Кiнь знову засiв у казино. Другий день не бачив свiтла Божого, не вiдчував голоду i часу, лише пив, хмелiв i чим далi, тим бiльше входив у раж. Уже виграв майже п’ятдесят тисяч, але не мiг зупинитися. Грошi самi йшли до рук. Отямившись вiд новини, Луїза пiшла у наступ. У глибинi душi вона навiть чекала рецидиву. Яка ж то хвороба без рецидиву? Була готова до нього. Вирушила у ненависне мiсце з гладко зачесаним у низький вузол волоссям, у дiловому костюмi, без жодних прикрас - синя панчоха, та й годi. Обслуговуючий персонал був з iншої змiни - жодного знайомого обличчя. Перед входом мовчки показала охоронi паспорт, зайшла у середину. Там було занадто тепло i, скинувши жакет, з лiнивою грацiєю кiшки рушила до знайомого столу. Спину Коня вона упiзнала здалеку. По дорозi - якi люди! - зустрiлася поглядом з власником мережi швидкого харчування «Смаколики». Вчора вони обговорювали умови спонсорства телепрограми. А зараз вiн здивовано не зводив очей з Луїзи та надпису на її топi. Лисий чоловiк, що сидiв з ним поруч, теж. Вона усмiхнулася у їхнiй бiк, не зрозумiло кому конкретно, i, наблизившись до Коня, сперлася на його спину, поклавши руки на широкi плечi. Вiн озирнувся, побачив Луїзу i його обличчя розпливлося у широкiй посмiшцi. Був у весело-нервовому настрої, його мало не трусило вiд пiднесення: стосики фiшок височiли бiля його лiктя. Але очi червонi, обличчя сiре. Вона вiдступила на крок i вiн побачив яскравий надпис. На чорному тлi Луїзиного топу била по очах аплiкацiя з квiтчастого шовку: кiлька лiтер i висока квiтка на довгому стеблi посерединi слова: «Вiд(квiтка)бися, сКАЗИНО!» Парканне слово на грудях Луїзи справило на нього таке ж враження, як неусвiдомлене «бл…дь!», яке злетiло з губ його п’ятирiчної Наталки рокiв з двадцять тому. Вiн привiв тодi доньку на дитяче новорiчне свято у центр профспiлок. Натка у костюмi снiжинки чемно дочекалася своєї черги до мiкрофону i нарештi опинилася бiля Дiда Мороза, який вже запустив руку у червоний мiшок за подарунком для неї. «Моя!» - гордовито кивнув Кiнь своїм колегам. Дiвчинка витягнула тонку шийку, набрала повiтря у легенi. Але у цей момент хтось з дiтей штовхнув на неї двох хлопчикiв-зайчикiв. I розчулений тато разом з усiм залом почув пiдсилений мiкрофоном вигук дiвчинки… Наталка, вже доросла замiжня жiнка, взагалi не вживала брутальних слiв. Вiд Луїзи вiн теж їх не чув. Те, що нiколи не злiтало з її вуст, особливо дико i виклично читалося на рiвнi її серця. Кiнь мовчки розвернувся до столу - повернувся у гру, накривши рукою на своєму плечi руку Луїзи. Вона чекала. Через кiлька хвилин вiн згрiб свої фiшки й пiдвiвся. Вiдiйшов ненадовго до вiконечка, повернувся з п’ятьма пачками купюр, розсував їх по кишенях, а потiм взяв руку Луїзи, просунув собi попiд руку i повiв до виходу. - …У Монако, - Луїза заговорила так, нiби вони щойно повернулися до того, на чому нещодавно зупинилися у розмовi, - дозволено грати у казино лише iноземцям. Мешканцям Монако вхiд туди суворо заборонено. Уявляєш, як дбають про своїх?… - запитала вона. - Симпатична майка у тебе, - вiдповiв Кiнь. - Але трохи недоречна до обстановки. I тобi, Лу, зовсiм не личить. Луїза усмiхалася. Потенцiйний (до нинiшнього вечора) спонсор телепрограми «Потвора» з цiкавiстю провiв очима дивну пару до самих дверей. 19 Галя. Роман
Галя оформила вiдпустку i першi три днi працювала за ноутбуком вдома. Але швидко збагнула, що так справи не пiдуть, у таких умовах книга буде написана хiба через десять рокiв. Удома на очi постiйно потрапляла якась робота, хлопцi просили їсти, стоси брудного посуду ненадовго зникали i знову виростали у раковинi. Писати вдавалося уривками. Щойно справа пiде, як то одне вiдволiкає, то iнше. - Галко, давай до нас. Пропоную спокiй i гостьову кiмнату у пiддашшi. Перебирайся хоч на всю вiдпустку, - запропонувала Магда. - На три днi, - погодилася Галя. Вiктор на прощання ображено запитав дружину: - Що ти залишаєш нам їсти? - Уявiть собi, що ви у походi, в горах, без мене, - роздратовано вiдповiла Галя. - Такий екстремально-експериментальний похiд на