Коли двері перестають бути дверима? 3 страница

— Тату?

Батько подивився на нього з осторогою.

— А яке у тебе друге ім’я?

Щось таке було у виразі татусевого обличчя, що Джейк одра­зу вирішив: батько подивився на оцінку за Іспитовий Твір, але не завдав собі клопоту прочитати сам твір чи відгук міс Ейвері.

— У мене його нема, — відповів він. — Є тільки ініціал, як у Гаррі С. Трумена. Тільки у мене «Р.» А чого ти питаєш?

— Просто цікаво, — сказав Джейк.

Він якось примудрився зберігати спокій, поки батько не вий­шов. Але щойно за ним зачинилися двері, хлопчик упав на ліж­ко і затулив обличчя подушкою, щоб не чутно було несамови­того реготу.

Коли Джейк нарешті впевнився, що черговий напад сміху по­заду (хоча час від часу, наче поштовхи після землетрусу, до гор­ла підступав смішок), а батько замкнувся в кабінеті зі своїми

сигаретами, скотчем, паперами і маленьким слоїком білого по­рошку, то знову сів за письмовий стіл, увімкнув лампу і роз­крив «Чарлі Чух-Чуха». Кинувши побіжний погляд на сторін­ку, де писалося про авторські права, він побачив, що вперше ця книжка побачила світ у 1942 році. Його примірник був чет­вертого видання. Ззаду на звороті обкладинки не було жодної інформації про автора, Беріл Еванс.

Джейк повернувся до початку. Глянув на малюнок, де був зображений усміхнений блондинистий парубійко у кабіні ма­шиніста паротяга, поміркував трохи, чому в машиніста така гор­довита посмішка, і тільки тоді почав читати.

Боб Брукс служив машиністом у Залізничній Компанії Серединного світу. Працював він на перегоні «Сент-Луїс — Топіка». Машиніст Боб був найкращим з-поміж усіх машиністів Залізничної Компанії, а Чарлі був найліп­шим поїздом!

Так звали паротяг 402 «Великий хлопчик» — Чарлі, і ніхто, крім Машиніста Боба, не мав права сидіти в його кабіні й дудіти в гудок. Всі знали, як гуде Чарлі — УУУУ- УУ-УУУУУУУ! І коли відлуння розходилося величезною канзаською рівниною, всі говорили: «Це їде Чарлі, а з ним Машиніст Боб. Від Сент-Луїса до самої Топіки їм нема рівних у швидкості!»

Хлопчики й дівчатка збігалися з усіх усюд на подвір’я своїх будинків, щоб побачити, як їдуть Чарлі та Машиніст Боб. Машиніст Боб завжди усміхався і привітно махав ру­кою. А діти теж усміхалися й махали у відповідь.

У Машиніста Боба була одна таємниця. Її він не роз­кривав нікому. Чарлі Чух-Чух був живий. Справді живий. Як Боб про це дізнався? А ось як. Одного дня, коли вони котили собі рейками від Топіки до Сент-Луїса, Машиніст Боб почув спів, дуже ніжний і тихий.

— І хто тут зі мною в кабіні? — строго спитав Машиніст Боб.

— Та тобі треба до психіатра, Машиністе Боб, — пробурмотів Джейк собі під носа, перегортаючи сторінку. На звороті був ма­люнок: Боб нахиляється до автоматичної паливні Чарлі Чух-Чуха й зазирає під неї. «А хто ж керує поїздом і виглядає корів (не кажучи вже про хлопчиків і дівчаток), які можуть необережно забрести на колію, поки Боб шукає “зайців”?» — подумав Джейк. І вирішив, що Беріл Еванс геть нічого не тямить у поїздах.

— Не бійся, — сказав тихий хрипкий голос. — Це я.

— Хто — я? — здивувався Машиніст Боб. Він спитав це строго й голосно, бо досі думав, що це його хтось розігрує.

— Чарлі, — відгукнувся тихий хрипкий голос.

— Дуже смішно! — сказав Машиніст Боб. — Поїзди не вміють розмовляти! Може, я й не дуже освічений, але це я знаю точно! Якщо ти Чарлі, то спробуй подудіти в свій гудок. Я побачу, як тобі це вдасться!

— Авжеж, — сказав тихий хрипкий голос, і понад рів­нинами Міссурі пролунав потужний гудок паротяга: УУ- УУУУ-УУУУ!

