Коли двері перестають бути дверима? 5 страница

З дому Джейк вийшов приблизно за чверть сьома, тож йому лишалося вбити більше восьми годин. Спочатку йому здалася

привабливою думка про те, щоб одразу сісти на поїзд до Брукліну, та потім він її відкинув. Хлопцеві, що прогулює школу, легше загубитися в центрі великого міста — на околицях він привертатиме зайву увагу. Але з іншого боку, якщо йому дове­деться ще й шукати того підлітка і місце, де він чекатиме на Джейка, то треба якось завчасно про це подбати.

«Нема проблема, — сказав йому хлопець у жовтій футболці й зеленій бандані, смішно перекручуючи слова на мексиканський лад. — Ти ж знайшов ключ і троянду? І мене так само знайдеш».

Але Джейк уже не пам’ятав, як йому пощастило знайти ключ і троянду. Пригадував тільки радість і впевненість, що перепов­нювали тоді душу. Залишається тільки сподіватися, що це тра­питься знову. А поки що треба йти. Це найкращий спосіб зали­шатися в Нью-Йорку непоміченим.

Він пройшовся пішки майже до Першої авеню, потім пішов назад тим самим шляхом, яким прийшов, але вже іншою вули­цею, ближче до окраїн міста, орієнтуючись за зеленим світлом світлофорів (десь у глибині душі він знав, що навіть вони слу­гують Променеві). Гуляючи так, близько десятої ранку опи­нився на П’ятій авеню біля Музею мистецтва «Метрополітан». Настрій у нього був пригнічений: давалися взнаки втома і спе­ка. Хотілося пити, але Джейк мав намір якомога довше заоща­джувати ту невеличку суму грошей, яку мав. Він до цента витру­сив свою скарбничку, але нашкріб лише вісім із чимось чи без чогось доларів.

Біля музею саме шикувалася на екскурсію група школярів. Очевидно, якась середня школа, не приватна, вирішив Джейк, бо вдягнені всі повсякденно, як і він сам. Жодних тобі піджаків від Пола Стюарта, краваток, джемперів, жодних спідничок по сто двадцять п’ять баксів з дорогих крамниць штибу «Малень­ка міс». Одяг для всіх цих хлопчиків і дівчаток купували у звичай­ному супермаркеті. Підкорюючись якомусь імпульсові, Джейк став у кінець ряду й пішов за ними у музей.

Екскурсія тривала годину п’ятнадцять. Джейкові сподоба­лося. У музеї було тихо і працював кондиціонер. Та й карти­ни були гарні. Особливо його зачарувала групка картин Фредеріка Ремінгтона про Дикий Захід і велике полотно Томаса Гарта Бентона: на ньому був зображений паровий локомо­тив, що мчав великою рівниною до Чикаго, а гурт фермерів у комбінезонах і солом’яних брилях проводжав його погля­дами. Вчителька — симпатична чорношкіра жіночка у стро­гому синьому костюмі — помітила Джейка лише наприкінці екскурсії. Вона підійшла до нього, торкнулася плеча і спита­ла, хто він такий.

Її наближення Джейк не помітив, тож на якусь мить йому ніби заціпило. Не надто замислюючись над тим, що робить, він намацав у кишені срібний ключ і стис його в руці. Голова мит­тю прояснилася, і Джейк знову заспокоївся.

— Мій клас там, нагорі, — сказав він, винувато всміхаю­чись. — Нас привели подивитися на модерне мистецтво, але мені більше подобається тут, бо тут справжні картини. Тому я... ну ви розумієте...

— Нишком утік? — підказала вчителька. Кутики її губ підня­лася, було видно, що жінка ледь стримує посмішку.

— Я б радше назвав це «піти по-французьки». — Ці слова самі зірвалися з вуст, він навіть уявити не міг, що скаже таке.

В учнів, що зараз витріщалися на Джейка, вигляд був здиво­ваний, а от вчителька відверто розсміялася.

— Якщо ти не знаєш чи просто забув, — сказала вона, — у французькому іноземному легіоні за дезертирство розстрілю­вали. Юначе, гадаю, вам краще приєднатися до свого класу. І то негайно.

— Так, мем. Дякую. Все одно вони вже скоро підуть.

— А з якої ти школи?

