Туристичні ресурси Степової

Південної) УКРАЇНИ

Степова Україна - це найбільший історико-геогра-фічний край (його площа - 250 тис. кв. км), що охоплює 8 сучасних областей України: Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Кіровоградську, Луганську, Миколаївську, Одеську, Херсонську, а також північну, степову частину Криму.

Історія краю, формування етнічного складу його насе­лення обумовлені пограничним розташуванням території на стику Східної Європи, Причорномор'я та азіатських степів. З Азії на ці землі здійснювали набіги орди кочівників. На­роди Середземномор'я так само намагались поширити свій вплив на територію Північного Причорномор'я. Населення глибинних районів України теж прагнуло дістатись до бе­регів Чорного і Азовського морів.

Територія Південної України безперервно заселена, по­чинаючи з доби раннього палеоліту. Наприкінці епохи бронзи (1200-800 pp. до н.е.) цю територію заселяли кімме­рійці. Кочові племена мігрували в межах величезної тери­торії, що простягалась від Болгарії до Північного Кавказу, від південного берега Криму до сучасної Пензенської об­ласті Росії.

На межі VII і VI ст. до н.е. між Дніпром і Азовським морем поселились іраномовні племена — скіфи, що дало грецьким історикам підставу назвати весь цей край Скіфією.

Пліній налічував тут близько ЗО племен. Поблизу Кам'ян-ки-Дніпровської і Великої Знам'янки в Запорізькій області виявлено залишки великого городища площею близько 1200 га, яке, можливо, було центром скіфських володінь. У III ст. до н. є. скіфи степового Криму заснували на тери­торії, де знаходиться сучасний Сімферополь, своє царство із столицею Неаполь Скіфський.

У 1971 р. в кургані Товста Могила (поблизу м. Орд-жонікідзе Дніпропетровської області) була знайдена золота пектораль вагою 1,5 кг. Ця прикраса, яка датується IV ст., названа знахідкою століття.

Майже одночасно зі скіфами на цій території з'явилися греки, які заснували у Причорномор'ї свої колонії, процвітання яких забезпечувала передусім торгівля пшени­цею. Саме тут, в Ольвії, вперше на території сучасної Ук­раїни почали карбувати монети.

Близько 480 р. до н.е. грецькі поліси і місцеві поселен­ня по обидва береги від Керченської протоки увійшли до складу Боспорського царства із столицею в Пантікапеї. Ця держава в І ст. до н.е. охоплювала майже весь Крим, узбе­режжя Азовського моря, пониззя Дону і середню течію Ку­бані. В 47 р. до н.е. внаслідок битви між військом Юлія Це­заря і боспорського царя Фарнака Боспорське царство потрапило у васальну залежність від Риму. Грецькі колонії поступово були підкорені римлянами.

Протягом п'яти століть (від початку III ст. до н.е.) цю територію населяли сармати, які частково підкорили скіфів.

На початку III ст. тут з'явилися племена готів.

Орда гунів у IV ст. знищила майже всі причорноморські грецькі колонії, Скіфську і Боспорську держави, потіснила сарматів і готів, а на зміну їй прийшли тюркські племена, які створили тут Велику Болгарію. В цих степах кочували та­кож авари. На початку VII ст. хазари підкорили болгар, зай­няли частину Криму - зокрема, Пантікапей, — в середині VIII ст. заснували на цій території свою державу — Хазарсь­кий каганат.

Слов'янське населення Степової України складалося переважно з уличів і тиверців.

Наприкінці IX ст. на Таманському півострові, на місці колишньої грецької колонії Германасі, виникло місто Таматарха (Тмуторокань), яке стало центром однойменного князівства. Відомо, що до кінця XI ст. тут правили чернігівські князі.

З початку X ст. орди печенігів почали тіснити слов'ян на північ. За переказами, саме в цих краях (біля села Нікольське поблизу Дніпропетровська) в бою з печенігами в 972 р. загинув київський князь Святослав.

З другої половини XI ст. в цих степах кочували по­ловці.

В 1223 р. об'єднані сили волинського, галицького, курського, київського, путивльського, смоленського, трубчевського князів і половецького хана в урочищі Кам'яна Могила на березі р. Калки (нині — Кальчик) виступили проти монголо-татар.

Після створення Золотої Орди на цій території був один з ординських улусів.

Наприкінці XIV ст., в період князювання Вітовта, во­лодіння Литовсько-Руського князівства розширились до Чорного моря.

Більша частина території Степової України на кінець XV ст. була Диким полем, через яке проходили Муравський (із Перекопу до Тули), Чумацький (по лівому берегу Дніпра), Чорний (із Перекопу через пониззя Дніпра до Умані, Тернополя, Львова) шляхи. На території нинішньої Кіровоградської області до Чорного лісу підтягувались та­тарські полчища перед набігами на Брацлавщину, Київщи­ну та інші українські землі.

Тоді ж, у кінці XV ст., в Дикому полі почали з'являтись вільні люди — козаки. Згодом на дніпровських порогах ви­никла Запорозька Січ. Вона охоплювала територію від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра і Бугу на півдні. Західним кордоном Січі були річки Буг і Синюха, північний пролягав по річці Орель, південний — по Конці. Східні володіння Запорожжя досягали Нижнього Дону, ви­ходячи в районі Бердянської коси і гирла Кальміусу до Азовського моря. На володіння цими землями Запорозьке військо одержало від польського короля Стефана Баторія грамоту в 1576 році. Пізніше право на них підтверджувалось іншими польськими королями, російськими імператорами.

Засновником першого із запорозьких укріплень вва­жається князь Д. Вишневецький, який бл. 1552 р. спорудив замок на острові Мала Хортиця. В 1540-х роках Січ розта­шовувалась на острові Томаківка (поблизу м. Марганець Дніпропетровської області). В 1563 р. вона перемістилась на острів Базавлук (також у Дніпропетровській області). В 1638 р. виникає Никитинська Січ (поблизу м. Нікополь Дніпропетровської області), де гетьманом обрано Богдана Хмельницького. Визвольна війна українського народу роз­почалась саме на території сучасної Дніпропетровщини. Перша перемога війська, очолюваного Богданом Хмель­ницьким, була здобута у травні 1648 р. в битві під Жовти­ми Водами.

Чортомлицька (Стара) Січ (неподалік від м. Нікополь Дніпропетровської області) існувала в середині XVII ст. Во­на мала найдовшу історію. її захисні споруди в поєднанні з урвистими берегами річок, які були природним укріплен­ням, перетворювали Січ на серйозну перешкоду для ворога.

За умовами Андрусівського перемир'я Запорозька Січ була під протекторатом обох держав. При цьому російська сторона стала зводити на запорозьких територіях військові укріплення. В 1709 р. відповіддю Петра І на перехід части­ни запорожців на бік Мазепи було зруйнування Чортом-лицької Січі. Звідси запорожці рушили на південь і засну­вали на території сучасної Херсонщини Кам'янську Січ (від назви балки Кам'янка).

В 1711 р. на території, що перебувала під протектора­том кримських ханів (у районі сучасного Цюрупинська), за­сновано Олешківську Січ. Територію між Бугом і Дністром називали «ханською Україною», яка в XVII—XVIII ст. ма­ла своє самоврядування: нею управляли «ханські гетьмани», підконтрольні татарсько-турецькій владі.

В 1734 р. козаки повернулись під російський протекто­рат і заснували неподалік від колишньої Чортомлицької Січі Нову Січ, яка проіснувала до 1775 р.

На Запорозьких землях постійно з'являлись пересе­ленці з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, час­тина яких вступала до Січі, інші засновували хутори і сло­боди посеред степу. На 1762 р. на Запорожжі було 20 тис. козаків, тоді як у поселеннях, що виникли навколо Січі, налічувалось більше 150 тис. жителів.

На тутешніх родючих землях осідали також козаки з сусідніх Миргородського, Полтавського, Переяславського полків, які, оселившись на Запорізьких Вільностях, зберіга­ли підпорядкування своєму полковому керівництву.

В 1730-х роках російські власті спорудили по річці Орель Українську лінію — систему укріплень. Північна смуга Запорозьких Вольностей відійшла від Січі: тут владу здійснювали миргородський і полтавський полковники та київський генерал-губернатор.