— Нічого собі! — вражено сказав Машиніст Боб. — Це справді ти!

— Я ж тобі казав, — відповів Чарлі Чух-Чух.

— А чому я раніше не знав, що ти живий? — поціка­вився Машиніст Боб. — Чому ти тільки зараз до мене заговорив?

Але-замість відповіді Чарлі заспівав Машиністові Бобу пісеньку своїм тихим і хрипким голосом.

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг І зовсім не міняюсь.

Кочу я рейками вперед Під синім-синім небом,

І паровозик не помре,

Поки не буде треба.

— Ти поговориш зі мною в дорозі? — спитав Машиніст Боб. — Я б дуже цього хотів.

— Я теж, — сказав Чарлі. — Ти мені подобаєшся, Ма­шиністе Боб.

— І ти мені подобаєшся, Чарлі, — сказав Машиніст Боб і, щоб показати, який він щасливий, подудів у гудок.

УУУУУ-УУУ! Так гарно і гучно Чарлі ще не гудів ніко­ли, і всі, хто почув, вийшли подивитися на нього.

Ілюстрація до цього речення була дуже подібна до малюнка на обкладинці. На попередніх картинках (ті грубі малюнки на­гадали Джейкові його улюблену з дитсадка книжку — «Майк Маліґен і його паровий екскаватор») локомотив був лише локо­мотивом, хай навіть веселим і життєрадісним. Ніхто б не засум­нівався, що він припав до душі хлопчакам 40-х років, для яких ця книжка і була написана, але все одно залишався машиною. Але на цьому малюнку в нього з’явилися людські риси обличчя, і Джейк мимоволі здригнувся, попри те, що Чарлі посміхався, а розповідь мала свій, хоч і важкуватий, шарм.

Ця посмішка не викликала у нього довіри.

Джейк іще раз пробіг очима свій Іспитовий Твір. Я впевнений на всі сто _, що Блейн небезпечний, ось у чому правда.

Він закрив течку, задумливо постукав по ній пальцями і зно­ву заходився читати «Чарлі Чух-Чуха».

Машиніст Боб і Чарлі багато подорожували разом і роз­мовляли про різні речі. У Машиніста Боба не було роди­ни; відколи його дружина померла в Нью-Йорку (а стало­ся це дуже давно), він не мав жодного справжнього друга. Тепер його другом став Чарлі.

Одного дня Чарлі й Машиніст Боб, як завжди, поверну­лися у депо в Сент-Луїсі, але на Чарлиному місці стояв но­венький дизельний локомотив. І який же красень був той дизельний локомотив! 5 тисяч кінських сил! Зчеплення з іржостійкої сталі! Тягові двигуни, виготовлені на заводі

в Ютиці, штат Нью-Йорк! А вгорі, за генератором, — два жовтогарячих вентилятори для охолодження радіатора.

— Що це? — стривожено спитав Машиніст Боб, а Чар­лі нічого не сказав, тільки надзвичайно тихим і хрипким голосом заспівав свою пісеньку:

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг І зовсім не міняюсь.

Кочу я рейками вперед Під синім-синім небом,

І паровозик не помре,

Поки не буде треба.

До них підійшов начальник депо, пан Бріґс.

— Цей локомотив напрочуд гарний, — сказав Машиніст Боб, — але заберіть його, будь ласка, звідси, пане Бріґс, бо Чарлі треба сьогодні негайно змастити.

— Вам більше ніколи не доведеться змащувати Чарлі, Машиністе Боб, — сумовито відповів пан Бріґс. — Цей новісінький «Берлінґгон-Зефір» його замінить. Дійсно, Чар­лі був найкращим локомотивом у світі, але він уже старий, і котел у нього підтікає. Боюся, що Чарлі час на пенсію.

— Дурниці! — Машиніст Боб дуже розлютився! — Чар­лі ще ого-го! Я надішлю телеграму в головний офіс Заліз­ничної Компанії Серединного світу! Я надішлю телеграму самому Президенту, панові Реймонду Мартіну! Я з ним знайомий, бо колись він мене нагородив медаллю за доб­ру службу, а після цього ми з Чарлі покатали його дочку. Я дозволив їй подудіти, і Чарлі гудів для неї гучно-гучно!