— Академія Маркі, — відповів Джейк. Ці слова теж вилетіли самі по собі.

Він піднявся сходами, дослухаючись до безтілесного відго­мону кроків і тихого перешіптування у величезній круглій залі, і все ніяк не міг збагнути, чому це сказав. Ніколи в житті він не чув про школу, яка б називалася «Академією Маркі».

Джейк трохи поваландався у горішньому коридорі, а потім по­мітив, що на нього вже зацікавлено витріщається охоронець і цікавість дедалі дужчає, тож вирішив, що чекати далі не варто. Залишалося тільки сподіватися, що клас, із яким він ходив на екскурсію, вже пішов з музею.

Він зиркнув на годинник, зробив гримасу, мовляв: «Лишень­ко! Я ж запізнююсь!» — і притьмом побіг сходами вниз. Шко­лярі та їхня гарненька темношкіра вчителька, яка розсміялася зі слів «піти по-французьки», вже пішли, і Джейк вирішив, що час вшиватися самому. Він може ще трохи десь потинятись (і, зва­жаючи на спеку, бажано в затінку), а потім поїхати на метро.

Зупинившись біля лотка з хот-доґами на розі Бродвею і Со­рок другої вулиці, Джейк обміняв трохи свого мізерного «золо­того запасу» на сосиску й содову. На обід хотів було влаштува­тися на сходах будівлі банку, але одразу ж виявилося, що це прикра помилка.

До нього, граючись кийком, наближався коп. Здавалося, він не помічає нічого навкруги, так його поглинули хитромудрі ма­неври кийком. Але не так сталось, як гадалось. Порівнявшись із Джейком, він різко запхав кийка в петлю, якою той кріпився до пояса, і повернувся до хлопчика.

— Агов, розбишако, — сказав він. — А чого це ти не в школі?

Останній кавалок сосиски, яку Джейк так жадібно поглинав

перед тим, застряг у горлі. Ох і не пощастило... якщо взагалі можна було назвати це щастям. Тут, на Таймс-сквер, у самому череві Америки, аж кишіло від продавців наркоти, їхніх клієн­тів, шльондр і ханиг... і серед них усіх цей коп обрав саме його, Джейка.

Джейк ледве ковтнув і відповів:

— У моїй школі зараз іспитовий тиждень. Сьогодні в мене був лише один тест. Після нього можна було піти. — Він помовчав,

бо в копа загорілися очі, і цей вираз собаки-шукача йому геть не сподобався. — Мені дозволили, — стривожено додав він.

— Ага. А покажи-но мені документ.

У Джейка на душі похололо. Невже батьки вже подзвонили в поліцію? Напевно, після вчорашньої пригоди цього можна бу­ло сподіватися. Зазвичай поліція Нью-Йорка не надто перей­мається зникненням дітей, особливо тих, із моменту зникнення яких минуло лише кілька годин. Але його батько був у місті ве­ликим цабе і пишався своїми зв’язками. Джейк сумнівався, що в копа є його фото... але цілком вірогідно, що ім’я він знав.

— Ну, — неохоче протягнув Джейк, — у мене є учнівський проїзний на автобуси компанії «Середсвіття», а більше нічо­го немає.

— Середсвіття? Ніколи про таку не чув. А де це вона знахо­диться? В Квінсі?

— Я хотів сказати «Середмістя», — виправився Джейк. Здаєть­ся, він говорить щось не те, геть не те. — Знаєте, де це? На Три­дцять третій.

— Ага. Давай, подивлюся. — Коп простягнув руку.

На них озирнувся якийсь чорношкірий марґінал в недоладно­му костюмі канаркового кольору. Довгі дреди звисали до плечей.

— Командир, у відділок його! — радісно вигукнула з’ява. — У відділок цього білого шмаркача! Виконуй свій обов’язок, ко­му сказано!

— Стули пельку і зникни, Елі, — порадив коп, не озираючись.

Елі вишкірився на всі кутні, показавши золоті зуби, і почва­лав далі.

— А чого ви у нього документи не спитали? — обурено поці­кавився Джейк.

— Бо зараз я питаю їх у тебе. Так що, синку, не викручуйся.

