Трагічна доля митця у буржуазному суспільстві в романі Джека Лондона “Мартін Іден”

У творчості славетного американського письменника Джека Лондона (1876-1916) відобразилися умови існування людини у тогочасному капіталістичному суспільстві, в якому панував принцип конкурентної боротьби за успіх, а отже, життя людини перетворилося в боротьбу за місто під сонцем, а інколи і за існування. Саме американська дійсність завдяки відсутності звичних для Європи соціальних перегородок, традиційних спільнот давала найбільше підстав для такого погляду. Тому не дивно, що головним героєм Лондона є сильна фізично і вольова людина, здатна протистояти як тиску природи, так і соціальним тискам.

Один із найвідоміших та популярніших творів Лондона – роман “Мартін Іден”, що був написаний у 1909 році. В ньому зображена історія простого моряка, якого кохання до дівчини з вищих щаблів суспільства змусило піднятися до верхніх сходинок соціальної драбини. Шлях Мартіна Ідена – це шлях самоосвіти та літературної творчості. Уведений в оману показною освіченістю своєї коханої та представників заможних верств, їхньою зовнішньою культурністю, він намагається зрівнятися з ними за рівнем культури. В процесі самоосвіти, важкої і наполегливої праці він виявляє в себе талант письменника та намагається розповісти у своїх творах про красу світу, що відкрилася йому в його морських подорожах. Але його кохана, що насправді мислить доволі практично і не вірить у такий спосіб стати заможним, не підтримує його в його творчих прагненнях і врешті-решт кидає його. Його твори ніхто не хоче приймати до друку, оскільки він не має імені, а отже, його твори навряд чи зацікавлять читачів, які читають лише те, гарно продається. Так Мартінові Ідену відкривається правда про стан мистецтва у буржуазному суспільстві. Нікого не цікавлять Краса, Істина та Добро. Мистецтво тут підпорядковане принципам попиту і пропозиції. Втративши всі ілюзії щодо кохання та сенсу своєї улюбленої праці, відірвавшись від простих, але неосвічених людей, з середовища яких він вийшов, і не знайшовши однодумців у середовищі багатіїв, Мартін Іден залишається самотнім і кінчає життя самогубством.

 

Лірика М.Ю. Лермонтова

Особенности лирики Лермонтова:

- «отсутствие ложных чувств, ошибочных образов и натянутого восторга»;

- «…резко ощутимое присутствие мысли»;

- субъективный и исповедальный характер его поэзии;

- пессимизм и противоречивость мировосприятия;

- философичность;

- своеобразное взаимопроникновение романтизма и реализма;

- «лермонтовкий элемент»:

«…свежесть благоухания, художественная роскошь форм, поэтическая прелесть и простота образов, энергия, могучесть языка, полнота чувств, глубокость и разнообразие идей, необъятность содержания – суть родовые характеристические приметы поэзии Лермонтова и залог ее будущего великого развития» (В.Г. Белинский)

«Самые первые произведения Лермонтова были ознаменованы печатью какой-то особенности: тут было много чего-то столь индивидуального, столь тесно соединенного с личностью творца, - много такого, что мы не можем иначе охарактеризовать, как назвавши «лермонтовким элементом». (В.Г. Белинский)

Раннее обостренное восприятие мира проявилось в многообразии мотивов лермонтовкой поэзии, таких как свобода, воля, одиночество, странничество, изгнанничество, память, забвение, любовь, ненависть, обман, жизнь и смерть, мщение, тоска, земля и небо, время, вечность, действие, подвиг, судьба и т.д.

Мотивы формируются в темы:

- родины («Бородино», «Поле Бородина», «Два великана», «Родина», «Дума», «Прощай, немытая Россия», «Как часто пестрою толпою окружен…», «Валерик», «Завещание»).

- поэта и поэзии («Смерть поэта», «Поэт», «Пророк», «Журналист, читатель и писатель», «Молитва», «Кинжал», «Не верь себе»).

- философкая лирика («Чаша жизни», «Выхожу один я на дорогу», «На Севере диком», «Три пальмы», «Горные вершины», «Молитва», «Демон»)

- тема одиночества и избранности: («Парус», «Узник», «И скучно, и грустно», «Горные вершины», «Нет, я не Байрон», «Воздушны корабль», «Наполеон»).

Мотивы формируются в темы:

родины («Бородино», «Поле Бородина», «Два великана», «Родина», «Дума», «Прощай, немытая Россия», «Как часто пестрою толпою окружен…», «Валерик», «Завещание»).

поэта и поэзии («Смерть поэта», «Поэт», «Пророк», «Журналист, читатель и писатель», «Молитва», «Кинжал», «Не верь себе»).

философкая лирика («Чаша жизни», «Выхожу один я на дорогу», «На Севере диком», «Три пальмы», «Горные вершины», «Молитва», «Демон»)

тема одиночества и избранности: («Парус», «Узник», «И скучно, и грустно», «Горные вершины», «Нет, я не Байрон», «Воздушны корабль», «Наполеон»).