— Мені шкода, Бобе, — вибачився пан Бріґс, — та це сам пан Мартін наказав купити новий дизельний локомотив.

І то була правда. Тож Чарлі Чух-Чух,а відправили на за­пасну колію в найдальшому куточку сент-луїського депо, і там він іржавів по колеса в бур’янах. Тепер на шляху від Сент-Луїса до Топіки й назад лунало У-УУУ! У-УУУ!

«Берлінґгон-Зефіра». А Чарлі більше не гудів. На сидінні, в якому колись так гордо сидів Машиніст Боб, тепер куб­лилася мишача сім’я. У димовій трубі Чарлі звили гніздо ластівки. Чарлі був самотній і дуже сумний. Він тужив за сталевими коліями, синім-синім небом і широкими про­сторами. Часом пізно вночі він думав про все це і плакав горючими сльозами з машинної олії. Від цього гарний ліх­тар вкривався іржею, але Чарлі було байдуже, бо ліхтар цей був уже старий і ніколи не світив.

Пан Мартін, президент Залізничної Компанії Сере­динного світу, написав Машиністу Бобу листа, у якому пропонував сісти в кабіну нового «Берлінггон-Зефіра». «Це дуже гарний локомотив, Бобе, — переконував пан Мартін, — най-най-найкращий. І саме ти мусиш бути його машиністом! Ти найкращий з усіх машиністів Ком­панії. Моя дочка Сюзанна досі пам’ятає, як ти дав їй подудіти в Чарлин гудок».

Але Машиніст Боб сказав, що він їздитиме тільки на Чарлі і на жодному іншому локомотиві. Без Чарлі він від­мовляється працювати машиністом. «Я не зможу зрозумі­ти такий гарний новий дизельний локомотив, — сказав Машиніст Боб, — а він не зрозуміє мене. Ми не поро­зуміємося».

Тож йому дозволили чистити мотори в сент-луїському депо, і так Машиніст Боб став Чистильником Бобом. Іноді інші машиністи, які їздили на гарних нових локомотивах, брали його на кпини. «Подивіться на цього старого дур­ня! — сміялися вони. — Йому бракує клепки зрозуміти, що світ уже давно зрушив з місця!»

Часом, пізно вночі, Машиніст Боб ходив на запасні колії, де на іржавих рейках стояв Чарлі Чух-Чух. Ця самотня місцина стала йому домівкою. Колеса поросли бур’яном, ліхтар заіржавів і не світив. Машиніст Боб завжди нама­гався розговорити Чарлі, але Чарлі дедалі менш охоче від­повідав. Часто-густо він узагалі не розмовляв.

І в одну з таких ночей Машиністові Бобу спало на дум­ку щось жахливе.

— Чарлі, ти помираєш? — спитав він. Але Чарлі відповів своїм найтихішим і найхрипкішим голосом:

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг І зовсім не міняюсь.

Не можу більше я катати Під синім-синім небом,

Мабуть, я буду тут стояти,

Допоки не помру.

Джейк довго дивився на картинку, що ілюструвала цей не надто-несподіваний поворот сюжету. Попри те, що малюнок був досить грубий, він усе одно передавав сльозливу сентимен­тальність історії. Чарлі виглядав старим, покоцаним і геть за­бутим. У Машиніста Боба був такий вигляд, наче він втратив останнього друга... хоча, за задумом автора, так воно й було. Джейк уявив, як гірко мають плакати у цьому місці всі амери­канські діти. І йому подумалося, що такої туфти в казках і опові­даннях для дітей насправді дуже багато і від неї всі твої почут­тя наче кислотою обливає. Гензеля і Ґретель зла мачуха залишає в лісі, маму Бембі вбиває мисливець, Старий Крикун помирає. Як легко завдати болю маленьким діткам, змусити їх плакати... В авторах наче прокидається якийсь садист... і ця Беріл Еванс, схоже, не виняток.

Але вигнання Чарлі на порослий бур’яном пустир — забутий Богом і людьми куток залізничного депо Серединносвітньої компанії в Сент-Луїсі — геть не розчулило Джейка. Дуже навіть навпаки. «Клас, — подумав він. — Туди йому й дорога. Він не­безпечний. Нехай собі іржавіє там. І не треба довіряти його сльозам — кажуть, що крокодили теж плачуть».