Одне з двох: або коп знав його ім’я, або щось запідозрив —

зрештою, це й не дивно, бо він був єдиний білий і не-волоцюга на всю площу. Так чи інакше, все зводилося до одного: дарма він сів тут перекусити. Це було тупо. Але в нього боліли ноги, і душа боліла, так їсти хотілося.

«Ні, ти мене не зупиниш, — подумав Джейк. — Я тобі не доз­волю. Сьогодні в мене зустріч у Брукліні... і я там буду».

Замість полізти по гаманець, він засунув руку в передню ки­шеню штанів, видобув звідти ключ і простягнув його поліцей­ському. Полуденне сонце відбилося від срібної поверхні, й по обличчю копа застрибали сонячні зайчики. Його очі стали круг­лими від подиву.

— Огооо! — видихнув коп. — Що це таке, малий?

Він простягнув руку, і Джейк трохи потягнув ключа до себе. Світлові зайчики танцювали свій гіпнотичний танець на облич­чі поліцейського.

— Не треба його брати, — сказав Джейк. — Ви ж і так може­те прочитати моє ім’я, не беручи до рук. Правда?

— Так, авжеж.

З обличчя зник зацікавлений вираз. Погляд поліцейського був спрямований тільки на ключ. Очі широко розплющені й непорушні, але не зовсім порожні. В його погляді Джейк по­бачив здивування і несподівану радість. «Це все я, — подумав Джейк, — куди б я не пішов, скрізь я несу радість і позитив. Постає питання: що тепер робити мені?»

Повз них, вихляючи стегнами, саме проходила молода жін­ка (судячи з вигляду, не якась там скромна бібліотекарка: зе­лені шовкові шортики, що туго обтягували стегна, геть про­зора блузка, на ногах — зухвало-червоні туфлі на височенних тонких шпильках). Вона глянула спочатку на копа, потім на Джейка, щоб дізнатися, що такого цікавого побачив поліцей­ський. А роздивившись, застигла мов укопана. І навмання потягнулася рукою до горла. В неї на ходу врізався якийсь пе­рехожий і вилаяв за те, що не дивиться, куди йде. Молода жін­ка, яка, мабуть, працювала зовсім не бібліотекаркою, взагалі не звернула на нього уваги. І Джейк побачив, що зупинилося ще четверо чи п’ятеро людей. Всі витріщалися на ключ. На­товп збирався, наче навколо якогось вправного наперстковика на розі вулиці.

«Конспіратор з тебе ніякий, — подумав Джейк. — Блін». Він подивився копові через плече, і погляд впав на вивіску на даль­ньому кінці вулиці. «Аптека Денбі. Ліки зі знижкою».

— Мене звуть Том Денбі, — повідомив він поліцейсько­му. — Це написано ось тут, на моїй дисконтній картці для боулінгу... бачите?

— Бачу, бачу, — видихнув поліцейський. Джейк його більше не цікавив. Усю увагу поглинув ключ. Круглі відблиски соняч­них променів стрибали й кружляли на обличчі.

— А жодного Тома Денбі ви не шукаєте, правда?

— Ні, — відповів коп. — Ніколи навіть не чув про такого.

Зараз довкола поліцейського вже зібралося з півдюжини лю­дей, і всі вони мовчки дивилися на срібний ключ у Джейковій руці. У всіх був один і той самий зачудований вираз.

— То мені можна йти?

— Га? А, так! Звісно, йди, заради твого батька!

— Дякую, — відказав Джейк. Але як піти, не знав. Його ото­чив мовчазний натовп зомбі, і люду все прибувало. Вони прос­то підходили подивитися, в чому річ, але ті, хто побачив ключ, застигали на місці і втуплялися в нього.

Джейк звівся на ноги і повільно позадкував до широких сходів банку, тримаючи перед собою ключ, наче дресируваль­ник левів — стілець. Діставшись до забетонованого майданчи­ка вгорі, він запхав ключа назад у кишеню штанів і дав драла.

Зупинився лише один раз — на дальньому краю майданчика. Звідти й озирнувся. Люди, що скупчилися зграйкою довкола того місця, де він стояв, помалу приходили до тями. Вони оше­лешено перезиралися, а потім розходилися хто куди. Коп по­рожнім поглядом подивився ліворуч, праворуч, а потім у небо, наче намагався згадати, як він туди потрапив і що збирався ро­бити. Джейк не захотів дивитися далі. Він побачив достатньо. Час уже знайти станцію метро і хутенько вшиватися до Брукліну, поки знову чогось не сталося.

