Коли двері перестають бути дверима? 6 страница

БЛАГАЮ ПРОЩЕННЯ.

«Що воно таке?» — зачудовано подумав Джейк. Можливо, це слова з Біблії, він не знав. Але напис гіпнотизував, Джейк дивився на нього, як кролик на удава. Зрештою, повільно, в гли­бокій задумі, він пішов геть. Було вже майже о пів на третю, і його тінь на землі почала видовжуватися.

Попереду, тримаючись затінку і спираючись на вузлуватий ціпок, назустріч Джейкові чвалав якийсь старий. За окулярами з товстими лінзами ховалися вибалушені карі очі, схожі на два завеликих яйця.

— Благаю прощення, сер, — звернувся до нього Джейк, не за­мислюючись над тим, що каже, і навіть сам себе не чуючи.

Старий повернувся до нього і з переляку та несподіванки заморгав.

— Не чіпляйся, хлопче, — сказав він і, піднявши ціпок, кво­ло виставив його в Джейків бік.

— Сер, ви часом не знаєте, чи є тут поблизу така собі Ака­демія Маркі? — Спитати таке можна було тільки з великого відчаю, але нічого путнього не спадало на думку.

Старий повільно опустив ціпок — звертання «сер» подіяло магічно. Він зиркнув на Джейка з цікавістю старого мараз­матика.

— Чого це ти, хлопче, не в школі, га?

Джейк втомлено всміхнувся. Наша пісня гарна й нова...

— Іспити. Я прийшов зустрітися зі старим другом, який хо­дить до Академії Маркі, от і все. Вибачте, що потурбував.

Він обійшов старого (сподіваючись, що той не вгатить його ззаду ціпком по сідницях, просто так, для напучування) і вже майже дійшов до рогу вулиці, коли старий заволав:

— Хлопче! Хлоооопче!

Джейк озирнувся.

— Ніякої академії Маркі тут і близько нема, — гукнув ста­рий. — Я тут уже двадцять два роки живу, я б знав. Маркі-авеню є, а академії нема.

У Джейка все всередині стислося від хвилювання. Він зро­бив крок назустріч старому, і той одразу ж підняв ціпка для оборони. Хлопець зупинився на безпечній відстані, за десять кроків від нього.

— А де це Маркі-авеню, сер? Ви мені можете сказати?

— Звісно. Я тут уже двадцять два роки живу, ти що, не чув? Пройдеш два квартали. Біля кінотеатру «Маджестік» повернеш наліво. Але кажу тобі, ніякої академії Маркі там нема.

— Дякую, сер! Дуже дякую!

Джейк повернувся і подивився в той бік Касл-авеню, куди показав старий. Так... за кілька кварталів звідти виднілися обри­си кінотеатру, їх ні з чим не сплутаєш. Він зірвався було бігти, але потім вирішив, що на нього озиратимуться люди, тож пере­йшов на швидку ходу.

Старий стояв і дивився, як хлопчик іде.

— Сер! — дещо здивовано пробубонів він собі під ніс. — Це ж треба. Сер!

Він хрипко реготнув і пошкандибав далі.

З настанням сутінків Роландів загін став на ночівлю. Стрілець викопав ямку і розклав багаття. Готувати вони нічого не зби­ралися, проте вогонь все одно був потрібен. Він потрібен був Едді. Закінчити роботу над ключем він зміг би тільки при світлі.

Стрілець озирнувся і побачив Сюзанну — темний силует на тлі пригаслого аквамаринового неба, але Едді не було.

— Де він? — спитав Роланд.

— Трохи відстав. Дай йому зараз спокій, Роланде. Ти вже достатньо зробив.

Роланд кивнув, схилився над вогнищем і сталевою палич­кою висік з кременя іскру. Невдовзі хмиз, який він зібрав, яскра­во палахкотів. Він по одній підкидав у полум’я палички й чекав, коли повернеться Едді.

За півмилі від того місця, де вони зробили привал, посеред Ве­ликого Шляху сидів, схрестивши ноги, Едді. Він тримав у руці незакінчений ключ і дивився в небо. Попереду зблиснула іскра багаття, Едді помітив її і зрозумів, що робить Роланд... і навіщо. А потім знову підвів очі у небо. Ніколи в житті йому не було так самотньо і так страшно.