Джейк швидко пробіг очима решту оповідання. Кінець, ясна річ, був щасливий. Та не могло лишатися й тіні сумніву в тому,

що момент відчаю на запасній колії надовго врізався в дитячу пам’ять і залишався там значно довше за хепі-енд.

До Сент-Луїса, щоб перевірити, як там ідуть справи, наві­дався містер Мартін, президент Залізничної Компанії Сере­динного світу. Того ж дня він збирався проїхатися на «Берлінґтон-Зефірі» до Топіки, де його донечка (вона стала піаністкою) давала свій перший сольний концерт. Та тільки «Зефір» не зміг зрушити з місця. Виявилося, що в дизельному пальному вода.

(«Це ж ти залив воду в дизель, Машиністе Боб? — подумав Джейк. — Точно ти, хитрий лисе, більше нікому!»)

А інші поїзди були вже в дорозі! Що ж робити?

Хтось поторсав містера Мартіна за рукав. Чистильник Боб. Тільки зараз він зовсім не був схожий на чистильни­ка двигунів. Він зняв свій старий комбінезон, весь у пля­мах від машинної оливи, й натомість надів чистий. На го­лові в нього був старий кашкет машиніста.

— Он там, на запасній колії, стоїть Чарлі, — сказав він. — Чарлі довезе вас до Топіки, містере Мартін. Ви встигнете на доччин концерт.

— Та стара пароварка? — презирливо скривився містер Бріґс. — Та коли настануть сутінки, йому до Топіки ще ли­шатиметься п’ятдесят миль!

— Чарлі впорається, — не вгавав Машиніст Боб. — Якщо не чіпляти поїзд, він встигне! Він у чудовій формі: на до­звіллі я чистив йому двигун і бойлер.

— Що ж, спробуємо, — погодився містер Мартін. — Мені дуже не хочеться проґавити перший Сюзаннин концерт!

Чарлі вже був напоготові. Машиніст Боб засипав йому в паливню свіжого вугілля, і її боки так розжарилися, що стали геть червоні. Він допоміг містерові Мартіну залізти в кабіну і вперше за багато років вивів Чарлі з іржавої, всіма забутої бічної колії на основну. Виїхавши на Голов­ну Колію, він потягнув за гудок, і Чарлі бадьоро загудів, так, як гудів колись давно: УУУУУУ-УУУУ!

На той гудок з усього Сент-Луїса збіглася дітвора. Ма­леча повибігала на подвір’я, щоб подивитися, як їде ста­рий іржавий локомотив.

— Дивіться! — кричали діти. — Це ж Чарлі. Чарлі Чух-Чух повернувся! Ураааа! — Вони махали руками, а Чарлі, пихка­ючи трубою й набираючи швидкість, котив геть із міста і дудів у гудок, як у старі добрі часи: УУУУ-УУУУУУУ!

Ту-ту, ту-ту — казали колеса!

Фух-фух — пахкав дим із труби!

Бух-бух — стукав механізм, подаючи вугілля в паливню!

Ось так! Так-так! Вперед-вперед, мчи, паротяг! Чарлі ще ніколи не їздив так швидко! Поля мчали повз. Блискавич­но! Автомобілі на Трасі-41, здавалося, стояли на місці!

— Неймовірно! — кричав містер Мартін, махаючи в по­вітрі капелюхом. — Який локомотив, Бобе! І чому ми його списали?! Як тобі вдалося так розкочегарити паливню?

Але Машиніст Боб тільки всміхнувся і нічого не сказав, бо він знав, що Чарлі сам бере собі паливо. І крізь ту-ту, фух-фух та бух-бух пробивалася стара пісенька Чарлі, яку той виспівував своїм тихим хрипким голосом:

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг І зовсім не міняюсь.

Кочу я рейками вперед Під синім-синім небом,

І паровозик не помре,

Поки не буде треба.

