. Теорія романтичної іронії.

Німеччина відставала від інших країн у розвитку. Це пов’язують з роздрібненістю і дуже великим тиском феодалів на народ. В Німеччині така революція як у Франції була неможлива, у них була своя особлива революція – «Революція духу». Її вплив був досить потужним. Німецька література пройшла два основні етапи:

1. І. пол.. 19 ст. – розвиток Романтичного мистецтва.

2. ІІ пол.. 19 ст. – Реалізм.

Періодизація Німецького Романтизму:

1. 1795-1806 – сієнський Романтизм (Ієна) – брати Шлегелі, Новаліс. Основними характеристиками були оформлення романтичної свідомості і поетики, створення теорії нім. Романтизму.

2. 1806-1815 – Гейденберзький Романтизм – брати Грім, Брентано Клейст. Притаманна активізація романтичної самосвідомості і звернення о національної культури.

3. 1815-1830 – берлінський Романтизм. Центр романтичного мистецтва перейшов у Берлін – Гофман, Шаміссо,Гейне.

4. 1830-1848 – гофманівський. Розквіт творчості Гофмана, Гейне. Притаманне звернення до актуальних проблем країни, зростання опозиційних настроїв

Особливості німецького Романтизму.

· Об’єднує письменників різних політичних поглядів, але схожими за естетичними принципами. На їхню думку все матеріальне розглядається як таке, що заважає людині. Домінувати мають духовні цінності (любов, дружба, краса).

· Позитивним героєм є творець – альтер его автора. Він замальовується поза соціальним середовищем, оскільки суспільство негативно впливає на людину.

·. Романтизм у Німеччині: періодизація, національна своєрідність. Теорія романтичної іронії.

У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих суверенних держав – королівств, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузь теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної школи Ієнських романтиків.

Французська революція стала важливим стимулом німецької духовної революції, яка розгорталася в кінці 18 – на початку 19 ст. ЇЇ активними учасниками були німецькі діячі культури, особливо письменники. Це стало основою першого періоду німецького романтизму та надоло йому всесвітнього значення. Треба також відмітити, що розвиток романтизму проходив у специфічних умовах в країні у той час, яка через роздрібленість та інші причини відставала у розвитку від інших західно-європейських країн.

Німецький романтизм можна умовно поділити на 4 періоди:

1. Перший період (1795-1806) пов’язаний з діяльністю Ієнського гуртка та носить назву «універсального романтизму». Література цього періоду позначена тісним звязком з філософією (Фіхте, Шелін).

У 1796 році почав свою діяльність Ієнський літературний гурток, що був створений братами Шлегелями, які приїхали до Ієни викладати в університеті. Активними учасниками гуртка стали Фрідріх фон Гарденберг, Людвіґ Тік, И. Г. Фіхте, Ф.В. Шеллінг, Ф.Шлейермахерта інші. Їх діяльність мала два аспекти: літературно – художній та філософсько – естетичний з перевагою теорії.

