Коли двері перестають бути дверима? 2 страница

Якісь чари.

Він намагався намацати це «щось», як старий немічний чо­ловік намацує собі шлях до дверей. Все навколо світилося зсе­редини. Усе — навіть обгортки з-під печива й порожні пивні пляшки. Ще були голоси — вони співали й, перекриваючи один одній, розповідали тисячі різних історій.

— І обличчя, — пробурмотів Джейк і нервово озирнувся від цього спогаду. Облич не було. Купи цегли залишалися купами цегли, бур’ян — бур’яном. Облич ніде не було. Проте...

...проте вони були тут. Ти це не вигадав.

Джейк не сумнівався. Сутність цього спогаду, його краса й позаземність досі вислизали від нього, але спогад здавався справжнім і непідробним. Все, що відбувалося з ним тут до того, як він зомлів, нагадувало фотографії найкращих днів життя. Ти можеш бодай приблизно пригадати все: який був день, погода, але фотографії лишаються пласкими, їм бракує життя.

Порожнім майданчиком уже повзли фіолетові тіні надвечір’я. Джейк роззирнувся довкола і подумав: «Я хочу, щоб воно по­вернулося. Господи, як же я хочу, щоб воно повернулося та­ким, як було».

Аж раптом Джейк побачив троянду, що росла зі свого ост­рівця пурпурової трави, дуже близько до того місця, де він упав. Серце закалатало так сильно, що ледь не вистрибнуло з грудей. Джейк, хитаючись, подався до неї, не зважаючи на хвилі болю, що з кожним кроком піднімалися від щиколотки. І впав перед трояндою на коліна, неначе прочанин — перед вівтарем. З ши­роко розплющеними очима нахилився вперед.

Звичайна собі троянда. Звичайнісінька. А трава...

Трава не була пурпуровою. Так, на пагінцях подекуди виднілися червоні бризки, та колір був нормальний — зелений.

Трохи далі, на іншому острівці трави, Джейк побачив краплі синього кольору. А розложистий кущ реп’яхів праворуч був за­бризканий і червоним, і жовтим. За кущем хтось накидав охай­ну купку спрацьованих балончиків з-під фарби. На етикетках стояла назва виробника — Glidden Spread Satin.

Та й по всьому. Просто бризки фарби. А ти, очманілий, понапридумував тут...

Дурня якась.

Джейк міг відрізнити те, що бачив тоді, від побаченого зараз.

— Маскування, — прошепотів він. — Я ж не дурний. Все бу­ло тут. Та воно й досі тут.

Голова помалу прояснювалася, і він знову відчув рівну гар­монійну енергію цього місця. Хор голосів нікуди не зник, про­довжував звучати так само мелодійно, як і раніше, хоч тепер був якийсь невиразний і наче долинав здалеку. Глянувши на купу битої цегли й старих уламків тиньку, Джейк побачив у ній ледь помітне обличчя. Обличчя жінки зі шрамом на лобі.

— Еллі? — пробурмотів Джейк. — Тебе звуть Еллі?

Відповіді не було. Обличчя зникло. Перед ним знову була

лише неприваблива купа цегли й тиньку.

Він перевів погляд на троянду. Розжарений червоний колір язиків полум’я в печі змінився, став тьмяним, рожевим у крапинку. Квітка була дуже гарна, але не досконала. Деякі пелюст­ки позакручувалися, їхні краї стали сухі й неживі. Ця троянда була не з тих дбайливо вирощених квіток, які він бачив у квіт­кових магазинах. Вона дика, подумав Джейк.

— Ти така гарна, — сказав він і знову простягнув руку, щоб торкнутися її.

І хоча вітру не було, троянда гойднулася в його бік. На якусь мить кінчики його пальців торкнулися її пелюсток, гладеньких, оксамитових і навдивовижу сповнених життя, а хор голосів, зда­валося, зазвучав гучніше.

— Трояндо, ти хвора?

Відповіді, ясна річ, не було. Коли Джейкові пальці відірва­лися від блідо-рожевого бутона, квітка знову гойднулася і за­

лишилася такою, як була — тихою і всіма забутою красунею, що виросла на бур’яні, забризканому фарбою.