Чарлі вчасно привіз містера Мартіна на фортепіанний кон­церт його дочки (інакше й бути не могло), і Сюзанна страшен­но зраділа, коли побачила свого старого друга Чарлі (ну ав­жеж), і всі вони повернулися до Сент-Луїса разом, а Сюзанна всю дорогу мучила нещасний гудок. Містер Мартін запропону­вав Чарлі й Машиністові Бобу роботу в Каліфорнії — катати дітлахів у новому парку розваг Серединного світу, — і

якщо ви раптом туди потрапите, то зможете побачити, як Чарлі й Машиніст Боб катають радісних діток у світі, сповненому світла, музики, веселощів і добра. Волосся в Машиніста Боба побіліло, а Чарлі вже не такий балаку­чий, як колись, однак вони обидва ще міцні й радіють життю. А діти досі чують, як Чарлі Чух-Чух тихим і хрип­ким голосом наспівує свою стару пісеньку.

КІНЕЦЬ

— Безглуздих запитань не треба, з тобою я не граюсь, — про­бурмотів Джейк, роздивляючись останній малюнок. На ньому Чарлі Чух-Чух віз два вагони, прикрашених стрічками і пере­повнених веселими дітлахами, від американських гірок до чор­тового колеса. В кабіні сидів Машиніст Боб — він дудів у гудок і мав безмежно вдоволений вигляд свині, що купається в баг­нюці. Джейк розумів, що посмішка Машиніста Боба мала озна­чати надзвичайну втіху, але мимоволі бачив у ній тільки вишкір психа. Вони обидва — і Чарлі, й Машиніст Боб — скидалися на божевільних... і що пильніше Джейк вдивлявся в обличчя ді­твори, то більше схилявся до думки, що на них застигли грима­си жаху. «Відпустіть нас, — здавалося, благали вони. — Будь ла­сочка, ми не хочемо помирати».

І паровозик не помре, поки не буде треба.

Джейк закрив книжку і задумливо на неї подивився. Потім зно­ву розкрив і заходився гортати сторінки, обводячи ручкою певні слова й фрази, що здавалися йому сповненими особливого змісту.

Залізнична Компанія Серединного світу... Машиніст Боб... ти­хий хрипкий голос... УУУУ-УУУУУ... перший справжній друг, від­коли його дружина померла в Нью-Йорку (а сталося це дуже дав­но)... Містер Мартін... світ зрушив з місця... Сюзанна...

Джейк поклав ручку на стіл. Чому ці слова й словосполучення вабили його до себе? З тим, що про Нью-Йорк, все наче було зрозуміло, але ж як щодо інших? І взагалі, чому саме ця книжка? У тому, що вона чекала на нього, не було жодних сумнівів. Джейк був упевнений, що якби в кишені не виявилося грошей, то він

би просто вхопив її і дав драла з крамниці. Але чому? Чому? Він почувався стрілкою компаса. Стрілка нічого не знає про магніт­не поле на півночі. їй відомо тільки те, що вона мусить показу­вати у певному напрямку, подобається це їй чи ні.

Напевне Джейк знав тільки одне: він дуже-дуже втомився і якщо найближчим часом не скрутитися клубочком у ліжку, то засне просто за письмовим столом. Він зняв сорочку, а потім знову зиркнув на Чарлі Чух-Чуха.

Ця посмішка. Вона не викликала у нього довіри.

Ані на крихту.

Але сон прийшов не так швидко, як сподівався Джейк. Голоси знову заходилися сперечатися про те, живий він чи мертвий, не даючи йому заснути. Врешті-решт він просто сів у ліжку з за­плющеними очима й притис до скронь кулаки.

«Годі вам! — подумки закричав Джейк. — Годі, чуєте?! Вас не було цілий день, то зникніть і зараз!

«Я зникну, якщо він визнає мене мертвим», — вперто про­мовив один з голосів.

«А я зникну, якщо він озирнеться, заради всього святого, і визнає, що я живий-здоровий», — відрізав інший.

Будь-якої миті Джейк міг закричати вголос. Стримати крик, що рвався назовні, йому було не до снаги — крик підступав до горла, наче блювотиння. Хлопчик розплющив очі, глянув на штани, що лежали на спинці стільця, і в нього з’явилася ідея. Він встав із ліжка, підійшов до стільця й засунув руку в праву передню кишеню штанів.

Срібний ключ був на місці. І щойно пальці зімкнулися на ньому, голоси замовкли.

«Скажи йому, — подумав він, гадки не маючи, до кого звертаєть­ся ця думка. — Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси».

Джейк знову ліг і заснув за три хвилини після того, як голова торкнулася подушки. А ключ так і лежав у його розслабленій руці.