виживання. Побут чiплявся за неї реп’яхами, не вiдпускав на свободу. Нiчого, не пропадуть. Скiльки можна дорослих чоловiкiв бавити? Майбутнi невiстки не подякують за безпомiчних маминих синочкiв. Та й хлопцi, призвичаєнi до жiночої опiки, навряд чи почуватимуться впевнено у сiмейному життi. Як не навчила з дитинства побутовiй самостiйностi, то варто хоч зараз спробувати. …З прочиненого вiкна мансарди у «Зубрiвцi» було чути, як Магда заколисує дiтей у садочку. З кухнi линув тихенький брязкiт горняток - мама Магди мила посуд. Стежкою до ворiт йшов Iгор (напередоднi ввечерi вiн припер нагору до Галi своє нове творiння - столик пiд ноутбук) i впiвголоса говорив по телефону: «Чому це має вплинути на вiдвiдуванiсть форуму? Не бачу зв’язку…» Вiд густої кучми* рудих чорнобривцiв на пiдвiконнi йшов гiркуватий аромат клумби з дитинства. Магдина мама з цими квiтами робила екзотичнi канапки: композицiю на хлiбi зверху прикрашала пелюстками чорнобривцiв. Приправа виходила смачнюча… У мансарднiй кiмнатi Куричiв справи у Галi пiшли швидше. Тут вона, занурившись у роботу, втрачала вiдчуття часу. Вiдчувши голод, пошукала поглядом мобiлку, й очам не повiрила. Час, що висвiтився на екранi, показував - минуло чотири години. А вона думала, що хвилин сорок. Спустилася на кухню. На столi лежала записка: «Ми у полiклiнiцi на оглядi. Борщ на плитi. Решта - у холодильнику, на вибiр». Галя зробила собi двi канапки, зварила кави i пiднялася до себе. Її чекав герой майбутньої книги - молодий талановитий скульптор Георг Пiльзе. Вiн був iталiйцем по батьковi i нiмцем по матерi, народився у пiвденнiй Нiмеччинi у багатодiтнiй сiм’ї. Його вирiзанi з дерева херувими нагадували молодших братiв та прикрашали iнтер’єри вже кiлькох бюргерських будинкiв. Заможнi мiстяни ставали у чергу до нього, замовляючи рiзьбленi орнаменти з фiгурками людей. Це були пiдпорки до балок, вони крiпилися до стiни та стелi в оселях. Георг вдосконалював своє вмiння, жадiбно опановував секрети ремiсництва, яких вчив його старий майстер-учитель. Але доля зробила крутий поворот: Георг був змушений втiкати вiд правосуддя за вбивство вiтчима - алкоголiка та деспота. Пiсля багатьох пригод та поневiрянь опинився у маленькому мiстечку Бучач, у схiднiй провiнцiї Речi Посполитої. I там знову взявся за своє ремесло. Слава про майстра-вiдлюдника, який називав себе Iоаном Пiнзелем, дiйшла до Миколи Потоцького i той запросив художника стати його придворним скульптором. З середини 1740-х рокiв Пiнзель брався за найскладнiшi замовлення. У його руках дерево ставало слухняним, перетворювалося на те, чого бажав майстер. Композицiї ставали все складнiшими та експресивнiшими. Невибагливий у побутi Пiнзель ставав у роботi примхливим та перебiрливим. Працював тiльки з архiтектором Бернардом Меретином. Микола Потоцький схвально сприймав усi дивацтва майстра: його янголiв з вишкiреними зубами, непропорцiйнi тiла та неприродно вигнутi пальцi його святих. У Бучацькому костелi та Бучацькiй ратушi, костелi у Городенцi, у кафедральному соборi святого Юра у Львовi - усюди, де були його роботи, на обличчях скульптур завмирали емоцiї, якi кожен глядач трактував по-своєму. Численнi складки одягу його героїв немов роздмухував вiтер, через застиглу драпiровку тканин рельєфнi тiла випромiнювали потужну енергiю i життєву силу. Iдея створити найпростiшу i найскладнiшу скульптуру водночас виникла, коли майстровi виповнилося сорок рокiв. Не один рiк вiн бився над творiнням, яке мало стати вершиною його майстерностi. Але усе, що робив, не влаштовувало його. Поєднати водночас просте i складне не вдавалося. Скульптури для навколишнiх костелiв вiн рiзьбив уже без колишнього натхнення. Але роботи виходили не гiршими вiд попереднiх, адже майстер досяг вершини майстерностi i мiг ще довго протриматися на силi досконалого ремiсництва. Одружився майстер уже зрiлим чоловiком. Протягом двадцяти рокiв вiн не мiг забути свого юнацького кохання, яке втратив разом з батькiвщиною. Усупереч очiкуванням i сподiванням бучацької громади, вiдомий i вже не бiдний Пiнзель-Пiльзе взяв за дружину