Небеса були неосяжні. Здавалося, він ще ніколи не бачив стільки незаповненого і неперервного простору, стільки чистої порожнечі. Перед її лицем він почувався дуже маленьким, без­захисним, але нічого дивного в цьому не вбачав. У плині життя йому відводилося дуже незначне місце.

Хлопчик уже був близько. Едді здогадувався, де зараз Джейк

і що він збирається робити, і міг тільки мовчки дивуватися. Сюзанна прийшла з тисяча дев’ятсот шістдесят третього року, Едді — з вісімдесят сьомого. Між ними... Джейк. Він намагаєть­ся пройти. Народитися.

«Я зустрічав його, — подумав Едді. — Авжеж, зустрічав. Я на­віть це пам’ятаю... наче пам’ятаю. Це було якраз перед тим, як Генрі пішов у армію, правда ж? Він ходив на курси до бруклінського профтехінституту і фанатів від усього чорного — чорних джинсів, чорних мотоциклетних чобіт зі сталевими набивками, чорних футболок із підкоченими рукавами. Генрі Джеймс Дін. Крутий чувак. Подумки я його так називав, але вголос ніколи не вимовив, бо не хотів, щоб він на мене напосівся».

Поки він думав, над головою зійшла Стара Зоря. Саме її по­яви він і чекав. За чверть години, а може, й менше, небо буде всуціль всіяне інопланетними діамантами, але поки що на пів-темному небесному склепінні сяяла вона одна.

Едді повільно піднімав ключ, аж поки Стара Зоря не освіти­ла його широку зарубку, що проходила точно посередині. Ко­лись мама навчила його одного віршика. Вона ставала навколіш­ки біля вікна над ліжком, і вони вдвох дивилися на вечірню зорю, що сходила над дахами і пожежними драбинами Брукліну, та повторювали разом: «Зіронько ясная, зоре прекрасная, ще яскравіше гори, диво чарівне мені сотвори». І зараз Едді по­вторив про себе це заклинання з тих давніх часів.

Діамантом у ясеневій пастці зблиснула в заглибині ключа Стара Зоря.

— Поможи мені знайти в собі сили, — попросив Едді. — Ось моє бажання. Поможи знайти сили й закінчити цю три­кляту фігню.

Він ще трохи посидів на дорозі, потім звівся на ноги й пішов до табору. А там, жодним словом не обізвавшись ні до стрільця, ні до Сюзанни, підсів якомога ближче до багаття, взяв Роландів ніж і почав працювати. З карлючки на кінці ключа раз-у-раз сходили крихітні завитки тирси. Едді різьбив швидко, так і сяк повертаючи ключ, а часом заплющував очі і проводив великим пальцем по ледь відчутних вигинах. Він намагався не думати про те, що буде, якщо ключ набуде не такої форми, як потріб­но, бо такі думки вганяли його в ступор.

Роланд і Сюзанна сиділи в нього за спиною та мовчки ди­вилися. Нарешті Едді відклав ножа. По обличчю стікали струм­ки поту.

— Цей твій малий, — сказав він. — Цей Джейк. Мабуть, до­стобіса сміливий пацан.

— Під горами він тримався мужньо, — сказав Роланд. — Бо­явся, але жодного разу цього не виказав.

— Мені б його хоробрість.

Роланд знизав плечима.

— У Балазара ти бився дуже добре, хоч і без одягу. Битися голим для чоловіка дуже важко, але ти впорався.

Едді спробував пригадати стрілянину в Балазаровому шин­ку, але ці спогади розпливалися в пам’яті невиразною пля­мою. Дим, шум і перехресні промені світла крізь дірки в стіні. Мабуть, ту стіну знесли кулями з автомата, та Едді не міг цього згадати.

Він підняв ключ так, щоб його зазубрини чітко виділялися проти багаття. І довго тримав його так, але дивився здебільшого на карлючку. На вигляд вона нічим не відрізнялася від поба­ченої уві сні й у видінні, що постало в язиках полум’я... втім, щось у ній було не так. Форма не зовсім правильна.

Але це просто знову Генрі, от і все. Просто десятки років, коли ти весь нас робив щось не так. Тобі це вдалося, друже... просто твій внутрішній Генрі не хоче цього визнати.

Він поклав ключ на квадратний шмат шкури і обережно за­горнув його.