«А хіба троянди цвітуть навесні? — здивувався Джейк. Хіба що дикі. А чого б це дика троянда росла на пустирі? І якщо вже вона тут виросла, то де інші?»

Він ще трохи постояв навкарачки, поки не зрозумів, що мо­же увесь день (або й цілісіньке життя) так дивитися на троянду, а до розгадки таємниці так і не наблизиться. На якусь мить йо­му пощастило побачити її справжньою, і не тільки її, а й усе інше в цьому Богом забутому засміченому куточку міста. Він бачив її неприкритою, без маски. І хотів побачити ще раз, але одного бажання, вочевидь, було замало.

Час повертатися додому.

Неподалік валялися дві його книжки з «Мангеттенського ресторану “Пожива для розуму”», і поки Джейк їх підбирав, з-поміж сторінок «Чарлі Чух-Чуха» на куці пагони бур’яну вислизнув яскравий срібний предмет. Перепрошуючи свою щиколотку, Джейк нахилився по нього. Хор голосів неначе зітхнув і заспівав голосніше, а потім знову став ледь чутним бурмотінням.

— Отже, це теж було насправді, — пробурмотів він і провів великим пальцем по тупих виступах ключа і примітивних зазубринах у формі клина. На неглибоких вигинах ближче до кінця третьої зазубрини палець ковзнув швидше. Джейк за­пхав ключ глибоко в праву передню кишеню штанів і пошку­тильгав до паркану.

Там примірився було перелізти на той бік, аж раптом у голо­ві спалахнула жахлива думка.

Троянда! А що, як хтось прийде й зірве її?

З вуст хлопчика від переляку зірвався притлумлений стогін. Джейк повернувся і насилу відшукав троянду очима, бо на неї вже набігла глибока тінь від будинку, що стояв неподалік. Крихітна рожева цятка в пітьмі, вразлива, гарна і самотня.

Я не можу її залишити... я маю її охороняти!

І тут у його свідомості пролунав голос. То був точно голос чоловіка, якого Джейк зустрів на придорожній станції в тому дивному іншому житті. Ніхто її не зірве. І жоден вандал не роз­топче її підбором черевика, бо каламутний вандалів погляд не змо­же витримати її краси. Небезпеки немає. Троянда сама може захиститися від таких загроз.

Величезне полегшення охопило Джейка.

«А можна мені якось прийти сюди ще раз, щоб подивитися на неї? — спитав він у примарного голосу. — Коли настрій буде паскудний чи голоси знов почнуть сперечатися в голові? Мож­на прийти, подивитися на неї і трохи перепочити?»

Голос не відповідав. Кілька секунд Джейк дослухався, а потім вирішив, що він зник. Запхавши «Чарлі Чух-Чуха» за пояс штанів (штани були заквацяні брудом, подекуди на них начіплялися реп’яхи), Джейк узявся за дерев’яний паркан. Підтягнувся на руках, переліз через верх і обережно стрибнув на хідник Другої авеню, намагаючись стати на здорову ногу.

Порівняно з ранком пішоходів і транспорту на Другій значно побільшало — люди поверталися надвечір додому. Кілька перехожих озирнулися на брудного хлопчину в пор­ваному піджаку й розхристаній сорочці, коли він незграб­но зістрибнув з паркана, але більшість ішла собі, не звер­таючи уваги. Ньюйоркці звикли до людей, що поводяться не так, як усі.

Джейк трохи постояв на хіднику, відчуваючи, що втратив щось цінне. Але сварливі голоси мовчали — це він теж зро­зумів. Бодай якесь досягнення.

Він глянув на дерев’яний паркан, і у вічі йому одразу впав безглуздий віршик, виведений фарбою з балончика. Фарба бу­ла рожева, кольору троянди.

— ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, — впівголоса прочитав Джейк. — На собі вона тримає світ людви. — Він здригнувся. — Ну й день сьогодні! Жах!

І Джейк, накульгуючи, почвалав додому.