За чверть друга він повільно піднявся сходами станції метро і став на розі Касл і Бруклін-авеню. Скрізь, куди не кинь оком,

височіли пісчаникові вежі району Ко-Оп-Сіті. Джейк чекав, коли ж його опанує те відчуття впевненості і правильного на­пряму, відчуття, наче ти здатний пам’ятати наперед. Але воно не прийшло. Жодного відчуття. Він почувався просто дитиною, що стоїть на розі розжареної бруклінської вулиці. Біля ніг, наче втомлене хатнє звіря, лежала тінь.

Ось я й на місці... і що тепер?

І Джейк зрозумів: він не має жодного уявлення, що роби­ти далі.

Невеличкий Роландів загін добувся верхівки високого полого­го схила і став, спрямувавши погляди на південний схід. Три­валий час ніхто не міг і слова вимовити. Сюзанна двічі розту­ляла рота, але так і не спромоглася щось сказати. Вперше за все своє жіноче життя їй ніби заціпило.

Перед ними в золотистому світлі літнього полудня дрімала неозора рівнина, густо поросла смарагдово-зеленою високою травою. По ній були цятками розкидані купи високих тонких дерев із густими розложистими кронами. Подібні дерева Сю­занна колись бачила в документальному фільмі про мандри Австралією.

Шлях, яким вони ішли, спускався дальнім схилом пагорба й далі прямував на південний схід. Ясно-білою стрічкою він про­ліг крізь густу траву. На заході, за кілька миль звідти, мирно пас­лося стадо великих тварин, схожих на буйволів. На сході в пасо­вище врізався півострівець — ліс уперто не бажав здавати свої позиції. Ця темна вставка скидалася на руку з піднятим кулаком.

Саме сюди, зрозуміла Сюзанна, стікалися всі струмки й річ­ки, на які вони натрапили дорогою. То були притоки вели­чезної ріки, що брала початок у лісових хащах і безжурно та замріяно пливла під літнім сонцем до східного краю світу. А вже якою широкою була та річка... Не менше двох миль від берега до берега.

І Сюзанна побачила місто.

Мертвим кістяком, оповитим туманом, воно лежало внизу, підпираючи шпичаками й вежами небо на далекому горизонті. До тієї невагомої твердині, можливо, була не одна сотня миль. Повітря в цьому світі здавалося настільки прозорим, що вгаду­вати відстані в ньому було невдячною справою. Напевно жінка могла сказати тільки одне — неясне видиво тих веж наповню­вало її душу тихим благоговінням... і болісною тугою за рідним Нью-Йорком. «Здається, зараз я віддала б усе, аби тільки ще раз побачити Мангетген з моста Трайборо».

І сама до себе всміхнулася, бо то була неправда. А правда полягала в тому, що вона тепер ні на що не проміняє Роландів світ. Його безмовна загадковість і порожні простори діяли як наркотик. До того ж, тут її коханий. В Нью-Йорку (принаймні, за Сюзанниних часів) їхній зв’язок став би об’єктом нападів і презирства. Кожен ідіот вважав би своїм обов’язком пожар­тувати з цього приводу: ще б пак, чорношкіра, якій двадцять шість років, уподобала білого, на три роки молодшого за себе. А ще він мав звичку верзти нісенітниці, коли був чимось схви­льований, цей її білий коханець, який ще вісім місяців тому носив на карку важку мавпу наркозалежності. А тут, у цьому світі, не було жодних недоброзичливців. Ніхто з них не насмі­хався. Ніхто не показував пальцями. Тут були тільки Роланд, Едді і вона — останні троє стрільців цього світу.

Вона взяла Едді за руку, і він відповів потисканням. Рука була тепла і обіцяла підтримку.

Роланд показав пальцем на рівнину.

— Напевно, то річка Сенд, — тихо сказав він. — Не думав я, що доведеться колись її побачити... я навіть сумнівався в її існу­ванні, так само, як не знав, чи існують насправді Вартові.

