Навіщо я це зробив? І цікаво коли?

Він перегорнув аркуш і втупився в першу сторінку іспитово­го твору, не вірячи власним очам і не розуміючи, що перед ним. А потім, коли крізь первинний шок почало пробиватися ро­зуміння, Джейк відчув, як його охоплює жах. Нарешті це ста­лося. Нарешті він дійшов до такої межі, коли інші помітять, що він несповна розуму.

З

ЩО ТАКЕ ПРАВДА І ЯК Я її РОЗУМІЮ Виконав Джон Чемберз

Я покажу вам страх у жмені землі.

Т. С. «Бутч» Еліот

Спочатку я подумав: він бреше безсоромно.

Роберт «Санденс» Браунінг

Правда — це стрілець.

Правда — це Роланд.

Правда — це В’язень.

Правда — це Дама Тіней.

В’язень і Дама одружені. Ось правда.

Правда — це придорожня станція.

Правда — це Велемовний Демон.

Ми йшли під горами, і це правда.

У підгірному краї були монстри. Це правда.

Один з них мав газову колонку «Амоко» між ніг

і вдавав, буцімто це його пеніс. Це правда.

Роланд допустив, щоб я помер. Ось правда.

Я досі його люблю.

Ось правда.

— Надзвичайно важливо, щоб ви всі прочитали «Володаря мух», — говорила міс Ейворі чистим, але якимось невиразним голосом. — А прочитавши, маєте поставити собі деякі питання. Часом гарний роман нагадує низку загадок у загадках, а цей роман — дуже гарний, один з найкращих у літературі другої по­ловини двадцятого століття. Тож спершу спитайте в себе, яке символічне значення може мати мушля. По-друге...

Далеко. Дуже-дуже далеко. Тремтячою рукою Джейк від­крив другу сторінку іспитового твору, залишивши на першій пляму від поту.

Коли двері перестають бути дверима?

Коли їх розчиняють, ось у чому правда.

Блейн — це правда.

Блейн — це правда.

Що це таке — на чотирьох колесах і смердить?

Сміттєзбиральна машина, і це правда.

Блейн — це правда.

З Блейном треба завше бути напоготові.

Блейн — негідник, ось у чому правда.

Я впевнений на всі сто, що Блейн небезпечний,

ось у чому правда.

Що це таке — чорно-біло-червоне?

Це зебра зашарілася, ось у чому правда.

Блейн — це правда.

Я хочу повернутися, ось у чому правда.

Я мушу повернутися, ось у чому правда.

Якщо я не повернуся, то схибнуся, ось у чому правда.

Я не зможу вернутися додому, якщо не знайду камінь

троянду двері, ось у чому правда.

Чух-чух, ось у чому правда.

Чух-чух. Чух-чух.

Чух-чух. Чух-чух. Чух-чух.

Чух-чух. Чух-чух. Чух-чух. Чух-чух.

Мені страшно. І це правда.

Чух-чух.

Джейк поволі підвів очі. Серце калатало так сильно, що він бачив перед собою яскраве світло, наче відбиток спалаху, світ­ло, що пульсувало, наближаючись і віддаляючись із кожним титанічним ударом його серця.

Перед його внутрішнім зором постала картина: ось міс Ейвері віддає його твір матері й батькові. Коло міс Ейвері зі скор­ботним виглядом стоїть містер Бісет. Джейк почув, як міс Ей­вері промовляє своїм чистим безбарвним голосом: «Ваш син

потребує невідкладної допомоги лікарів. Якщо вам потрібен доказ, погляньте на цей іспитовий твір».

«Останні три тижні Джон ходив сам не свій, — додає містер Бісет. — Часом він якийсь наляканий і постійно перебуває в яко­мусь заціпенінні... так, наче думками він десь далеко... якщо ви розумієте, про що мені йдеться. Je pense que John est fou… Comprenez-vous?¹

Знову міс Ейвері: «Можливо, ви тримаєте вдома якісь пси­хотропні ліки і він їх знайшов?»

Про психотропні ліки Джейк нічого не знав, а от кілька гра­мів кокаїну точно лежали в нижньому ящику батькового стола в кабінеті. Тато б неодмінно вирішив, що синочок туди заліз.

— А зараз кілька слів про «Пастку-22», — сказала міс Ейвері зі свого чільного місця в класній кімнаті. — Це дуже непроста книжка, як для учнів шостих-сьомих класів, але якщо ви зуміє­те відчути її неповторний шарм, то вже не зможете відірватися. Якщо вам так більше сподобається, то можете вважати цей ро­ман комедією сюрреалізму.

