Коли двері перестають бути дверима? 7 страница

Маєток. Це там так смерділо. Того дня, коли я вмовив Генрі піти в Датч-Гіл, на Райнголд-стрит, подивитися на нього.

Роланд застебнув кобуру й нахилився зав’язати кріплення на поясі. Не розгинаючись, підвів очі на Сюзанну.

— Нам може статися в пригоді Детта Волкер. Вона на місці?

— Це стерво завжди десь поряд ошивається, — наморщила носа Сюзанна.

— Добре. Комусь із нас доведеться захищати Едді, поки він робитиме те, що має зробити. А інший стане просто зайвим ба­ластом. Тут мешкає демон. Демони — не люди, але вони бува­ють жіночої й чоловічої статі. Стать — це їхня зброя, але зара­зом і слабке місце. Хай там якої статі цей демон, але він нападе на Едді. Захищатиме свою домівку. Щоб нею не скористався чужинець. Розумієш?

Сюзанна кивнула. Едді, здавалося, не слухав узагалі. Він за­пхав пакунок із ключем за пазуху і, немов загіпнотизований, дивився на велемовне кільце.

— Зараз нема часу добирати виразів, — сказав Роланд Сю­занні, — але одному з нас доведеться...

— Комусь із нас доведеться трахатися з цим демоном, щоб він не ліз до Едді, — перебила вона. — Таке одоробло не впус­тить дармової нагоди потрахатись. Ти це маєш на увазі?

Роланд кивнув.

Її очі зблиснули. Знову погляд Детти Волкер, розумний і не­добрий, очі блищать від нездорового ентузіазму, і голос дедалі нижчає й нижчає, бо Детта імітує рабиню з плантацій на Пів­дні — це її фірмовий знак.

— Коли це демониха, її береш ти. А коли демон, то він мій. Такий розклад?

Роланд кивнув.

— А якщо воно ніким не гребує? Що тоді, хлопче?

На Роландових вустах з’явилася легка подоба усмішки.

— Тоді будемо працювати з тобою в парі. Але пам’ятай...

За їхніми спинами слабким голосом, що долинав наче здаля,

заговорив Едді.

— Не все мовчить в камінних коридорах смерті. Узріть про­будження того, хто спить. — Він кинув на Роланда зацькова­ний, нажаханий погляд. — Там чудовисько.

— Це демон...

— Ні. Чудовисько. Щось між дверима... між світами. Воно чекає. І вже розплющує очі.

Сюзанна перелякано зиркнула на Роланда.

— Тримайся, Едді, — сказав Роланд. — Будь щирим.

Едді глибоко вдихнув повітря.

— Я триматимусь, поки воно не зіб’є мене з ніг. Мені час. Це починається.

— Підемо разом, — сказала Сюзанна, вигнула спину дугою і зісковзнула з візка. — Зараз той демон, який захотів зі мною потрахатися, взнає у мене, що таке їбтися з найкращою. Я йому такий трах влаштую, що він довіку не забуде.

Коли вони проходили між двома високими каменями, що наче слугували дверима до велемовного кола, почався дощ.

Побачивши будинок, Джейк зрозумів дві речі: по-перше, він вже бачив його раніше — в нічних жахіттях, таких страшних, що свідомість не допустила, щоб він їх пам’ятав. А по-друге, то було місце, де панували смерть, вбивство і божевілля. Він стояв на дальньому розі Райнголд-стрит та Бруклін-авеню. Від Едді та Генрі його відділяло сімдесят кроків, не менше, але навіть з цієї відстані він відчував, що Маєток не виявляє до них жод­ної цікавості. Натомість він жадібно простягав свої невидимі руки до нього, Джейка. І Джейкові здалося, що на цих руках кігті. Гострючі пазурі.

Йому потрібен я. А втекти я не можу. Заходити всередину — самогубство... а не зайти — божевілля. Бо десь у глибині цього будинку є замкнені двері. У мене є ключ, яким їх можна відімкну­ти. І єдиний порятунок, на який я можу сподіватися, — на тому боці дверей.

Обмираючи серцем, він дивився на Маєток — будинок, що, здавалося, ввібрав у себе всі паранормальні явища світу. Зло­вісний, неначе пухлина, він здіймався посеред занедбаного подвір’я, порослого бур’янами.

