Преступление и наказание Достоевского как философский и психологический роман

Наказание — это осознание самим Раскольниковым губительности теории "сильной личности", оправдывающей право убивать. И вместе с этим осознанием — муки совести за содеянное. Убив старуху и ее сестру, он убил часть самого себя. И в этом, я думаю, психологическая коллизия романа.

Что же превратило Родиона Раскольникова в преступника? Что стало мотивом его преступления? Деньги, попытка устроить свою жизнь и облегчить жизнь близких ему людей? Или же созданная им теория и стремление доказать правильность ее на практике, проверить самого себя: может ли он "преступить закон" и на этом основании считать себя личностью "необыкновенной"? Так в судьбе Раскольникова тесно переплелись социальные, философские и психологические проблемы романа.

Родион Раскольников беден, его подавляет эта бедность, чуть ли не нищета. Достоевский показал дно капиталистического города, мир униженных и оскорбленных. Автор рисует крайне тяжелые условия жизни своего героя. Жил Раскольников в комнате, имевшей самый жалкий вид со своими желтенькими, пыльными и всюду отставшими от стены обоями. Сам Раскольников имел до того жалкий вид, что даже иногда на улице получал подаяние, потому что весь его облик вызывал чувство сострадания. Раскольников был исключен из университета, потому что не имел денег для дальнейшего обучения. Он даже не мог в срок уплатить за квартиру. Его жизнь в тесной каморке, где низкие потолки и тесные комнаты "душу и ум теснят", невыносима. Она особенно невыносима для человека, у которого есть чувство собственного достоинства, который мнит себя "высшим существом", способным стоять над людьми и законом. Для осуществления эгоистических мечтаний не хватает малого — денег. У Раскольникова их нет. А совсем рядом — у старушки-процентщицы — лежат деньги, которые ничего не стоит взять. Правда, при этом нужно убить. Но разве он человека убьет? Нет, он убьет никому не нужное, вредное существо, недостойное жить на свете.

В этом ужасная суть теории Раскольникова: убить, разрешить себе убить "по совести". И оправдание этому он находит в том, что, забрав деньги, он сможет помочь матери и сестре. На примере семьи Мармеладовых он видит, что безысходная бедность ведет человека к моральному преступлению против самого себя. Нищета ставит дилемму: нарушить нравственность — преступно, не нарушить — тоже преступно по отношению к близким. Узнав о судьбе Сонечки, за счет "падения" которой выживает семья и пьет ее отец, Раскольников думает: "Ко всему-то подлец человек привыкает!" Так логика жизни вступает в противоречие с нравственными законами и служит оправданием любого преступления.

Сама идея Раскольникова предполагает выживание и возвышение за счет других. Он, поделив человечество на два разряда — высших и низших, наделив первых правом убивать, убирать со своего пути тех, кто мешает, пытается понять, к какой категории принадлежит он сам. Раскольников наделяет себя правом убивать, причисляя себя к Наполеонам, оправдывая себя тем, что по их вине погибли тысячи, а он-то покушается на жизнь всего одного человека ради, как ему думается, благополучия многих. Он идет с топором к старухе, сомневаясь и не веря до последнего момента в то, что он "это" совершит. Даже самому себе он не хочет признаться, что идет убивать, чтобы проверить действенность своей теории и узнать про себя — "тварь" ли он "дрожащая" или "право имеет". Он поймет это позже, осознает и скажет Соне: "Я просто убил; для себя убил, для себя одного..." К нему приходит страшная правда: да, он смог переступить через кровь, но убив, он убил самого себя: "Разве я старушонку убил? Я себя убил, а не старушонку". Автор показывает, что главное наказание — наказание не от общества, не каторга, а глубокие внутренние страдания, страдания нравственные.

Вот это уничтожение самого себя заставляет его вновь и вновь мысленно переживать убийство, вызывает муки совести. Совершив убийство, он не смог переступить через самого себя, через свою "натуру", через понимание того, что он преступник. Раскольников не чувствует себя победителем, он не обрел успокоения и счастья, поступив по праву "необыкновенных людей". А это значит, что его теория о праве сильного на преступление потерпела крушение, а сам он, как и любой другой человек, не имеет права убить человека. Божий закон "Не убий!" сильнее всех теорий. Не случайно поэтому именно к Сонечке приходит Раскольников с раскаянием и именно она советует ему просить прощения у всего мира. Автор наказывает своего героя по законам совести, доброты и морали. Не случайно поэтому наказание по юридическим законам, суд над Раскольниковым и все последовавшее за ним занимает в романе совсем немного места. Для Достоевского важнее суд совести.