Ієнцям була притаманна утопія естетичного перетворення світу, ідеал нової універсальної культури, в якій зливаються мистецтво, філософія, наука і релігія, ідея загального символізму, романтичної іронії і т.д. На думку єнців, художник має подолати залежність від матеріального світу шляхом іронічного ставлення до нього. Тільки подолавши страх перед всіма якостями матеріального світу, художник досягає жаданої свободи, без якої він не може творити. Ідея абсолютної незалежності творця від традиційних норм дасть надалі багаті паростки в естетиці модернізму та постмодернізму, але зародилася ця думка в філософії єнського романтизму. І була, до речі, суворо засуджена Г.В.Ф. Гегелем, який вважав її імморальною і протилежною християнським цінностям. Другий період (1806-1815) В основі другого періоду лежить діяльність Гейдельбергського гуртка (1805-1806 рр.). Він складає якісно новий етап розвитку німецького романтизму. Повертається щирий інтерес до народної творчості, тому провідною в цей період стає народно-фольклорна течія.Цей період також називають періодом реставрації. Осередком літературної діяльності стає Берлін. В цей час на пердній план виходить гротескно – фантастичний романтизм і найвидатніший його представник Эрнст Теодор Амадей Гофман (1776—1822). Також до третього періоду можна віднести ранню творчість Генріха Гейне. Четвертий період (1830 – 1848)характеризується величезним розмаїттям літературних груп, тенденцій та течій. Найпомітнішою рисою є звернення до сучасних громадсько-політичних проблем і повний відхід від захоплення минулим нації. На цей період припадає творчість Генріха Гейне Гейне був природженим поетом, і коли звертався до прози, залишався поетом у прозі. Гнучкість і розкутість мовлення, ліризм, усі ці завоювання романтизму – від Вакенродера до Гофмана – органічно сприйняв Гейне. Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої національні особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих суверенних держав – королівств,, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузь теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної школи Ієнських романтиків. Французська революція стала важливим стимулом німецької духовної революції, яка розгорталася в кінці 18 – на початку 19 ст. ЇЇ активними учасниками були німецькі діячі культури, особливо письменники. Це стало основою першого періоду німецького романтизму та надоло йому всесвітнього значення. Треба також відмітити, що розвиток романтизму проходив у специфічних умовах в країні у той час, яка через роздрібленість та інші причини відставала у розвитку від інших західно-європейських країн. явище романтичної іронії є прямо пов’язаним з явищем двоєсвіття, ще одним основоположним поняттям романтичної концепції мистецтва. Будь яка реальна даність є недосконалою і неправдивою. Художник, який є вимушеним в ній існувати, не повинен сприймати життєву метушню серйозно. Його покликанням є світ інший, ідеальний. Гегель охарактеризував явище двосвіття так: “З однієї сторони, царство духовне, яке є завершеним у собі самому… З іншої сторони, перед нами царство зовнішнього, яке не підтримує міцних зв’язків із духом”. Практично кожний художник-романтик існував у своїй творчості в умовах двоєсвіття, але ставлення до свого призначення в різні часи було різним. Якщо на початку розвитку романтизму здібність до уявлення розцінювалась як неодмінна прерогатива “цілісної людини” (Шеллінг), як щасливий дар “шукача”, то подальший розвиток романтичного мислення був охарактеризований одним із пізніх романтиків, А.Мюссе, так: “Захоплені уми, люди з палкою душею, які мали потребу у нескінченому… відлюдились у хворобливих мареннях”. Пізній етап розвитку романтизму набуває якостей демонізму. Іронічне ставлення до реальності змінюється на ненависть до неї. У творах Гофмана, Байрона, Мюссе з’являються мотиви естетизації зла, злочину. Відмова романтичного герою від загальноприйнятих норм життя починає трактуватися як єдиний можливий для художника вибір. “Демонічні” романтика ніколи не були рабами зла, вони розподіляли його на побутове, паскудне, і на зло, яке належить до “царства духовного”. На останнє вони дивилися з повагою і ототожнювали його з погордою таланту і волі.

6. Творчість Е.Т. А. Гофмана: загальна характеристика, основні конфлікти, герої. Аналіз твору(за вибором)

Творчість Гофмана належить до третього етапу німецького романтизму, що збігається з періодом Реставрації, і є її найповнішим та найхарактернішим виявом. За своїми ідейно-естетичними засадами й провідними тенденціями вона істотно відрізняється як від ієнського, так і від гейдельберзького романтизму, і значною мірою є якісно новим утворенням німецької романтичної літератури. Ще за життя Гофман досягнув широкого визнання як на батьківщині, так і за її межами. Основна тема його творчості - тема взаємовідносин мистецтва та життя. Уже в першій новелі суттєву роль відіграв фантастичний елемент. Крізь усю творчість Гофмана пройшли два потоки фантастики. З одного боку - радісна, барвиста, що дала насолоду дітям і дорослим (дитячі казки "Лускунчик", "Чуже дитя", "Королівська наречена"). Дитячі казки Гофмана змальовували світ затишним і чудовим, заповненим людьми ласкавими і добрими. З іншого боку - фантастика кошмарів і страхіть усіляких видів божевілля людей ("Еліксир диявола", "Піщана людина" тощо).Герої у Гофмана жили у 2-х світах реально-побутовому та уявно-фантастичному.З поділом світу на 2 сфери буття тісно пов'язаний у письменника поділ усіх персонажів на 2 половини - філістерів та ентузіастів. Філістери - бездуховні люди, які жили у реальній дійсності і цілком були задоволені всім, вони не мали ніякого уявлення про "вищі світи" і не відчували жодної потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складалося суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди "корисних професій", які мали вигоду, достаток і твердо встановлені поняття і цінності.Ентузіасти жили в іншій системі. Над ними не мали сили ті поняття й цінності, за якими проходило життя філістерів. Наявна дійсність викликала у них відразу, до її благ вони байдужі, жили за духовними інтересами й мистецтвом. У письменника

- це поети, художники, актори, музиканти. І чи не найтрагічніше у цьому те, що філістери витіснили ентузіастів з реального життя. У 1819 році з'явилася новела Гофмана "Малюк Цахес на прізвисько Цінно-бер", яка деякими мотивами близька до казки "Золотий горнець". Але історія Ансельма - це швидше за все фантастична феєрія, тоді як "Малюк Цахес" - соціальна сатира письменника.