Мабуть, консьєрж подзвонив одразу, щойно Джейк зайшов у вестибюль, бо коли ліфт відкрився на п’ятому поверсі, перед дверима вже чатував батько. Елмер Чемберз був одягнений у линялі джинси й ковбойські чоботи на підборах, завдяки яким ледь-ледь дотягував до шести футів зросту (насправді у ньому було п’ять футів десять дюймів). Чорне коротко стри­жене волосся стояло на голові сторч. Наскільки Джейк пам’ятав, у батька завжди був такий вигляд, ніби він тільки-но пережив вселенський шок. Щойно хлопчик вийшов з ліфта, Чемберз ухо­пив його за руку.

— Що у тебе за вигляд?! — Поглядом батько кидав блискавки. Він роздивився все: брудне Джейкове обличчя й руки, засохлу кірку крові на щоці й скроні, запилюжені штани, порваний під­жак і на довершення — реп’ях, що прилип до краватки, наче якась дивна заколка. — Ану ходи сюди! Де ти був, чорти б тебе взяли? Ти про матір подумав? Та вона ледь з котушок не з’їхала!

Не даючи Джейкові ні секунди, щоб отямитись, він поволік його в квартиру. В арковому проході, що з’єднував кухню й вітальню, стояла Грета Шоу. Глянувши на хлопчика очима, сповнени­ми співчуття, вона зникла, щоб не прогнівити своїм виглядом «господаря».

Джейкова мати сиділа в своєму кріслі-гойдалці. Побачивши сина, вона підвелася, але аж ніяк не зірвалася на ноги. І не ки­нулася в передпокій, щоб вкрити його лице поцілунками й доб­ряче насварити. Вона просто йшла, і з її очей Джейк здогадався, що мати накачалася валіумом, не менше трьох пігулок ковтну­ла. А може, й чотири. Його батьки свято вірили, що хімія змі­нює життя на краще.

— У тебе кров! Де ти був? — Питання було поставлене куль­турним голосом вихованки коледжу Васара і так, щоб «був» ри­мувалося з «чув». Таким тоном вона могла б поспівчувати знайо­мому, що потрапив на своїй машині у невеличку аварію.

— Надворі, — сказав Джейк.

Батько сильно його трусонув. Від несподіванки Джейк спі­ткнувся і мало не впав. У хворій щиколотці миттю спалахнув біль. І тут Джейк розлютився. Він чудово розумів, що батько розсердився не через те, що син утік зі школи, залишивши по собі тільки твір божевільного. Насправді татусь лютував, бо Джейк мав нахабство пустити псу під хвіст його дорогоцінний розпорядок дня.

Досі Джейк мав до батька тільки три почуття: сором, страх і якусь слабку нерішучу подобу любові. Але тепер з’ясувалося, що є ще й четверте та п’яте. Гнів і відраза. До цих неприємних відчуттів домішувалася туга за справжньою домівкою. Зараз вона заступила собою все в душі хлопчика, просочуючись крізь інші відчуття, наче дим. Він дивився на червоні від гніву щоки батька, шокову зачіску і всіма фібрами душі прагнув опинити­ся на пустирі, а там дивитися на троянду і слухати хор голосів. «Це не мій дім, — подумав він. — Вже не мій. У мене є справи. Якби ж то я знав, що це за справи».

— Відпусти мене, — наказав він.

— Що ти там пискнув? — У батька стали круглі очі. Сього­дні ввечері вони були налиті кров’ю особливо сильно. Джейк здогадався, що це він, мабуть, надто часто черпав зі свого дже­рела чарівного порошку, і поставати проти нього зараз було б нерозумно, але все одно він не збирався відмовлятися від сво­го наміру. Він не миша в зубах у кота-садиста і труситися від страху не буде. Тільки не сьогодні. А може, відтепер це взагалі в минулому. І раптом Джейка осяяло: його гнів викликаний здебільшого одним простим фактом. Він не може поговорити з батьками про те, що сталося... точніше, відбувалося досі. Во­ни зачинили всі двері.

«Але в мене є ключ, — подумав він і намацав ключ крізь тка­нину штанів. Згадались третій і четвертий рядки неоковирного вірша: Хочеш побігати і погратися? / До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.

— Я сказав, відпусти мене, — повторив Джейк. — Я звихнув собі щиколотку, мені боляче.

— Зараз я тобі ще не так боляче зроблю, якщо ти не...