Достоевский создает образы "двойников" главного героя: расчетливого дельца-предпринимателя Лужина и циничного авантюриста с садистскими наклонностями Свидригайлова. Их поступки и образ жизни есть лишь социальные варианты доведенной до логического завершения идеи сильной личности, стоящей над людьми и имеющей над всеми власть. Экономическая теория Лужина способна, по зрелому размышлению, привести к теории Раскольникова, а ее дальнейшее развитие приводит к "свидригайловщине", к утрате различия между добром и злом, к полнейшему нравственному разложению личности и ее гибели. Этим Достоевский хотел показать губительность идеи Раскольникова для общества и личности.

 

33. Проспер Меріме (1803 – 1870)

П.Меріме був широко освіченою людиною і виявив себе в різних галузях – в історії, етнографії, археології, лінгвістики. Відіграв значну роль у формуванні французького реалізму, є визнаним майстром новели.

Створення національного характеру у новелістиці П.Меріме

Видатний французький письменник П.Меріме увійшов у світову літературу як визнаний майстер новели.

Найбільш відомі новели П.Меріме: „Матео Фальконе”, „Таманго”, „Етруська ваза”, „Арсена Гійо”, „Кармен”, „Коломба”.

Прикладом створення яскравого національного характеру може бути новела Меріме „Кармен”.

Головними героями новели є циганка Кармен і баск Хосе Наварро. Кожен з них трактується як образ людини, у якому глибоко відтворені індивідуальні та національні риси: світосприйняття, спосіб думання, поведінка, розуміння моральних понять, естетичні уявлення. Важливими також є безпосередні прояви людського „я”: зовнішність, переживання, миттєві реакції, особливості мови.

Зовнішність Кармен (портретну характеристику, деталі одягу) Меріме подає через сприйняття і оповідача, і Хосе, крім того, постійно звертає увагу на зміни виразу обличчя в залежності від обставин, в які потрапляє Кармен. Розкривають циганську природу Кармен і її естетичні вподобання, а саме манера вдягатися – яскраво, без будь-якого смаку, часто просто неохайно і вульгарно.

Світосприйняття Кармен виявляється у її вчинках та у тому, як вона до них готується, як їх коментує, до чого прагне. Спосіб думати і відверто викладати свої думки та наміри свідчить про відчайдушність, грубу прямоту, впевненість у своїй силі, зневагу до тих, хто виявляє слабкість характеру.

Поведінка Кармен напряму пов’язана з розумінням нею моральних норм, через які вона беззастережно переступає. У відповідності до притаманних, як вважається, циганам ментальних рис, їй легко ввести в оману людину і при необхідності поладити з нею; в той же час вона може вкрасти і взагалі обдурити будь-кого, якщо поставить це собі за мету. Вона імпульсивна, незалежна, часто некерована, і це нікому не дає можливості ні розгадати, ні підкорити її. Вияви всіх цих властивостей характеру Кармен не випадкові. Вони відбивають основну її суть – непереможне бажання свободи, настільки сильне, що заради нього вона іде на смерть.

В той же час можна сказати, що в новелі йдеться не стільки про Кармен, скільки про циганський народ взагалі. А Кармен тільки підкреслює його основні риси. І трагічне зіткнення Хосе і Кармен – це наслідок зіткнення не їх індивідуальних характерів, а різного світосприйняття, різного ментального духу.

Об’єктивна манера оповіді Меріме дає можливість прийти до висновку, що немає жодних підстав одному народу стати суддею над іншими. Всі народи рівні, всі мають право на існування такими, якими вони є.

Мова Кармен не тільки надає її характеру реальних рис, але ще й свідчить про глибокі витоки її людської натури, її приналежність до циганського племені. Це сприйняття закріпилося у фольклорі, а саме у приказках, якими влучно оперує Кармен („Циганське око – вовче око”, „Я ношу шерсть, але я не овечка”, „Собака на ходу завжди їжу знайде”, „Вовка ноги годують”).