— Готово. Не знаю, так я все зробив чи не так, але краще зробити не міг. — Тепер, коли вже не потрібно було доробляти ключ, Едді відчув дивну порожнечу всередині, наче не розумів, навіщо і як жити далі.

— Едді, хочеш попоїсти? — тихо спитала Сюзанна.

«Ось твоя мета, — подумав він. — Ось напрям. Сидить там, склавши руки на колінах. Яка ще мета тобі потр...»

Аж раптом, геть несподівано, в його свідомості з’явився якийсь образ. Не сон... не видиво...

Ні, зовсім не це. Спогад. Це знову відбувається — ти згадуєш наперед у часі.

— Спершу я маю дещо зробити, — сказав він і підвівся.

На протилежному боці багаття Роланд склав у купу хмиз. Покопирсавшись у ньому, Едді витяг суху палицю дюйми зо два в діаметрі і приблизно два фути завдовжки. Потім повер­нувся на своє місце біля багаття і знову взяв Роландового ножа. Цього разу робота йшла вже швидше, бо він просто загострю­вав палицю, надаючи їй подобу кілка для намету.

— А ми можемо вирушити ще до світанку? — запитав він у стрільця. — Гадаю, ми мусимо якомога швидше дістатися до того кола.

— Так. Якщо треба, то підемо раніше. Я не хочу йти в тем­ряві, бо велемовне кружало вночі небезпечне. Але зробимо як годиться.

— Судячи з виразу твого обличчя, хлопче, ці кола безпечни­ми не бувають, — зауважила Сюзанна.

Едді знову відклав ножа. Земля, яку Роланд видобув, копа­ючи яму для багаття, купкою лежала біля його правої ноги. За­гостреним кінцем палиці він вивів на цій землі знак питання. Знак вийшов чіткий і зрозумілий.

— О’кей, — сказав Едді й стер його ногою. — Тепер усе.

— Тоді поїж, — запропонувала Сюзанна.

Едді чесно спробував, але їсти не дуже хотілося. Коли він врешті-решт притулився до Сюзанни, зігрівся її теплом і за­снув, то спав без сновидінь, але тривожно, балансуючи між сном та реальністю. Крізь сон він чув, як над рівниною виє ві­тер, і снилося йому, що літає разом з ним, тікає в ніч, подалі від

_ч усіх турбот і хвилювань, а над головою в нього тихо пливуть Стара Зоря і Стара Матінка, відкидаючи йому на щоки мороз­не сяйво. О четвертій його розбудив Роланд.

— Час, — сказав стрілець.

Едді сів. Сюзанна теж піднялася, спросоння тручи обличчя долонями. Коли голова прояснилася, Едді відчув непереборну потребу вирушати.

— Так. Ходімо, хутко.

— Він уже близько, так?

— Дуже близько. — Едді звівся на ноги, підхопив Сюзанну за талію і всадовив у візок.

Вона дивилася на нього стривожено.

— Ми встигнемо дістатися до того місця?

Едді кивнув.

— Ледь-ледь, але встигаємо.

Через три хвилини вони знову прямували Великим Шляхом. Дорога мерехтіла попереду, наче привид. А за годину, коли на сході почали пробиватися перші промені світанку, десь далеко попереду почулося ритмічне гудіння.

«Це барабанний дріб», — подумав Роланд.

«Машинерія, — подумав Едді. — Якась велетенська машина».

«Серце, — вирішила Сюзанна. — Величезне, хворе, пульсу­юче серце... і воно б’ється в тому місці, куди ми маємо йти».

За дві години звук стих так само несподівано, як і почався. В небі над їхніми головами почали з’являтися білі невиразні хмари. Спочатку вони затулили сонце прозорим серпанком, а потім сховали його повністю. До кола з поставленого сторч каміння залишалося менше п’яти миль. У безтінному світлі во­но скидалося на зуби мертвого чудовиська.

ТИЖДЕНЬ СПАГЕТІ В КІНОТЕАТРІ «МАДЖЕСТІК»!

було написано на потріпаному печальному плакаті, вивішено­му на розі двох авеню, Бруклін і Маркі.

2 КЛАСИЧНІ ФІЛЬМИ ВІД СЕРДЖІО ЛЕОНЕ!