Повільно бредучи під гарячим полуденним сонцем, брати Дін пройшли дев’ять бруклінських кварталів і нарешті дістали­ся до району міста, який, судячи з вивісок на крамницях, мав назву Датч-Гіл. Зараз вони стояли просто перед Маєтком. За півквартала від них зупинився Джейк. Будинок мав такий ви­гляд, наче в ньому вже багато років ніхто не жив, проте він май­же не постраждав від вандалізму. Колись, подумав Джейк, це, мабуть, був справжній маєток, де разом з великою родиною мешкав якийсь заможний крамар. У ті давно минулі часи його стіни, напевно, були білі, але зараз вони втратили колір, стали брудно-сірими. Шибки були повибивані, старий паркан весь помальований фарбою з балончиків, але сам будинок стояв ці­лий і неушкоджений.

Спорохнявілий старий привид під шиферним дахом, він згорбився в променях палючого сонця, нагадуючи Джейкові злого пса, який вдає, ніби спить. Крутий схил даху нависав над ґанком, наче набурмосене чоло. Дошки ґанку були потріскані й перекособочені. Віконниці, колись пофарбовані в зелений колір, безживно звисали обабіч вікон без шибок. Подекуди на вікнах досі погойдувалися старезні портьєри — страшні, як клапті мертвої шкіри. Ліворуч до будинка колись була прибита решітка для рослин. Зараз вона відстала від стіни і трималася не на гвіздках, а на вусах якихось незрозумілих повзучих рос­лин, що обплели її всю. На газоні стояла якась табличка, до дверей була причеплена ще одна. Зі свого місця Джейк не міг розібрати, що на них написано.

Будинок був живий. Він це знав, відчував, що дошки й по­хилий дах випромінюють енергію, що вона аж струменить із чорних запалих очниць-вікон. Сама думка про те, щоб набли­зитися до цього жахливого будинку, не кажучи вже про те, щоб зайти всередину, сповнювала Джейка невимовним жахом. І все ж йому доведеться це зробити. До його вух долинало тихе сонне дзижчання — так дзижчить бджолиний вулик у спекотний літ­ній день, і якусь мить він боявся, що зомліє. Хлопчик заплю­щив очі... і почув голос у голові.

Ти мусиш зайти, Джейку. Це шлях Променя, дорога до Вежі й час твого Видобування. Будь щирим, тримайся, йди до мене.

Страх не минувся, але жахливе відчуття паніки, що накочу­вала хвилями, зникло. Джейк знову розплющив очі й поба­чив, що не він один відчуває силу і пробудження внутрішньої свідомості цього будинку. Едді щосили намагався відійти по­далі від паркана. Він повернувся обличчям до Джейка, і той побачив його очі: широко розплющені, вони тривожно зир­кали з-під зеленої бандани. Старший брат ухопив його за бар­ки і підштовхнув до іржавої хвіртки, та навряд чи він драж­нився, надто вже нерішучим вийшло це підштовхування. Хай яким тупоголовим був Генрі, але він так само, як Едді, боявся цього Маєтку.

Вони трохи відійшли вбік і трохи постояли, вивчаючи буди­нок поглядами. Джейк не міг розчути, що вони кажуть один одному, але тон їхніх голосів був благоговійним і тривожним. Раптом Джейк згадав, що сказав йому Едді уві сні: «Але не за­бувай про небезпеку. Будь обережний... і не лови ґав».

І тут справжній Едді, той, що стояв на іншому боці вулиці, підвищив голос так, що Джейк зміг розібрати слова.

— Генрі, може, підемо додому? Ну будь ласка. Мені тут не подобається. — Він не просив, він благав.

— Ти мале дурне дівчисько, — відповів Генрі, але Джейкові здалося, що говорить він зневажливо, а насправді подумки зі­тхає з полегшенням. — Ходімо вже, куди тебе подіти.

Вони відвернулися від покинутого будинку, що причаївся за старим похилим парканом, і попрямували в бік Джейка. Він позадкував, розвернувся і втупився поглядом у вітрину зачуха­ної крамнички «Комісійний магазин Датч-Гіла». Невиразні постаті Генрі й Едді відбивалися на старенькому пилососі «Гувер». Джейк бачив, як вони перетинають Райнголд-стрит.