Також Гофман став творцем кримінального жанру. Новела "Мадемуазель Скюдері" визнана його родоначальницею. Письменник побудував розповідь на викритті таємниці злочину. Він зумів усьому, що відбувається, дати доказове психологічне обґрунтування.Художня манера і основні мотиви творчості Гофмана представлені в романі "Життєва філософія Кота Мурра". Це один із самих найвизначніших творів письменника.Основна тема роману - конфлікт художника з дійсністю. Світ фантастики зовсім зник зі сторінок роману, за винятком деяких другорядних деталей, пов'язаних з образом майстра Абрагама, і вся увага автора зосереджена на реальному світі, на конфліктах, які відбувалися в сучасній йому Німеччині.Головний герой кіт Мурр - антипод Крейслера, його пародійний двійник, пародія на романтичного героя. Мурра.Увесь кошачо-собачий світ у романі - сатирична пародія на німецьке суспільство: аристократію, чиновників, студентські угрупування, на поліцію тощо.Мурр думав, що він визначна особистість, вчений, поет, філософ, а тому літопис свого життя вів "з повчанням кошачої молоді". Але в дійсності Мурр був уособленням "гармонійного нахаби", який такий ненависний романтикам.Гофман намагався уявити в романі ідеал гармонійного суспільного устрою, в основі якого лежало загальне поклоніння перед мистецтвом. Це Канцгеймське абатство, де шукав притулку Крейслер. Воно мало чим схоже на монастир і скоріше нагадувало Телемське абатство Рабле. Однак і сам Гофман усвідомлював нереальну утопічність цієї ідилії.Хоча роман не завершений (через хворобу і смерть письменника), читачу стала зрозуміла безвихідь і трагізм долі капельмейстера, в образі якого письменник відтворив непримиримий конфлікт справжнього художника з існуючим суспільним ладом.

Творчий метод Е.Т.А.Гофмана

o Романтичний план.

o Тяжіння до реалістичної манери.

o Мрія завжди розвіюється перед тягарем реальності. Безсилля мрії викликає іронію, гумор.

o Гумор Гофмана змальований у сумних тонах.

o Двоплановість творчої манери.

o Невирішеність конфлікту між героєм і зовнішнім світом.

o Головний герой - людина творча (музикант, художник, письменник), якій досяжний світ мистецтва, казкової фантастики, де він може реалізувати себе і знайти притулок від реальної буденності.

o Конфлікт художника із суспільством.

o Протиріччя між героєм і його ідеалами, з одного боку, і дійсністю - з іншого.

o Іронія - суттєвий компонент поетики Гофмана - набуває трагічного звучання і заключає в собі поєднання трагічного і комічного.

o Переплетіння і взаємопроникнення казково-фантастичного плану з реальним.

7. Загальна характеристика англійського романтизму(зіставити із французьким)

В Англії, на відміну від Німеччини, романтизм довгий час сам себе не усвідомлював, хоча романтичні тенденції там проявилися ще у ХУІІІ ст. (іронічна самооцінка, антіраціоналізм, уявлення про "оригінальність", "незвичність", "непояснимість", тяжіння до старини).
Відносно нетривалий період розквіту романтизму (30-35 років) дав Англії два покоління письменників, які суттєво відрізнялися один від одного.Перший етап розвитку романтизму в Англії датувався 90-ми роками XVIII ст. Нове в літературі - наслідок сприйняття революційних подій, їх оцінки. Характер змін був очевидним у творчості письменників, які вступили у літературу на даному етапі сказали своє нове слово, подібно до Р.Бернса (незадовго до він смерті встиг оспівати "дерево волі"), або ж першого романтика У.Блейка.Під знаком ставлення до революції складалася і творчість молодих поетів: У.Вордсворта, С.Т.Колріджа, Р.Сауті. Цих трьох митців об´єднали спільною назвою "Озерна школа" і назвали "лейкистами" (з англ. "лейк" - озеро). Але вони не вважали себе представниками однієї школи, доводячи свою оригінальність і самобутність таланту. Літературознавці чітко виділили спільні риси у їхній творчості:

o пройшли у чомусь схожий шлях духовного і творчого розвитку;

o зазнали спокуси руссоїзму і революційно-демократичних ідей;

o були першовідкривачами і теоретиками нового напряму - романтизм (передмова до другого видання збірки "Ліричні балади" (1800 р.) стала першим естетичним маніфестом англійського романтизму).