«ЗА ПРИГОРЩУ ДОЛАРІВ»

ПЛЮС «ХОРОШИЙ, ПОГАНИЙ, ЗЛИЙ»! КВИТКИ НА ВСІ СЕАНСИ - по 99 центів

У касі, жуючи жуйку, сиділа симпатична білявка зі штучни­ми кучерями. По радіо горлав «Лед Зепелін», а білявка читала одну з тих бульварних газет, які так полюбляла місіс Шоу. У вітрині кінотеатру, розташованій ліворуч від неї, висів плакат із Клінтом Іствудом.

Джейк знав, що йому треба поквапитися — третя година дня вже не за горами, — але він все одно зупинився на хвильку, щоб подивитися на плакат за брудним потрісканим склом. На Іствуді було пістряве пончо, в зубах затиснена сигара. Один край пончо він демонстративно закинув за плече і показував усім свій револь­вер. Очі в нього були блідо-блакитного кольору. Очі снайпера.

«Це не він, — подумав Джейк, — але дуже на нього схожий. Це очі... очі майже такі, як у нього».

— Колись ти вже дав мені впасти, — сказав Джейк, звертаю­чись до чоловіка на вицвілому плакаті, чоловіка, що не був Роландом. — Допустив, щоб я помер. А цього разу що станеться?

— Привіт, малий, — озвалася до нього білява касирка, і Джейк аж підскочив від несподіванки. — Заходити будеш чи так і стовби­читимеш тут? Цікаво балакати самому із собою?

— Ні, не буду, — відповів Джейк. — Ці два фільми я вже бачив.

І пішов геть, біля Маркі-авеню повернувши ліворуч.

Він досі чекав, коли ж його охопить те відчуття, коли па­м’ятаєш наперед у часі, але воно не прийшло. То була просто розжарена під сонячним промінням вулиця, вздовж якої виструн­чилися багатоквартирні будинки, які нагадали Джейкові блоки в’язничних камер. Крім кількох жіночок, що прогулювалися з дітьми у візках і ліниво перемовлялися, на Маркі-авеню ніко­го не було. Як для травня, стояла надзвичайно спекотна погода. Надто спекотна для прогулянок.

Що я шукаю? Що?

Десь з-поза його спини пролунав вибух пронизливого смі­ху — сміявся чоловік. Слідом за ним розлігся крик розлюченої жінки: «Ану віддай!»

Джейк аж підстрибнув, бо вирішив, що власниця голосу про­кричала це йому.

— Генрі, віддай! Це вже не жарти!

Озирнувшись, Джейк побачив двох хлопців. Одному з них було щонайменше вісімнадцять років, а другий був значно мо­лодший — років дванадцять-тринадцять, не більше. І вигляд цього другого хлопчини змусив Джейкове серце забитися швидко-швидко. Замість смугастих шортів на цьому хлопцеві були зелені вельветові штани, проте футболка була та сама і під ру­кою він тримав старий потертий баскетбольний м’яч. І хоча він стояв до Джейка спиною, той одразу зрозумів, що знайшов хлоп­ця, який йому наснився минулої ночі.

Кричала дівчина з касової будки, та гарненька, що жувала жуй­ку. Старший з двох хлопців, котрий мав цілком дорослий ви­гляд, щоб його можна було вважати чоловіком, тримав у руці її газету. Дівчина намагалася вирвати її в нього, але їй це не вда­валося. Крадій газет (убраний у чорні джинси й чорну футбол­ку з закоченими вгору рукавами) тримав її над головою і шкі­рився в злій усмішці.

— Танцюй, Маріанно! Давай, мала, танцюй!

Дівчина вся розчервонілася і сердито зиркала на нього з-під лоба.

— Віддай негайно! Годі вже клеїти дурня. Віддай! Козел!

— Ти тійки посвухай, Едді! — сказав переросток. — Вона вається! Погана, погана дівцинка! — Не перестаючи шкіри­тись, він помахав газетою так, щоб білява касирка не могла її дістати. І тут до Джейка дійшло. Ці двоє поверталися до­дому зі школи. Втім, якщо Джейк не помилявся щодо їхньої вікової різниці, то навряд чи вони ходили до однієї школи. Потім старший підійшов до каси, вдаючи, нібито хоче роз­повісти білявці якусь цікавинку, а сам простягнув руку в от­вір і вхопив її газету.