Раптом Джейк відчув приплив сили. Він ухопив руку, що

вчепилася в нього біля плеча, і різко відштовхнув. У батька ще­лепа відвисла від здивування.

— Я тобі не підлеглий, — сказав Джейк. — Я твій син, не за­був? Якщо забув, то глянь на фотографію в себе на столі.

Батько вишкірив бездоганні коронки, явивши світу вираз, що на дві третини складався зі здивування, а на третину — з не­самовитої люті.

— Не смій так зі мною розмовляти. Де твоя повага?

— Не знаю. Може, я її загубив дорогою додому.

— Мало того, що ти цілий день десь валандався без поважної причини, так ще й верзеш своїм безсоромним ротом...

— Годі! Припиніть це! — закричала Джейкова мати. Попри всі транквілізатори, що циркулювали зараз в її крові, голос був такий, наче вона от-от розридається.

Батько знову хотів ухопити Джейка за руку, але передумав. І може, це частково пояснювала та дивовижна сила, з якою хвилину тому син вирвав руку з його лещат. А може, Джейків погляд промовисто свідчив, що краще цього не робити.

— Я хочу знати, де ти був.

— Надворі. Я вже тобі казав. І більше нічого казати не зби­раюся.

— Ну ти й нахаба! Телефонував директор школи, а вчитель французької, той взагалі до нас приходив. І в обох було до тебе Ьеаисоир¹ питань! Як, зрештою, і в мене. І я вимагаю відповідей!

— У тебе брудний одяг, — помітила мати й нерішуче дода­ла: — Джонні, тебе що, пограбували? Ти втік зі школи, але по­трапив до рук грабіжників?

— Та яке там пограбували, — заричав Елмер Чемберз. — У нього ж досі годинник на руці, не бачиш?

— А звідки тоді кров на лобі?

— Нічого страшного, мам. Я просто вдарився.

— Але ж...

— Я йду спати. Я дуже, дуже втомився. Якщо хочете, пого­воримо про це вранці. Може, тоді це матиме якийсь сенс. Але поки що мені сказати нічого.

Батько простягнув руку й зробив крок йому навздогін.

— Елмере, ні! — зірвалася на крик мама.

Але старший Чемберз, не звертаючи на неї найменшої уваги, вхопив Джейка за піджак на спині.

— Та як ти смієш повертатися до мене... — почав він, проте Джейк блискавично крутнувся і вирвався з батькових рук. Шов під правою пахвою тріснув.

У Джейка був такий палаючий погляд, що батько мимоволі від­ступив. Лютий вираз обличчя згас, його заступив переляк. В очах його сина справді горів вогонь — то була не метафора. Мати кво­ло пискнула, затулила рота рукою, зробила два непевні кроки назад і, наче мішок борошна, впала в своє крісло-гойдалку.

— Дай... мені... спокій, — процідив Джейк крізь зуби.

— Та що з тобою? — мало не жалібним тоном спитав бать­ко. — Що, в дідька, сталося? Ти прогулюєш школу, не сказав­ши нікому ні слова, і це в перший день іспитів. Приходиш з го­лови до п’ят брудний... поводишся, немов божевільний.

От і прозвучало... поводишся, немов божевільний. Це те, чого він так боявся, відколи три тижні тому з’явилися голоси. Страхіт­ливе Звинувачення. Та зараз Джейк зрозумів, що йому зовсім не страшно, мабуть, тому, що він нарешті все для себе вирішив. Так, з ним справді щось сталося. І відбувається досі. Але він точно не збожеволів. Принаймні, поки що.

— Вранці поговоримо, — повторив Джейк. Він пішов до вихо­ду з їдальні, й цього разу батько навіть не намагався його зупини­ти. Але біля дверей Джейкові довелося зупинитися — пролунав стурбований матусин голос:

— Джонні... з тобою все гаразд?

І як йому на це відповідати? Так? Ні? І так, і ні? Ні те, ні те? Але голоси мовчали, і це був бодай якийсь здобуток. Взагалі-то, дуже великий здобуток.

— Вже краще, — відповів він після хвилинних роздумів. А потім пішов до своєї кімнати і щільно зачинив за собою двері. І коли клацнув замок дверної ручки, відділяючи його від решти білого світу, Джейк відчув невимовне полегшення.