РОЗДІЛ з

ДВЕРІ Й ДЕМОН

і

Едді вже майже поринув у сон, коли раптом хтось чітко сказав йому на вухо: «Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси».

Він підхопився й ошаліло роззирнувся навколо. Сюзанна міц­но спала поряд — то був не її голос.

Здавалося, взагалі нічий. Ось уже вісім днів вони продира­лися крізь ліси шляхом Променя і сьогодні влаштувалися на ночівлю в глибокій ущелині на дні долини, закритої з усіх боків. Неподалік, ліворуч, грізно вирувала річка, і текла вона в тому ж напрямку, куди йшли вони втрьох: на південний схід. Право­руч пологим схилом крокували нагору ялини. Жодних ознак чужинців. Сюзанна спала, а Роланд сидів, зіщулившись під ков­дрою, на березі ріки і вдивлявся у темряву.

Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси.

Едді вагався недовго. Терези, на шальках яких з одного боку був Роландів здоровий глузд, а з другого — безум, невпинно схи­лялися до божевілля. А найприкріше було те, що ніхто не знав цього краще за самого Роланда. Тож Едді був готовий ухопити­ся за будь-яку соломинку.

За подушку йому правила складена вчетверо шкура оленя. Едді засунув під неї руку й видобув якийсь пакунок, загорнутий у шмат шкіри. Потім пішов до Роланда, котрий сидів спиною і нічого не помічав, аж поки Едді не лишилося зробити чотири

кроки до його беззахисної спини. І це вразило юнака, прикро вразило. Ще зовсім недавно Едді тільки прокидався, ще на­віть сісти не встигав, а Роланд уже знав. Бо чув, як змінилося дихання.

«Там, на пляжі, напівмертвий від укусу омариська, він і то був уважніший», — похмуро подумав Едді.

Нарешті Роланд повернув голову в його бік і подивився на нього. Очі стрільця блищали від болю і втоми, та Едді розумів, що це лише поверховий блиск. Він відчував, що під ним нарос­тає сум’яття, яке неодмінно переросте в безум, якщо йому й на­далі не чинити опір. Душа Едді сповнилася жалю.

— Не спиться? — спитав Роланд позбавленим життя голо­сом, наче одурманений наркотиками.

— Майже заснув, але прокинувся, — відповів Едді. — Слухай...

— Здається, я скоро помру. — Роланд зиркнув на Едді. Із очей зник блиск, і вони стали двома глибокими криницями бездна. Зазирнувши в них, Едді здригнувся — більше від цього безжив­ного погляду, ніж від Роландових слів. — Едді, а ти знаєш, що я сподіваюся знайти там, де закінчується шлях?

— Роланде...

— Тишу, — закінчив Роланд і сухо зітхнув, наче пісок пере­сипав. — Просто тишу. Цього вистачить. Це буде кінець... усьому цьому.

Стрілець притис кулаки до скронь, і Едді подумав: «Не так давно я бачив, як це робить інша людина. Але хто? І де?»

Сміх та й годі: ось уже без малого два місяці він не бачив ні­кого, крім Роланда й Сюзанни. Втім, здавалося, що ця людина справді була.

— Роланде, я тут трохи погрався на дозвіллі, — сказав Едді.

Роланд кивнув. Примарна усмішка торкнулася його вуст.

— Я знаю. Що ж це за річ? Ти вже готовий сказати?

— Мені здається, що це може бути частиною цього твого ка-тету.

Погляд Роланда знову став уважним. Він задумливо поди­вився на Едді, але нічого не сказав.

— Дивись. — Едді заходився розгортати свій пакунок.

«Нічого доброго з цього не вийде! — зненацька заверещав го­лос Генрі, та так гучно, що Едді ледь помітно здригнувся. — Це просто шматок порізаного дерева, і все! Він подивиться і засміє тебе! Ти пошиєшся в дурні! “О, яка ж краса! — скаже він. — Дів­чисько вирізьбило це з дерева?”»

— Стули пельку, — пробурмотів Едді собі під носа.

Стрілець здивовано підвів брови.

— Це я не тобі.

Роланд кивнув, ні на крихту не здивувавшись.

— Брат часто тебе навідує, так, Едді?

Якийсь час Едді просто дивився на нього, забувши дістати свою роботу зі згортка. А потім усміхнувся. Усмішка вийшла не надто приємною.

— Не так часто, як раніше, Роланде. Подякуємо Господові за невеличкі милості.

— Так, — відгукнувся Роланд. — Надто багато голосів — це завеликий тягар для людської душі... Що у тебе там, Едді? По­кажи, будь ласка.

Едді підняв угору шматок ясеневого дерева. З нього, наче наяда на носі судна чи руків’я меча, встромленого в камінь, виступав ключ, майже завершений. Едді не знав, наскільки добре вдалося відтворити обрис, побачений у вогні багаття (та й не вдасться йому це дізнатися ніколи, якщо тільки він не знай­де для цього ключа замкову щілину). Але щось підказувало, що він упритул наблизився до мети. В одному Едді був упевнений на всі сто: так гарно він ще не різьбив ніколи. Поки що.

— О боги, Едді, це прекрасно! — вигукнув Роланд. Апатія зникла з його голосу, поступившись здивовано-шанобливому тону, якого Едді ніколи раніше не чув. — Ця річ вже готова? Не готова, правда ж?

— Ні... не зовсім готова... — Едді провів пальцем по третій заглибині, а потім по завитку на кінці останньої зазубрини. — Ще трохи треба пововтузитися з цією заглибинкою, та й кар­лючка на кінці поки що не така, як треба. Не знаю, звідки мені відомо, але це факт.

— Це твоя таємниця. — Роланд не запитував, він стверджував.

— Так. Якби ж то я тільки знав, для чого вона потрібна.

Роланд озирнувся. Там, куди помандрував його погляд, Едді

побачив Сюзанну. І йому стало трохи легше від того, що Роланд почув її першим.

— Хлопці, чого це ви не спите? Кісточки комусь перемиває­те? — Побачивши в руці у Едді дерев’яний ключ, вона кивну­ла. — А я все сушила собі голову, коли ж ти нарешті наважиш­ся це показати. Гарна штука. Не знаю, для чого вона, але гарна.

— І ти й гадки не маєш, які двері він може відмикати? — спи­тав Роланд у Едді. — Це в твій кхеф не входило?

— Ні... але, гадаю, він може статися комусь в нагоді, хоч і не за­вершений. — Він простягнув ключ Роландові. — Я хочу, щоб він був у тебе.

Але Роланд навіть не поворухнувся, щоб взяти ключ. Він уважно дивився на Едді.

— Чому?

— Тому що... ну... просто одна людина сказала мені, що так треба.

— Хто сказав?

«Той твій хлопчисько, — ні сіло ні впало подумав Едді. І щой­но думка прозвучала в голові, він зрозумів, що це правда. — То був твій малий Джейк, хай йому грець». — Але вголос Едді не хотів цього казати. Взагалі не хотів, щоб прозвучало хлопчи­кове ім’я. Від цього Роландові знову могло зірвати дах.

— Не знаю. Але думаю, що за спробу в лоб не дадуть.

Роланд повільно потягнувся до ключа. Щойно його пальці

торкнулися дерева, ключем наче пробіг спалах яскравого світ­ла, але зник так швидко, що Едді не встиг зрозуміти, чи було це насправді. Можливо, просто відблиск зоряного сяйва.

Роландова рука зімкнулася на ключі, що стримів зі шматка дерева. Якусь мить його обличчя залишалося непроникним. А потім стрілець насупився і підняв голову, наче дослухаючись до чогось.

— Що таке? — спитала Сюзанна. — Ти чуєш...

— Цить! — Ошелешений вираз обличчя Роланда повільно перетворювався на зачудований. Він перевів погляд з Едді на Сюзанну і повернувся до Едді. В очах мало-помалу піднімалося на поверхню якесь безмежне почуття — так глечик, занурений у джерело, наповнюється водою.

— Роланде? — стривожено спитав Едді. — 3 тобою все гаразд?

Роланд щось прошепотів, але Едді не розчув, що саме.

Сюзанна вочевидь перелякалася. Вона глипнула на Едді, на­че питаючи: «Що ти з ним зробив?»

Але Едді тільки взяв її долоню в свої.

— Нічого, все добре.