Такі фізіономії, як у нього, Джейкові вже доводилося бачити раніше. То була пика забіяки, якому ввижається геніальним налити рідини для запальничок на хвіст котові або згодувати голодному собаці горбушку хліба, попередньо запхавши туди риболовний гачок. Такі хлопці зазвичай сидять на задніх пар­тах і хляскають бретельками від бюстгальтерів однокласниць спереду, а коли врешті-решт на них хтось поскаржиться, з ту­пим невинним виглядом питають: «Хто, я?» У школі Пайпера таких придурків, як цей, було мало, але все-таки вони були. Джейк підозрював, що такі є в кожній школі. В Пайпері вони просто були краще вбрані, але вираз фізії лишався той самий. Мабуть, колись давно про таких казали: «Цей просто створе­ний для шибениці».

Маріанна підстрибувала, марно намагаючись ухопити свою газету, яку хлопець у чорних джинсах скатав трубочкою. Але не встигала вона дотягнутися до неї, як Генрі відводив газету на­зад і лунко стукав нею дівчину по голові. Так б’ють собаку, який надзюрив на килим. У Маріанни в очах стояли сльози, і, як зро­зумів Джейк, здебільшого від приниження. Обличчя аж пашіло.

— Вдавися, гад! — закричала вона. — Читати ти все одно не вмієш, то хоч картинки пороздивляєшся!

І вона почала розвертатися до Генрі спиною.

— Віддай їй газету, нащо вона тобі? — тихо сказав молодший хлопчик, Джейків знайомий зі сну.

Старший простягнув газету, скручену трубочкою, дівчина вхопилася за неї, і навіть на відстані тридцяти футів Джейк по­чув, як рветься папір.

— Яке ж ти лайно, Генрі Дін! — крикнула Маріанна. — Лайно воно і є лайно!

— Та що я такого зробив? — образився Генрі. — Вже й по­жартувати не можна. Дивись, вона тільки в одному місці пор­валася, читати можна. Попустись, добре?

І це також правда, подумав Джейк. Такі, як цей Генрі, завжди перегнуть палицю в своїх несмішних жартах... а тоді ще й обража­ються, коли на них кричать. На такий випадок у них завжди в за­пасі «Та що таке?», «Це жарт, ти що, не доганяєш?» і «Попустись».

«Чого ти з ним товаришуєш? — подумки спитав Джейк у мо­лодшого хлопця. — Якщо ти на моєму боці, то нащо тобі цей придурок?»

Але щойно молодший хлопець повернувся до нього облич­чям і вони вдвох пішли далі, Джейк дістав відповідь. У старшо­го були важчі риси обличчя і прищава, вся в шрамах шкіра, але все одно зовнішня подібність вражала. Ці двоє були братами.

Джейк розвернувся і пішов перед хлопцями, вдаючи, що прогулююється. А сам тим часом тремтячою рукою поліз у перед­ню кишеню штанів, дістав звідти батькові окуляри і начепив їх на носа.

Голоси позаду нього ставали все гучнішими, наче хтось по­волі повертав ручку гучності на радіоприймачі.

— Дарма ти так, Генрі. Це було жорстоко.

— Едді, та вона преться від цього. — Голосом Генрі промов­ляла сама вселенська премудрість. — Підростеш — зрозумієш. Ти ще малий.

— Але вона плакала.

— Мабуть, комашка в око влетіла, — філософським тоном сказав Генрі.

Вони вже підійшли надто близько. Джейк притиснувся до стіни якогось будинку, низько опустивши голову й запхавши руки глибоко в кишені штанів. Він не знав, чому так важливо лишатися непоміченим, але це було саме так. До Генрі йому байдуже, хай там що, а от...

«Його брат мене не впізнає, — подумав Джейк. — Не знаю, чому, але не впізнає».

Двоє хлопців пройшли повз нього, навіть не глянувши. Той, кого Генрі називав Едді, йшов ближче до проїжджої частини, ведучи м’яч у водостічній канаві.

— Але погодься, це ж було весело, — втовкмачував братові Генрі. — Стрибуча Маріанна. Клас! Супер!

Едді намагався дивитися на нього з докором, але це йому погано вдавалося, тож він не стримався і зайшовся сміхом. На його благоговійно піднятому лиці Джейк прочитав безмежну любов і зрозумів, що Едді пробачатиме й пробачатиме своєму великому братові, аж поки не зрозуміє, що це марно.

— То як, підемо? — спитав Едді. — Ти ж казав, що підемо. Після школи.