Він трохи постояв під дверима — слухав. Материн голос звучав глухо, батьків — трохи гучніше.

Мати сказала щось про кров і лікаря.

Батько відповів їй, що з малим усе гаразд, тільки за дурною головою і ногам нема спокою, і з рота всілякі нісенітниці лі­зуть, але він це швидко виправить.

Мати попросила його заспокоїтися.

Батько відповів, що спокійний.

Мати сказала...

А батько їй на це... а вона — бла, бла, бла. Джейк їх лю­бив, незважаючи ні на що... думав, принаймні, що любить... але зараз сталося щось, і вслід за цим «чимось» почнуться інші події.

Чому? Бо з трояндою щось було не так. А ще, мабуть, тому що Джейк хотів побігати і погратися... і знову побачити його очі, сині, як небо над придорожньою станцією.

Джейк повільно пішов до письмового столу, знімаючи доро­гою піджак. Втім, від піджака там лишилася сама назва — один рукав був майже повністю відірваний, підкладка безвладно висіла, як вітрило у штиль. Недбало повісивши його на спинку стільця, Джейк сів і поклав книжки на стіл. Останні півтора тижня він спав препаскудно, але сьогодні спатиме, як немовля. Здавалося, він ще ніколи не був такий натомлений. Вранці, ма­буть, буде якось легше вирішити, що робити далі.

У двері тихенько постукали, і Джейк змучено повернувся в той бік.

— Джоне, це місіс Шоу. Можна мені зайти?

Джейк мимоволі всміхнувся. Місіс Шоу... ну звісно, хто ж іще. Батьки підіслали її як посередника. Хоча ні, як переклада­ча, так буде точніше.

«Підіть до нього, — напевно, сказала мама. — Вам він розка­же, що з ним таке. Я його мати, а той чоловік з налитими кров’ю очима й мокрим носом — його батько, а ви лише економка, але з вами він поділиться тим, чого не захоче розповідати нам. Бо ви з ним бачитеся частіше, ніж я чи він, то, може, маєте з ним спільну мову».

«У неї в руках точно буде таця», — подумав Джейк. І, всміха­ючись, відчинив двері.

Місіс Шоу справді тримала тацю. На ній було два сендвічі, шматок яблучного пирога і склянка молока з шоколадом. По­гляд у місіс Шоу був трохи стривожений, наче вона боялася, що Джейк стрибне на неї і вкусить. Батьків ніде не було вид­но. Джейк уявив, як вони зараз сидять у вітальні й нервово вслухаються в тишу.

— Хочеш перекусити? — спитала місіс Шоу.

— Так, дякую. — Джейкові аж шлунок судомило від голоду, бо востаннє він їв уранці. Він відступив, пропускаючи місіс Шоу до кімнати. Проходячи повз нього, вона знову глянула на нього з пересторогою, а потім поставила тацю з їжею на стіл.

— О, погляньте-но! — вона взяла зі столу «Чарлі Чух-Чуха». — Коли я була маленькою, в мене теж була така книжка. Це ти сьогодні купив, Джонні?

— Так. Батьки попросили вас дізнатися, де я був?

Вона просто кивнула. Не кривлячи душею, нічого не вдаючи. Для неї це був один із обов’язків, як сміття винести. «Якщо хо­чеш, можеш розповісти, — було написано в неї на обличчі, — а як не хочеш, то мовчи. Ти подобаєшся мені, Джонні, але ваші сто­сунки — це ваші стосунки, і мене вони не обходять. Я просто тут працюю, і мій робочий день закінчився годину тому».

Її промовистий вираз обличчя аж ніяк не образив Джейка. Навпаки, він заспокоївся. Місіс Шоу була ще однією знайо­мою-але-не-зовсім-другом... проте йому здавалося, що вона йому більше друг, ніж хлопці в школі, і вона набагато ближча йому, ніж батько з матір’ю. Принаймні, місіс Шоу була чесною людиною. Вона ні перед ким не запобігала. Усе включалося в рахунок наприкінці місяця. Втім, вона завжди зрізала з хліба скоринку, готуючи сендвічі.