«Ще чого бракувало: читати таке, — подумав Джейк. — Я, на­приклад, так живу, і це ніяка не комедія».

Він відкрив останню сторінку свого твору. Слів на ній не було. Натомість він вставив у роботу ще одну картинку — фотографію Пізанської вежі. За допомогою олівця Джейк замастив її в чор­ний колір. Темні парафінисті лінії шалено звивалися кільцями.

Джейк не пам’ятав, щоб він таке робив.

Геть нічого не пригадував.

Зараз він чув голос свого батька, що говорив до містера Бісета: «Fou. Так, він точно Fou. Малого, що проґавив свій шанс навча­тися в такій школі, як Пайперова, ніяк інакше, крім fou, не на­звеш. Гаразд... я з цим впораюся. Залагоджувати проблеми — моя робота. Нам допоможе Санівейл. Нехай трохи поплете кошики в Санівейлі, може, до тями прийде. Люди, не хвилюйтеся за на­шого малого. Він може тікати... але не сховається».

¹ Гадаю, Джон схибнувся... розумієте? (фр.)

Невже його справді запроторять у божевільню, якщо усім на­вколо почне здаватися, нібито його ліфт більше не їде на горіш­ній поверх? Джейк схилявся до думки, що відповідь очевидна і безсумнівна. Батько ніколи не потерпить у себе вдома психа. Місце, куди його запроторять, може називатися інакше, не Санівейлом, та все одно там будуть ґрати на вікнах, а в коридорах бов­ванітимуть молодики в білих халатах і черевиках на каучуковій підошві. Кремезні молодики матимуть сторожкі погляди й до­ступ до шприців для підшкірного введення штучного сну.

«Усім скажуть, що я десь поїхав, — подумав Джейк. Хвиля паніки на деякий час угамувала галасливі суперечки голосів у го­лові. — Скажуть, що я гостюю в Модесто, у дядька з тіткою... або до Швеції подався за обміном... або лагоджу супутники у від­критому космосі. Матері це не сподобається... вона трохи по­плаче... а потім примириться. У неї ж є любчики, а поза тим, вона завжди пристає на його рішення. Вона... вони... я...»

Джейк відчув, що до горла підступає зойк розпачу, і міцно стис губи. Ще раз глянув на божевільні чорні риски, якими бу­ла почеркана фотографія Похилої Вежі, і подумав: «Треба звід­си вшиватися. І то негайно».

Він підняв руку.

— Так, Джоне, що таке? — Міс Ейвері дивилася на нього тро­хи роздратовано: такий вираз вона притримувала для учнів, що перебивали її на півслові.

— Можна вийти на хвильку? — спитав Джейк.

То був ще один приклад пайпермови. Учням Пайпера не личило «ходити до вітру» чи «відливати», чи, Боже збав, «випорож­нятися». Існувала негласна домовленість, що учні Пайпера над­то досконалі для того, щоб, вишукано й плавно линучи дорогою життя, створювати продукти життєдіяльності. Час від часу хтось із учнів просився «вийти на хвильку», та й по всьому.

Міс Ейвері зітхнула.

— Це конче необхідно, Джоне?

— Так, мем.

— Гаразд. Але не барись.

— Так, міс Ейвері.

Підводячись, він закрив течку, підняв було її зі столу, а потім знехотя поклав назад. Так не можна. Міс Ейвері неодмінно по­цікавиться, навіщо йому в туалеті іспитовий твір. Слід було спо­чатку дістати кляті папірці з течки й запхати їх в кишеню, а тоді вже проситися вийти. Тепер уже пізно.

Залишивши течку на столі й рюкзак із підручниками під ним, Джейк попрямував до дверей.

— Сподіваюся, у тебе все вийде, Чемберзе, — прошепотів Девід Суррі й порснув зі сміху в кулак.

— Девіде, вгамуй свої непогамовні вуста, — сказала міс Ей­вері, тепер уже справді роздратована, і весь клас засміявся.

Джейк підійшов до дверей, що виходили в коридор, і, беру­чись за ручку, знову відчув, як усередині міцніє надія і впев­неність. «Нарешті! Тепер уже точно. Я відчиню двері, і сюди зазирне промінь пустельного сонця. Обличчям я відчую су­ховій. Переступлю через поріг і більше ніколи не побачу цьо­го класу».