У середині XVIII ст. російський уряд надав дозвіл слов'янському населенню Австрії, що виявило бажання пе­реїхати до Росії, селитися на північно-західних кордонах Запорозьких Вольностей. В 1752 р. територію від р. Кагар­лика по Висі, від Тясмину до Дніпра заселили полки, підпо­рядковані генералу Хорвату. Ці поселення, що увійшли в історію під назвою Нової Сербії (Новосербії), управлялися Сенатом, а місцеву владу представляв київський генерал-гу­бернатор. Головним центром управління сербськими полка­ми був Новомиргород, адміністративним центром - форте­ця Св. Єлизавети на Інгулі (сучасний Кіровоград).

У 1753 р. на протилежному, східному краї Запорозької території уздовж Сіверського Дінця між річками Бахмутом і Луганцю осіла нова група слов'янських переселенців на чолі з Шевичем і ІІрерадовичем. Центром сербських ко­лоній (Слов'яносербії) на лівобережжі був Бахмут (нині Артемівськ Луганської області).

Переселенці мали привілейоване становище: вони одер­жали землю, значні грошові субсидії, право безмитної тор­гівлі, були звільнені від будь-яких податків. Усі серби, що перебували на військовій службі, одержували платню, а ті, що не могли служити за станом здоров'я чи за віком, забез­печувались пенсією. Для участі в будівництві поселень для новоприбулих відряджали козаків з Гетьманщини, залуча­лись також місцеві селяни. Стимулюючи заселення цих те­риторій, уряд створив Новослобідський козацький полк, яким засновано двадцять слобід на 20 км південніше від Новосербії.

Між новими поселенцями і запорожцями складались напружені стосунки, часом аж до збройних сутичок.

Врешті, коли невиправданість такого експерименту ста­ла очевидною, ці полки було ліквідовано, а їх територію включено до складу новоствореної Новоросійської губернії: Єлизаветинська провінція була утворена Новосербським і Новослобідським полками, а Бахмутський повіт виник на основі Слов'яносербського полку.

У 1774 р. в результаті російсько-турецької війни до Росії відійшла територія між Дніпром, Бугом і Чорним мо­рем, і Запорожжя втратило своє значення оборонного бар'єру на межі між Росією і Кримом. У 1775 р. Січ була ліквідована.

Багато козаків переселилася в турецькі володіння. Осе­лившись на землях Очаківської орди, біля Тилігульського і Хаджибейського лиманів, вони заснували велике поселення на Пересипу (в межах нинішньої Одеси). В 1776 р. тут налічувалося близько 7 тис. козаків. У 1778 р. вони одержа­ли турецьке підданство. Під тиском Росії козаки були пере­селені турецькою стороною далі від кордону, в гирло Ду­наю. Тут заснована Задунайська Січ, яка проіснувала близько 50 років.

Вся територія «Запорозьких вольностей» увійшла до складу новоствореної Азовської і Новоросійської губерній, що перебували під управлінням Г. Потьомкіна. Для заселен­ня спустілої території землі стали роздавати поміщикам і державним селянам, а пізніше — іноземним колоністам.

Наприкінці XVIII ст. у Приазов'я були примусово пе­реселені кримські греки.

В 1783 р. Новоросійська і Азовська губернії об'єднані в Катеринославське намісництво з центром у щойнозаснованому Катеринославі. До його складу увійшов Крим (Таврійська провінція).

В 1796 p., після смерті Катерини II, Павло І відновив Новоросійську губернію з центром у Новоросійську (в 1796-1802 pp. так називався Катеринослав), яка в 1802 р. була поділена на три губернії:Херсонську (до 1803 р. — Ми­колаївська), Катеринославську і Таврійську (остання об'єднала Крим і три повіти: Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський).

Через брак робочих рук і необхідних коштів поміщики південних губерній змушені були продавати землю або зда­вати її в оренду. В результаті тут стали з'являтись господар­ства фермерського типу з використанням сільськогоспо­дарських машин і найманих сезонних працівників, що масово приїздили з інших губерній. Поруч з цим у Південній Україні існували великі земельні латифундії — такі, як, наприклад, маєток Асканія-Нова площею 100 тисяч десятин, що належав Фальц-Фейнам.

Після закінчення російсько-турецької війни в 1812 р. до складу Росії увійшла Бессарабія — територія між Дністром у середній і нижній течії і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем.

Більша частина Бессарабії лежить у межах Молдови, а до складу України входить Північна і Південна Бессарабія. Північна Бессарабія здавна мала переважно молдавське і українське населення, тоді як територія Південної Бесса­рабії (Буджак) стала заселятися лише в кінці XVIII ст.

Бессарабія ніколи не була самостійним державним ут­воренням. У давні часи цей край населяли гети, даки, бесси. Через ці землі пройшли численні кочові племена — го­ти, гуни, авари, болгари, угорці, печеніги, половці.

В IX ст. тут з'явилося слов'янське населення - тиверці та уличі. В X—XII ст. ці землі входили до складу Київської Русі, потім — Галицько-Волинського князівства.

З XIV ст. — територія Молдавського князівства. В XIV— XV ст. генуезці створювали на території Бессарабії свої тор­говельні факторії, для захисту яких будували фортеці.

1514 р. Бессарабія у складі Молдови потрапила під вла­ду турецького султана. Турками укріплені старі і збудовані нові фортеці — Акерман, Кілія, Хотин та ін.

З кінця XVI ст. в південних степах Бессарабії кочували ногайські татари. У XVIII ст., після зруйнування Січі, тут з'явились запорожці, заснувавши на цих землях Надду­найську Січ.

Після включення в 1812 р. Бессарабії до складу Росії тут починають селитися іноземці — переважно німці, — звільнені російським урядом (на 50 років) від рекрутчини і від сплати податків. У 1816 р. було засноване місто Арциз. Місцева адміністрація була зобов'язана надавати сприяння переселенцям. Уже в 1827 р. Арциз перетворився на одну з найбагатших німецьких колоній на території Росії. Німець­ка громада жила відособлено, мала дві лютеранські кірхи, дві початкові школи з німецькою мовою викладання. Ос­новним її заняттям було сільське господарство — тварин­ництво і землеробство (садівництво, виноградарство).

В першій половині XIX ст. на території Бессарабії було 83 болгарських і гагаузьких населених пунктів. Місто Бол­град було центром компактного проживання болгарських поселенців, якими тут у 1833-1838 pp. споруджено Спасо-Преображенський собор.

В результаті Кримської війни Буджак (у тому числі 40 болгарських і гагаузьких сіл) перейшов під владу Румунії. Після російсько-турецької війни в 1878 р. Південна Бесса-рабія знову була включена до складу Росії.

В 1918-1940 pp. Бессарабія була володінням Румунії, а після Другої світової війни її територія адміністративно поділена між Одеською і Чернівецькою областями України: південна її частина — сучасна Ізмаїльщина, а північна — Хотинщина.

У межах історико-географічного краю Степова Україна виділяють Азово-Чорноморський рекреаційний регіон, який включає Одеський і Приазовський рекреаційні райо­ни і курортні місцевості на узбережжі Азовського і Чорно­го морів.

Одеський рекреаційний район охоплює територію Миколаївської, Одеської і Херсонської областей і спеціа­лізується на бальнеолікуванні, відпочинку, організації екскурсій, морських прогулянок, фестивалів, конгресів, семінарів, бізнес-туризмі.

До Приазовського рекреаційного району входять До­нецька,, Запорізька і Херсонська області. Спеціалізація ку­рортно-рекреаційної зони Бердянська - бальнеолікування, дитячий і сімейний відпочинок, туристські екскурсії, морські прогулянки.

Природно-рекреаційні ресурси регіону включають помірно континентальний клімат, тепле море, мінеральні води і лікувальні грязі.

 

Одеська область

розташована на південному за­ході країни, де проходить держав­ний кордон із Румунією і Молдо­вою. На півдні і південному сході її територія омивається Чорним морем. Площа області — 33,3 тис. кв. км (5,5% території країни). На території Одещини протікає 225 річок. Головні з них - Дунай (його Кілійське гирло), Дністер, Південний Буг. В заплавах Дунаю і Дністра є озера Кагул, Катлабуг, Саф'ян, Ялпуг та ін. В області 15 лиманів, найбільші з яких - прісноводний Дністровський і солоні Куяльницький, Тилігульський, Хаджибейський, Шагани, Алібей.

В області налічується 92 природно-заповідні території та об'єкти, в тому числі заповідник Дунайські плавні, який лежить у пониззі Кілійського гирла Дунаю, займає частину островів і акваторії Чорного моря. Пам'ятками природи є Михайлівський яр і Одеські катакомби. Наукову і естетич­ну цінність має флористична колекція ботанічного саду Одеського університету.