їх зусиллями була напрацьована і теоретично усвідомлена нова поетика, але поки що цей процес тільки починався.

Другий етап являв собою формування самостійної романтичної традиції. У ці роки одна за одною з´являлися поетичні книги, які знаменували прихід нових авторів, несхожих один на одного і конкуруючих між собою: Т. Мур, В. Скотт, Дж. Байрон.

Цей етап розпочався у 1815 р., після поразки Наполеона. В Англії були введені хлібні закони, під знаком протистояння яким йшла суспільна боротьба наступного 30-річчя (аж до їх відміни у 1846 р.). Суть цих законів - у забороні імпортувати зерно, поки ціни на внутрішньому ринку не піднялися до встановленого максимального рівня. Боротьба проти хлібних законів стала частиною набагато ширшого руху за зміну законодавства, всієї структурної влади, за парламентську реформу, яка була проведена у 1832 р. Реформа не поклала край суспільному руху, а стала приводом до появи чартизму.

У ці роки - між битвою під Ватерлоо і парламентською реформою - і відбувся розквіт англійського романтизму. Найбільш значні твори створив Дж. Байрон, який назавжди залишив Англію. В. Скотт розробив історичний роман, заклавши тим самим основу новій романній формі, яку пізніше розвивали письменники-реалісти. У поезію прийшли романтики молодого покоління: П.Б.Шеллі, Дж. Кітс.

До початку 30-х років романтична традиція у англійській літературі не завершує свого розвитку, але перестала бути центральним літературним явищем.

Романтизм у Франції початково сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона і Ман-дзоні. Але романтизм мав сильне коріння у французькій історії та культурі, тому він справив величезний вплив на долю національного мистецтва, висунувши великих творців: Гюго - в літературі, Делакруа - в живописі, Берліоза - в музиці.

Французький романтизм розвивався нерівномірно в різних видах мистецтва. Початок літературного романтизму датувався кінцем XVIII ст.Періодизація романтизму у французькій літературі визначалася як історичними передумовами, так і хронологією естетичного розвитку, еволюцією літературного процесу.

1795-1815 рр. - період вступу в літературу перших романтиків, виникнення романтичного руху, засновниками якого були Жермена де Сталь і Франсуа Рене де Шатобріан. Так виникло 2 школи в ранньому французькому романтизмі - школа де Сталь і школа Шатобріана.

Школа де Сталь і її послідовники намагалися перемогти раціоналізм, але, на відміну від школи Шатобріана, яка просвітницькій вірі в першість Розуму протиставляла християнсько-католицьку духовність, на перший план висували опис індивідуальних почуттів. Де Сталь вимагала, щоб почуттям надавати не загальнолюдських рис, а національного колориту (як приклад, "Ромео і Джульєта" у Шекспіра).

Перші романтики - перш за все філософи і політичні діячі, тому теоретичні питання і естетика французького романтизму від самого початку формувалися у зв´язку з постановкою загально-філософських питань. В основу своєї естетики романтики поклали антитезу, яку В.Гюго визначив як здатність бачити дві сторони предмета чи явища. Справді, французькі письменники даної епохи любили поєднувати протилежності: добро і зло, трагічне і комічне, високе і низьке, матеріальне та ідеальне, реальне і фантастичне, життя і смерть тощо.

Антитеза лежала і в основі поділу всього мистецтва на класичне і романтичне, вперше запропонованого Жерменою де Сталь у трактаті "Про Німеччину", який став маніфестом французьких романтиків. До класичної відносили південну літературу, яка спиралася на греко-римську античність; романтична література розвивалася у північних країнах і орієнтувалася на Середньовіччя, християнство і народні традиції.

Однак, на першому етапі розвитку романтики ще не протиставляли себе класицистам у повному розумінні. Характерно, що романтизм на цьому етапі розвивався лише у прозаїчних жанрах, бо ця сфера майже не бралася класи-цистами.

Важливим досягненням перших романтиків стало відкриття "приватної людини" (за аналогією до "природної людини" просвітників). Інтерес до її внутрішнього світу дав імпульс розвитку психологізму, специфічним вираженням якого стає розкриття поняття "меланхолія". Першим це поняття ввів Шатобріан, пізніше його розробляли Ж.Санд і Мюссе.