Джейк відчинив двері, але дива не сталося: на тому боці був тільки коридор. Але в одному він точно не помилився — класу міс Ейвері він не побачить більше ніколи.

Він повільно крокував затемненим коридором, обшитим дере­в’яними панелями, і трохи пітнів. Проминав класні кімнати, і коли б не скляні віконця, крізь які кожен клас був як на долоні, Джейк відчував би непереборну потребу відчиняти всі двері. Він зазирнув до класу містера Бісета, де йшов іспит з поглибленого вивчення французької, і до класу містера Кнопфа, що викладав вступ до геометрії. І там, і там учні з олівцями в руках понахиля­лися над зошитами для іспитових робіт. Джейк зазирнув до кла­су риторики, який вів містер Гарлі, і побачив Стена Дорфмена (одного зі своїх добрих-знайомих-але-не-друзів) — той саме по­чинав свою іспитову промову. І мав вигляд переляканого до

смерті. Але Джейк міг би підбадьорити Стена, бо товаришеві бу­ло невтямки, що таке справжній страх.

Я помер.

Ні. Не помер.

Помер.

Ні.

Так.

Ні.

Підійшовши до дверей з написом «ДЛЯ ДІВЧАТОК», він розчахнув їх, сподіваючись побачити ясне небо пустелі й синє марево гір на горизонті. А натомість перед його очима поста­ла Белінда Стівенс біля раковини. Дівчина вичавлювала перед дзеркалом прищик на лобі.

— Господи Боже, що це ти надумав? — спитала вона.

— Вибач. Помилився дверима. Думав, тут пустеля.

— Щооо?

Але Джейк уже відпустив двері, й вони повільно зачинялися на довідній пружині. Проминув фонтанчик для пиття й розчи­нив двері з написом «ДЛЯ ХЛОПЧИКІВ». Цього разу не схи­бить, він певен, ці двері виведуть його в пустелю...

Під лампами денного світла сяяли бездоганно чисті пісуари. Над раковиною урочисто крапав кран. Та й по всьому.

Джейк відпустив двері й, цокаючи підборами по кахляній підлозі, рушив далі коридором. Не доходячи до кабінету дирек­тора, зазирнув усередину, але побачив лише міс Френкс. Вона розмовляла по телефону, розгойдуючись туди-сюди у своєму обертовому кріслі, й машинально накручувала на палець пасмо волосся. Поряд на столі стояв посріблений дзвіночок. Джейк дочекався, поки вона повернеться спиною до дверей, і шви­денько проскочив повз них. За тридцять секунд він уже вихо­див під проміння осяйного весняного ранку. Надворі був кі­нець травня.

«Я став прогульником, — подумав він. І це несподіване від­криття так вразило його, що навіть стан затьмарення розуму не зміг перешкодити зачудуванню. — За п’ять хвилин чи десь

так, коли я не повернуся з туалету, міс Ейвері відправить когось подивитися... і тоді їм стане відомо. Вони всі знатимуть, що я втік зі школи, що я прогулюю».

Він згадав про течку, що лежала на парті.

«Вони прочитають той твір і подумають, що я збожеволів. Гой. Звісно, подумають. Чого б їм не подумати. Бо я таки збо­жеволів».

Аж раптом втрутився інший голос. І Джейк зрозумів, що го­ворить чоловік з очима снайпера, чоловік, який носив низько на стегнах хрест-навхрест два великих револьвери. Голос був холодний... але заспокійливий.

«Ні, Джейку, — сказав Роланд. — Ти не збожеволів. Ти роз­гублений і наляканий, але не божевільний. Ти не мусиш бояти­ся своєї тіні, що вранці біжить за тобою, а ввечері росте тобі назустріч. Просто ти маєш знайти свій шлях додому, от і все».

— Але куди мені йти? — прошепотів Джейк. Він стояв на хід­нику П’ятдесят шостої вулиці між Парк-авеню і Медісон та спостерігав, як повз нього мчать автомобілі. Ось прогуркотів шкільний автобус, за ним тягнувся тонкий шлейф різкого ди­зельного диму. — Куди йти? Де ті кляті двері?

Але голос стрільця вже стих.

Джейк повернув ліворуч, у напрямку Іст-Рівер, і сліпо по­чвалав уперед. Він жодного, ані найменшого уявлення не мав про те, що робить. Міг тільки сподіватися, що ноги приведуть його в потрібне місце... так само, як нещодавно принесли не ту­ди, куди слід.