В північно-західній частині чорноморського узбережжя розташований скелястий острів Зміїний площею 1,5 км², на якому були давні грецькі поселення

Сприятливі кліматичні умови, тепле море, численні пляжі (довжина Чорноморського узбережжя — більше 300 км), значні запаси лікувальних грязей, джерела мінеральних вод обумовлюють розвиток рекреаційного господарства. В об­ласті функціонують курорти: Аркадія, Великий Фонтан, Кароліно-Бугаз, Куяльницький (Куяльник), Лузанівка, Лебедівка, Лермонтовський, Малодолинське (Холодна Балка), Хаджибейський (Хаджибей), Чорноморка, Сергіївка.

Одним із найвідоміших і найстаріших курортів, що функціонує на основі лікувальних грязей, є Куяльник. За своїм лікувальним впливом Куяльницький лиман порівню­ється з відомими близькосхідними курортами Мертвого мо­ря. Перший лікувальний заклад — «теплі ванни» — був ство­рений тут у 1833 р. за ініціативою військового лікаря Е. Андрієвського, який використовував грязі для лікування поранених. У 1892 р. засновано найбільшу на той час у Росії грязьову лікарню, яка функціонує й досьогодні.

Нині в Куяльнику три 15-поверхові санаторні корпуси на 3000 місць, курортна поліклініка, грязьова лікарня, куль­турний і торговельний центр. Тут лікують захворювання органів опорно-рухового апарату, центральної і пери­ферійної нервової системи, гінекологічні хвороби. Місцеві мінеральні води використовуються для лікування захворю­вань шлунку, печінки, жовчного міхура, кишечника, регу­лювання обмінних процесів.

Найстаріший в Україні дитячий оздоровчий центр зна­ходиться в Лузанівці. Він заснований у 1923 р. в колишнь­ому маєтку Лузанових для порятунку дітей Одещини, що страждали від голоду, і мав назву «Сонячні табори». Ініціатори його створення — Всесвітня єврейська конфе­ренція допомоги, фонд Нансена і Червоний хрест. У 1935 р. збудовано капітальні кам'яні приміщення. Тут було створе­но хорошу медичну базу, яка згодом дозволила перепрофілювати цей дитячий курорт на один із найкращих у країні дитячих туберкульозних санаторіїв. Після реорганізації са­наторію в 1956 р. на його базі було створено республікансь­кий піонерський табір «Молода гвардія» (з 1992 р. — дитя­чий центр «Молода гвардія»).

В 60 км від Одеси на піщаній косі, яку з одного боку омиває солоне Чорне море, а з іншого — прісноводний Дністровський лиман, розташований кліматичний курорт Кароліно-Бугаз.

В області є 44 готелі, один мотель, два кемпінга. В Одесі розміщені комфортабельні готелі — «Чорне море», «Лондонська», «Красна», «Вікторія», «Одеса». В Ізмаїлі туристів приймає готель «Дунай», у Білгород-Дністровському — «Русь». Діють також кемпінг «Дельфін» і готельний комплекс «Турист» в Одесі, кемпінг «Кароліно» в с Зато­ка, туристичний комплекс «Південний» у с Сергіївка, тур­база «Чорноморський дельфін» у с. Фонтанка.

В області є один заповідник. Тут функціонують також З музеї з 7 філіалами і відділами, в тому числі перший в Україні музей (створений у 1825 р.) — музей старожитностей в Одесі.

На державному обліку перебуває 7,4 тисяч пам'яток, з яких 1440 —- пам'ятки містобудування і архітектури. Пере­важна більшість пам'яток зосереджена в Одесі.

Одеса розташована на місці давнього та­тарського поселення Хаджибея (Качибея), що вперше згадується в 1415 p., — хоча перші по­селення на території сучасного міста виникли приблизно 5 тис. років тому. В давніх лоціях (XII—XIV ст.), на морських картах 1311 р. зустрічається назва стоянки генуезьких суден Джінестра.

В 1794 р. царським указом започатковано будівництво портового міста для військових і торгівєльних цілей. Уже на початку XIX ст. одеський порт вийшов на третє місце в Росії за вантажним оборотом (після Петербурга і Риги), а за обсягом вивезення вантажів — на друге (після Петер­бурга).

В 1819-1859 pp. Одеса була зоною порто-франко, тобто містом, у межах якого дозволявся вільний безмитний про­даж і зберігання іноземних товарів. Цим місто значною мірою зобов'язане своєму першому градоначальнику фран­цузькому емігрантові А. Рішельє.

Місто швидко розвивалось, відповідним темпом зроста­ла чисельність його населення: якщо в 1803 р. тут прожи­вало 9 тис. чол., у 1861 р. — 100 тис, то в 1897 — 404 тис. чол. За цим показником Одеса вийшла на четверте місце після Петербурга, Москви, Варшави. Найвиразнішим архітектурним ансамблем міста є При­морський бульвар, — парадний морський фасад міста. Його забудова в цілому сформувалась у першій половині XIX ст. Тут споруджено пам'ятник А. Рішельє роботи скульптора І. Мартоса.

В 1833 р. споруджено будинок градоначальника графа Завадовського, який у середині XIX ст., після відповідного пе­репланування, було перетворено на готель «Петербурзький».

Палац генерал-губернатора Новоросії графа М. Ворон­цова (1824-1834 pp.) являє собою комплекс споруд, який включає палац, бельведер, стайні.

У 1837 pp. ансамбль було доповнено будівлею Старої біржи, де сьогодні міститься міськрада.

В 1837-1842 pp. побудовані знамениті Приморські сходи.

Міській музей і бібліотека, що є найстарішими в Ук­раїні, розмістилися в будівлі, спорудженій у 1883 р. (нині Археологічний музей НАН України).

В ансамбль Приморського бульвару входять також го­тель «Лондонський», Присутствені місця, палац Шидловсь-кого, житлові будинки.

Однією з найкрасивіших у світі вважається будівля міського театру опери і балету (1884-1887 pp.), зведена за проектом віденських архітекторів Ф. Фельнера і Г. Гельмера.

В будинку Нової біржі (1894-1899 pp.) сьогодні містить­ся Одеська філармонія.

Одеса є батьківщиною відомих письменників І.Бабеля, Ю. Олеші, К. Паустовського, В. Катаева, І. Ільфа, Є. Петро­ва та ін. В кінці XIX ст. в місті створено Одеське літератур­но-артистичне товариство, яке з 1898 р. містилося в палаці Гагаріна. Тут бували відомі поети, письменники, актори, ху­дожники: І. Бунін, В. Катаев, О. Толстой, Е. Багрицький та ін. Тут уперше було влаштовано виставку творів В. Кан-динського. З 1977 р. в цьому приміщенні діє Одеський літе­ратурний музей, колекція якого налічує близько 40 тис. ек­спонатів. Його філіал — музей-квартира О. Пушкіна. В 1823-1824 pp. у місті побував О.С Пушкін.

В 1899 р. відкрито Одеський художній музей, де пред­ставлені роботи Д. Левицького, В. Тропініна, І. Айвазовського, І. Рєпіна, О. Саврасова, І. Крамського, М. Врубеля, В. Серова, М. Реріха, В. Кандинського, К. Сомова та ін.

Серед експонатів Одеського музею західного і східного мистецтва (створений у 1923 р.) — давньогрецька кераміка, римське скло. Широко представлене західноєвропейське ми­стецтво - твори видатних майстрів Італії, Голландії, Франції, Фландрії. Серед експонатів - полотна М. Караваджо.

Колекція східного мистецтва репрезентує декоративно-вжиткове мистецтво Китаю, Японії, Індії, Монголії, Тібету.

Історія Білгород-Дністровського налічує понад 2,5 тис. років. У VII ст. до н.е. греки за­снували тут колонію, що мала назву Офіус (пізніше — Тіра, за давньою назвою Дністра). В першій половині І ст. до н.е. поліс входив до складу Понтійської держави Митридата Євпатора. У III ст. Тіра приходить до занепаду. Вона неодноразо­во зазнавала руйнувань і відбудовувалась. Через цю тери­торію пройшли гуни, авари, болгари та інші кочові племена. У XII—XIII ст. поселення належало Галицькому князівству. На рубежі ХНІ—XIV ст. генуезькі купці розпочали тут будівництво фортеці. У XV ст. Тіра увійшла до складу Мол­давської держави, де вона була найбільшим містом: на той час її населення досягало 20 тис. чол. Молдавани називали її Четатя-Албе (Біла фортеця). В 1484 р. місто перейшло під владу турків, які перейменували його на Акерман.