Джейк узяв сендвіч і відкусив здоровий шмат. Його улюбле­ний, з копченою ковбасою і сиром. Це був ще один плюс місіс Шоу — вона завжди знала, що він любить. Його мати, напри­клад, досі була певна, що він любить їсти кукурудзу з качана і терпіти не може брюсельської капусти.

— Скажіть їм, будь ласка, що зі мною все гаразд. А таткові перекажіть, що я шкодую за свої грубі слова.

Насправді він не шкодував, але батькові це вибачення було потрібне, як повітря. Щойно місіс Шоу його перекаже, таточко зможе зі спокійною душею й надалі себе ошукувати — він ви­конав свій батьківський обов’язок, і все добре, все добре, у ньо­го в житті все добре.

— Я перепрацювався перед іспитами, — сказав Джейк із пов­ним ротом, — і сьогодні вранці мені стало недобре. Я наче був у ступорі. Мені треба було вийти надвір, інакше я б задихнувся. — Джейк помацав висохлу кірку крові на лобі. — А це... скажіть мамі, що це пусте. Мене ніхто не грабував. То я по-дурному впав. Перечепився через візок поштового вантажника. Це просто по­дряпина. В очах у мене не двоїться, навіть голова вже не болить.

Місіс Шоу кивнула.

— Тепер я розумію... крута школа й таке інше. Ти просто перенервувався. Нічого страшного, Джонні, не треба цього соро­митися. Останні кілька тижнів ти справді був не при собі.

— Тепер, здається, я в нормі. Мабуть, доведеться перепису­вати іспитовий твір з англійської, та...

— Ох! — раптом сказала місіс Шоу і спантеличено на нього подивилася. Вона поклала «Чарлі Чух-Чуха» на письмовий стіл. — Геть із голови вилетіло! Твій учитель французької дещо тобі передав. Піду принесу.

І вийшла з кімнати. Джейк не хотів завдавати містерові Бісету клопотів, бо ж той був доброю людиною. Але, судячи з то­го, що вчитель сам прийшов до них додому, він таки хвилювався. Джейк здогадувався, що вчителі зі школи Пайпера вкрай рідко відвідують батьків учнів особисто. І став думати-гадати, що ж таке міг залишити для нього містер Бісет. На думку не спадало нічого кращого, ніж запрошення до містера Гочкіса, шкільного психіатра. Ще сьогодні вранці це налякало б хлопчика до смер­ті, але зараз він був абсолютно спокійний.

Сьогодні ввечері важливою була тільки троянда.

Джейк вп’явся зубами в другий сендвіч. Місіс Шоу не зачи­нила за собою дверей, тож тепер йому було чути, як вона роз­мовляє з батьками. Скидалося на те, що вони обоє вже трохи заспокоїлися. Джейк випив молоко і взявся за тарілку з яблуч­ним пирогом. А через кілька хвилин повернулася місіс Шоу. В руках у неї була до болю знайома синя течка.

І Джейк зрозумів, що в нього ще залишилися деякі запаси страху. Учні і вчителі — вони всі вже знають про нього, і вже нічого не зміниш. Та все одно він не був у захваті від того, що всі знають, що він несповна розуму. Що всі його обговорюють.

Спереду до течки був прикріплений маленький конверт.

Розкриваючи його, Джейк подивився на місіс Шоу.

— Як там мої старі?

Вона злегка всміхнулася.

— Батько попросив спитати в тебе, чого ти нікому не сказав, що у тебе Переляк Перед Іспитами. Виявляється, у нього само­го таке було, коли він учився в школі... так, два чи три рази.

Джейка це вразило до глибини душі. Батько був не з тих, хто поринає у спогади, що починаються словами: «Коли я був ма­лий...» Джейк спробував уявити батька хлопчиком, який дуже боїться іспитів, але йому це не дуже добре вдалося... найбільше, на що він спромігся, — негарний образ задерикуватого карлика в пайперівській сорочці, карлика в ковбойських чоботях, зроб­лених на замовлення, карлика з коротким чорним волоссям, що дико стирчить на голові.

Записка була від містера Бісета.