— Я сказав «може». Щось мені не дуже хочеться туди пхати­ся. Мама вже, мабуть, вдома. Краще забиймо. Краще піти на­гору й позирити, що по ящику показують.

Зараз вони на десять футів випереджали Джейка, і відстань все збільшувалася.

— Ну Генрі! Ти ж обіцяв!

За будинком, що його зараз саме проминали хлопці, був на­тягнутий паркан із дротяної сітки, у якому виднілася прочине­на хвіртка. А за парканом Джейк роздивився баскетбольний майданчик, який йому наснився вночі... принаймні, дуже подіб­ний до нього. Навколо нього не росли дерева, і жодного кіоску з підземки з навскісними жовто-чорними лініями теж не було, але потрісканий бетон був. Як і витерті штрафні лінії, колись виведені жовтою фарбою.

— Ну... може. Я не знаю. — Джейк зрозумів, що Генрі зно­ву дражнить брата. Але Едді сприймав його слова всерйоз — він надто переймався, бо дуже хотів потрапити в те омріяне місце. — А поки я думаю, йти нам чи не йти, давай покидає­мо м’яч.

Він вихопив м’яч у молодшого брата, невміло повів його до майданчика і спробував закинути в кошик, але марно: м’яч від­скочив від дошки, навіть не торкнувшись кільця. Цей Генрі тіль­ки й уміє, що газети в дівчат забирати, подумав Джейк. У баскет­бол він грає лажово.

Едді зайшов у хвіртку, розстебнув ґудзики на своїх вельвето­вих штанях і зняв їх. Під ними виявилися старі вилинялі шорти в смужку — саме в них Едді й наснився Джейкові.

— Ой, ви тільки подивіться, на ньому ці коротенькі труси­ки! — тут же заходився знущатися Генрі. — Ну хіба не краса? — Дочекавшись, поки брат стане на одну ногу, щоб виборсатися зі штанів, він швиргонув йому м’яч. Едді якось примудрився відбити його (інакше, мабуть, йому світив би розквашений ніс), але рівновагу втратив і повалився на бетон. І тільки якимось дивом не порізався об скло, бо скла, що виблискувало під сон­цем, вздовж паркану валялося чимало.

— Годі, Генрі, перестань, — сказав він, проте справжнього докору в його словах не було. Генрі вже давно так його мучить, здогадався Джейк, тож Едді настільки звик, що помічає це тіль­ки тоді, коли брат починає чіплятися до когось іншого, напри­клад, до тієї білявки з каси кінотеатру.

— Годі взе, Генлі, пелестань.

Едді звівся на ноги й побіг на майданчик. М’яч відскочив від дротяного паркану і, вдарившись об землю, повернувся до Генрі. Той спробував було провести м’яч повз молодшого брата, але той відреагував блискавично, хоч і навдивовижу делікатно: про­стягнув руку і вихопив м’яч. Потім легко пірнув під простягну­ту руку Генрі, якою той молотив повітря, і повів м’яч до коши­ка. Набурмосившись, Генрі рвонув за ним, але з таким самим успіхом він міг би лягти поспати. Едді підстрибнув, зігнувши коліна й задравши носки ніг, й поклав м’яч у кошик. Генрі ви­хопив його в брата з-під носа й повів до смуги.

«Дарма ти це зробив, Едді», — подумав Джейк. Він стояв у то­му місці, де закінчувався паркан, і спостерігав за їхньою грою. Це місце здавалося йому цілком безпечним, принаймні поки що. На носі в Джейка були таткові окуляри, та й хлопці так захо­пилися грою, що не помітили б навіть президента Картера, якби той підійшов подивитися. Хоча Джейк сумнівався, що Генрі вза­галі відомо, хто такий президент Картер.

Він очікував, що Генрі почне чіплятися до брата, може, на­віть стукне за відібраний м’яч. Але виявилося, що він недооці­нив його метикуватість. Генрі зробив обхідний маневр, на який навіть Джейкова мама не повелася б, але Едді, здавалося, клю­нув. Генрі метнувся повз брата до кошика, грубо й весело по­рушуючи всі правила: здебільшого він ніс м’яч у руках. Джейк був упевнений, що Едді легко зможе перехопити його, але хло­пець чомусь загаявся. Генрі знову націлився на кошик, але ки­док зробив дуже незграбно, і м’яч знову відскочив від кільця. Едді вхопив... і дозволив йому вислизнути з пальців. Генрі пе­рехопив, повернувся і вкинув у кільце без сітки.

