Сутність конфлікту в романі О.Уайльда “Портрет Доріана Грея”, його моральний аспект

Англійський письменник, ірландець за походження, Оскар Уайльд є найвідомішим і найяскравішим представником декадентського напрямку в західноєвропейській літературі другої половини 19 століття, зокрема, такої його течії як естетизм. Естетизм – це світогляд, що утверджував красу мистецтва як найвищу цінність. Сама ця ідея є свідченням кризи європейського світогляду, в якому естетичні цінності повністю відділилися від моральних та інших суспільних цінностей.

Молодий вродливий юнак, аристократ Доріан Грей під впливом своїх друзів – митця Безіла Холуорда, що намалював портрет його портрет, та світського філософа-гедоніста Генрі Воттона відкриває для себе певну істину, а саме, те, що його врода є найвищою цінністю життя, оскільки відкриває шлях до насолоди життям і оскільки врода та молодість минають. Стоячи перед портретом, він висловлює бажання, щоб портрет змінювався, а він лишався непідвладним часові. Його бажання здійснюється, тож юнак отримує можливість безмежно насолоджуватися життям, а портрет стає дзеркалом його душі, що відображається її загибель, адже прагнення насолоди будь що веде до нехтування всіма моральними нормами. Врешті-решт безмежне насолодження життям спустошує душу героя. Задоволення йому приносять вже лише тільки досвід, із злочинами. Герой стає вбивцею. Єдиним, що гнітить його, є портрет, доказ його внутрішньої деградації і злочинів. Керуючись страхом викриття, герой намагається знищити портрет, але той таємниче пов’язаний із його власним життям, вбиває себе. Такою є розплата за нехтування моральністю.

Найвідомішим твором письменника, який приніс йому всесвітню славу і найповніше відбив його філософські та естетичні погляди, життєве кредо і принципи художньої творчості, був роман "Портрет Доріана. Цей твір - ідеальний приклад парадоксальної (перевернутої) фабули. Закоханий у свою зовнішність Доріан Грей ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим юнаком. І відбувається незвичайне, протиприродне, фантастичне: зображений на портреті Доріан Грей фізично старіє, його намальоване обличчя вкривається зморшками, його врода гине, а сам Доріан у житті залишається молодим і гарним. Та настає час, коли Доріан готовий знищити свій портрет, який є свідком його безчестя і підступності. Він кидається на своє зображення з ножем. Відчайдушний крик пролунав у великому будинку. Слуги, вбігши до кімнати господаря, побачили на стіні прекрасний портрет молодого Доріана Грея, а на підлозі з ножем у грудях лежав мертвий старий чоловік.
"Портрет Доріана Грея" можна вважати взірцем інтелектуального роману кінця ХІХ століття. У цьому творі втілено найдорожчі для письменника думки, що визначали спосіб і стиль його власного життя. "Розкрити себе і втаїти митця - цього прагне мистецтво",- сказано в авторській передмові до роману. Але в ньому відчувається потужний струмінь автобіографізму, і саме суб'єктивність надає зображеному психологічної достовірності.
Відомо, як виник задум роману: одного разу в майстерні свого приятеля Уайльд познайомився з натурником, який вразив його досконалістю своєї вроди. "Який жаль,- вигукнув письменник,- що таке славне створіння мусить старіти!" На це художник, погодившись, додав: "Чудово було б, якби він залишався такий точнісінько, як зараз, а натомість щоб його портрет старів і вкривався зморшками".
Ця розмова торкалася проблеми, яка ніколи не переставала хвилювати письменника: взаємини життя і мистецтва. Із цією проблемою тісно пов'язана інша: мораль і мистецтво, роль етичного та естетичного у житті. Для Уайльда, як відомо, ці слова були майже антонімами. Протиставлення мистецтва і життя, мистецтва і моралі породжує ряд інших протиставлень, що ними переповнений роман. Усе яскраве, блискуче, прекрасне пов'язане з мистецтвом; усе сіре, буденне - із життям. Навіть свою наречену Доріан Грей кохає доти., поки бачить у ній літературну героїню: Джульєтту, Офелію, Розалінду, Беатріче, Корделію. Як тільки Сібіл Вейн по-справжньому закохалась і перестала жити уявним життям своїх героїнь на сцені, кохання Доріана минає. Коли трагічно пішла із життя Сібіл, Доріан не пролив жодної сльози, а своєму другові зізнався: "Якби я прочитав це у книжці, я ридав би! А от тепер, коли це сталося у житті, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози".
Роман насичений детальними описами великосвітських віталень, будинку і кімнат Доріана Грея. Сам герой визнає: "Я кохався на красивих речах, до яких можна доторкнутись і взяти до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер'єри, розкіш, пишнота - усе це дає чимало втіхи".
Що ж до пейзажів у романі, то вони вражають своєю штучністю, відшліфованістю: "Небо тепер стало чисто опаловим1, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло". Тіні сріблясті, а небо сяє, наче чудова перлина. Штучну красу Уайд плекав, від природної відвертався. З усіх витворів природи він любив лише квіти. Особливо часто на сторінках роману з'являються орхідеї та тюльпани: "Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими огнистими язичками. Білий порох трепетною хмаркою духовитої пудри зависав у повітрі. Мов якісь величезні метелики, пурхали й колихались барвисті парасольки квітів". Квіти в нього оранжерейні, штучно викохані, начебто несправжні.
Мистецтво для Уайльда вище за життя, а отже і за природу. Саме тому світ речей, тобто витворів рук людських, превалює в романі над світом природним.
"Портрет Доріана Грея" найповніше виражає естетизм Уайльда. Вчинки і висловлювання героїв роману підпорядковані тому, щоб якнайяскравіше висвітлити думки і погляди письменника.
Чи не тому критики неодноразово наголошували: лорд Генрі Уоттон - двійник Уайльда. Справді, протягом усього роману цей герой висловлює найзаповітніші думки письменника. Перед читачем постає салонний апостол насолоди і розкоші, яким був сам автор. Образом Доріана Грея, людини з неабияким мистецьким темпераментом, Уайльд переконує у реальності закладеного в романі конфлікту - між мистецтвом і життям, мистецтвом і природою, мистецтвом і мораллю. Цей конфлікт настільки реальний, що, як ми вже знаємо, він справдився у житті Уайльда.
Водночас головні герої роману - Доріан, лорд Генрі, художник Безіл Голуорд - не є характерами зі всією складністю і багатогранністю реакцій на дійсність, тобто не є характерами реалістичними. Пишучи роман філософсько-символічний, Уайльд начебто встановлює теоретико-естетичну схему, в рамках якої і створює образи своїх героїв. У романі багато діалогів, майже на кожній сторінці ведуться бесіди, що розкривають життєву філософію кожного з героїв, а в сукупності - самого автора. Три головні персонажі виражають різне ставлення до життя.
Лорд Генрі - втілення філософії насолоди. Це витончений естет, що кохається в красі й відмежовується від потворного, бридкого в житті. Це прагнення не помічати нічого, крім краси, робить його не просто байдужим до всього іншого, а й цинічним. У лорда Генрі холодна душа людини, яка не має ідеалів. Пробуджуючи в Доріанові бажання насолоджуватися життям за будь-яку ціну, він зовсім не замислюється над можливими наслідками такої поведінки як для самого юнака, так і для інших людей.
Егоїзм лорда Генрі - це егоїзм естета, який хоч і має уявлення про реальне життя, але не зважає на нього. Навіть самогубство Сібіл лорд Генрі в першу чергу оцінює не з етичного, а щ естетичного погляду.
Саме такою трагедією, що цілком вдовольнила смаки обох естетів, стала смерть юної актриси. Здібний учень лорда Генрі, Доріан тільки спочатку вражений тим, що сталося. Пройде зовсім небагато часу, і він буде відчувати те ж, що і його наставник: "А все ж те, що сталося, не вразило мене так, як би мало вразити... У ньому - вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був один з головних героїв, але яка не поранила моєї душі".
Доріан Грей і лорд Генрі замінили моральні почуття милуванням красою. Обидва герої не хочуть визнати, що у реальному світі кожному вчинку обов'язково притаманне своє етичне значення. Провина за смерть Сібіл залишається провиною, вбивство художника Безіла Голуорда - вбивством. При цьому сам лорд Генрі не робить нічого аморального, його цинізм - це тільки слова, тільки поза. Але ця поза - його сутність. Бо найдужче його дратує природність. Можна сказати, що він виступає теоретиком, проповідником тієї філософії, якою керується у реальному житті Доріан Грей.
Художник Безіл Голуорд - втілення ідеї служіння мистецтву. Він творить красу, і для нього немає нічого вищого за малярство. Він має гаряче, чуйне, добре серце і вкладає його у кожний свій твір. Портрет Доріана Грея став його кращим творінням. Саме тому Безіл Голуорд спочатку не хоче виставляти його, бо це означає відкрити свою душу, її глибинні порухи кожному, хто прийде подивитися нову роботу. Безіл захоплюється власним шедевром настільки, що вже не відділяє портрета від живої людини, з якої його написано. Він обожнює Доріана, стає йому другом, відчуває, що почав набагато краще малювати з того часу, як познайомився з цим юнаком. На відміну від Генрі й Доріана, для Голуорда етичне й естетичне невіддільні, як краса та доброта. Збираючись виїхати з Лондона на тривалий час, Голуорд приходить до Грея, щоб утримати його від бажання піддаватися спокусам, застерегти від такого способу життя, який потребує насолод різного роду за будь-яку ціну. Голуорд не хоче вірити тим непевним чуткам, що ходять навколо імені Доріана, але вважає своїм обов'язком попередити друга. Звичайно ж, він не міг передбачити, як трагічно завершиться візит до того, хто надихнув його на найкраще полотно. Та кінець Безіла неминучий. Він спалює себе на вівтарі служіння мистецтву. Це людина з гранично розвиненим естетичним почуттям. І саме в цьому причина його трагедії. Художник страждає від того, що відчуває страшенний розрив між ідеальним змістом, який він вклав у своє творіння, і життям, яке розбиває його мрії, не дає йому змоги бути щасливим.
Згодившись на жахливий за своєю суттю дослід, Доріан Грей віддається гонитві за насолодами, не керуючись моральними принципами. Не тільки власні недоліки, пороки, негарні вчинки, а й злочини спотворюють душу Доріана. Гине Сібіл. Вбивство Безіла стадо ще одним кроком на шляху до того невідворотного краху, який чекає на Доріана Грея. Але ні спосіб життя, ні ті зміни, що відбуваються з ним, ніяк не позначаються на зовнішності реального Грея. Він залишається юним і вродливим, а його портрет відображає сутність його розбещеної натури, старіння не лише тіла, а й душі.
Символіка роману дуже складна. З одного боку, відтворюючи істину на портреті, а не на обличчі живої людини, письменник ілюструє свій принцип, згідно з яким мистецтво реальніше за життя і життя наслідує мистецтво, а не навпаки. З другого боку, Уайльд показує, що жахливі зміни на портреті відбуваються тому, що герой знехтував моральні норми. Перші зміни на портреті з'являються тоді, коли Доріан посварився із Сібіл, що призвело до її самогубства: "Інакшим став вираз, щось жорстоке з'явилося в обрисах вуст". Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свій портрет, який стає його суворим суддею. Доріан намагається позбавитися портрета, але знищує не своє зображення, а себе самого.

"Портрет Доріана Грея" можна тлумачити по-різному, але не визнавати його безумовну неординарність і художню довершеність - неможливо. Критики, сперечаючись з окремих питань стосовно мистецьких позицій Оскара Уайльда, доходять спільного висновку про роман: це твір новий, складний і життєздатний. Свідченням цього є довголітнє життя роману, в якому кожне нове покоління читачів знаходить те, що співзвучне даному часу, що хвилює душу, збагачує розум, приносить насолоду, бо творчість великого англійського письменника Оскара Уайльда - то справжнє мистецтво.

43. Самотність і відчуження людини в новелі Ф.Кафки „Перевтілення”

Франц Кафка– австрійський письменник, лауреат премії ім. Т. Фонтане, один із фундаторів модерністської прози.

Новела «Перевтілення» по праву вважається знаковим твором модерністської літератури. Її сюжет представляє собою розгорнуту метафору, яка детально змальовує існування людини, перетвореної на комаху. Ця метафора унаочнює цілий комплекс характерних кафківських тем. Зокрема – теми нездоланної відчуженості особистості, абсурдного покарання людини за невідому їй провину, трагічного знецінення людського життя та ін.

Сюжет і композиція новели. Вихідний пункт сюжету – перетворення пересічного клерка Ґреґора Замзи на величезну потворну комаху. Причин такого перетворення герой не знає. Та він і не замислюється над цим питанням, сприймаючи фантастичну подію як звичайну річ. Втім, ця метаморфоза різко змінює його життя. Через неї герой утрачає навіть жалюгідну можливість «маленької людини» посісти місце на найнижчому щаблі соціальної драбини, а відтак – випадає за межі людського світу. Історія його поступового виштовхування з кола близьких людей, що завершилася сімейним судом і смертним вироком, у символічному плані читається як процес безжалісного відторгнення «хворої» на своє нещастя людини байдужим оточенням. У цьому сенсі метаморфоза відбувається не лише з Ґреґором, а й з членами його родини, котрі дедалі відвертіше демонструють корисливість, егоїзм, огиду до нещасного. Пристосовуючись до нових умов існування, свідомість Замзи-комахи повільно деградує. Проте герой зберігає пам‘ять про цінності людського буття. Обстоюючи їх, він тричі вступає у боротьбу із своєю родиною. Ці три його зіткнення з оточенням визначають трьохскладову композицію новели.

Як і більшість кафківських творів, «Перевтілення” містить чимало автобіографічних елементів. Приміром, прізвище головного героя є криптограмою* прізвища самого автора: літера «З» у слові «Замза» розташована так само, як і літера «К» у слові «Кафка». Певне автобіографічне підґрунтя має і образ комахи.

Інакомовний сенс конфліктів героя з оточенням.

У першій частині герой, який вже усвідомив власне «відпадіння» від людства і начебто покірливо поставився до метаморфози, що з ним сталася, робить спробу довести батькам і повіреному свою спроможність і надалі вести звичне людське життя – продовжувати займатися комівояжерськими справами, виконувати обов’язки годувальника родини. Сцена, в якій потворна комаха збирається на службу, справляє кумедно-абсурдне враження. А водночас у ній відчувається і трагізм: адже за безглуздим ентузіазмом Грегора стоїть прагнення захистити свою людську сутність і свій соціальний статус. Бунт Замзи у цій частині новели спрямовується на владу, яка подрібнюється на образи хазяїна, повіреного і, зрештою, батька, котрий виступає на боці дирекції фірми. Єдність цієї «трійки», зокрема, зазначена у промові повіреного: «Я говорю вiд iменi ваших батькiв та вашого шефа i настiйно прошу негайно дати менi обґрунтоване пояснення». Кожен з цих трьох персонажів на свій лад тисне на Замзу. Хазяїн фірми, що його Ґреґор мріє позбавитися, має образливо-зверхню манеру вести розмову із підлеглими з висоти своєї конторки, змушуючи, нібито через глухоту, кілька разів повторювати сказане. Повірений висуває величезний перелік претензій щодо служби Грегора, у тому числі підозри щодо довіреного йому інкасо. Батько ж підводить своєрідний підсумок соціальному насильству тим, що, схопивши ціпок (усталений у Кафки атрибут влади) повіреного і загрожуючи щохвилини завдати смертельного удару, заганяє сина назад у його кімнату. Відтак перше зіткнення зі світом завершується поразкою головного героя.

У другій частині оповідання Замза вступає у конфлікт з матір‘ю та сестрою, в образах яких, на противагу образу батька, пов‘язаного з ідеєю влади, в іронічно-зниженій формі обігрується ідея милосердя. Зовні зіткнення Ґреґора з матір’ю та сестрою було спричинене їхнім наміром звільнити кімнату від начебто зайвих для комахи меблів. Метушня Замзи, який, прокинувшись від тваринного існування, вирішив захистити найдорожчі речі – письмовий стіл і портрет невідомої дами, – на символічно-автобіографічному рівні відтворює коливання самого Кафки між ідеєю кохання та ідеєю літературної творчості. В оповіданні спонтанна перевага була віддана жіночому портрету - символу жіночого начала, кохання, подружнього життя. У той момент, коли Ґреґор накриває портрет собою, він захищає і своє чоловіче «я», і своє право на внутрішнє життя. Проте і цей бунт закінчується покаранням: розлючений батько атакує непокірного сина яблуками.

Сюжет останнього зіткнення Ґреґора з родиною, спровокованого Ґретиною грою на скрипці, розгортається у третій частині твору.

Тут істота, яка колись була членом добропорядної родини, і сім’я, що тепер залежить від Ґреґора значно більше, ніж тоді, коли він її утримував, знов опиняються у стані жорстокої конфронтації. Призводить до цього музика - символ мистецтва, яке є ще однією, важливою для героя цінністю людського життя. У свідомості Замзи вона асоціюється з найвищою насолодою. Під звуки Гретиної скрипки він мріє про те, як сестра гратиме тільки для нього, „бо нiхто тут так не цiнить її гру, як оцiнить вiн”. Провал цієї надії, нереальнішої і кумеднішої за всі попередні, стає для героя останнім. Родина засуджує його на смерть. Однак і він, який марно боровся за збереження решток свого людського «я», тобто за сенс, ба навіть інерцію існування, більше не має за що зачепитися, адже всі тури боротьби за найважливіші для нього цінності людського життя були програні. Смерть підводить підсумкову рису підсумкову рису під трагічними спробами героя подолати свою відчуженість і зберегти свою людську цінність. Історія Грегора Замзи увиразнила трагічне світосприйняття людини поч. ХХ ст., яка відчула на собі тиск зовнішніх обставин – ворожих, абсурдних, сповнених зла.