«Мцыри»

Поэма «Мцыри» - это ярчайший образец романтизма в поэзии М.Лермонтова, хотя написана она была после таких реалистических опытов, как роман «Княгиня Лиговская» и поэма «Песня про купца Калашникова». Невозможность найти сильную и свободную личность в окружающей его действительности заставляет поэта создать такого героя в поэме «Мцыри». ЭЖтому способствовал и предшествующий опыт написания романтических кавказких поэм («Измаил-Бей», «Аул Бастунджи», «Хаджи-Абрек»).

Авторская экспозиция 1-2 глав намечает все основные этапы жизни героя, поэтому в монологе Мцыри главные внимание сосредоточено не на событийной стороне, а на духовной биографии героя. Мцыри – «естественный человек» с присущей ему чуткостью, задушевностью и вместе с тем огромной силой воли. Но он в то же время является и идеальным образом – человеком, до конца верным идеалам отчизны и свободы и готовым ради этого на все.

Черты романтизма в поэме:

в центре внимания единственный герой, главная страсть которго это свобода;

условность сюжета и необыкновенные обстоятельства;

развернутый монолог как основной способ раскрытия характера героя

Напряженность дейсвия, гиперболичность переживаний

яркий,экспресивный, эмоциональный язык поэмы.

«Герой нашего времени»

Роман философский (поиски смысла жизни, ответа на вопрос, насколько человек может распоряжаться своей судьбой) и психологический (исследование глубинных движений человеческой души, внутреннего мира человека);

ключевое значение в этом повести фаталист

Особенности композиции: в романе нарушена хронологическая последовательность происходящих событий (восстановленная последовательность глав выглядит следующим образом: «Тамань», «Княжа Мэри», «Бэла», «Фаталист», «Максим Максимыч»)

Нарушеная хронология событий в романе дает возможность разносторонне, глубоко и психологически достоверно раскрыть особенности личности Печорина:

в повести «Бэла» читатель видит поступки Печорина глазами Максима Максимыча;

в повести «Максим Максимыч» в загадку Печорина помогает проникнуть рассказчик (проезжий офицер);

повести «Княжна Мэри», «Тамань» и «Фаталист» представляют дневник Печорина, средством раскрытия внутреннего мира Печорина, в котором является самоанализ.

 

20. розкриття суті існування у трагедії «фауст» Гете. Він прожив велике життя, набув багато різноманітних знань, але істина залишилася недоступною. Втомившись від наукових пошуків, Фауст розуміє, що життя проходить повз нього. Він розчарований, на межі самогубства. У нього більше немає стимулу продовжувати наукові дослідження, пошук істини. Заради того, щоб прожити життя заново, він закладає душу дияволу. В обмін Ліефістофель дарує Фаустові молодість.

У Фаусті Гете підкреслює найважливіші властивості людської натури: невдоволеність досягнутим і спрямованість до ідеалу. Його головні якості - гострий розум і прагнення до самопізнання світу. Героєві притаманний постійний творчий неспокій, схильність до пошуків нових знань, проникнення в глибинну суть життя. Він не прагне почестей і слави та хоче перетворити землю на квітучий сад. Вступаючи у боротьбу з природою, Фауст мріє зробити людей вільними і щасливими.

Народна легенда про Фауста в 1593 році була доповнена життєписом Вагнера - учня Фауста. Вагнера ми бачимо безпутним волоцюгою, який опанував таємниці магії, а після смерті Фауста успадкував його багатство. Для Гете дуже важливе зіставлення характерів двох учених - Фауста і Вагнера. Не слід вважати, що Вагнер - особистість, не наділена талантами. У другій частині трагедії йому навіть вдається створити штучну людину - Гомункула. Та все ж Гете не визнає шляху, обраного Вагнером.

Зміст “Фауста” універсальний: він розповідає про молодість і старість, життя і смерть, війну і мир, побут, політику, науку і мистецтво. Головна тема трагедії - пошуки людиною сенсу буття і свого призначення. Створюючи образ Фауста, Гете на власній долі в першій частині твору показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині - безмежні можливості людства. У першій частині гонитва героя за насолодами закінчується загибеллю героїні. У другій частині трагедією стає прагнення героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову. Отже, на думку Гете, максималістське здійснення волі спричиняє трагедію.

Закінчена тривала мандрівка у пошуках прекрасного. Душа Фауста повертається до Бога. Прекрасне знайдене - але у майбутньому, у світі ідей. “Мета нескінченна тут, у досягненні”, - промовляє Гете. Він стверджує: людина величніша за природу, ніщо не може знищити людяність, кохання, свободу розуму. А відповіді на порушені в творі запитання людство ще шукатиме не один рік.

Маргарита (Гретхен) - один із найпоетичніший жіночих образів у світовій літературі. Дочка бюргера, проста і невибаглива, вона зображена як дитя природи. Гретхен багато працює: готує їжу прибирає дім, шиє, співає пісні, ворожить на квіточці. Наївна, проста і довірлива, вона дуже подобається Фаусту і відповідаєш його почуття коханням. Але дівчина у полоні релігійних та побутових звичаїв, її лякає незрозумілий їй Фауст.

Кохання перетворюється для неї на муку, на невільні злочини. Гине у поєдинку з Фаустом її брат Валентин, помирає від снодійного, даного дочкою, мати Гретхен. Вона сама знищена людським осудом, бо народила позашлюбне дитя. Міщани виганяють її з міста, і Гретхен стає вбивцею рідної дитини. Нещасна жінка втрачає розум, вона чекає страти у міській в’язниці.

Чиста і прекрасна душею Гретхен відмовиться віддопомоги нечистої сили, відштовхне від себе Фауста, бо він винний в усіх її стражданнях. У фінальній сцені смерті Гретхен у відповідь на крик Мефістофеля “Вона загинула!” зверху прозвучить: “Вона врятована!” Це голос Господа, який огортає своєю любов’ю будь-яку віруючу душу.

“Фауст” Гете - велична художня пам’ятка світової культури. Цей твір зберігає свою актуальність і в наші дні. Високий гуманізм, творчий пошук, поезія труда та пафос творення, що прославлені у трагедії, безмежна віра у краще майбутнє роблять її актуальною і зрозумілою для всіх поколінь. У цьому - глибокий життєствердний гуманізм трагедії.

 

3. Грецька лірика ділилася на власне пісню та хоровий спів (енкомії, епінікії, пеани, дифірамби та ін.) і розвивалася в один час з елегією та ямбом: Терпандр передував Архілоху, а в один час із Солоном жили головні представники обох видів лірики: Алкей та Сапфо, Стесіхор. Елегія і ямби примикали за мовою до іонійського епосу, лірична поезія, за самою своєю природою більш індивідуальна, представляла нескінченну різноманітність місцевих говірок у тісній залежності кожного поета від його батьківщини і місця діяльності. Іонійські, еолійські, дорійські говірки були рівноправні в ліриці. Не меншою різноманітністю відрізнялося віршування ліричних пісень залежно від особистості поета і від найтонших відтінків його настрою. Якщо номи і просодії Терпандра і Клонаса, що виконувалися під акомпанемент кіфари, флейти, користувалися гекзаметром, ямбом і елегійним двовіршем, то наступні лірики виявляли в цьому відношенні надзвичайну винахідливість і свободу творчості.

Втім головним чином генієм Архілоха, були введені в обіг окрім гекзаметра і пентаметра ямб, трохея, анапест. З видатних ліриків мало не кожен додавав нові віршовані форми, які назавжди отримували за собою імена своїх творців, або накладав печать власної індивідуальності на форми вже існуючі, змінюючи і вдосконалюючи їх. Відносно винахідливості всіх ліриків перевершив спартанський поет половини 7 століття до н. н. Алкман, у якого вперше знаходимо розміри іонійські і логахдичні; він же перший вживав розмір, що виявився вельми придатним для хвалебних віршів. Починання Алкмана знайшли собі продовжувача у Стесіхорі з Гімери. У середовищі ліриків стало звичаєм розчленовування вірша на строфи. Взагалі в давньогрецькій ліриці розрізняються напрямки еолійськи й іонійськи, з одного боку, і дорійські — з іншого. Головні представники першого — Алкей, Сапфо, Анакреонт, другого — Алкман, Стесіхор, Ібік, Сімонід з Кеоса, Аріон, Вакхілід, Піндар.

Тільки перші поети — лірики в сучасному розумінні, які виражали у своїх творах особисті душевні стани; другі, власне грецькі лірики, що займали в грецькому життя більш почесне місце, призначали свої пісні для прикраси свята прославлення богів, внаслідок чого зміст їхніх творів мав більше спільного, ніж особистого, проте саме урочистість стала відмінною рисою дорійської поезії. Одні пісні призначалися для виконання одним голосом, у приватному житті окремих громадян, інші були хорові і мали значення переважно релігійно-громадське, виконувалися в публічних місцях. Будова пісень першої категорії була незрівнянно простішою; тут допускалося безперервне чергування окремих віршів, або ж строфи однакової будови слідували одна за другою. Незрівнянно великою різноманітністю відрізнялося строфічні будова хорових пісень, особливо з часу Стесіхора, який ввів у віршування чергування потрійних груп — строфи, антистрофи і еподи, — відповідно рухам хору вправо, зворотному вліво і заключного перебування на місці. Хорові пісні були значніші і за обсягом. Переможні пісні Піндара складені на славу переможців на чотирьох загальноеллінських святах і дійшли до нас в числі 44, це єдині і пречудові зразки хорової грецької лірики.