Поглиблюють розуміння новели і її героїв філологічні, історичні та етнопсихологічні екскурси та коментарі Меріме, якими супроводжується оповідь. Це пояснення значення слів у іспанській та циганській мовах, а також у різних діалектах; пояснення географічних назв та історичних подій, імен людей та різних предметів, а також досить ґрунтовна довідка про циган як народ та притаманні йому риси. Таким чином, це теж сприяє тому, що ззовні екзотичні герої набувають цілком реальних рис, а їх вчинки – це не романтична екзальтація, а всебічно вмотивована поведінка конкретної людини в конкретних обставинах.

 

35. «Пані Боварі»Г.Флобер (1821–1880)

Г.Флоберу належить визначне місце у розвитку французького реалізму ІІ половини ХІХ ст. Розквіт творчості письменника припав на 50–60-і роки, коли після революції 1848 р. у суспільному житті Франції різко загострилася класова боротьба та посилилася реакція. Флобер не сприймав міщанської пустоти, безглуздої буденності і проти цього спрямовував свої твори. В той же час світосприйняттю Флобера був притаманний песимізм та розчарування у сенсі людського буття.

Літературна спадщина Флобера невелика, але об'єктивний зміст його творів та довершений стиль принесли йому світову славу.

Новим у творчості Флобера було:

=не звертаючись до гіперболізації, він глибоко і психологічно вірно розкрив дійсність;

=об’єктивно виявив закономірності психології середньої людини;

=дав як найточніше зображення буржуазної буденності;

=Флобер (здебільшого в своїх листах) обґрунтував теорію об’єктивного реалізму, за якою:

в мистецтві також можливі закони і методи природничих наук, завдяки чому художник буде об’єктивно викладати матеріал у творах, не даючи йому власної оцінки;

письменник просто зображував події, розкриваючи почуття героїв, і читач розуміє, що автор не сприймає того дріб’язкового і безглуздого середовища і тих, хто його населяє. Це виявляється у тоні роману, просякнутому гіркою іронією.

„Пані Боварі” (1857)

=Працюючи над романом, Флобер, за його власним висловом, „намагався влізти в шкуру” глибоко апатичних йому людей.

=Основна проблема - протиставлення романтичних ілюзій – дійсності.

=Флобер не сприймав не тільки сучасної йому дійсності, а й пустих та нікчемних людей.

=Емма Боварі, на перший погляд, подібна до романтичних героїнь: жадає справжнього почуття, мрійлива, витончена. Вона хоче нового життя, ідеали якого винесла з дешевих бульварних романів, сповнених фальші та примітивізму. На її мрійливу душу, яка прагла вирватися з нудного і сірого середовища, не могли не справити враження надлюдські пристрасті, коханці і коханки, готові заради любові на все, сльози і цілунки, місячні ночі і клятви... І все це сприймалося нею як абсолютно можливий штамп життя. Саме реальність дала Еммі звичайного чоловіка, який не просто контрастував з романними героями, а викликав у неї відразу на тій тільки підставі, що „він не вмів ні плавати, ні фехтувати, ні стріляти зі зброї...”.

=Глухий кут, в який потрапляє Емма внаслідок своїх сердечних розчарувань, є своєрідним відображенням і того середовища, де це все відбувається. Під пером Флобера звичайні і абсолютно пристойні зовні фрагменти життя перетворюються поступово на мертве болото, де не було подій, не було руху, де один день був схожий на інший у своїй безнадії та мізерності.

=Об’єктивно зображуючи психологічний стан, різні деталі, вчинки та їх мотиви, думки Емми, Флобер приводить читача до поступового розуміння того, що прагнення до витонченого і прекрасного обертаються пристрастю до просто красивого життя – готельного шику, красивих речей та смачної їжі, а бажання неземних романтичних почуттів – інтрижкою у пошуках плотських утіх. Трагедія Емми полягає в тому, що вона не може примиритися з обмеженістю провінційного існування, але її ідеали, сформовані цим же середовищем, так само позбавлені будь якої духовності. Флобер залишається об’єктивним до кінця, зробивши банальною і саму смерть Емми: їй не судилося, як будь-якій романтичній героїні, померти від розбитого кохання. Вона заборгувала велику суму і помирає, отруївшись миш’яком.

=Метод об’єктивного реалізму (завдяки використанню Флобером таких засобів зображення, як мрії героя, вчинки та їх мотиви, думки, ставлення до оточуючих, психологічний стан та його прояви) дає можливість читачу не тільки споглядати життя, а й тлумачити його. Тому логічним стає врешті решт співчуття до Емми, яку „пліснява” життя не тільки оповила, а і задушила.