— А ти точно знаєш, що там нема привидів? — спитав Едді, коли вони ступили на хідник, де стояв Джейк.

— Знаєш що? — відповів Генрі. — Оце побачив його і засум­нівався.

Вони пройшли в Джейка за спиною, і жоден не звернув на нього уваги.

— А ти б зміг зайти всередину? — спитав Едді.

— Ні за які гроші! — випалив Генрі.

Вони повернули за ріг. Джейк відступив від вітрини й поди­вився їм услід. Вони поверталися тією самою дорогою, якою прийшли: пліч-о-пліч, Генрі, вже сутулий, як ті значно старші чоловіки, важко крокує в своїх гівночавах зі сталевими носака­ми, Едді поряд, рухається з неусвідомленою грацією. їхні довже­лезні тіні, що вже виступали на проїжджу частину, щось по-товариському обговорювали на хіднику.

«Вони йдуть додому, — подумав Джейк, і його затопила хви­ля самотності, така потужна, що, здавалося, ще трохи — і вона його розчавить. — Повечеряють, зроблять домашнє завдання, потім сваритимуться перед телевізором через те, хто яку пере­дачу хоче дивитися, а потім підуть спати. Той Генрі, може, й за­біяка, але у них є життя і воно має сенс... а зараз вони до нього повертаються. Цікаво, а вони самі знають, як їм пощастило? Едді, мабуть, здогадується».

Джейк повернувся, поторсав шлейки наплічника і перейшов Райнголд-стрит.

Сюзанна відчула, що на порослих травою обширах за постав­леним сторч камінням щось заворушилося: почулося зітхання, потім шелест.

— Щось наближається, — напружено сказала вона. — Швид­ко наближається.

— Будь обережна, — сказав Едді, — але не пускай його до ме­не. Розумієш? Не пускай його до мене.

— Я чую, Едді. Ти роби своє.

Едді кивнув. Він став навколішки посеред кола, тримаючи пе­ред собою загострений кілок, наче оцінював його гостроту. Потім опустив палицю і накреслив нею на землі темну пряму лінію.

— Роланде, бережи її...

— Постараюся, Едді.

—...але не пускай його до мене. Джейк уже на підході. Бо­жевільна матуся справді вже на підході.

Сюзанна побачила, як розтулилася трава на півночі від веле­мовного кільця і там утворилася прогалина, націлена прямісінько на коло з каменів.

— Готуйся, — сказав Роланд. — Зараз воно нападе на Едді. Комусь із нас доведеться затримати цю істоту.

Сюзанна піднялася на обрубках ніг, наче змія, що виповзає з кошика індуса-факіра. Руки, стиснені в кулаки, вона тримала біля щік. Очі палали вогнем.

— Я готова, — сказала вона і закричала: — Іди-но сюди, хлоп­че! Бігом сюди! Біжи, бо пропустиш свято!

Коли господар кам’яного кола ввірвався в свою оселю, дощ припустив дужче. Сюзанна встигла лишень відчути його пруж­ну й безжальну чоловічість (то був змішаний запах джину і ялів­цю, такий міцний, що від нього сльозилися очі), а потім демон блискавично метнувся в центр кола. Вона заплющила очі й по­тягнулася, кличучи його, — не руками і не подумки, а всією своєю жіночою силою, що жила глибоко всередині:

— Агов, малий! Куди це ти зібрався? А дівчинку не хочеш?

Повітря завирувало: то обернувся дух. Сюзанна відчула його

здивування... а потім невситимий голод, такий повний і невід­порний, як пульсуюча артерія. Демон стрибнув на неї, наче маніяк з темного завулку.

Зойкнувши, Сюзанна похилилася назад. На шиї в неї від на­пруження здійнялися вени. Сукня спочатку розрівнялася на грудях і животі, а потім на очах почала рватися на шматки. Во­на чула дихання, що йшло невідомо звідки, неначе саме повітря вирішило з нею побавитися.

— Сьюз! — закричав Едді й почав підводитися.

— Ні! — прокричала вона у відповідь. — Роби своє! Цей су­чий виродок у мене там, де... де я хочу, щоб він був! Давай, Едді! Приведи малого! Приведи... — В ніжну плоть між ніг вда­рив нестерпний холод. Вона застогнала і впала на спину, але потім спромоглася звестися на руку і зухвало підняла тіло вго­ру. — Приведи його сюди!