не найпершу наречену мiстечка, i не доньку одного з найбагатших людей Галичини, а скромну вдову, матiр трьох дiтей Марiанну Єлизавету Кейтову з роду Маєвських. Минуло ще кiлька рокiв, i лише пiсля народження другого сина Пiнзель створив нарештi те, до чого прагнув. Це було звичайнiсiньке яблуко у натуральну величину, вирiзане з дерева яблунi. Воно, немов правдивий плiд, мало плямки i червоточинки, хвостик i залишок скрученого зiв’ялого листя на черешку. Форма його - трохи викривлена - здалеку нагадувала голову янгола з надутими щiчками. Глядач випадково мiг зробити вiдкриття: легким одночасним поворотом рук у протилежнi боки яблуко розчахувалось на двi частини. Мiсце з’єднання можна було знайти не вiдразу, а здогадатися, що яблуко має секрет, i поготiв*. У серединi плiд мав тендiтнi чарунки* з насiнням, а з тонелю хробачого ходу виглядав черв’ячок. «Як тобi це вдалося? - здивовано запитала дружина, вперше вiдкривши диво-яблуко. - Це ж неможливо!» - «I неможливе стає можливим, якщо цього дуже хотiти, - вiдповiв задоволений Iоан. - Ти мала колись велику мрiю? Таку, за яку готова була заплатити будь-яку цiну?». Панi Пiнзельова знизала плечима i, розглядаючи нутрощi яблучка, згадала, як палко вона хотiла стати дружиною Iоана Беренсдорфа, який навiть у її бiк не дивився. Вона мовчки стулила двi половинки яблука, похитала головою… Через кiлька мiсяцiв Пiнзель помер вiд сухот. Через рiк панi Пiнзельова знову вийшла замiж. За Iоана Беренсдорфа. I переїхала з чоловiком до Баварiї. В одному з її куфрiв* Галичину залишало i яблуко Пiнзеля. …Галя знала, що саме так розгортатимуться подiї у її книзi, але кiстяк сюжету ще не обрiс деталями та характерами. Наразi вона писала тiльки другий роздiл, у якому Георг переступає порiг свого дому i бачить вiтчима з налитими люттю п’яними очима та молодших братiв-херувимчикiв, якi ховаються вiд важких кулакiв пiд лiжком… Задзижчала на столi мобiлка. Не чекаючи звукового сигналу, Галя натиснула на кнопку, зауваживши, що телефонує чоловiк. - Довго ще там сидiтимеш? - навiть не привiтався Вiктор. - У тебе що, свого дому немає? - Я у Магди з Iгорем, ти ж знаєш, - вiдповiла вона, тамуючи роздратування вiд його невиправно грубої манери спiлкування. - Пишу книгу. Я тобi говорила. - Потрiбна ти там! Люди мають двох маленьких дiтей, та ще й ти звалилася на голову. Давай додому! Галя вiдключила телефон, ледве стримавшись, аби не жбурнути його. Змусила себе повернутися у той настрiй, в ту хвилю i тi слова, у яких перебувала щойно, до дзвiнка. Увечерi приїхала Iрина - Магда покликала, мовляв, є привiд для серйозної розмови. Попросила i Галю зробити перерву: «Як не будеш робити паузи i вiдволiкатися, тебе почне нудити вiд писанини». Галя i сама була вже рада вiдпочити. - Шкода, що Луїза не може, - почала Магда, коли до них приєднався Iгор. - Нiчого. Потiм їй розповiмо. А сказати ми вам хочемо ось що… I виразно подивилася на чоловiка. - Магда надумала дiтей похрестити, - Iгор вiдклав вбiк газету, яку читав, - i ми хочемо, аби ви були хрещеними мамами Соньки та Кузьми… - Давно час це зробити! - пiдхопила Iрина. - З Сонькою ми щось затягнули. - А з Кузею вчасно, - погодилася Галя. - Я вже бачила гарненький бiлий костюмчик для такого випадку. - Бачиш, як швидко хреснi мами своїх дiтей розiбрали? - звернувся Iгор до дружини. - Навiть не треба говорити, де чий… Я пiду?… Зараз новини починаються, потiм до вас приєднаюся. Коли обговорили день хрестин, аби усiм було зручно, i деталi, Галя згадала: - З мамами усе зрозумiло. А хто хрещенi батьки? - Для Кузi Iгор хоче свого Маланюка просити, ви ж знаєте, вони усе життя товаришують. А для Соньки - зрозумiло кого. Андрiя, звичайно. Вiн їй бiльше, анiж хресний батько. I лiкар, i рятувальник, i захисник. Вiн заради нас на таке пiшов… Без нього нiчого б не було! - Я - мама, а Андрiй - тато? - уточнила Iрина. - Так не можна. Ми ж колишнє подружжя. - Власне, що колишнє. Саме тому i можна. Усi формальностi дотримано, я консультувалася. Сонька сама вас вибрала, ви обидва були з нами того дня. Ми вчотирьох i є її батьки. - Магдо, але