— Один-нуль, — видихнув він. — Граємо до дванадцяти?

— Звісно.

Джейку все стало ясно. Гра буде жорсткою, але Генрі обо­в’язково виграє. Едді подбає, щоб він виграв. І не тільки тому, щоб уникнути знущань. Здобувши перемогу, Генрі подобрішає і, либонь, відведе Едді туди, куди йому хотілося.

Гей, хлопче... виявляється, твій малий брат уже давно грає на тобі, як на скрипці, а ти й не здогадуєшся?

Джейк сховався за будинок, що стояв на північному краю майданчика. Тепер йому не було видно братів Дін, і вони його бачити не могли. Прихилившись до стіни, він слухав, як стукає м’яч на баскетбольному майданчику. Невдовзі Генрі вже пих­котів, як Чарлі Чух-Чух, що підіймається на крутий схил. Па­лить, ясна річ. Такі, як Генрі, завжди палять.

Гра тривала майже десять хвилин, і коли Генрі оголосив про свою перемогу, на вулиці вже було повно інших дітлахів, що поверталися зі шкіл додому. Деякі, проходячи повз, зацікавле­но поглядали на Джейка.

— Незле зіграли, Генрі, — сказав Едді.

— Непогано, — видихнув Генрі у відповідь. — А ти досі ве­дешся на старі, як світ, трюки.

«Звісно, він ведеться, — подумав Джейк. — І вестиметься й далі, аж поки не буде важити фунтів зо вісімдесят. А тоді на тебе може чекати сюрприз».

— Так, ти мене перехитрував. Слухай, Генрі, може, все-таки підемо туди?

— А чого б і не піти? Ходімо.

— Ура! — загорлав Едді. Пролунав гучний шльопанець: на­певно, Едді дав братові п’ять. — Здорово!

— Піднімись додому. Скажи мамі, що ми повернемося до пів на п’яту, за чверть п’ята точно будем. Але про Маєток нічого не ка­жи, бо вона точно сказиться. Вона теж думає, що там привиди.

— Сказати їй, що ми йдемо до Дьюї?

Настала тиша: Генрі обдумував відповідь.

— Нє. Вона може подзвонити місіс Бунковськи. Скажи їй... скажи, що ми йдемо до Дальберга хавати морозиво. Вона пове­деться. І попроси в неї пару баксів.

— Грошей вона мені не дасть. До видачі кишенькових ще два дні.

— Дурня. Ти зможеш з неї витягти. Іди давай.

— О’кей. — Але Джейк не почув, щоб Едді пішов. — Генрі?

— Що? — Нетерпляче.

— Як ти гадаєш, у Маєтку водяться привиди?

Джейк перемістився трохи ближче до майданчика. Він не хотів, щоб його помітили, але прагнув почути відповідь.

— Та не. Будинки з привидами хіба що в довбаному кіно бувають.

— Ох. — В голосі Едді звучало відчутне полегшення.

— Але якби привиди існували, — додав Генрі (мабуть, не хо­че, щоб брат занадто розслаблявся, подумав Джейк), — то во­ни б точно жили в Маєтку. Я чув, що кілька років тому двоє з Норвуд-стрит залізли туди потрахатися. Копи знайшли їх з перерізаними горлянками. І кров’яки ніде не було. Ні на тру­пах, ні на підлозі. Тямиш? Уся кров десь поділася.

— Приколюєшся? — тремтячим голосом спитав Едді.

— Нєа. Але це ще не найгірше.

— А що найгірше?

— У них обох було сиве волосся, — сказав Генрі. До Джейкових вух долинув урочистий тон, яким це було вимовлено. Він зро­зумів, що зараз Генрі не дражниться, що зараз він вірить у кожне сказане слово. (А ще він сумнівався, що Генрі вистачило б клепки вигадати таку історію.) — У обох. А очі були круглі-круглі й ви­тріщені, наче вони побачили щось найстрашніше в світі.

— Та ну, — недовірливо, але тихо й побожно сказав Едді.

— Ще не передумав іти?

— Звісно, ні. Якщо тільки ми не... будемо підходити надто близько.

— Тоді йди до мами і вицигань у неї пару баксів. Мені по­трібні сигарети. І м’яч цей довбаний віднеси.