1815-1827 рр. - час виникнення широкого романтичного руху, в якому формувалися течії, школи, угрупування, гуртки; поява романтичної поезія (Ламартін, де Віньї, В.Гюго), історичного романтичного роману (В.Гюго, де Віньї), перших романтичних драм ("драми для читання" П.Меріме, Віте, Гюго). Слід пам´ятати, що романтичний рух ще не був об´єднаний загальним художнім методом, в його основі лежала єдність художнього спрямування. Тому окрім романтичних течій (лірично-філософська (Ламартін), історико-живописна (Гюго)) з´явилася і течія реалістичного спрямування, на чолі якої постав Ф.Стендаль. Інакше склалися стосунки з класицистами, які більшою мірою співпрацювали з романтиками.

1827-1835 рр. - у цей час романтизм повністю набуває рис напряму (тобто романтики об´єдналися єдиним художнім методом), і цей напрям став провідним у французькій літературі. Початок цього етапу ознаменований появою головного естетичного маніфесту французьких романтиків - "Передмови до "Кромвеля" В.Гюго. Видатний поет став на чолі найбільш впливового літературного об´єднання романтиків - "Сенакль". У літературу прийшли Мюссе і Ж.Санд, а з ними - утвердилася психологічна течія. Романтизм отримав перемогу над класицизмом у галузі драми.

1835-1843 рр. - у цей час від романтизму виокремилася течія реалістичної орієнтації на чолі зі Стендалем, тому цей період ще називали "періодом міжцарювання", коли в літературі панувало 2 напрями. Але вони ще не протистояли один одному, навіть недостатньо були диференційовані. Розходження романтизму і реалізму виявилося перш за все у вирішенні питання про вплив обставин і суспільства на формування людини, що відстоювали реалісти і заперечували романтики. Відбувався взаємовплив романтизму і критичного реалізму, що було позитивним (посилення соціальних мотивів у творчості Ж.Санд на початку 40-х рр.). Обравши близькі естетичні позиції, Стендаль, Бальзак, Меріме, Беранже стали першими представниками критичного реалізму.

1843-1848 рр. - криза романтизму. Маніфестом пізнього романтизму став трактат В.Гюго "В.Шекспір". Успішно розвивалася лише романтична течія, пов´язана з утопічним соціалізмом (Ж.Санд, Сент-Бев, Гюго та ін.), особливою популярністю користувалися також романи - фельєтони О.Дюма-батька, Е.Сю.

Поразка революції 1848 року знаменувала кінець історії романтизму як літературного напрямку. Протилежність поглядів романтиків і реалістів стала очевидною. У цей період з новою силою прозвучали романтичні ідеї, висунуті на початку століття про значення в літературі авторського початку, активної письменницької позиції.

До 1870 року романтична течія остаточно занепала, на її основі виникли символізм і неоромантизм.

Художній системі французького романтизму притаманні істотні відмінності: не набула розвитку фольклорно-народна течія, на томність інтенсивно розвивалась "байронічна течія", активний розвиток соціально-утопічних тенденцій, інтенсивний розвиток реалістичних тенденцій, які в 30-40 роки вилилися у реалістичний напрямок у творчості Бальзака, Стендаля, Меріме. Французький романтизм найраніше проник у прозові твори, дещо пізніше поширився у поезії, особливий успіх випав на долю балади, популярним був також жанр елегії. До театру романтики вдалися наприкінці 20-х років. Провідним жанром стала не трагедія, а драма на історичні чи умовно-історичні сюжети. Посилено розвивався історичний роман.

Віктор Гюго - єдиний у Європі, хто залишився вірним романтичному напряму до кінця життя, тоді, як загалом романтичний рух у французькій літературі вичерпався уже в 40-50 роках 19 ст., а в німецькій літературі в 20-ті роки. Він один з багатьох, хто не прокляв Французьку революцію, ідеї революції взагалі, хто зберіг віру та оптимізм у можливість розумного поступу і творчого потенціалу людини і людства. Саме завдяки Віктору Гюго французький романтизм сприймався як найбільш соціально орієнтований, наснажений соціальними ідеями: співчуття до бідних та знедолених, вимога соціальної справедливості, тоді як англійський романтизм, принаймні у творчості Байрона і Шеллі, своїм головним пафосом зробив велич людського духу і творчу силу боротьби бачив швидше в особистому пориві людини, ніж у суспільному упорядкуванні. Романтизм німецький більше був перейнятий метафізикою і спіритуалізмом, гротескною фантастикою, поринув у сферу надчуттєвого.