ж ми з Андрiєм не спiлкуємося! - Дотепер не спiлкувалися, вiдтепер будете. Що вам заважає? Iрина смикнулася. - А заважає один факт, - впевнено вела далi Магда, - який полягає у тому, що спокiйно i цивiлiзовано можуть спiлкуватися мiж собою тi колишнi пари, мiж якими свого часу пристрастi не було. А у вас була… Тому вас дотепер тiпає одне вiд одного. Галко, чого ти на мене так дивишся? Я що, неправду кажу? Ти згадай, як Андрiй приїхав колись мене привiтати на день народження i навiть за стiл не сiдав, мовляв, поспiшаю, а в його машинi якась дiвчина сидiла. Пам’ятаєш, як у Iрини настрiй зiпсувався? Хоча вона мала б начхати на цю обставину. Сама з кавалером була. А приїхав колишнiй чоловiк iз подругою, й Iрина на свого - хто тодi з тобою був? - почала кидатися. У тому то й рiч, що завжди iскритимуть у присутностi одне одного тi, мiж ким була справжня чуттєвiсть, гармонiя, пристрасть. I, до речi! З Сонькою Андрiй допомiг менi тому, що ти його попросила. По-людськи попросила, вiд душi. I взагалi, чому ми це обговорюємо? Андрiй вже погодився бути хрещеним. I то з радiстю погодився, нiби чекав. Сказав, що вiдчуває себе хрещеним батьком Соньки. Замовчали. Було чутно, як за стiнкою диктор енергiйною скоромовкою говорив: «22 серпня нацiональна збiрна України у рамках пiдготовки до вiдбiрних матчiв Євро-2008 зiграє у Києвi товариський матч з коман…» - Ну от i добре, - подала голос Галя. - Давайте нарештi продумаємо нашi гардероби. У чому будемо? Дiвчата здивовано подивилися на неї: кого-кого, а її проблема, що одягнути, нiколи особливо не бентежила. На вiдмiну вiд Iрини та Луїзи. - Гаразд, - озвалася й Iрина. - Принаймнi Сонька-старша буде на сьомому небi вiд цiєї новини. Що ж до одягу, то… Думаю, це буде така собi мiнi-колекцiя в одному дусi, у… нiжно-пiсочнiй та… блакитнiй гаммi. Розрахована на шiстьох дорослих i двох дiтей. Наразi все. Подробицi завтра, перша примiрка пiслязавтра. Коли вийшли проводжати Iрину до ворiт, зорi на небi були великi i чистi, немов у Карпатах. - А де Мала Ведмедиця? - запитала Iрина. - От Велика, а де Мала? А, бачу-бачу. А он Полярна зiрка… Чумацький Шлях… А бiльше я на небi нiчого не знаю. Яка краса, дiвчата! …Уранцi, щойно Галя вiдчинила навстiж вiкно, як кiмнату заполонили пахощi саду, мокрого вiд нiчного дощу, чорнобривцiв на пiдвiконнi та голос Вiктора. - …тримати в тонусi, у напруженнi. Дасиш бабi послаблення, розпустиш бiля неї нюнi - все! Вилiзе на голову. Голос її чоловiка лунав з вiдчиненого внизу вiкна. - Найбiльша помилка мужика, - далi вiв голос, - показати жiнцi свої почуття. Приховувати, i то подалi! Почуття данi для того, аби їх приховувати. - Кожен живе як знає, - це вже був голос Курича. - Я думаю iнакше: дай жiнцi на копiйку, вона на гривню вiддасть. У них природа така, вторинна. Вiддає бiльше, анiж отримує… Ти постiйно з Галкою у протистояннi. А для чого? Який сенс? Результат той самий: ви - разом. Для чого ж тодi гризти одне одного? Не чекай нiчого, просто давай. Результат тебе вразить. Щось гримнуло внизу, покотилося. - До дiдька! Знову попiкся! - вигукнув Курич. - Завжди кава тiкає. Де шмата?… Де бутель з мiнералкою?… Жодного разу ще не вдалося зварити каву, аби вона не втекла. Давай спочатку. Гей, що за аромат?… Кузько, це ти?… У-у, чемний хлопчик! Повнi пелюшки. Ходiмо митися, козаче… Галя повернулася до ноутбука. Але знову увiйти у роботу не вдалося. Перечитала те, що написала у ранковi години. Нi, погано. Треба переписати цей епiзод. А може й викинути взагалi… Чого Вiктор приїхав? «Баби, баби…» Ненавиджу цей зневажливий зверхнiй тон. Колись не могла зрозумiти: звiдки це в ньому? Чому один на один вiн може бути уважним i нiжним, а на людях - нiколи. Поводиться так, нiби весь час себе контролює. Лише проживши з ним багато рокiв, вона нарештi зрозумiла. Це вiд матерi йшло, вiд його ставлення до власної матерi. Свекруха - сувора жiнка, профспiлкова активiстка, виростила дiтей, придiляючи їм мiнiмум часу. Не називала їх нiжними iменами, не пестила, не обнiмала, не цiлувала, казок не читала, порожнiми балачками не займала. Вiктор