Дорогий Джоне,

Бонні Ейвері розповіла мені, що ти завчасно пішов з уроків. Во­на дуже хвилювалася за тебе, і я також стурбований, хоча з на­шими учнями вже таке траплялося, особливо під час Іспитового Тижня. Дуже тебе прошу: завтра вранці перед уроками зайди до мене. Згода? Будь-які проблеми можна розв'язати. Якщо ти від­чуваєш тягар іспитів (повторюю, таке трапляється дуже час­то), то можна домовитися, і ти складеш їх пізніше. Ми хочемо, щоб ти був здоровий. Це все, що нас турбує. Якщо схочеш, можеш зателефонувати мені сьогодні ввечері. Мій телефон 555- 7661. Спа­ти я лягаю опівночі.

Не забувай, що ми всі дуже тебе любимо. Ми на твоєму боці.

Сльози навернулися Джейку на очі. Як чудово, що про ньо­го дбають. Просто дивовижно. Але було ще й інше, те, про що в записці прямо не йшлося. Ще дивовижніше. Тепло, турбота і спроба (хоч і не надто вдала) зрозуміти й втішити.

Внизу записки містер Бісет домалював стрілочку. Джейк пе­ревернув аркуш і прочитав:

«До речі, Бонні попросила передати тобі ось це. Щиро вітаю!»

Вітаю? Що це, в біса, означає?

Джейк розкрив течку. До першої сторінки його Іспитового Твору був прикріплений скріпкою аркуш паперу. Бланк під шапкою: З КАБІНЕТУ БОНІТИ ЕЙВЕРІ. Дедалі більше диву­ючись, Джейк прочитав написані чорнильною ручкою і го­стрим почерком рядки.

А votre sante

¹ 3 турботою про твоє здоров’я (фр.).

Джоне,

я не маю сумнівів у тому, що Леопард вже озвучив тобі наші переживання (йому це вдається, як нікому іншому), тож дозволь мені сказати кілька слів про твій Іспитовий Твір, який я прочи­тала й оцінила у вільний час. Його самобутність справила на ме­не величезне враження. Це найкращий з-поміж усіх учнівських творів, які я читала за останні кілька років. Фігура повторення, яку ти використовуєш («...ось у чому правда») — гарна знахідка, але я чудово розумію, що насправді це лише прийом. Справжня цінність твору — в символах, що спочатку з'являються у вигляді зображень поїзда і дверей на титульній сторінці, а потім прохо­дять через увесь твір. Ця символізація сягає свого логічного завер­шення в зображенні «чорної вежі», яку я особисто схильна вважа­ти твоїм протестом проти всезагальних амбіцій — фальшивих і до того ж небезпечних.

Я не вдаватиму, що розумію всі символи (наприклад, такі, як «Дама Тіней», «стрілець»). Але, гадаю, цілком очевидно, що самого себе ти вивів у образі «в'язня» (школи, суспільства то­що), а систему освіти зобразив як «Велемовного Демона». Мож­ливо, «Роланд» і «стрілець» — одна й та сама авторитетна особа, наприклад, твій батько?Мене так заінтригувало це пи­тання, що я пошукала його ім'я в твоїх шкільних документах. Виявилося, що його звуть Елмер, але я помітила, що середній ініціал — «Р.»

Як на мене, то це дуже провокативно. А можливо, це ім’я — подвійний символ, у якому образ твого батька тісно переплітаєть­ся з сюжетом поеми Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов»? Правду кажучи, більшості учнів я не ставлю таких питань, але ж я знаю, як багато ти читаєш!

Хай там як, я вражена до глибини душі. Молодші учні дуже люблять вдаватися до так званого потоку свідомості, але їм рід­ко вдається контролювати його. А ти надзвичайно вдало поєднав потік свідомості з мовою символів.

Браво!

Зайди до мене, коли знову повернешся до занять. Я хочу обгово­рити з тобою можливість публікації твого твору в першому ви­пуску студентського журналу наступного року.

Б. Ейвері

Р. 5. Якщо ти пішов сьогодні зі школи, бо мав сумніви, чи я змо­жу зрозуміти твій глибокий Іспитовий Твір, то, сподіваюся, мені вдалося їх розвіяти.

Джейк витяг аркуш з-під скріпки, відкриваючи титульну сторінку свого на диво самобутнього і глибоко символічно­го Іспитового Твору. На ній міс Ейвері вивела й обвела червоною ручкою оцінку: А+. А під нею написала: МОЛО­ДЕЦЬ!!!