— Яка краса, — пробурмотіла Сюзанна, не в змозі відвести по­гляд від широчіні, що розкинулася перед ними, дрімаючи в мрій­ливій колисці літа. Сонце вже хилилося до горизонту, і тіні дерев тягнулися рівниною на довгі милі. Сюзанна стежила за ними очи­ма. — Мабуть, саме так виглядали наші Великі Рівнини, поки їх

не заселили... ще навіть до того, як прийшли індіанці. — Сюзанна підняла вільну руку і показала на те місце, де Великий Шлях схо­дився в одну точку. — Там твоє місто?

— Так.

— На вигляд наче ціле, — сказав Едді. — Роланде, як таке мо­же бути? Як воно могло так добре зберегтися? Це в стародавні часи так надійно будували?

— Зараз настали такі часи, що все може бути, — відповів Ро­ланд, але його голос звучав не надто впевнено. — Не варто пле­кати великих надій, Едді.

— Га? Та ні, я й не плекаю. — Але це була неправда. Опови­та легким туманом лінія горизонту, що зродила в Сюзанниній душі тугу за домом, на Едді навіяла зовсім інше почуття. Він загорівся однією ідеєю. Якщо місто досі стоїть — а вочевидь так і було, — то цілком імовірно, що там є мешканці, і, можливо, не тільки ті недолюдки, яких Роланд надибав під горами. А рап­том мешканці міста

(американці — прошепотів голос підсвідомості)

істоти розумні й доброзичливі? Вони можуть допомогти їм у пошуках... можливо, навіть підказати, як врятуватися від за­гибелі. Подумки Едді вже намалював собі яскраву картину (щось середнє між сценами з фільмів «Останній зоряний боєць» і «Темний кристал»): рада сутулих від віку, але сповнених гід­ності старійшин подає їм грандіозний обід із запасів міста (чи то пак із садів, що ростуть у велетенських екологічних бульбаш­ках) і пояснює, поки вони з Роландом і Сюзанною тупо їдять, що на них чекає попереду і що це все означає. І на прощання їм подарують карти, ухвалені Американською асоціацією авто­мобілістів, на яких маршрут до Темної Вежі буде дбайливо по­значено червоним кольором.

Едді був уже достатньо дорослим, тож розумів: такі добрі дядечка-мудреці бувають ли­ше в коміксах і низькопробних фантастичних фільмах. Та все одно, сама ця думка п’янила його. Осередок цивілізації в цьому небезпечному і здебільшого порожньому світі; старезні ельфи-мудреці, які скажуть їм, що, в біса, робити далі. І казкові обри­си міста, що принадно бовваніло на горизонті, наче підтвер­джували, що ці сподівання не такі вже й марні. Навіть якщо місто стоїть порожнє, якщо його мешканці давно вимерли від чуми чи розв’язали хімічну війну, від якої самі й загинули, то все одно вони з друзями можуть ним скористатися, як гігантським ящиком з інструментами — невичерпним резервом військово-морських сил, де можна розжитися спорядженням для подо­лання вкрай небезпечних відрізків шляху. Едді навіть не сумні­вався, що вони, ці відрізки, чекають на них попереду. Крім того, він був наскрізь міським хлопчиною, тож від вигляду височен­них веж-хмарочосів на душі йому ставало тепліше.

— Чудово! — вигукнув він, мало не сміючись від хвилюван­ня. — Хей-хо, повний вперед! Де ті срані ельфи?!

Сюзанна подивилася на нього здивовано, але всміхнулася.

— Чого це ти нетямишся, білявий?

— Та нічого. Не зважай. Просто хочу вже рухатися. Що ска­жеш, Роланде? Хочеш...

Але, побачивши вираз Роландового обличчя (чи, радше, роз­гублену, замріяну істоту, що прозирала крізь цей вираз), він не­самохіть замовк і обійняв Сюзанну за плечі, наче прагнучи за­хистити.

Кинувши побіжний погляд на обриси міста, Роланд помітив щось значно ближче до того місця, де вони зараз стояли. І по­бачене зродило в його душі неспокій та погані передчуття. Таке вже траплялося на шляху стрільця, і востаннє з ним був Джейк. Він пригадав, як вони вийшли з пустелі. Слід чоловіка в чорно­му вивів їх тоді через передгір’я до гір. Важко їм довелося, але принаймні там знову була вода. І рослинність.