був недолюбленою дитиною, iз задавненими, схованими глибоко у пiдсвiдомостi комплексами. Тому у дорослому життi намагався взяти реванш. Вiд дружини вимагав перш за все уваги. Був переконаний, що жiночу увагу треба брати силою. Жiнка має давати, чоловiк - брати. Заслужила - маєш до себе добре ставлення. Не заслужила - вибачай. Без неї Вiктор додому не поїде, це зрозумiло. Бракувало лише влаштувати у Куричiв з’ясування стосункiв. Треба збиратися додому. Зараз приїдемо, i вiн поводитиметься так, немов нiчого не сталося. Бо послухалася, тобто «заслужила» добре ставлення до себе… Ще хвилин iз десять намагалася працювати, але тiльки зiпсувала епiзод i вимкнула ноутбук. Спустилася вниз, налаштовуючи себе на нейтральний настрiй, аби не псувати ранок друзям, якi надали їй притулок для спокiйної роботи. Вiктор сидiв перед високим дитячим крiслом, рукави сорочки засуканi, невмiло тримав ложку з кашею. Сонька слухняно вiдкривала рота, пакувала кашу i слухала дядька, який старанно декламував: Падав снiг на порiг, Кiт злiпив собi пирiг, Поки смажив, поки пiк, А пирiг водою стiк… Вiктор замовчав. Сонька уважно дивилася на нього з набитим ротом, не жуючи. Кiт не знав, що на пирiг Треба тiсто, а не снiг! - закiнчила Галя. Вiктор озирнувся. У нього була дуже хороша усмiшка в цей момент. - А ти не пам’ятаєш, як там спочатку в iншому вiршику? - запитав вiн. - Закiнчення таке: Маленький сiрий зайчику, ходи-ходи до нас, Бу-бу, бу-бу… ялинонька горить на весь палац. - Не пригадую, - усмiхнулася Галя. Вiд роздратування залишився лише легкий слiд. - Якийсь репертуар у тебе не сезонний. Про лiто нiчого не пам’ятаєш? - Нi, тiльки про Новий рiк. - Дай їй запити, вона ж усе за щiчками тримає, як ховрашок. Вiктор пiднiс дiвчинцi до рота пластмасове горнятко-непроливайку. Сонька присмокталася, скосивши оченята на Галю. - Чому ти таким рiдко буваєш? - Яким - таким? - Нормальним. Добрим. - А чому ти менi дiвчинку так i не народила? - Чим тобi нашi хлопцi поганi? - Я не кажу, що хлопцi поганi. Я кажу, що дiвчинку не народила. Нiчого, Сергiй це скоро виправить, я думаю. - Що виправить?… Який Сергiй?… - Наш. Вiн сьогоднi не ночував удома. Залишився у своєї дiвчини. У нього, виявляється, дiвчина є… Не встигнемо отямитися, як матимемо внукiв. Цiлком реальна перспектива. - Чого ти мене лякаєш? - Сам боюся. - А Вiтька що? - А Вiтька робив вчора зi мною заготовки для долми. Зробили фарш, соковитий, як має бути: цибулi поклали стiльки ж, скiльки м’яса. Зараз у Куричiв нарвемо виноградного листя i накрутимо вдома. Ви що, не любите долми?… Просто у вас не вмiють готувати долму!… Сiв на свiй улюблений коник: цитування старих радянських фiльмiв-комедiй. Сонька зробила «пф-фе», i уся каша, напхана за щiчки, опинилася у неї на слюнявчику та на обличчi Вiктора. Вiн протер очi, весь залiплений вiвсянкою, i коли Галя вiдсмiялася, сказав: - Я посудомийну машину купив…
20 Хрестини
В обiдню перерву Iрина зазирнула до своєї електронної поштової скриньки. Однокласниця Валя Гевелiнг написала короткий лист: «Маю адресу i телефон Сашка. Вислати?» Серце впало, пiдстрибнуло як м’ячик, закалаталося, збившись з ритму. З хвилини на хвилину мала початися примiрка. Вiдповiм через годину, вирiшила Iрина. I «зашилася» у справах до вечора. А ввечерi приїхали свої на примiрку вбрання до хрестин, i серйозна справа перетворилася на веселий балаган. Андрiй привiз шампанське. Iгор Курич хотiв бiгти за чимось мiцнiшим та закускою. Iрина зупинила: експромт - так експромт. Витягнула з холодильника баклажанову iкру, на приготування якої мала вчора натхнення. - Зупинимося на аристократичному варiантi, - оголосила вона, застеляючи офiсний столик бiлою серветкою. - Шампанське з iкрою! Баклажанова iкра з часником пасувала до шампанського як парасолька рибцi. I вiд того пiднесений настрiй компанiї аж зашкалювало. Андрiй, виявляється, посивiв. Йому пасували посрiбленi скронi, коротка стрижка, засмага на обличчi, «гусячi лапки» бiля очей. Iрина зауважила, як помiтно Сонька стала подiбною на нього. Вiн щойно повернувся з Терсколу, пiднiмався на