Роланд так сильно стискав шматок дерева, що Едді на мить злякався: а раптом ключ переломиться навпіл? Але дерево було міцне, та й Едді різьбив на славу. Стрілець наче силкувався щось сказати: його кадик ходив угору-вниз. І зненацька чистим сильним голосом Роланд прокричав у нічне небо:

— ВОНИ МОВЧАТЬ! ГОЛОСИ МОВЧАТЬ!

Він знову подивився на своїх супутників, і Едді побачив щось таке, чого не сподівався побачити ніколи в житті, навіть якби життя затягнулося на тисячу років.

Роланд із Ґілеаду плакав.

Тієї ночі, вперше за багато місяців, стрілець спав здоровим сном. Йому нічого не снилося. Він спав, не випускаючи з руки ключ, так і не доведений до ладу.

З

В іншому світі, під тінню крила того самого ка-тету, Джейк Чемберз спав і бачив найяскравіше сновидіння в своєму житті.

Він продирався крізь хащі стародавнього лісу, точніше, те, що від нього залишилося, — мертву зону з повалених дерев і не­охайних чіпких кущів, котрі так і силкувалися вжалити його за

ноги й стягнути кросівки. Дорогою йому трапилася негуста діб­рова з молодших дерев (він не знав, що то за дерева — вільхи чи, може, буки... Джейк був міським хлопчиком і про дерева знав тільки те, що в деяких є листя, а в деяких — голки). Крізь той гайок пролягала стежка, і Джейк її знайшов. Тепер він про­сувався трохи швидше. Попереду виднілася якась галявина.

Коли до галявини ще лишалося трохи пройти, хлопчик зупи­нився, бо побачив праворуч якийсь кам’яний стовп. Наче доро­говказ. І Джейк зійшов із стежки, аби прочитати, що там напи­сано. Вирізьблені літери вже майже стерлися від негоди, і він, скільки не намагався, так і не зміг розібрати напис. Врешті-решт Джейк заплющив очі (ще ніколи він не робив цього уві сні) і про­вів пальцями по заглибниках, наче сліпий, що читає за абеткою Брайля. І в пітьмі за його повіками почали проступати літери, складаючись у речення, що запалахкотіло синім світлом:

ПОДОРОЖНІЙ, ДАЛІ - СЕРЕДИННИЙ СВІТ.

У своєму ліжку Джейк підтягнув ноги ближче до грудей. Рука з ключем лежала під подушкою, і пальці стислися ще міцніше.

«Серединний світ, — подумав він, — ну звісно. Сент-Луїс, і Топіка, й Оз, і Всесвітній Ярмарок, і Чарлі Чух-Чух».

Він розплющив очі вві сні й почухрав далі. Галявина за діб­ровою була заасфальтована, старий асфальт подекуди розтріс­кався. Посередині було намальоване коло. Жовта фарба давно вицвіла. Джейк одразу зрозумів, що це баскетбольний майдан­чик, — ще навіть до того, як побачив на дальньому його кінці, біля штрафної лінії, хлопчика, який закидав у кошик старий запилюжений м’яч. Кошик без сітки приймав його кидок за кид­ком, і щоразу м’яч потрапляв у нього дуже точно, охайно. Сам кошик стирчав із якоїсь штуковини, що скидалася на кіоск у під­земці, зачинений на ніч. Двері перетинали діагональні смуги жовтої й чорної фарби, що змінювали одна одну. З-за дверей (чи, може, з-під них) до Джейкових вух долинало постійне бурмотін­ня потужної машинерії. Цей звук чомусь непокоїв. Відлякував.

«Не наступай на роботів, — не повертаючи голови, сказав хлопчик, що кидав м’яча в кошик. — Хоч мені здається, що всі вони мертві, але на твоєму місці я б не випробовував долю».

Озирнувшись, Джейк побачив, що скрізь валяється купа по­трощених металевих приладів. Один скидався на щура чи ми­шу, інший — на кажана. Мало не в нього під ногами лежало два іржавих шматки того, що колись було механічною змією.

«Ти — це я? — спитав Джейк, роблячи крок до хлопчика під кошиком. Але не встиг він озирнутися, як Джейк уже знав, що помилився. Хлопець був вищий на зріст і мав не менше трина­дцяти років. Волосся в незнайомця, котрий повернувся до нього, було темніше, очі виявилися світло-карими. Джейк мав сині.

«А ти як гадаєш?» — спитав незнайомий хлопець і кинув м’яча Джейкові.