Коли Едді вийшов через хвіртку в паркані, Джейк сховався у під’їзді найближчого будинка.

І нажахано побачив, що хлопчик у жовтій футболці повернув у той самий бік. «От чортівня! — злякано подумав Джейк. — А якщо він живе в цьому будинку?»

Так і було. Не встиг Джейк повернутися до таблички з іме­нами біля дзвінків і вдати, буцімто уважно її вивчає, як Едді Дін пройшов повз нього. Так близько, що Джейк навіть відчув

запах поту: Едді спітнів під час гри в баскетбол. Він не стільки побачив, скільки відчув, що хлопець, проходячи повз, змірив його цікавим поглядом. У вестибюлі Едді попрямував до ліфтів. Шкільні штани він тримав під однією пахвою, а потертий бас­кетбольний м’яч — під другою.

Джейкове серце ходором ходило в грудях. Стежити за людь­ми в реальному житті виявилося не так легко, яку детективних романах, які він зрідка почитував. Він перейшов через дорогу і став між двома будинками за півквартала. Звідти було видно вхідні двері будинку, де мешкала родина Едді, і спортмайдан­чик. На ньому вже стало людно: понабігали здебільшого малі дітлахи. Генрі прихилився спиною до паркану, смалив цигарку і щосили намагався виглядати досвідченим та дорослим. Час від часу, коли повз нього на всіх парах мчав хтось із малечі, він робив підніжку. До повернення Едді троє малих вже встигли зарити носом. Остання жертва розтягнулася на землі й сильно забилася, вдарившись обличчям об бетон. Із закривавленим ло­бом малюк, плачучи, припустив вулицею. Генрі хвацько пожбу­рив йому навздогін недопалок і радісно розсміявся.

«Ти ба, який веселун», — подумав Джейк.

Після того малеча порозумнішала й почала обходити Генрі десятою дорогою. А сам Генрі перевальцем вийшов з майдан­чика на вулицю і попрямував до під’їзду, куди п’ять хвилин тому зайшов Едді. Не встиг він підійти до дверей, як звідти ви­гулькнув Едді. Хлопець перевдягнувся в джинси, чисту фут­болку і пов’язав на лоба зелену бандану (ту саму, яку Джейк бачив на ньому уві сні). Він вибіг із під’їзду, переможно маха­ючи кількома доларовими купюрами. Генрі миттю вихопив їх у брата і щось запитав. Едді кивнув, і хлопці пішли.

Тримаючись на безпечній відстані, за ними вирушив Джейк.

Вони стояли у високій траві на краю Великого Шляху і диви­лися на кружало.

«Стоунхендж, — подумала Сюзанна і здригнулася. — Ось на що це схоже. Стоунхендж».

Густа трава, що вкривала рівнину, росла і довкола високих сірих монолітів. Але коло, яке вони оточували, було голим — сама земля, тут і там всипана чимось білим.

— Що то таке біле? — тихо спитала Сюзанна. — Уламки каменів?

— Придивися пильніше, — відповів Роланд.

І вона побачила, що то кістки. Кістки якихось маленьких тва­рин. Можливо. Хотілося на це сподіватися.

Едді переклав загострений кілок у ліву руку, витер змокрілу долоню правої об сорочку і знову взяв у неї кілок. Розтулив рота, але в горлі пересохло і голос не слухався. Він прочистив горло і ще раз спробував заговорити. Цього разу вдалося.

— Здається, я мушу зайти в коло і намалювати щось на землі.

Роланд кивнув.

— Зараз?

— Невдовзі. — Едді глянув Роландові просто у вічі. — Тут щось є, правда? Щось, чого ми не бачимо.

— Поки що воно не тут, — відповів Роланд. — Принаймні, я так вважаю. Але воно прийде. Його привабить наш кхеф — на­ша життєва сила. І, звісно, воно не потерпить вторгнення в свою домівку. Едді, віддай мені револьвер.

Едді розстебнув кобуру і передав її стрільцеві. А потім повер­нувся до кола, оточеного високими каменями. Так, там справ­ді щось жило. Він відчував запах цього мешканця, сморід, що навіював думки про мокрий тиньк, напівзогнилі дивани, старі-престарі матраци, що дотлівають під напіврідким шаром пліс­няви. Той запах... він був знайомий.