Ельбрус. Розказував хлопцям, що поїздка на Кавказ обiйшлася не бiльше як у двiстi доларiв разом iз витратами на дорогу. Тi не вiрили. Вiн не вступався, пояснював, що екстремали, будь вони хоч мiльйонерами, їздять лише у загальних вагонах. Купейних та СВ не визнають. На їжу теж витрачають мiнiмум - лише на те, що у заплiчнику понесеш iз собою вгору. За ночiвлю доведеться на притулку заплатити i за прокат спецiальних черевикiв. От i всi витрати. - А прокат черевикiв скiльки? Як у Тисовцi? - запитав Маланюк, за п’ять хвилин хрещений Кузi. - Не знаю, я не був у Тисовцi. Але не думаю, що там такi самi черевики. То ж не вiбрами, а спецiальнi пластиковi черевики для гiр-п’ятитисячникiв, - вiдповiв Андрiй. Задушлива хвиля кинулася Iринi в обличчя. Не був у Тисовцi? Брехун! Через той Тисовець вони розлучилися. Тiєї осенi вона приїхала з Лондона, на пiднесеннi вiд свого трiумфу, знайомства з Вiв’єн Вествуд, сповнена новими планами та впевнена, що життя прекрасне. Хоча й, правду кажучи, у станi легкої закоханостi. Це вiдчуття бадьорило, додавало блиску в очах i впевненостi у своїй жiночностi, але жодної загрози сiмейному життю не несло. I тут, як снiг на голову, з’ясувалося, що Андрiй, поки вона була вiдсутня, їздив вiдпочивати у Тисовець з однiєю зi своїх медсестер. Лiкарка, яка обшивалася тодi в Iрини, проговорилася. I сама налякалася, коли з’ясувалося, що виконувач обов’язкiв головного лiкаря, про якого вона плiткувала, виявився чоловiком Iрини. Андрiй не приховував вiд неї, що їздив на тиждень вiдпочивати, поки вона була у Лондонi. Але не туди, виявляється, куди їй говорив, i не з хлопцями… А лiкарка, до речi, була схожою на новеньку Власту. Ось чому ця дiвчина так їй неприємна… Iрина тодi зiбрала усю свою витримку в кулак. Лише запитала його: «Ти був у Тисовцi?» Вiн опустив очi долу. I все, жодних розбiрок та докорiв. Зiбрала речi, забрала Соньку, пiшла жити до тiтки Улi. Приходив до неї на роботу: «Ти добре подумала?». Виставила його за порiг. Говорити не було про що. «Не та розмова, не тiї слова…»* На порозi озирнувся: «Ти хоч з ним щаслива?» З ким з ним? А! Лондон, легка закоханiсть… Звичайно! А що, є сумнiви?! Через рiк оформили розлучення, розмiняли квартиру. Сiмейне життя добiгло кiнця. Вона нiколи нi з ким не говорила про причини того, що сталося. Навiть з подругами, навiть з Сонькою. …У прочиненi дверi зазирнув Олексiй, щоб попрощатися з Iриною. Дiвчата замовкли - вiн на всiх справляв таке враження. - Ви його знаєте, - сказала Iрина, коли за хлопцем зачинилися дверi. - Галко… Магда… Не пiзнаєте? Витримала паузу. - Незрiвнянний Макс iз Києва! Пам’ятаєте? Стриптизер. I хлопець-модель одночасно. Пiдробляє на подiумах, буде демонструвати мою нову колекцiю. Класний хлопець. На кiлькох роботах гарує - утримує маму, хвору бабцю i трьох молодших сестер… Мужик! А ми про нього: «дiвчинка, дiвчинка»… Уся компанiя засидiлася у салонi до опiвночi. Наступного дня Iрина так i не вiдписала Валi Гевелiнг, часу не було. I наступного дня, i через три днi. У день хрестин Iрина переконалася у своїх пiдозрах: її неабияк бентежив той факт, що зараз до них приєднається Андрiй. I згодом, що б не вiдбувалося, будь-якої хвилини, вона знала, де саме вiн перебуває. Як локатор була налаштована на колишнього чоловiка, не залежно вiд свого бажання чи небажання вловлювала його пересування. Це її дратувало i позбавляло притаманної їй безтурботної привабливостi. Сонька, не спiльна похресниця, а їхня кровна дитина, навпаки, аж свiтилася вiд щастя: висiла на батьковi, обнiмала маму. - Що з очима? - запитав Андрiй Iрину, коли вони опинилися поруч. - Колiр трохи змiнився. - Це лiнзи, - вiдповiла вона. - Я тепер лiнзи ношу. - Не шкодуєш, що погодилася? - Бути хрещеною? З тобою? Нi. А ти? - А я шкодую. Страшенно шкодую уже кiлька днiв, що майже не їв минулого вiвторка твою баклажанову iкру. Який дурень! Їй навiть подобалося, що вони так легко спiлкуються мiж собою пiсля рокiв мовчання i вiдчуження. Тепер вони майже як родичi. Тiльки б серце так щемливо не стискалося… Пiсля церемонiї у церквi поїхали кiлькома