Едді нерішуче глянув на Роланда, і той кивнув. Знову перевів погляд на Сюзанну. В очах у Едді стояв темний біль і ще темні­ший страх, але він демонстративно повернувся спиною і знову став навколішки. Не зважаючи на холодний дощ, що періщив йому по потилиці й руках, він потягнувся вперед загостреною палицею, яка стала саморобним олівцем. Кілок почав рухати­ся, виписуючи лінії й кути. Обриси, що з-під нього виходили, Роланд упізнав одразу.

Двері.

Джейк штовхнув перекошену хвіртку, і, скрегочучи іржавими петлями, вона неохоче прочинилася. До будинку вела нерівна стежка, викладена з цегли. За стежкою був ґанок. За ґанком — двері. Забиті дошками двері.

Джейк повільно йшов до будинку, а серце вистукувало в гор­лі крапки й тире. У проміжках між потрощеною цеглою доріж­ки ріс бур’ян. Хлопчик виразно чув, як він треться об джинси. Усі відчуття були загострені до межі. «Ти ж не збираєшся туди заходити?» — озвався голос паніки у нього в голові.

І відповідь, що спала йому на думку, була геть божевільною і цілком розумною водночас: усе суще слугує Променеві.

На табличці, встромленій у газон, було написано:

НА ТЕРИТОРІЮ НЕ ЗАХОДИТИ!

ЗА ПОРУШЕННЯ - ШТРАФ ЗГІДНО З ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ!

Пожовтілий від віку, подекуди поцяткований іржею аркуш паперу, що його пришпилили до однієї з дощок, якими були навхрест забиті двері, був категоричніший:

ЗА РОЗПОРЯДЖЕННЯМ КОМУНАЛЬНОЇ СЛУЖБИ НЬЮ-ЙОРКА,

ДАНИЙ БУДИНОК ВВАЖАЄТЬСЯ НЕ ПРИДА ТНИМ ДЛЯ ПРОЖИВАННЯ

Біля нижньої сходинки ґанку Джейк зупинився, дивлячись угору на двері. Там, на пустирі, де росла троянда, він вже чув хор голосів, і ось тепер вони з’явилися знову... але цього разу то був хор проклятих, белькотіння божевільних, що раз у раз випльовували свої не менш божевільні обіцянки. Проте Джейк здогадався, що це все говорить один-єдиний голос — голос будинку, зле бурчання якогось чудовиська-управителя, якого невчасно розбудили, завадивши додивитися довгий неспокій­ний сон.

Він згадав про батьків «рюгер», навіть хотів було дістати йо­го з наплічника. Але хіба пістолет допоможе? Десь за спиною, на Райнголд-стрит, їздили машини, якась жінка кричала на свою дочку, щоб та перестала триматися за руки з хлопцем, а краще принесла випрану білизну, але тут був геть інший світ, що ним правила якась похмура істота, проти якої всі пістолети були безсилі.

Будь щирий, Джейку... тримайся.

— О’кей, — тихим тремтливим голосом сказав він. — О’кей, я спробую. Але ти більше мене не кидай. Тільки не кидай.

І він повільно рушив угору сходами.

Дошки, якими були забиті двері, геть спорохнявіли, гвіздки за­іржавіли. Джейк ухопився за місце їхнього перетину й потягнув на себе. Дошки відірвалися з таким самим скрипом, як перед тим застогнала хвіртка. Джейк перекинув їх через поруччя ґан­ку на давно занедбану клумбу, де не росло нічого, крім пирію і кропиви. Потім нахилився, взявся за нижні прибиті навхрест дошки... і на мить застиг.

З-за дверей почувся глухий стогін: так виє голодна тварина в надрах бетонної труби. Джейк відчув, як на щоках і лобі висту­пає липкий піт. Йому стало зле. Він так злякався, що перестав відчувати реальність. Здавалося, він просто персонаж у чиємусь нічному жахітті.

За тими дверима був злий хор, причаївся хтось сердитий. Звуки в’язким сиропом просочувалися назовні.

Джейк рвонув нижні дошки на себе, і вони легко піддалися.