На скелястому правому березі Дністровського лиману у східній частині Білгород-Дністровського на місці укріплень IV—V ст. до н.е. височить фортеця.

Турецькою фортецею Ізмаїл у ході росій­сько-турецьких війн неодноразово оволодівали російські війська (в 1770, 1790, 1809 pp.). В її облозі в 1809 р. брав участь офіцер І. Котля­ревський.

В 1856 р. ізмаїльська фортеця була зруйно­вана: залишились тільки фундаменти і мечеть XVI ст., перебудована в XIX ст. на православний храм — Хрестовоздвиженську церкву. В центральній частині міста зберігся Покровський собор.

Українською Венецією вже на початку XIX ст. назива­ли поселення, розташоване на лівому березі Кілійського гирла — Вилкове, засноване в середині XVIII ст. Вулиці в містечку заміняють протоки і канали, якими місцеві жителі пересуваються на човнах. Через них перекинуті дугоподібні містки загальним числом 76. Прокладені уздовж вулиць-каналів тротуари на високих сваях. Від кожної такої «вулиці» прориті менші канали до кожного двору: рибальство є ос­новним заняттям місцевого населення.

Село Шабо стало заселятися з 1820 р. вихідцями із Швейцарії. За задумом царського уряду, тут мав бути за­снований зразковий осередок виноградарства і виноробства.

Переселенці завезли сюди цінні сорти винограду: кабер­не, совіньйон, рислінг, мускат, шасла та ін. Були виведені і нові сорти, відповідні місцевим кліматичним умовам. Тут і сьогодні культивується понад 70 сортів винограду. Відомі в Україні вина, що виготовляються місцевим винзаводом.

З другої половини XIX ст. Шабо поступово перетво­рюється на курортне містечко. Тут побували Леся Українка, М. Лисенко та ін.

Нащадки колишніх швейцарських колоністів залишили Шабо в 1940 p., після приєднання Бессарабії до Радянсько­го Союзу.

 

Миколаївська об­ласть

розташована в нижній течії Південного Бугу. На півдні її територія омивається Чорним морем. Площа — 24,5 тис. кв. км (4,1% території країни).

Берегова лінія в межах об­ласті значно розчленована. Глибоко в сушу вдаються Дніпровсько-Бузький, Березанський і Тилігульський лима­ни. До області належать острів Березань і Кінбурнська коса. На території області 85 річок, основні з яких — Півден­ний Буг із притоками Інгулом, Кодимою, та ін.

В області 89 територій і об'єктів природно-заповідного фонду, в т.ч. частина Чорноморського біосферного запо­відника.

Область має значні природні рекреаційні ресурси: спри­ятливий клімат, піщані пляжі уздовж Чорноморського узбе­режжя, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі і ропа морських лиманів. Заклади відпочинку розташовані голо­вним чином у курортних зонах Коблева, Очакова і Мико­лаєва. Найбільші турбази - «Південний Буг» (Миколаїв) та «Очаків» (Очаків). В області 29 готелів, у Миколаєві — «Миколаїв» і»Турист».

У Миколаївський області на державний облік взято 3,3 тисячі пам'яток, у тому числі 143 пам'ятки архітектури.

В області діють 3 музеї з 8 відділами та історико-архео-логічний заповідник «Ольвія», заснований у 1926 р. До йо­го складу входять залишки античного міста-держави Ольвія, а також острів Березань із залишками найдавнішого в Північному Причорномор'ї давньогрецького поселення.

Руїни давньогрецького полісу Ольвія знаходяться непо­далік від місця злиття Південного Бугу з Дніпром, на березі лиману. Від степу його відмежовують дві глибокі балки. За­сноване в середині VI ст. до н.е. вихідцями з Мілету, місто проіснувало близько тисячі років (до IV ст. до н.е.).

Колекція Миколаївського художнього музею ім. В. Верещагіна, створеного в 1914 p., налічує понад 9 тис. експонатів. Тут демонструються твори В. Верещагіна, Ф. Рокотова, В. Боровиковського, В. Тропініна. І. Айвазовського, І. Рєпіна, В. Сурікова, К. Костанді, К. Коровіна, О. Бенуа та ін.

Першими будівлями на місці сучасного міста Миколаїв були кузня і будинок запо­рожців біля паромної переправи через гирло Інгула, а також рибальське поселення і хутір купця Фабра.

В липні 1788 р. за наказом Г. Потьомкіна тут засновано суднобудівну верф, а в наступно­му році розпочато будівництво міста, названого на честь Св. Миколая — покровителя моряків. Уже в 1790 р. на воду було спущено перший корабель, збудований на миколаївській верфі — фрегат «Святий Миколай». Місто стало головною суднобудівною базою Чорноморського флоту.

З 1794 р. тут розміщувалось командування Чорноморсь­кого флоту і управління портами. Для підготовки морських офіцерів та інженерів у місті відкрито Морське арти­лерійське училище, Морський кадетський корпус (згодом -штурманське училище), училище корабельної архітектури. Моряків готували у школі юнг і навчальному флотському екіпажі. В 1817 р. тут засновано музичну школу, де здійсню­валась підготовка музикантів і співаків для портових ор­кестрів і хорів. Миколаївський флотський оркестр користувася великою популярністю. В 1880-х роках з ним працював відомий композитор М.А. Римський-Корсаков.

Після поразки в Кримській війні значно скоротилося будівництво військових суден. У 1856 році було ліквідова­но Управління головного командира Чорноморського фло­ту. Закрито морські установи і навчальні заклади.

З 1862 р. в Миколаєві діяв торговельний порт, який у кінці XIX ст. вийшов на третє місце за обсягом закордон­них торговельних операцій (після Петербурга і Одеси).

Після припинення 1878 р. дії обмежувальних статей Паризького договору було відновлено будівництво військо­вих кораблів на адміралтейській верфі міста. Серед суден, збудованих у Миколаєві - відомий броненосець «Князь Потьомкін Тавричеський», спущений на воду в 1900 р. Відно­вив свою діяльність також штаб Чорноморського флоту (в 1900 р. він був переведений до Севастополя).

 

Херсонська область

розташована на півдні України. її площа становить 28,56 тис. кв. км (4,7% території країни).

Херсонщина — єдина з усіх областей України (крім АР Крим), що має вихід до двох морів — Чорного і Азовського. У межах області протікає всього 6 річок довжиною понад 10 км. Головна ріка — Дніпро —перетинає область із північного сходу на південний захід, поділяючись у нижній течії на рукави і утворюючи дніпровські плавні.

На Херсонщині знаходиться найбільший на планеті ли­ман - Дніпровсько-Бузький.

Чорноморське і Азовське узбережжя в межах області простягається більше як на 200 кілометрів і має чудові піщані пляжі, розвинену оздоровчу інфраструктуру. За кількістю сонячних днів Херсонщина не поступається Кри­му. Вона є областю з найменшою середньомісячною кіль­кістю опадів (від 300 до 400 мм).

Тут розташовані два біосферні заповідники, які входять до світової мережі біосферних заповідників (резерватів) -Асканія-Нова ім. Ф.Е. Фальц-Фейна і Чорноморський.

Перший в Україні природний заповідник — Асканія-Но­ва — є найбільшим серед степових заповідників у Європі і єдиним у цій частині світу резерватом, де збереглися пер­винні степи (близько 1,5 тис. га). Ф.Фальц-Фейном у 1874 р. було споруджено невеликий вольєр для утримання представ­ників місцевої фауни. Зоопарк розростався і був поповнений іншими видами з різних країн світу. В 1887 р. тут було ство­рено ботанічний парк, у якому представлена флора всіх кон­тинентів.

Всього на Херсонщині 69 територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду.

Область має значні можливості розвитку курортної га­лузі і масового відпочинку в долинах Дніпра, Інгульця, на узбережжі Дніпровського лиману, Чорного і Азовського морів, хоча використовуються вони незначною мірою. Діють курорти Гола Пристань і Скадовськ, курортна місцевість Арабатська Стрілка. Санаторій «Гопри», розташований на березі цілющого Соляного озера, функціонує на базі озерних сульфідних грязей і хлоридно-натрієвої ропи. Тут зберегла­ся перша грязьова лікарня для лікування захворювань опор­но-рухового апарату, збудована в кінці XIX ст.

На Херсонщині налічується 25 готелів, у тому числі 2 ту­ристські готелі («Лілея» в Херсоні і «Нова Каховка» в Новій Каховці); 2 мотелі, 2 турбази («Чорномор» у смт. Лазурне Скадовського району та ім. Остапа Вишні в с. Кринки Цюрюпинського району).

На Херсонщині на державному обліку перебуває 5,9 тис. пам'яток. З них 143 входять до Державного реєстру національного надбання. Тут діє 3 музеї з 6 філіалами і відділами. Херсонський краєзнавчий музей — один із най­старіших на півдні України, що утворився в 1931 р. об'єднанням археологічного і природно-історичного музеїв.

Колекція Херсонського художнього музею налічує по­над 6 тис. творів живопису, графіки, скульптури і декора­тивно-вжиткового мистецтва, серед яких — роботи О. Шовкуненка, К. Коровіна, М. Врубеля, М. Пимоненка та ін.

У 1778 р. у відповідності з царським ука­зом було закладено місто Херсон, назване на честь давнього Херсонеса. Будівництвом керу­вав один із предків О.С Пушкіна генерал І. Ганнібал. Херсон був першою базою Чорно­морського флоту. На спорудження фортеці, верфі, судноремонтних май­стерень, складів були витрачені величезні кошти, але не­вдовзі стало зрозуміло, що місце було обрано невдало: мілководний Дніпровський лиман і гирло Дніпра не дозво­ляли підходити великим морським кораблям. Тому після заснування Миколаєва (1783) і Одеси (1794) Херсон посту­пово втратив значення головного порту і головної південної верфі країни. В 1790-х pp. адміралтейство було переведено до Миколаєва. Хоча херсонська суднобудівна верф продов­жувала функціонувати, і тут споруджувались невеликі військові кораблі. В 1806 р. стала до ладу ще одна верф, що спеціалізувалась на будівництві торговельних кораблів. Во­на стала найбільшим підприємством цивільного суднобуду­вання на півдні країни.

В 1900-1902 pp. було поглиблено дніпровське гирло (до 22 футів), прорито канал, який з'єднав порт із морем, і Хер­сону було повернуто значення великого морського порту.

В місті діє готель «Фрегат», кілька турбаз. Турфірми ор­ганізовують одноденні поїздки в сільські місцевості (з обідом і дегустацією вин), подорож до заповідника «Асканія-Нова», прогулянки по Дніпру, відвідання рибальського острова (з обідом із рибних страв), полювання в Гаврилівському мис­ливському господарстві і на островах Бірючий, Джарилгач.

 

Запорізька область

розташована на південному сході країни. На півдні вона оми­вається водами Азовського моря. Площа - 27,3 тис. кв. км (4% те­риторії країни).

В області 299 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі частина відділу українського степового заповідника «Кам'яні Моги­ли», розташованого також у Донецькій області. На цій те­риторії ділянки цілинного степу чергуються зі скельними останцями, вік яких становить 1,5 млрд років. Цю місцевість називають «Альпами в мініатюрі».

Область володіє основними видами рекреаційних ре­сурсів, серед яких - сприятливі кліматичні умови. На узбе­режжі Азовського моря є зручні піщані пляжі. Джерела мінеральних вод і лікувальні грязі зосереджені переважно в морських лиманах (Молочний та Утлюцький), озерах (Ве­лике і Красне поблизу Бердянська) і затоках.

В області діє 38 готелів, серед яких — «Хортиця» в Запоріжжі, «Парус» у Бердянську; 38 мотелів, туристські ба­зи «Приморська» і «Горіховий гай»; кемпінг у с Михайлівка.

В області на державному обліку перебуває 6,8 тис. пам'яток, в тому числі 25 пам'яток архітектури і містобуду­вання. Тут функціонують 3 заповідники, 16 музеїв із 2 відділами.

Національний заповідник «Хортиця» розташований на найбільшому з дніпровських островів (2,7 тис. га), що був заселений з епохи енеоліту. Тут є 129 курганів доби брон­зи і скіфського періоду (скіфи населяли Хортицю в VI— V ст. до н.е.).

Перша письмова згадка про острів міститься в праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (X ст.).

Тут виявлено більше 100 археологічних та історічних пам'яток. Історичні джерела містять свідчення про засну­вання у XVI ст. на острові Мала Хортиця першої Запорозь­кої Січі князем Дмитром Вишневєцьким.

Після ліквідації Запорозької Січі Хортиця була подаро­вана Г. Потьомкіну, а в 1789 р. продана німецьким ко­лоністам, які володіли нею до 1916 р. На острові діє музей історії запорозького козацтва. Тут створено кінний етно­графічний театр «Запорозькі козаки», функціонують готель і корчма «Козацьке подвір'я».

Історико-археологічний музей-заповідник «Кам'яна мо­гила» розташований на площі 15 га і являє собою унікаль­ну історико-культурну і природну пам'ятку. В гротах і пе­черах комплексу зосереджена велика кількість петрогліфів. На степових ділянках заповідника представлені реліктові та ендемічні рослини.

У складі заповідника функціонує музей «Первісне мис­тецтво» і лапідарій — пагорб «Кам'яна могила», де експо­нується понад 3 тис. зображень, виконаних давньою люди­ною в період між пізнім палеолітом (20-16 тис. років до н.е.) і епохою бронзи, також у більш пізні історичні періоди.

У фондах музею зберігаються кам'яні знаряддя, посуд та інші вжиткові предмети, що репрезентують матеріальну і духовну культуру давніх мешканців Північного Причорно­мор'я. Археологами виявлено підтвердження їх зв'язків із Месопотамією, Шумером, Єгиптом, Грецією.

Бердянськ, заснований у 1827 p., відомий як пристань-порт, здатний одночасно приймати понад 50 кораблів із різних країн. Місто було торговельним центром, у якому налічувалося 200 магазинів-складів і 70 купецьких крамниць. У XIX ст. в місті було 2 готелі, 2 трактири, 15 винних погребів, 3 кав'ярні, казино. Серед архітектурних пам'яток області — «Замок у сте­пу» в м. Василівка, неподалік від Запоріжжя. Від палацового комплексу середини XIX ст. тут збереглися три флігелі, оглядова вежа, стайня. Східний і північний флігелі збудо­вані у псевдомавританському стилі, західний є зразком не-оготики. З 1993 р. тут відкрито музей-заповідник «Садиба Попова» (керівника канцелярії князя Г.Потьомкіна).

Село Преслав, звідки з 1875 р. здійснювалось уп­равління болгарськими поселеннями в Таврії, було названо на честь столиці давньої Болгарії (засноване у 1861 p.).

 

7.5. Донецька область

розташована на південному сході країни. На півдні вона оми­вається водами Азовського моря. Площа - 26,5 тис. кв. км (4,1% території країни), населення — 5395 тис. чол. (10,5% населення країни). За чисельністю населен­ня області належить перше місце в Україні.

На території області протікає близько 110 річок. Найбільша з них Сіверський Донець із притоками Казен­ний Торець, Бахмут, Лугань, Кальміус та ін.

В області налічується 70 територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду загальною площею 17,7 тис га, в то­му числі два філіали Українського степового заповідника - «Хомутівський степ» і «Крейдяна флора».

До рекреаційних ресурсів області належать морське уз­бережжя, м'який клімат, лікувальні грязі (слов'янські со­лоні озера Ріпне, Сліпне, Вейсове) Основними рекреаційни­ми центрами тут є Маріуполь, Слов'янськ, Слов'яногірськ. У галереях карстових порожнин і колишніх соляних шахт розмістився унікальний спелеосанаторій м. Соледара.

В області 56 готелів, у тому числі в Донецьку — «Шах­тар», «Турист», турбаза «Слов'яногірська» (м. Слов'яно­гірськ), 2 мотеля, один готельно-офісний центр.

На Донеччині на державному обліку перебуває 4,2 ти­сячі пам'яток, з них — 75 пам'яток належить до архітектур­ної спадщини.В області діють 19 музеїв із 2 філіалами.

Заснування в 1869 р. міста Донецьк (до 1924 р. - Юзівка, в 1924-1961 pp. - Сталіно) пов'язано з ім'ям Дж. Юза. В 1895 р. на Дон­басі побував О. Купрін, який описав умови праці на цьому заводі в своєму нарисі «Юзівський завод».

Назви деяких міст Донбасу зберігають пам'ять про гірничих інженерів, які розробляли природні багатства краю — П.М. Горлова, Ф.Є. Єнакієва.

Артемівськ (до 1924 р. — Бахмут) - най­старіше поселення на Донбасі. Перша письмова згадка про нього відноситься до 1571 р. В сере­дині XVII ст. тут виявлено значні поклади солі. В 1870 р. стала до ладу перша шахта, де розпочато видобуток кам'яної солі. її промис­лова розробка в районі Бахмута дозволила при­пинити ввезення солі з-за кордону. В тому районі зосеред­жені найбільші у світі соляні поклади.

В 1879 р. в районі Горлівки виявлені ртутні родовища. Невдовзі ртуть не лише перестали вводити з-за кордону, а й почали її експортувати.

У 1951 р. в місті введено в дію завод шампанських вин, що розмістився у старих гірських виробках алебастрового комбінату. Тут, на глибині 70-80 м, в підземних залах і га­лереях, на площі майже 250 тис мі існують оптимальні умо­ви для виготовлення шампанського: відносна вологість ко­ливається в межах 88-98%; температура постійна: і взимку, і влітку вона становить 12-15°С. З 1971 р. Артемівське шампанське експортується в Німеччину, Голандію, Австрію, Швейцарію, Бельгію. Воно здобуло 17 золотих і 16 срібних нагород на найпрестижніших міжнародних виставках.

Назва міста Харцизьк нагадує про козацькі часи: сло­вом «харциз» (у перекладі — розбійник) турки і татари на­зивали козаків.

Місто Слов'яногірськ (до 1964 р. — Банне) розташова­не на півночі Донецької області (історична Слобожанщина). Поблизу нього знаходиться пам'ятка природи — Крейдяні гори (Святі гори, Дивні гори). Цей край хвойних лісів і го­лубих озер називають «донецькою Швейцарією». Про нього з захопленням відгукувались А. Чехов, О. Купрін, I. Рєпін.

На високому правому березі р. Сіверський Донець у 1624 р. засновано монастир. У 1788 р. монастирські угіддя і майно були передані до казни, а обитель закрита. Новий власник цих земель побудував на крейдяній горі палац, на березі мальовничого озера облаштував купальні для гостей (звідси назва — Банне).

В 1844 р. указом Миколи I Святогірський монастир був відновлений.

Найдавніша частина монастиря — печерний комплекс — розміщена в товщі гори. В середині XVII ст. на верхній те­расі гори було споруджено муровану Миколаївську церкву. Частина її вівтаря вирубана в скелі.

В 1847-1851 pp. було збудовано трапезну, Покровську церкву і дзвіницю, Успенський собор (1859-1868), готель (1877 р.), два корпуси келій (1887 p.), будинок ігумена (1900 р.). В XVII ст. прокладено підземний хід між нижнь­ою і верхньою терасами з нижнім і верхнім павільйонами на обох його кінцях.

Монастирські будівлі були частково зруйновані під час Другої світової війни і відбудовані протягом 1947-1956 pp. Тоді ж на території нижньої частини монастиря споруджено їдальню, адміністративний і спальний корпуси для санаторію, під який ще в 1922 р. було зайнято монастирський комплекс. У 1969 р. розпочато реставрацію монастиря. В 1980 р. його оголошено державним історико-архітектурним заповідником.

У центральній частині м. Олександрівськ розташована поміщицька садиба (1772-1779 pp.). Архітектурний ком­плекс включає палац і два флігелі, з'єднані з ним галерея­ми, службовий корпус, будинок управителя, чотири флігелі та винний погріб.

Донецька область є батьківщиною багатьох відомих лю­дей: художника А. Куінджі (м. Маріуполь), композитора С Прокоф'єва (с. Красне), поета В. Сосюри (Дебальцеве), актора і режисера Леоніда Бикова, співака Й. Кобзона (Кра­маторськ).Серед солістів Донецького театру опери і балету є ар­тисти, що здобули світову славу, як, наприклад, танцівник В. Писарєв.

 

Луганська область

лежить у басейні Сіверського Дінця в його середній течії. Пло­ща - 26,7 тис. кв. км (4,4% тери­торії країни).

В області близько 120 річок, головна з яких — Сіверський До­нець.

На Луганщині 87 територій та об'єктів природно-за­повідного фонду загальною площею 6,5 тис. га, в тому числі Луганський заповідник із відділами Провальський степ, Стрілецький степ, Станично-Луганський відділ. Серед пам'яток природи також комплексна Айдарська тераса, геологічна тераса Конгресів яр, парки Гостра могила і Дружба.

Найважливішою складовою природних рекреаційних ресурсів є мінеральні води. Основними рекреаційними вуз­лами є Кремінський (озера, ліси), Старобільський та Ново-айдарський (ліси і мінеральні джерела).

В області діє 35 готелів, в тому числі «Дружба» і «Ту­рист» у Луганську, «Краснодон» у Краснодоні, а також кемпінг у селищі Бокове-Платове.

В Луганській області на державному обліку перебуває 9,5 тисяч пам'яток, у тому числі 341 пам'ятка архітектури. На Луганщині налічується 14 музеїв із 9 відділами. Лу­ганський краєзнавчий музей заснований у 1920 р. Сьогодні його зібрання налічує близько 250 тис. експонатів. Тут зберігаються унікальні археологічна (близько 60 тис. пред­метів), нумізматична (понад 2 тис.) колекції, велика кількість документальних матеріалів.

Історія Луганська, який став першим ве­ликим металургійним центром на півдні Російської імперії, почалася 1795 р. з заснуван­ня ливарного заводу для забезпечення потреб

Чорноморського флоту. Невдовзі навколо нього виникло селище під назвою «Луганський завод», яке в 1882 р. зли­лося з селом Кам'яний Брід, поклавши початок нинішньо­му Луганську.

В Луганську народився В.Даль, укладач «Толкового словаря живого великорусского языка».

В 1795 p. почала діяти перша шахта Донбасу «Петропавлівська» в районі урочища Лисичий Байрак, або Лисяча Балка. Навколо неї поступово виросло місто Лисичанськ, яке є найдавнішим містом Донбасу.

 

Дніпропетровська область

розташована в півден­но-східній частині країни, в се­редній і нижній течії Дніпра. Площа — 31,9 тис. кв. км (5,3% території країни).

В області 55 річок. Головна водна артерія — Дніпро, який пе­ретинає територію області з північного заходу на південний схід. Тут протікають також його притоки Оріль, Самара, Базавлук, Інгулець із Саксаганню та ін.

В області налічується 105 природно-заповідних тери­торій і об'єктів.

Область має значні рекреаційні ресурси, основними складовими яких є м'який клімат, мінеральні води і ліку­вальні грязі (озеро Солоний Лиман у Новомосковському районі).

В області діє 61 готель, у тому числі туристські - «Рас­свет» у Дніпропетровську і «Самара» в Новомосковську; 2 мотеля і один готельно-офісний центр.

В області функціонує 9 музеїв із 2 відділами. Дніпропе­тровський історичний музей створений у 1849 р. як гро­мадський музей старожитностей Катеринославської губернії і зобов'язаний своїм заснуванням діяльності А. Фабра, Я. Грахова, О. Поля, Д. Яворницького. Фонди музею налічують 220 тис. експонатів, у тому числі археологічна, етнографічна, нумізматична, геральдична колекції, реліквії запорозького козацтва, стародруки XVI—XVII ст. тощо. Му­зейний комплекс включає меморіальний будинок-музей академіка Д. Яворницького, де вчений жив протягом 1905-1940 pp.

Дніпропетровський художній музей заснований у 1914 р. Його зібрання налічує понад 7 тис. творів мистецтва, серед яких — роботи А. Васнецова, В. Поленова, К. Брюллова, І. Рєпіна, В. Серова, І. Левітана, А. Куїнджі, М. Ге, К. Коровіна, Б. Кустодієва, М. Реріха та ін. Тут представлена та­кож колекція петриківського декоративного розпису (понад 1,5 тис. одиниць).

У Дніпропетровській області на державному обліку пе­ребуває 11,9 тисяч памяток, у тому числі 318 пам'яток архітектури.

У 1775 р. на місці злиття річок Кільчень і Самара (по­близу сучасного Новомосковська) планувалося будівництво адміністративного центру Новоросійської і Азовської гу­берній. Незабаром тут було зведено перші споруди. Проте місце було обрано невдало: навесні талі води перетворюва­ли місцевість на болото. Тому вже на початку 1784 р. на правому березі Дніпра, на місці козацької слободи Половиця, закладено нове губернське місто, назване Катеринославом (нині Дніпропетровськ).

Архітектурною домінантою історичного центру Дніпропетровська є Спасо-Преображенський собор, зведений у 1830-1835 pp.

У Катеринославі народилась О. Блаватсь-ка. Міським архітектором служив А. Досто-євський, брат великого письменника. Уродженцем міста є також відомий скульптор Є.В. Вучетич (1908-1974).

У 1778 р. засноване місто-фортеця Слов'янськ (до 1774 -Микитине), яке з 1782 р. починає іменуватись у докумен­тах Нікополем. На місці Запорозької (Микитинської) Січі, що існувала тут у 1636-1652 pp., споруджено обеліск.

Дерев'яний Троїцький собор у м. Новомосковськ збу­дований у 1775-1780 pp. Він є найбільшим дерев'яним хра­мом в Україні (висота - 65 м) і одним із найкращих зразків

українського дерев'яного зодчества. В 1888 р. у зв'язку з аварійним технічним станом будівля була повністю пере­роблена з використанням нового матеріалу.

Кіровоградська об­ласть

розташована в цент­ральній частині України, в ме­жиріччі Дніпра і Південного Бугу. Площа - 24,6 тис. кв. км (4% території країни).

Область лежить у межах двох фізико-географічних зон:

лісостепової і — переважно — степової. Річки належать до басейнів Дніпра (Інгулець, Цибульник) і Південного Бугу (Інгул, Синюха, Синиця). Всього в області 438 річок.

На Кировоградщині налічується 39 об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі пам'ятка природи Чорний ліс, Онуфріївський парк, хутір Надія, дендрологічний парк Веселі Боковеньки, закладений у 1893 р. по типу ландшафт­них парків. Він зосереджений навколо річки Боковеньки і балки Скотуватої, що перетворені на систему мальовничих ставків. Створено п'ять основних пейзажних груп, які в мініатюрі відтворюють ландшафт певної природної зони. Флористична колекція парку налічує близько 1000 видів де­рев і чагарників, у тому числі рідкісних і екзотичних (кипа­рисовик нутканський, тюльпанне дерево та ін.).

Основою рекреаційних ресурсів області є м'який клімат, мальовничі береги річок і водосховищ, мінеральні води (сульфатно-хлоридно-натрієво-кальцієві для пиття і радонові для ванн), екскурсійно-туристські об'єкти.

В області 16 готелів, в тому числі готель «Турист» у м. Кіровограді; турбази «Славутич» (м. Світловодськ) і «Лісова пісня» (с. Онікеїв); 2 мотеля.

У Кіровоградській області діє 16 музеїв із 4 відділами і музей-заповідник І. Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія», створений у 1956 р. в с Миколаївка на території са­диби, закладеної в 1871 р. батьком драматурга.

Тут І. Карпенком-Карим написано 11 із 18 п'єс, які увійшли в золотий фонд національної драматургії.

Комплекс садиби включає батьківську хату, меморіаль­ний будинок, приміщення літературно-меморіального му­зею, парк площею 11 га і ставок. Тут постійно проводиться традиційне театральне свято «Вересневі самоцвіти».

В області на державному обліку перебуває 6 тис. неру­хомих пам'яток, у тому числі 392 пам'ятки архітектури.

Фортеця Св. Єлизавети була споруджена в 1754-1757 pp. на місці колишнього зимівника запорозьких козаків. Навколо фортеці згодом виросло місто Єлисаветград (з 1934 р. - Кіро­воград). Після приєднання до Росії Криму в 1783 р. фортеця втратила своє військове зна­чення. В 1788-1797 в Єлисаветграді діяла хірургічна школа -один із перших медичних навчальних закладів в Україні.

На початку 1840-х років купцем Плотниковим споруд­жено будівлю театру, в якому в 1847 р. виступав з концер­том Ф. Ліст. В новому приміщенні театру, збудованому в 1867 р., в ролі Наталки Полтавки дебютувала М.Заньковецька. Пізніше тут починав свою театральну кар'єру Г. Юра.

В Єлисаветградському земському реальному училищі навчалися брати Тобілевичі - Панас (Саксаганський) і Ми­кола (Садовський), а також Ю. Придворов (пролетарський поет Дем'ян Бєдний).

У місті Бобринець навчались і працювали М.Кропивницький та І. Тобілевич (І. Карпенко-Карий). У 1862 р. на­вколо І. Тобілевича згуртувалась місцева молодь, яка захоп­лювалась театром. До цього гуртка в 1863 р. приєднався М. Кропивницький, який незабаром очолив трупу.

В місті Знам'янка з 1884 р. жив і працював лікарем у залізничній лікарні А. Лисенко, брат композитора.

В передмісті Новомиргорода, в центрі колишнього села Софіївка, збереглась церква Св. Іллі (1786), що є унікальною для півдня України пам'яткою пізнього бароко.

Контрольні питання

Яка група поселень називалась Новосербією і де вона була розташована?

Яка територія відома під назвою Слов'яносербія?

Ким заснований заповідник «Асканія-Нова»?

Які грецькі колонії існували у Причорномор'ї?

Що було причиною поселення греків на території При-азов'я у XVIII ст.?

Скільки населених пунктів на півдні України мають назву Ялта?

Які відомі літератори починали свій творчий шлях у Одесі?

Яку місцевість називають «донецькою Швейцарією»?

Де розташована «українська Венеція»?

Які іноземні поселенці з'явились на території Бесса-рабії в XIX ст.?

Де була знайдена золота пектораль?

На якому острові в 1789 р. поселилися німецькі ко­лоністи?

Перелічіть більш давні назви Білгород-Дністровського.

Де розташований природний заповідник «Дунайські плавні»?

Назвіть курорти Одеської області.

Які курорти функціонують у Запорізькій облж і

Перелічіть курорти Донецької області.

Які курорти відомі і Херсонській області?

 

Теми рефератів

Туристична інфраструктура Одеської області.

Курорти Одеської області.

Заповідники Херсонщини.

Ресурсний потенціал для розвитку етнічного туризму на Одещині.

■t

ТУРИСТИЧНІ РЕСУРСИ КРИМУ

Автономна Республіка Крим розташована на півдні країни, в межах Кримського півострова, який глибоко вдається в Чорне море і зі сходу омивається Азовським мо­рем. Він простягається з заходу на схід на 324 км (між ми­сами Кара-Мрун і Фонар), а з півночі на південь — на 207 км. (від Перекопського перешийка до мису Сарич). На західному узбережжі частина суші виступає далі в море, ут­ворюючи Тарханкутський півострів, а на східному — Кер­ченський. На півночі Крим з'єднаний Перекопським пере­шийком завширки 7 км із сусідньою Херсонською областю.

Площа автономії — 26,2 тис. кв. км (4,3% території країни).

Кримський півострів лежить приблизно на однаковій відстані як від екватора, так і від Північного полюса -5000 км. Довжина берегової лінії перевищує 1 тис. км. Вона розчленована затоками та бухтами, особливо численними на півночі і сході. Найбільші затоки: в Чорному морі -Каркінітська, Каламітська, Феодосійська; в Азовському -Сиваш, Казантіпська та Арабатська. Сиваш відокремлений від Азовського моря піщаною косою - Арабатською Стрілкою.

Крим приваблює відпочиваючих передусім суб­тропічним кліматом на Південному березі Крима, вузькій смузі землі шириною 2-8 км, що тягнеться від мису Айя до мису Іллі.

Гірський Крим, вкритий лісами, являє собою зовсім інший природний комплекс, відмінний від узбережжя як за своїми кліматичними умовами, так і за складом місцевої флори.

Кримські гори з найвищою точкою Роман-Кош (1545 м) мають переважно карстовий рельєф із великою кількістю печер (їх налічується 900), серед них найдавнішою є Черво­на (13,7 км), а найглибшою — Солдатська (508 м).

У Криму прокладено рекреаційні стежки, серед яких найвідомішими є Голіцинська (Новий світ), Боткінська, Тарахташська, Штангеєвська (Ялта), Карадагська (Щебетівка).