машинами у «Зубрiвку». Магда вiдразу пiшла вкладати дiтей спати у дальнiй кiмнатi, а жiнки - готуватися до гостини у саду пiд яблунею. Коли повсiдалися за стiл, Iрина опинилася бiля Андрiя та Соньки. …Танцi давно були у розпалi, коли Андрiй нарештi запросив i її. Вона вже й забула, якi його руки i плечi на дотик. - Хочу тебе запитати. Можна? Вона кивнула. - Як твої пошуки? Ти щаслива? Знайшла того, кого шукала? - Хочеться вiдповiсти: «А тобi що з того?» Але скажу чесно: ще нi. - А Олег виявився не тим чоловiком? - Який Олег? - не зрозумiла вона. - Який Олег! Той самий. До якого ти пiшла. Завжди хотiв знати: воно того вартувало? Iрина аж призупинилася. При чому тут Олег? Вона взагалi про нього забула. Це була просто закоханiсть - необтяжлива, безпристрасна. Вона навiть думала колись, що Андрiй нiчого про це не знає. Так… безпечний флiрт… - Послухай, - почала заводитися Iрина, - ми з тобою нiколи не говорили про те, що сталося. Такi речi немає сенсу обговорювати. Або приймаєш i живеш з цим далi, змирившись. Або не приймаєш i йдеш геть. Але ти до мене якогось Олега, будь ласка, не чiпляй. Андрiй мовчав щось обмiрковуючи. Музика змовкла. Сiли за стiл. Його настрiй помiтно змiнився. У неї пекло в очах. Пiдлетiла весела Луїза, потягнула Андрiя до танцю. А Кiнь, запросив Iрину, узявши її за руку. Тiльки-но знову опинилися за столом, як Андрiй нахилився до колишньої дружини: - Iрко, треба поговорити. Що ми, як дикуни! Я маю кiлька запитань, якi мав би поставити тобi вже давно. Але нiби й сенсу не було… Пiшли на веранду. - Ти що, вже їдеш? - запитав Курич. - Мушу їхати, - вiдповiв Андрiй, вiдсуваючи крiсло Iрини. - Зараз їду. Через десять хвилин. На верандi вона встала так, аби її обличчя трималося у тiнi, а на його падало свiтло вiд лiхтаря. - Давай свої запитання. - Ти любила Олега? - Що за дурня? - Так чи нi? - Нi, звичайно. - Чому ж тодi ти пiшла до нього? - Я пiшла вiд тебе, а не до нього. - Чому ти пiшла, якщо ти його не кохала? - Я не збиралася з ним жити! До чого тут вiн… Взагалi, до того, що сталося мiж нами? - А що тодi сталося мiж нами? - Я не хочу про це говорити. - Годi! Це ж серйознi речi. Це наше життя. Що значить «я не хочу про це говорити»? Що сталося тодi, якщо ти не пiшла до Олега через своє велике кохання? - Яке, до дiдька, велике кохання? Це не мене, а тебе занесло! Це ти зруйнував усе, що було мiж нами! Чи, може, ти думав, я почну розбiр польотiв? Пiду знайомитися з твоєю медсестрою? Влаштую тобi iстерику? Чого ти вiд мене чекав?… - Якою медсестрою? - З якою ти був у Тисовцi! - У якому Тисовцi? Що ти говориш? - У Тисовцi! Я тодi тебе запитала, чи справдi ти був у Тисовцi? Ти вiдповiв, що був. Подробицi мене вже не цiкавили. - Коли?… Коли ти мене запитала? - Коли повернулася з Лондона, а ти нiби-то з Синьовира, а насправдi - з Тисовця. - Я не був у Тисовцi! Я нiколи не був у Тисовцi! Вони мовчки дивилися одне на одного. Вона - з темряви, вiн - у свiтлi вуличного лiхтаря. Вiн говорив правду. - Ну, як не був? - на неї раптом навалилася страшна втома. - Ти сам менi тодi зiзнався, що був. - Iрко, я тодi повернувся iз Синьовира. А у Тисовцi не був дотепер. Де завгодно був, а там нiколи. Мiг би вже не раз кататися там на лижах взимку, збирати гриби восени, йти вздовж хребта влiтку. Але так сталося - я там нiколи не був. При чому тут Тисовець? - Ти був там тiєї осенi з тiєю медсестрою. Менi сказали, а ти сам пiдтвердив. - Ми з тобою нiколи про це не говорили! Я не мiг тобi сказати, що я там був, якщо я там не був! - Якби ти менi цього не сказав, ми б не розлучилися. Але ти, Андрiю, сам… менi… сказав. Якби та давня розмова не мала такого доленосного значення, вона б зараз, дивлячись йому в очi, могла б вирiшити, що усе їй лише привидiлося. Або, що вона з’їхала з глузду. Вiн справдi нiколи не був у Тисовцi. Це було очевидно. - Ти був тодi на Синьовирi? - Так. - З медсестрою? - З хлопцями. При чому тут медсестра… Несподiвано гучно озвалася його мобiлка. - Скоро буду, - вiдповiв вiн i запхав її у кишеню. - Яка дурна пiдстава. Чому ми з тобою нормально не поговорили тодi? Я - тому що не хотiв руйнувати твою любов з тим козлом, чорт забирай! Я ж бачив вас разом, ти на нього так дивилася, що жодних сумнiвiв не виникало. А ти чому тодi не спробувала з’ясувати що до чого?