Це сталося три тижні тому.

Не можна було сказати «Все це почалося три тижні тому», бо це наштовхувало б на думку про певну послідовність подій, чо­го насправді не було. Послідовність була в голосах, у тій затя­тості, з якою кожен із них наполягав на власному тлумаченні дійсності, але решта подій сталася раптово.

Джейк вийшов з дому о восьмій і попрямував до школи піш­ки. Погожої днини він завжди ходив пішки, а погода в травні цьогоріч стояла надзвичайна. Батько поїхав у Мережу, мати досі вилежувалася в ліжку, а місіс Ґрета Шоу сиділа на кухні, сьорбаючи каву й читаючи ранкову газету.

— До побачення, Ґрето. Я в школу.

Не підводячи погляду від газети, вона помахала рукою.

— На все добре, Джонні.

Все як завжди. Просто ще один день з життя.

І так тривало ще п’ятсот секунд. А потім все безповоротно змінилося.

Він неквапом ішов собі, тримаючи в одній руці рюкзак, у дру­гій — пакет з бутербродами, і зазирав у вітрини. За сімсот два­дцять секунд до кінця свого життя (такого, яким він його знав завжди) Джейк зупинився перед вітриною «Брендіо», де манеке­ни стояли в застиглих позах, що мусили зображати розмову. Він думав лише про те, як після уроків піде грати в боулінг. Його середній результат — 158. Цілком пристойно для одинадцяти­річного малого. Він мріяв про те, що колись стане професійним гравцем і об’їздить світ (якби батько довідався про цей малень­кий фактик, то йому б точно зірвало дах від люті).

Все ближче і ближче... наближається та мить, коли його ро­зум раптово потьмариться.

Хлопчик перейшов Тридцять дев’яту. Залишалося чотириста секунд. Почекав, поки на Сорок першій загориться зелене світ­ло. Залишалося двісті сімдесят секунд. Зупинився перед магази­ном дрібничок на розі П’ятої й Сорок другої. У нього ще було сто дев’яносто секунд. І коли до кінця звичного плину життя лиша­лося трохи більше трьох хвилин, Джейк Чемберз ступив під не­видиме крило тієї сили, що її Роланд називав ка-тетом.

Ним поволі оволодівало дивне тривожне відчуття. Спочатку Джейк вирішив, що за ним хтось стежить, але потім збагнув, що все не так... чи то пак не зовсім так. Йому здалося, що вже був тут раніше. Що переживає майже похований у надрах па­м’яті сон. Почекав, поки відчуття не минеться, але воно тільки

міцніло, й до нього почало домішуватися інше, в якому Джейк мимоволі впізнав жах.

Попереду, на ближньому розі П’ятої й Сорок третьої чорно­шкірий у панамі розкладав на своєму візочку крекери й напої.

«Це він зараз закричить: “Господи, вбили!” — подумав Джейк.

До дальнього рогу наближалася тілиста дама з блумінґдейлівським пакетом у руці.

«Вона впустить пакет. Впустить, затулить рота руками й за­верещить, наче її ріжуть. Пакет розкриється. Там, усередині, лялька. Загорнута в червоний рушник. Я побачу це з дороги. З того місця, де лежатиму, поки кров сочитиметься мені в шта­ни й калюжею розтікатиметься довкола».

За гладухою йшов високий чолов’яга в сірому вовняному костюмі з портфелем.

«Його знудить просто на черевики. Це він впустить на землю портфеля й наригає собі на туфлі. Що зі мною таке?»

І все ж ноги самі несли його до перехрестя, де люди стрім­ким потоком перетинали вулицю. Десь позаду за Джейком ішов священик-убивця, він уже наближався. Хлопчик це знав, так само як знав, що за мить священик простягне до нього руки й штовхне... але озирнутися не міг. Як у кошмарному сні, де події розвивалися за власним сценарієм і їх годі було спинити.

Лишалося п’ятдесят три секунди. Вуличний крамар саме відчиняв дверцята на боці візка.

«Він дістане пляшку «Ю-Ху», — подумав Джейк. — Не бан­ку, а саме пляшку. Добряче струсоне і вип’є одним духом».

Вуличний крамар дістав пляшку «Ю-Ху», енергійно збовтав її вміст і відкрутив ковпачок.

Залишалося сорок секунд.