Клімат рівнинної частини Криму (близько 70% площі півострова) помірно континентальний, у горах перехідний від степового до субтропічного, що характерний для Пів­денного берега Криму.

Територію півострова перетинають 257 річок, здебіль­шого небагатоводних. У гірській місцевості водні потоки ут­ворюють глибокі ущелини-каньйони, водоспади. Популяр­ним екскурсійним об'єктом є Великий каньйон. Водоспад Учансу падає з південного схилу Ай-Петринської яйли май­же прямовисно з висоти 98,5 м, нижче утворюючи ще три водоспади.

В області понад 50 солоних озер, що належать до 5 груп — Тарханкутської, Євпаторійської, Перекопської, Чонгаро-Арабатської та Керченської. Вони мають значні запаси лікувальних грязей (бл. 24 млн. м²). Найбільші з кримських озер — Сасик, Сакське, Донузлав, Узунлар.

Перший грязьовий курорт країни — Саки. Про ліку­вальні властивості Сакського озера писав ще давньоримсь­кий учений Пліній Старший.

Вода Мойнакського озера в Євпаторії дає лікувальний ефект при м'язових, кісткових, нервових захворюваннях.

Туристично-рекреаційні ресурси Криму — це надзвичай­но сприятливі кліматичні умови (особливо на Південному березі), мальовничі ландшафти, тепле море з піщаними і гальковими пляжами (загальною довжиною 450 км, трива­лий купальний сезон (понад 4 місяці), джерела мінеральних

вод і лікувальні грязі солоних озер. Освоєння в курортно-ре­креаційних цілях двох останніх розпочато з середини XIX ст. Сьогодні в Криму налічується понад 700 лікувально-оздоров­чих закладів, у тому числі 128 санаторіїв. В Криму зосеред­жено 36% санаторно-курортного фонду, понад 30% будинків відпочинку, близько 20% туристських закладів України.

Кримський рекреаційний регіон включає Євпа­торійський, Феодосійський, Ялтинський рекреаційні райони.

Рекреаційні ресурси регіону ефективні при лікуванні захворювань дихальних шляхів, легенів, серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату, функціональні порушен­ня нервової системи.

У Криму 141 територія і об'єкт природно-заповідного фонду (загальна площа — 70 тис. га, що становить 4,1% те­риторії автономії), в тому числі Карадагський, Кримський, «Мис Мартьян», Ялтинський гірсько-лісовий заповідники, 13 пам'яток природи (Бельбекський каньйон, Кішка, Де-мерджі, Карабі-яйлинська улоговина, Караул-Оба, Кизил-Коба, Мангуп-Кале та ін.), Нікітський ботанічний сад, 22 парки. В числі парків, що належать до пам'яток садово-пар­кового мистецтва — Алупкінський, Гурзуфський, Карасансь-кий, Кучук-Ламбатський, Лівадійський, Массандровський, Меласький, Місхорський, Фороський, Харакський.

Кримський заповідник створений у 1923 р. Більша його частина розташована на схилах головного пасма Кримських гір, на території Бахчисарайського району. В ма­сиві Чатирдаг об'єктом масового відвідування туристами є печера «Мармурова». Всього тут 135 підземних порожнин, серед яких — відомі пам'ятки природи: печери Бінбаш-Ко­ба, Еміне-Баїр, Суук-Коба та ін.

Заповідник включає також частину акваторії Каркінітської затоки з Лебединими островами в Роздольненському районі. Лебедині острови - місце гніздування водоплавних птахів (понад 230 видів).

Заповідник «Мис Мартьян», розташований на одной­менному мисі неподалік від Нікітського ботанічного саду, створений у 1973 р. з метою збереження природи кримських субтропіків.

Ялтинський заповідник (1973 p.) розташований у західній частині Південного берега Криму і має своєю ме­тою охорону характерних видів місцевої флори і приморсь­ких ландшафтів.

У південно-східній частині Кримського узбережжя зна­ходиться наймолодший на півострові Карадагський запо­відник (заснований у 1979 p.). Пам'ятка природи Карадаг — гірський масив вулканічного походження, що обривається крутим уступом до Чорного моря — в своїй найвищій точці досягає висоти 577 м. Заповідник включає також прилеглу частину акваторії.

Тут виявлено поклади більше 100 видів мінералів, се­ред яких найбільш цінними є гірський кришталь, аметист, сердолік, агат, яшма, опал.

Пам'ятка природи «Плакуча скеля» знаходиться в Сімферопольському районі в мальовничій долині р. Булганак, на уривчастому березі якої крізь виходи кам'янистих порід просочуються грунтові води у вигляді невеликих струмочків і джерел.

Крим є провідним туристичним центром в Україні з розвиненою туристичною інфраструктурою. Тут діє 54 го­телі, а також 113 підприємств харчування для обслугову­вання туристів (із 455 по Україні в цілому).

Вигідне географічне положення, м'який клімат, тепле море, субтропічна рослинність узбережжя півострова в усі віки сприяли його інтенсивному заселенню. Історико-куль-турні пам'ятки різних епох, що збереглися на його території, є результатом взаємодії різних етносів і цивілізацій, які на певних відрізках історії, існуючи паралельно на обмеженій території півострова, часом функціонували відособлено, не змішуючись і майже не проникаючи одна в одну.

Сліди первісної людини, виявлені в печері Киїк-Коба у 25 км від Сімферополя, підтверджують її появу в цих кра­ях близько 100 тис. років тому. На території півострова відомо більше двадцяти стоянок цого періоду, в т. ч. в уро­чищі Ак-Кая в Білогірському районі, в якому виявлено чи­сельні поселення, де простежується кілька потужних куль­турних шарів.

Аборигенним населенням Криму більшість учених вва­жає таврів, що є племенами індоєвропейського походження і населяли більшу частину території півострова. Перші згад­ки про них містяться у творах античних авторів — Гомера, Скилака та ін. — і відносяться до VI сті до н.е. Етнонім «таври» виходить не із самоназви цього народу, а з назви, даної йому греками.

Деякі з найдавніших таврійських племен (X—VI ст. до н.е.) перейшли до осідлого способу життя. їх основними заняттями були землеробство і рибальство. Від грецьких колоністів вони перейняли ткацьке ремесло, навчились ви­готовляти кераміку, обробляти бронзу. У III ст. до н.е. ни­ми були споруджені потужні укріплення, неприступні для кочівників, наймогутнішим з яких був Харакс на мисі Ай-Тодор.

Археологи схильні вважати, що групи таврів, витіснені в IV ст. в гірські райони під натиском гунів, продовжували залишатись окремим етносом до VII—VIII ст., поки не змішалися з прибулими народами.

До найдавніших народів Криму належали також кімерійці, що населяли його територію в період між XII і першою половиною VII ст. до н.е.

Перші грецькі колонії на кримській землі засновані вихідцями з малоазійського міста Мілета. Освоєння півос­трова греками почалося із східної його частини, де в VI ст. до н.е. виникають Пантікапей (Керч), Мірмекія, Тірітака, Німфей (на березі Керченської протоки), Феодосія. На західному березі виросли поліси Керкінітіда (Євпаторія), а століттям пізніше — Херсонес, заснований переселенцями з малоазійського міста Гераклея. В V ст. до н.е. у Тавриді склалися два найбільші державні утворення — Боспорське царство із столицею в Пантікапеї, що володіло поселення­ми по обидва боки від Керченської протоки, і місто-держава Херсонес, влада якого поширювалась на територію Гераклейського півострова, Керкінітіду, Калос Лімен (сучасне селище Чорноморське).

Після падіння Боспору в IV ст. під ударами гунів Хер­сонес проіснував іще майже тисячу років.У I ст. грецькі колони були завойовані Римом. Римсь­ка експансія почалася з боку сучасної Керчі, де римляни ви­садилися в 45 р., в період правління імператора Клавдія. Це був період посилення натиску з боку сусідів-кочівників, який було все важче стримувати грецьким полісам. Тому основний опір римлянам чинили горці-таври. Поступово римські гарнізони заселили південний берег Криму від Пантікапея до Херсонеса, створивши потужну систему фор­тець, з'єднаних між собою мощеними дорогами. Наймогутнішим із римських укріплень була фортеця Харакс на місці колишньої таврської цитаделі.

Після розпаду Римської імперії в 395 р. грецькі колонії на території Криму увійшли до складу Візантії.

Скіфи почали з'являтись на півострові в VII ст. до н.е. З III ст. до н.е. тут існувала скіфська держава, столиця