… Не сходиться. Щось таке крутиться у головi, не можу упiймати. Почекай… А хто тобi сказав про Тисовець? Кому це треба було? Так… Через наше розлучення я… А! Ага… Iрина дивилася на нього, нiчого не розумiючи. - От що я тобi скажу, - щось в обличчi Андрiя знову змiнилося. - Я тодi був виконувачем обов’язкiв, мав стати головним. А потiм мене вже не хотiли призначати. Через розлучення. I через те, що почав пити… Але завiдувач здороввiддiлом пiдтримав. Мене все ж таки призначили. А про тебе менi дуже вчасно усе розповiли, з фотографiями та подробицями вiд очевидця. А от хто тобi сказав? Знову задзвонила мобiлка. Андрiй збив дзвiнок. - Лiкарка одна. Вона тебе знала. I ти сам менi це пiдтвердив. - Сам… Це був жовтень, ти приїхала у недiлю, 25-го. Я приїхав перед тобою за три днi, забрав Соньку вiд мами. Тобто забрав її через два днi, бо був день народження Стахiва i ми перебрали… I тут вiн завмер, голова вiдкинулася назад. I вiн вилаявся так грубо i багатоповерхово, як нiколи вона вiд нього не чула. - Iрко! Ми були у ресторанi «Тисовець»! Я був у «Тисовцi», усе правильно. Я навiть не пам’ятаю, щоб ти мене про це запитувала. Але я був у «Тисовцi»! I, звичайно, сказав тобi - так. I навiть, якщо ти роззлостилася, або… я не знаю, сваритися почала, то було через що. Ми з хлопцями тодi перебрали зi спиртним. Я навiть не пiшов наступного дня на роботу, попередив своїх по телефону. Голова розколювалася. I Соньку вiд мами не забрав. А якась гнида усiм тим скористалася i таку кашу заварила. …Коли Куричi розшукали їх на верандi, Iрина з Андрiєм стояли, обiйнявшися. - Господи, якi дурнi, - повторювала Iрина. - Якi дурнi, Матiнко Божа! Нiс та очi у неї були червонi. Андрiй кашляв i тер перенiсся. У свiтлове коло, в якому стояли цi двоє, влетiла Сонька. Обхопила батькiв руками i розревiлася, як маленька.
Епiлог
Несподiваний дзвiнок Стасi грянув як грiм серед ясного неба. Вона вимагала вiд Магди грошей та погрожувала забрати Соньку. Це була їх перша розмова пiсля того дощового вечора, коли народилася дiвчинка. Через двi години Iрина перетелефонувала Стасi на номер, який залишився у мобiлцi Магди, i спокiйним механiчним голосом без iнтонацiй повiдомила, що на її мобiлцi зберiгається вiдзнятий сюжет: немовля з неперев’язаною пуповиною у пакетi з-пiд смiття i монолог горе-матерi за хвилину до втечi… Стася кинула трубку. - Це правда? Ти знiмала тодi на мобiлку? - запитала подругу зарюмсана Магда. - Звичайно, правда! - запевнила її Iрина. - Не бiйся, бiльше вона не турбуватиме тебе. …Кiнь через мiсяць програв у казино усе, що мав. Продав квартиру, кинув роботу, влаштувався водiєм-дальнобiйником на дальнi рейси… I лише тодi вiдчув себе вiльним. Залежнiсть вiд казино зникла, немов й не було. Луїза теж пiшла з телебачення. I тепер їздить з ним у маршрути, бере з собою ноутбук i, як не дивно, обходиться мiнiмальним гардеробом, який вмiщується у невеликiй валiзi. …Галя ще бiльше вiдiйшла вiд редакцiйних справ, залишивши на них один день на тиждень. Заступниця Слава розгорнула бурхливу дiяльнiсть, журнал, нарештi, почав давати вiдчутний прибуток. Галя уже дописує книгу про Пiнзеля i знає, про що буде її наступний роман. Мистецтвознавцi сказали їй, що Майстер Пiнзель не працював з малими формами. Принаймнi про яблуко Пiнзеля нiчого не вiдомо. Жодного враження це вiдкриття на Галю не справило. …Сонька-старша невдовзi пiсля хрестин вiдвезла яблуко в «Зубрiвку» i вiддала його Магдi зi словами: - Це все бздури! Я тут теж одну мрiю замовляла i нiчого не вийшло… - Як там мама з татом? - засмiялася Магда. - Дякувати Богу, - вiдповiла Сонька i постукала по дереву. - А як твiй Балух? - Ой, я вас прошу! Мiй!… - Сонька невизначено махнула рукою, взяла з тацi червоне яблуко i смачно вiдкусила половину, бризнувши соком на всi боки.
This file was created
With BookDesigner program
bookdesigner@the-ebook.org
30.06.2009