Одного разу вночі він прокинувся, а Джейка не було поряд. З вербових хащів біля вузенького струмка долинали здушені відчайдушні крики. Поки він встиг продратися крізь зарості до

галявини, хлопчик уже перестав кричати. Тоді Джейк стояв точнісінько в такому самому місці, яке Роланд бачив зараз пе­ред собою. Жертовний олтар, оточений камінням, місце, де жила Провидиця... і говорила, коли її змушували... і вбивала, коли могла.

— Роланде? — покликав Едді. — Що таке? Що трапилося?

— Бачиш? — Роланд показав пальцем. — Це велемовне кру­жало. Те, що ви бачите, — високі камені, поставлені сторч. — Зараз він дивився просто на Едді, на Едді, якого вперше зустрів у страшному, але дивовижному повітряному екіпажі того іншо­го, чужого світу, де стрільці вбиралися в сині однострої, а запа­си цукру, паперу і чарівних ліків (таких як, наприклад, астин) здавалися просто невичерпними. На обличчі Едді зажеврів якийсь здогад — проблиск передвіщення. Вся надія, від якої таким яскравим вогнем палали очі, коли він дивився на місто, випарувалася. Едді враз спохмурнів і змарнів. З таким виразом приречений до повішення дивиться на шибеницю, де невдовзі буде страчений.

«Спочатку Джейк, тепер Едді, — подумав стрілець. — Во­істину наше життя рухається по колу, і коло це невблаганне. У ньому завжди повертаєшся до того місця, звідки вийшов».

— Чорт, — вилаявся Едді. Голос звучав сухо й налякано. — Мабуть, це тут малий спробує вийти зі свого світу сюди.

Стрілець кивнув.

— Цілком імовірно. В таких місцях межі між світами тонша­ють і ваблять до себе. Колись я пішов за ним до такого самого місця. Там жила Провидиця, оракул, і якби я не встиг, вона б його вбила. До того все йшло.

— А ти звідки це знаєш? — спитала Сюзанна, звертаючись до Едді. — Уві сні побачив?

Він тільки головою похитав.

— Не знаю. Але щойно Роланд показав на це трикляте міс­це... — Він затнувся і глянув на стрільця. — Нам треба якнай­швидше туди дістатися. — Тон Едді виказував затятість і страх водночас.

— Це станеться сьогодні? — спитав Роланд. — Увечері?

Едді похитав головою й облизав пересохлі губи.

— Цього я теж не знаю. Я не впевнений. Сьогодні ввечері? Та ні, не думаю. Час... тут він зовсім не такий, як там, де хлоп­чик. У його місці й часі він тече повільніше. Можливо, за­втра. — Едді щосили намагався подолати паніку, але вона все ж таки вирвалася назовні. Він повернувся і холодними спітнілими руками вхопив Роланда за сорочку. — Але я маю закінчити ключ, а я цього не зробив. І ще щось я мушу зроби­ти, але гадки не маю, що це таке. І якщо малий помре, то про­вина буде на мені!

Стрілець узяв його за руки і звільнився від міцної хватки.

— Опануй себе.

— Роланде, невже ти не розумієш...

— Я розумію одне: ниття і шмарклі тут не зарадять. Ти забув лице свого батька — це я теж розумію.

— Годі з мене цієї ахінеї! Чхати я хотів на свого батька! — істе­рично заверещав Едді, і Роланд дав йому ляпаса. Здавалося, десь тріснула гілка — такий був звук.

Від удару Едді не зміг втримати голову рівно і похитнувся на­зад. Широко розплющеними від шоку очима він вирячився на стрільця, а потім повільно підніс руку до обличчя і помацав те місце, де наливався багрянцем відбиток долоні.

— Ну все, козел! — прошепотів він. Рука потяглася до руків’я револьвера, який він досі носив на лівому стегні. Сюзанна спро­бувала було забрати револьвер, але Едді відштовхнув її.

«Знову доведеться його навчати, — подумав Роланд, — тіль­ки тепер, мабуть, заради порятунку власної шкури. І його шку­ри також».

Десь на віддалі, порушуючи тишу, прокаркала ворона, і Ро­ланд згадав свого сокола, Давида. Тепер Едді був його соколом... і якщо Роланд бодай на крихту послабить хватку, він так само, як Давид, кровожерно виклює йому око.