Ну звісно. Він хоче, щоб я зайшов. Він голодний, а мною можна пообідати.

Зненацька в пам’яті постав уривок вірша, який їм колись читала міс Ейвері. Вірш був про те, як почувається людина в су­часному світі, людина, яка відмовилася від свого коріння й усіх традицій. Але зараз Джейкові здалося, що його автор на власні очі бачив цей будинок:

Я покажу тобі те, чого ти не бачив ніколи,

Те, що на тінь твою зовсім не схоже,

Тінь, яка вранці іде на припоні,

А ввечері зводиться перед тобою;

Я покажу тобі...

— Я покажу тобі страх у жмені землі, — пробурмотів Джейк і взявся за ручку дверей. І щойно він це зробив, його знову за­топило відчуття легкості і впевненості, почуття, що це саме те, що цього разу двері відчиняться в той, інший світ — він поба­чить небо, чисте небо, без смогу й заводського диму, а на дале­кому горизонті бовванітимуть не гори, а розмиті обриси го­стрих веж якогось невідомого великого міста.

Джейк стиснув срібний ключ у кишені, сподіваючись, що зможе відімкнути ним ці двері. Але двері були незамкнені. Гуч­но скрипнули завіси, з них посипалися шматки іржі, коли двері повільно відчинялися. Джейкові в носа вдарив нестерпний сморід гниття: вологе дерево, розмоклий тиньк, напівзогнила обшивка стін, набивка канап столітньої давнини. Крізь ці за­пахи пробивався інший — так тхне в лігві звіра. Попереду тяг­нувся вологий темний коридор. Ліворуч у непроглядну темряву вели криві сходи. Повалені поруччя лежали на підлозі, проте Джейк не дурив себе: його увагу привернули не ці уламки. Се­ред сміття на підлозі валялися кістки... кістки маленьких тва­ринок. Та деякі з них геть не нагадували кістки звірят, і саме на них Джейк і не хотів дивитися надто довго. Бо в такому разі йому ніколи не зібратися з силами, щоб іти далі. Він постояв на по­розі, змушуючи себе ступити перший крок. Звідкись долинав слабкий притлумлений звук, наполегливий і дуже швидкий. То цокотіли Джейкові зуби.

«Чому мені хтось не завадить? — в паніці подумав він. — Мо­же ж хтось проходити повз будинок і крикнути «Гей, хлопче! Туди не можна — ти що, читати не вмієш?»

Але відповідь він знав. Перехожі здебільшого трималися про­тилежного боку вулиці, а ті, хто наближався до будинку, нама­галися якомога швидше його проминути.

Навіть якби хтось сюди глянув, то мене б не побачив, бо на­справді мене вже тут нема. Добре це чи погано, я вже за межею свого світу. Я почав переходити. Його світ десь там, попереду. А між...

А між світами було пекло.

Джейк ступив у коридор. Коли двері хряснули в нього за спиною з таким звуком, наче зачинявся мавзолей, він скрик­нув, але не здивувався.

Десь у глибині душі він зовсім не здивувався.

Колись давно жила собі молода жінка на ім’я Детта Волкер. Вона полюбляла вчащати до придорожних генделиків, що ту­лилися до Ріджлайн-роуд за передмістям Натлі й Траси-88, уздовж високовольтних ліній електропередач за межами Ем-хаю. У ті давно минулі дні вона ще мала ноги і, як співається в пісні, знала, що з ними робити. Тож Детта натягала на себе якусь дешеву суконьку, що щільно облягала всі принади й на

вигляд була шовкова, але це тільки на вигляд, і гоцала з білими хлопцями під попсову музику оркестру, усі ті «Я балдію від моєї лялечки» та «Гіпі-гіпі-шейк» для білих. Врешті-решт вона під­чіплювала одного з білих і поблажливо дозволяла відвести себе в його машину на стоянці. Там доводила його до сказу (цілува­тися Детта Волкер вміла, як ніхто в світі, і нігтями працювала незле)... а потім відшивала. Що ж було далі? В тім-то й річ. У цьому була сама гра. Деякі хлопці плакали й благали — це було добре, але аж ніяк не чудово. Деякі просто нетямилися від люті й верещали. І це подобалося Детті.

їй давали ляпаси, ставили синці, плювали на неї, а одного разу дали такого підсрачника, що вона зарила носом на всипа­ному гравієм паркувальному майданчику мотелю «Червоний млин». Але жодного разу ніхто не зґвалтував. Всі вони, ці білі паскудники, поверталися додому з синіми яйцями, всі до од­ного. А мовою книги рекордів Детти Волкер це означало, що вона чемпіон, непереможна королева. Чия королева? Та їхня. Королева всіх цих стрижених, прилизаних, застебнутих на всі ґудзики, ввічливих білих мерзотників.

Була королевою. До сьогодні.

Витримати натиск демона, що жив у велемовному кільці, їй було не по зубах. Жодних дверних ручок, жодної машини, з якої можна було б втекти, жодного будинку, за який забігти, немає щік, щоб по них гамселити, немає лиця, в яке можна вп’ястися кігтями, нема яєць, щоб по них заїхати, коли білий вилупок не доганяє.

Демон опинився просто на ній... а потім блискавично — в ній.

Вона відчула, як ця істота — він — тисне на неї, щоб повали­ти на спину, хоч і не бачила, який він із себе. Вона не бачила його рук, але вони на очах порвали їй сукню в кількох місцях. А потім був різкий біль. Її наче розірвали між ніг, і від болю й несподіванки Детта закричала. Едді озирнувся, звужуючи очі.

— Все нормально! — крикнула вона. — Давай, Едді, про ме­не забудь! Усе гаразд.

Але вона обманювала. Вперше, відколи Детта стала на шлях сексуальної війни (а сталося це в тринадцять років), їй загро­жувала поразка. У тіло ввійшов неймовірний набряклий холод, наче її трахали крижаною бурулькою.

Немов у тумані, вона побачила, що Едді відвертається і зно­ву малює на землі, а вираз тривоги закоханого змінюється жах­ливою холодною зосередженістю, яку вона часом спостерігала на його обличчі. Але менше з тим, правда? Вона ж сама нака­зала йому не відвертатися, забути про неї, робити те, що треба, і привести хлопчика в цей світ. То був її внесок у видобування Джейка, і вона не мала права ненавидіти когось із цих чоловіків — бігме, вони ж не викручували їй руки чи щось інше, щоб при­мусити це робити. Але холод усередині заморожував її дедалі більше, і вона ненавиділа їх обох. Цієї миті, коли б її воля, то вона повідривала б цим білим падлюкам яйця.

Аж раптом Роланд обійняв її ззаду за плечі своїми сильними руками. І хоча він не вимовив ні слова, вона почула: «Не пру­чайся. Так ти не здобудеш перемогу — це призведе до загибелі. Секс — його зброя, Сюзанно, але водночас і слабкість».

Так. В цьому завжди була їхня слабкість. Різниця тільки в то­му, що цього разу їй доведеться дати трохи більше, ніж раніше, Та, може, так і треба. Можливо, врешті-решт цей невидимий білий демон заплатить їй за все.

Вона змусила себе розслабити стегна. І щойно це сталося, вони негайно розійшлися, залишаючи по собі довгі сліди на зем­лі. Вона закинула голову назад, підставляючи лице зливі, й від­чула, що обличчя демона нависає над нею, а жадібні очі погли­нають кожну її криву гримасу.

Неначе заміряючись дати ляпаса, жінка відвела руку назад... і несподівано обійняла демона-мучителя за шию. Відчуття було таке, наче вона зачерпнула долонею густого диму. І ґвалтівник смикнувся назад, заскочений зненацька її ласкою. Вхопившись за невидиму шию, вона піднялася і зручніше вмостилася під ним, водночас ширше розставляючи ноги. Жалюгідні залишки сукні тріснули по швах. До чого ж він великий!

— Ну ж бо, — видихнула вона. — Ти мене не зґвалтуєш. Ні. Хочеш трахнути мене? Не вийде. Це я тебе трахну. Я тебе так виїбу, що ти ніколи цього не забудеш! До смерті затрахаю!

Вона відчула, як тремтить всередині неї набрякла субстан­ція, відчула, що демон, хай навіть на мить, спробував втекти.

— Е ні, сонце, — прохрипіла вона, стискаючи стегна. — За­бава тільки починається. — Вона піднялася й притислася до невидимого тіла. Потім простягнула вільну руку, склала пальці обох рук у замок і вигнулася назад, силкуючись втриматись ру­ками за видиму порожнечу. Губи розійшлися в акулячій усміш­ці, мокре від поту волосся лізло в очі. Детта нетерпляче змах­нула прядки з лоба.

«Відпусти мене!» — закричав голос демона в неї в голові. Але водночас вона відчувала, що господар голосу мимохіть відпові­дає на її рухи.

— Ні, котику. Ти сам цього хотів... тепер маєш. — Вона рвуч­ко піднялася, не зменшуючи темпу, щосили зосереджуючись на крижаному холоді всередині. — Я розтоплю твою бурульку, солоденький. Що ж ти без неї робитимеш? — Її губи підніма­лися й опускалися, піднімалися й опускалися. Вона безжально стисла стегна, заплющила очі, вп’ялася руками глибше в неви­диму шию і подумки благала, щоб Едді не барився.

Чи довго їй вдасться протриматися, вона не знала.

Джейк збагнув, що все просто: десь у цьому вогкому, як льох, страшному будинку є замкнені двері. Потрібні йому двері. Все, що від нього вимагається, — знайти їх. Але це було важко, бо він відчував, як згромаджується в будинку енергія чиєїсь при­сутності. Нерівне бурмотіння багатьох голосів помалу зливало­ся в один звук — тихий хрипкий шепіт.

Він наближався.

Двері праворуч стояли прочинені. Поряд із ними до стіни був прикріплений вицвілий дагеротип. Картинка зображала

повішеного, що, як гнилий фрукт, гойдався на мертвому де­реві. За дверима була кімната, яка колись слугувала кухнею. Плиту забрали, але в дальньому кутку на витертому бугристо­му лінолеумі досі стояв старезний льодовник з круглим ба­рабаном для льоду вгорі. Його дверцята зяяли порожнечею. Звідти колись цівкою витікала чорна смердюча рідина, від чого на підлозі утворилася калюжа. Тепер і рідина, і калюжа при­сохли намертво. Кухонні шафки стояли відчинені. В одній з них Джейк угледів, напевно, найстарішу в світі бляшанку консервованих морепродуктів. З іншої стирчала голова дох­лого щура. Його очі були білі й наче рухалися. Придивив­шись краще, Джейк зрозумів, що то просто черви ворушать­ся в очницях.

Раптом щось хляпнуло йому на голову. З переляку Джейк скрикнув, простягнув руку і вхопив щось м’яке й волохате, на дотик наче гумовий м’ячик. Знявши його з себе, він побачив, що це гидотний жирний павук, кольору свіжого синця. Павучі очі споглядали його тупо і недоброзичливо. Джейк щосили швиргонув його об стіну. Від удару павук луснув і стік по стіні, слабо дриґаючи щупальцями.

Ще один упав на шию і вкусив просто під лінією, де почина­лося волосся. Джейк побіг назад у передпокій, перечепився через повалені поруччя, бухнувся на підлогу і відчув, що павук розчавлений. Його нутрощі, мокрі, тремтливі й слизькі, теплим яєчним жовтком попливли йому між лопаток. Тепер він бачив, як у кухонному проході з’являються інші павуки. Деякі спуска­лися зі стелі на практично невидимих нитках, наче огидні во­лохаті балансири, інші просто гепалися з хляпанням на підлогу і радо дріботіли привітатися з Джейком.

Не перестаючи кричати, Джейк схопився на ноги. У його свідомості наче почала рватися стара пошарпана мотузка. Зда­валося, ще трохи — і він втратить глузд. Ця думка остаточно позбавила Джейка хоробрості. Він більше не міг це витримува­ти, хай там якою не була б винагорода. Він побіг, прагнучи втекти, якщо шлях до втечі ще відкритий, і зрозумів, що вже

запізно, що він повернув не в той бік і тепер біжить у глиб Маєтку замість тікати до вхідних дверей.

Кімната, в яку він пірнув, була завеликою для вітальні. Зда­валося, це зала для учт і танців. Зі шпалер за Джейком підгля­дали з-під гостроверхих зелених капелюхів ельфи з дивними хитрими пичками. Запліснявілу канапу хтось відсунув до стіни. Посеред зали, на покривленому паркеті, лежала розбита люст­ра. Серед розсипаних запилених підвісок вперемішку зі скля­ними «краплями» зміївся іржавий ланцюг. Джейк обережно обійшов його і злякано озирнувся через плече. Жодних павуків. Якби не огидна рідина, яку він досі відчував на спині, то можна було б подумати, що потвори йому приверзлися.

Джейк знову повернув уперед і застиг на місці, мало не по­слизнувшись. За скляними дверима, що стояли напіврозчинені, простягався ще один коридор. А в кінці цього коридору виднілися інші двері — замкнені, з золотою ручкою. На них був на­пис (а може, гравіювання). Одне слово:

ХЛОПЧИК

Під ручкою блищала срібна пластина філігранної роботи з замковою щілиною.

«Я їх знайшов! — зрадів Джейк. — Нарешті я їх знайшов! Це вони! Я знайшов двері!»

У нього за спиною пролунав низький сердитий стогін, наче будинок збирався сам себе розірвати на шматки. Джейк пере­лякано глянув на протилежний бік зали. Диван проїхав уперед від стіни, бо вона почала видаватися вперед. Старі шпалери за­тріпотіли, ельфи на них затремтіли й затанцювали. Подекуди шпалери відірвалися й довгими сувоями скрутилися догори, наче хвацько підняті ролети. Животом вагітної жінки тиньк випнувся вперед. З-під нього долинав сухий тріск: то рвалася сітка під тиньком, набуваючи нових, поки що невідомих об­рисів. І звук ставав дедалі гучнішим, та тільки то вже був не сто­гін, а радше гарчання.

Джейк стояв, немов зачарований, не в змозі відвести очей.

Білий тиньк не тріснув і не розсипався на шматки — він немовби перетворився на пластмасу. Стіна дедалі більше ви­пиналася нерівною білою бульбашкою, на якій подекуди ли­шилися клапті шпалер, а її поверхня бралася горбами, виги­нами й заглибинами. І зненацька Джейк зрозумів, на що це схоже — на величезну пику з пластмаси, яка силкується виліз­ти зі стіни. Неначе хтось з розгону втелющився лицем у мокре простирадло.

Шматок порваної сітки з гучним клацанням вирвався зі сті­ни і став зіницею з нерівними краями. Стіна під ним вищири­лась ротом, повним гострих зубів. Джейк бачив клапті шпалер, що поналипали на губи та ясна.

Тинькова рука вирвалася зі стіни, тягнучи за собою сплута­ний браслет з електричних дротів. Вхопивши канапу, вона швиргонула її геть, залишивши на темній оббивці білі сліди від пальців. Тинькові пальці згиналися й розгиналися, і в такт їх­нім рухам ламалася сітка. Пальці склалися в гострі шпичасті лапи. Тепер пика повністю виступила зі стіни і витріщилася на Джейка одним дерев’яним оком. Посеред лоба, наче мото­рошне татуювання, досі танцював шпалерний ельф. Зі скре­готом, що нагадував закручування величезних гайок, потвора помалу посунула вперед. Одвірок, що з’єднував коридор із залою, вирвався зі стіни й перетворився на згорблене плече. Створіння люто шарпонуло лапою по підлозі, в усі боки порс­нули скляні уламки люстри.

Джейкове заціпеніння мов рукою зняло. Він повернувся, прожогом кинувся крізь скляні двері й пролетів другий кори­дор, як на крилах. Наплічник мотилявся на спині, а рукою Джейк гарячково нишпорив у кишені, шукаючи ключ. Серце гупало в грудях, наче розладнана фабрична машина. Чудо­висько за його спиною, що вилазило зараз із дерев’яних надр Маєтку, заревіло йому навздогін. І попри те, що слів не було, Джейк зрозумів, що воно каже. Воно наказувало зупинитися, говорило, що втікати немає сенсу, що втікати нікуди. Увесь

будинок наче ожив, повітря сповнилося тріском і скреготом дерев’яних балок. Скажене бурмотіння охоронця дверей до­линало звідусіль.

Джейк намацав ключ. Але коли витягав, борідка зачепилася за щось у кишені, й мокрі від поту пальці впустили його. Ключ упав на підлогу, підстрибнув, провалився в тріщину між двома покривленими дошками і зник.