І тут сміх, що душив Джейка, вирвався назовні.

Вибухами реготу з нього виходив цілісінький той день — дов­гий, страшний, сумбурний, підбадьорливий, загадковий. Джейк упав на стілець і закинув голову назад, тримаючись руками за живіт. З очей лилися сльози.

Він сміявся, поки не охрип. Але варто було трохи заспокої­тися, як в око впадав котрийсь із рядків доброзичливого відгу­ку міс Ейвері, і Джейк знову реготав до нестями. Він не помі­тив, як до дверей підійшов батько. Елмер Чемберз обвів його спантеличеним тривожним поглядом і, хитаючи головою, пі­шов геть.

Врешті-решт Джейк згадав, що місіс Шоу досі сидить тут на ліжку й дивиться на нього доброзичливим, але відстороненим поглядом, трохи приправленим цікавістю. Він спробував щось сказати, але сміх задушив слова.

«Треба закінчувати, — подумав він. — Бо так я вмру від смі­ху. Серце не витримає абощо».

Але від думки про те, що вчителька вигадала для «чух-чух, чух-чух» його знову почав розпирати дикий регіт.

Зрештою напади сміху ослабли до легкого хихотіння. Джейк витер мокрі очі рукавом і сказав:

— Вибачте, місіс Шоу... це просто... ну... мені поставили А з плюсом за іспитовий твір. Він був дуже... дуже глибокий... і дуже сим... сим...

Але закінчити не зміг, бо знову склався навпіл від реготу, тримаючись за живіт, що ходив ходором.

Місіс Шоу підвелася. На її обличчі сяяла посмішка.

— Чудово, Джоне. Я рада, що все так добре закінчилося. Твої батьки теж зрадіють, от побачиш. Ая вже запізнююся... мабуть, доведеться просити консьєржа викликати таксі. Добраніч, гар­них тобі снів.

— Добраніч, місіс Шоу, — відгукнувся Джейк, ледве стриму­ючись від сміху. — Дякую вам.

А коли за нею зачинилися двері, знову зайшовся реготом.

Наступні півгодини до нього по черзі навідувалися батьки. Вони вже вочевидь вгамувалися, а оцінка А+ на Джейковому Іспито­вому Творі заспокоїла їх ще більше. Джейк приймав їх із відкри­тим підручником з французької на столі, але насправді до під­ручника не зазирав і не мав ані найменшого наміру щось вчити. Він просто нетерпляче чекав, коли ж батьки дадуть йому спокій і він нарешті матиме змогу уважніше роздивитися дві придбані сьогодні книжки. У хлопчика було відчуття, що справжні Іспити ще попереду, і він відчайдушно хотів їх скласти.

Десь о чверть на десяту до нього зазирнув батько. Мати піш­ла хвилин двадцять тому. Вона побула недовго і здавалася не­уважною. Елмер Чемберз зайшов із сигаретою в одній руці й склянкою скотчу — в другій. Вигляд у нього був не просто спокійний, а приголомшений. Джейк на мить замислився, чи, бува, батько не заліз до материної скриньки з валіумом.

— Малий, ти в нормі?

— Так. — Джейк знову став маленьким слухняним хлопчи­ком, що завжди володіє собою. Погляд, яким він подивився на батька, був уже не розлючений, а тьмяний.

— Я хотів сказати, що шкодую про те, що було до цього. — Його тато був не з тих людей, хто часто вибачається, і виходило в нього не дуже добре. Несподівано для себе Джейк зрозумів, що йому трохи шкода батька.

— Та нічого.

— Важкий день, — сказав батько і підняв порожню склян­ку. — Може, забудемо все, що сталося? — Він промовив це та­ким тоном, наче ця чудова й логічна думка щойно стукнула йому в голову.

— Я вже забув.

— Добре. — У батьковому голосі звучало полегшення. — Тобі вже час спати, так? Завтра на тебе чекають пояснення і тести.

— Мабуть, — відповів Джейк. — 3 мамою все гаразд?

— Все добре. Чудово. Я піду в кабінет. Ще треба в папірцях покопирсатися.