Або розірве горлянку.

— Застрелиш мене? То це такого кінця ти прагнув, Едді?

— Блін, як ти вже мене затрахав, — сказав Едді. Очі йому затуманювали сльози й лють.

— Ти не доробив ключ не тому, що боїшся доробляти. Ти боїшся, але з іншої причини: а раптом виявиться, що ти не в змозі закінчити почате? Ти боїшся йти до тих каменів не тому, що тебе лякає те, що може статися, коли ти ступиш у коло. Ти боїш­ся того, що може не статися. Тебе лякає не великий світ, Едді, а маленький, той, що в тебе всередині. Ти не забув лице свого батька. Тож давай. Застрель мене, якщо насмілишся. Мені на­бридло дивитися, як ти нюняєш.

— Годі! — закричала на нього Сюзанна. — Невже ти не ба­чиш, що він це зробить? Ти ж його просто примушуєш!

Роланд люто зиркнув на неї.

— Я змушую його прийняти рішення. — Його погляд повер­нувся до Едді. Вкрите глибокими зморшками обличчя стрільця було невблаганне. — Друже, ти спромігся вийти з тіні героїну й свого брата. А тепер вийди з власної тіні, якщо насмілишся. Ну ж бо, виходь. Вийди, і застрель мене, і поклади усьому край.

Якусь мить здавалося, що Едді стрілятиме, і тоді все закін­читься просто тут, на цьому високому хребті, під безхмарним літнім небом, коли на горизонті синім маревом мерехтять шпи­чаки міста. В Едді почала смикатися щока. Міцно стулені губи пом’якшали й затремтіли. Рука впала з руків’я Роландового ре­вольвера, оздобленого сандаловим деревом. Груди здійнялися раз... другий... третій. Едді розтулив рота, і в нього вирвався зойк, у якому жах і відчай злилися воєдино. А потім він наосліп сту­пив назустріч стрільцеві.

— Я боюся! Невже ти не розумієш, придурку? Роланде, я боюся!

Ноги підкосилися, і він повалився на землю. Роланд підхо­пив його і притис до себе, вдихаючи запах поту й немитого тіла, запах сліз і страху.

Якусь мить обіймав, а потім розвернув обличчям до Сюзанни. Едді впав навколішки біля її візка і втомлено схилив голову. А вона поклала руку йому на потилицю, притискаючи голову собі до лона, і різко кинула стрільцеві:

— Знаєш, біле здоровидло, часом я тебе просто ненавиджу.

Роланд взявся руками за голову і міцно стис.

— Іноді я сам себе ненавиджу.

— Але ж це тебе не спиняє?

Роланд не відповів. Він дивився на Едді, який лежав з міцно заплющеними очима, притисшись щокою до Сюзанниного стег­на. Обличчя мало стражденний вираз. На Роланда накотила хви­ля неймовірної втоми, але він подолав бажання відкласти цю чарівну розмову до кращих часів. Якщо Едді правий, то іншого дня в них не буде. Джейк уже майже приготувався зробити свій хід. Едді був обраний акушеркою, яка допоможе йому прийти в цей світ. І якщо він не буде готовий до цього, то Джейк помре у мить входження. Так само задихнеться немовля, якщо пуповина матері обмотається довкола його шиї, коли почнуться перейми.

— Підведися, Едді.

Коротку мить йому здавалося, що Едді й далі ховатиме об­личчя у жінчиній спідниці. Якщо так, то все пропало... і в цьо­му теж проявлялося ка. Але потім Едді поволі звівся на ноги. Він стояв увесь обім’яклий, похнюплений. Руки, плечі, голова, волосся — все безвладно поникло, і це було недобре, але при­наймні він встав. Для початку згодиться.

— Подивися на мене.

Сюзанна стривожено посовалася у візку, але цього разу про­мовчала.

Едді повільно підвів голову і тремтячою рукою відкинув з ло­ба волосся.

— Ось, тримай. Дарма я його в тебе забрав, навіть попри весь мій душевний біль. — Впевненим порухом руки Роланд зірвав з шиї сиром’ятний шнурок і простягнув ключ Едді. Але не од­разу розкрив руку, коли Едді, мов сомнамбула, потягнувся за ним. — Ти спробуєш зробити те, що потрібно?

— Так. — Голос був майже нечутний.

— Маєш що мені сказати?

— Вибач, що я боюся. — В голосі Едді бриніло щось жахли­ве, щось таке, від чого в Роланда стислося серце. І, мабуть, він

знав, що це: відгомін дитинства Едді, що болісно конало, не­видиме для очей, та Роланд чув його крики, дедалі тихіші. Але він намагався їх не чути.

Це я теж роблю в ім’я Вежі. З кожним кроком мій рахунок збільшується, наче борг п'яниці в шинку, і день розплати неухиль­но наближається. Чим я розплачуватимуся?

— Мені не потрібні твої вибачення. Тим більше за те, що тобі страшно. Ким би ми були, якби не страх? Скаженими пса­ми, чиї морди вкриті піною, а стегна ззаду закаляні лайном.

— То чого тобі треба? — закричав Едді. — Все, що я міг дати, ти забрав! Хоча ні, не так, бо я тобі сам усе віддав! Що ти ще від мене хочеш?

Роланд міцно тримав у кулаці ключ — запоруку порятунку Джейка Чемберза — і нічого не відповідав. їхні з Едді погляди схрестилися. Зелені простори рівнини та блакитні води ріки Сенд осявало сонце, а десь далеко над золотистими обширами цього літнього полудня, що вже поволі вигасав, знову розляг­лося вороняче каркання.

І невдовзі в очах Едді Діна з’явився проблиск розуміння.

Роланд кивнув.

— Я забув лице... — Едді затнувся. Похнюпив носа. Ковтнув слину. Знову подивився на стрільця. І Роланд зрозумів, що іс­тоти, яка в муках конала на землі між ним та Едді, вже немає. Немає. І крапка. Вона згинула тут, на верхівці залитого сонцем пагорба, на краю, за яким нічого не було. — Я забув обличчя свого батька, стрільцю... і я благаю прощення.

Роланд розкрив долоню і повернув невеличкий тягар тому, кого ка обрало за ключеносця.

— Не кажи так, стрільцю, — звернувся він до Едді Високою Мовою. — Твій батько бачить тебе... любить тебе... і я теж.

Едді накрив ключ долонею і відвернувся, бо на його обличчі досі блищали сльози.

— Ходімо, — сказав він, і вони рушили вниз схилом високо­го пагорба до рівнини, що простягалася далеко попереду.

Джейк повільно брів уздовж Касл-авеню повз піцерії, бари й генделики, де старі карги з підозріливими поглядами чисти­ли картоплю й вичавлювали сік з помідорів. Лямки наплічника натерли йому попід пахвами, нестерпно боліли ноги. Цифро­вий термометр, під яким він щойно пройшов, показував вісім­десят п’ять градусів за Фаренгейтом, проте Джейкові здавало­ся, що надворі всі сто п’ять.

Ось на Касл-авеню повернула патрульна машина, і Джейк одразу ж зацікавився городнім причандаллям, виставленим у вітрині господарчої крамниці. Він стежив за відображенням біло-синього автомобіля у вітрині й не рухався, аж поки той не проїхав.

Привіт, Джейку! А куди це ти йдеш?

Він і гадки не мав. Був упевнений, що хлопець, якого він шукає, — хлопець у зеленій бандані і жовтій футболці з напи­сом «У СЕРЕДИННОМУ СВІТІ НЕ НУДЬГУЮТЬ» - десь неподалік, але що з того? Для Джейка він досі був голкою в ко­пиці сіна. А копицею був Бруклін.

Він проминув провулок, прикрашений розписами графіті, які наносили фарбою з балончиків. Здебільшого то були іме­на- ЕЛЬ-ТІАНТЕ 91, БЛИСКАВКА ҐОНЗАЛЕС, ФУРГОН МАЙК, — але серед них були розкидані слова для втаємниче­них. І Джейк прикипів поглядом до одного напису.

ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА

було написано на цегляній стіні фарбою з балончика, що від дощу й вітру вицвіла до такого самого тьмяного відтінку роже­вого, який мала троянда на пустирі, де колись стояла крамнич­ка «Делікатесів від Тома та Джері». Під цим написом ішов інший — цього разу темно-синьою, майже чорною фарбою. Слова були дивні: