Інфраструктурні ресурси Києва 4 страница

Неподалік від цього місця цілий квартал, звернений до Бессарабської площі, був забудований прибутковими бу­динками. Тут стояв також готель «Оріон» (вул. Велика Ва­сильківська, 1-3). В центрі міста були й інші готелі - «Дрез­ден», «Росія», «Петербурзька», «Лувр», «Рим», «Неаполь» тощо.

У першій половині XIX ст. в Києві побудували М. Го­голь, О. Пушкін (1821), О. Грибоедов (1825), А. Міцкевич (1825; його рідний брат Олександр очолював кафедру римського права в Київському університеті), К. Рилєєв (1822; від батька успадкував садибу), І. Аксаков (1854, 1855), О. Бальзак (б разів протягом 1847-1850 pp.). З 1849 по 1860 р. у місті жив Н. Лесков, який кілька своїх творів присвятив Києву (в їх числі — «Печерські антики»).

З Києвом пов'язане ім'я Константиноса Іпсіланті, борця проти поневолення Туреччиною грецького народу. В Києві пройшли останні роки його життя (1807-1816). Правитель (господар) Молдавії і Валахії, що піддавався переслідуван­ням з боку турків, змушений був шукати притулку в чужих землях і поселився в Києві, на Печерську, де збереглась йо­го садиба по вул. І. Мазепи (Січневого повстання), 6.

Київ цього періоду увічнений на полотнах іноземних художників. Англієць Дж. Джеймс, після повернення додо­му, видав великий альбом малюнків про Київ, що містив за­рисовки Лаври, Софійського собору, історичних пам'яток Подолу, а також акварельні роботи.

Француз Я. де ла Фліз, який з 1812 р. жив у Києві і пра­цював головним лікарем Київського намісництва, в 1848 р. видав книгу «Медико-топографічний опис Київського округу...», оформлену великою кількістю зарисовок давніх па­м'яток Києва та його визначних місць («Звіринець», «Китаївське пустище під Києвом» та ін.).

Ф. Ліст під час перебування в Києві у 1848 р. під впли­вом українських народних пісень створив свою «Думку», яка з успіхом виконувалась у багатьох країнах Європи і Америки.

Наприкінці XIX ст. Київ за розміром міської території (59 кв. верст) був на третьому місці після Петербурга (90) і Москви (63), а за чисельністю населення (248 тисяч) — на п'ятому після Петербурга, Москви, Одеси і Риги.

Попри значний розмах кам'яного будівництва, Київ усе ж залишався переважно дерев'яним містом: з 21 тис. буді­вель лише близько 3 тис. були кам'яними.

Наприкінці XIX ст. Київ досяг такого рівня благоустрою, що серед міст Росії за цим показником посідав одне з пер­ших місць. Він мав усі комунальні зручності. Із 1872 р. ву­лиці стали освітлюватись газовими ліхтарями, а з 1890 р. — електричними.

У 1872 р. споруджено водопровід, що забезпечував місто дніпровською водою, потужністю 2700 кубометрів (або 270 тисяч відер) води на добу. В 1894 р. в місті було прокладено каналізацію.

В 1860-і роки в Києві було 4 лікарні на 268 ліжок. У 1875 р. побудовано Олександрівську (Жовтневу) міську лікарню спочатку на 65, а в 1880 р. — на 166 ліжок. Вона продовжувала розширюватись і в наступні роки. З 1881 р. при міській управі запроваджено нічні чергування лікарів, [цо можна вважати початком нинішньої «швидкої допомоги».

В 1854 p., після прокладення повітряно-провідникової лінії Київ-Москва, введено в експлуатацію київський теле­граф. Згодом з'явилися і інші лінії: Київ-Одеса, Київ-Берлін та ін.

У 1856 році створено державну телеграфну контору, що містилася по вул. Володимирській, 22 (нині Київський те­леграф займає приміщення колишнього Земельного банку по вул. Володимирській, 10). У 1850-і потужність міського телеграфу дозволяла приймати і відправляти близько 500 телеграм протягом доби, а в 1911 р. — 1 млн.У 1886 р. стала до ладу перша телефонна станція на 60 абонентів. У 1904 р. число абонентів зросло до 1,7 тис, а в 1910 р. досягло 3,4 тис. Телефонна станція містилась на Хрещатику у дворі поштової контори (на місці нинішнього Держтелерадіо).

Слід сказати, що на той час з 762 міст Європейської ча­стини Росії водопровід мали лише 19%, телефон — 18%, трамвай — 5,5%, каналізацію — 3,5%, а Київ мав усі ці зруч­ності. Хоча вони були зосереджені в центрі міста, тоді як його околиці не були забезпечені комунальними вигодами.

В 1891 р. введено в дію кінну залізницю (конку) довжи­ною 12,8 версти, прокладену уздовж Хрещатика і Великої Васильківської. Але рельєф Києва не сприяв розвитку цьо­го виду транспорту. Вже в наступному, 1892 році на одному з найбільш крутих у Києві схилів — Олександрівському — розпочався рух першого в Росії (і другого в Європі) елект­ричного трамваю. Маршрут (1,5 км) пролягав від Царської (Європейської) площі до Нижньої (Поштової) площі. В 1893 р. трамвайний рух відкрито на Печерську, в 1894 р. — по вул. Володимирській, Караваєвській, до Лук'янівки, в 1896 р. — по Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського), через Галицьку площу (площу Перемоги) до Сінного ринку, в 1899 — від Бессарабки до Політехнічного.

У 1855 р. за проектом інженера Ч. Віньоля в Києві бу­ло споруджено ланцюговий міст. Це Миколаївський міст довжиною 756 м, що був одним із найкрасивіших у Європі. Він розводився для переходу суден по Дніпру до 1900 p., a потім фарватер було поглиблено, і міст піднято на більшу висоту. На утримання і ремонт споруди стягалось мито за прохід, проведення корови, коня через міст. В 1912 р. через міст був пущений трамвай до Передмостової слобідки (Гідропарк). Міст двічі зазнавав руйнувань (1920, 1941). Після першого з них у 1924 р. його відбудували за проек­том О. Патона за 85 днів. У 1965 р. на його місці було спо­руджено міст «Метро» і, як його продовження, міст через Русанівську протоку.

Дарницький залізничний міст (на той час найдовший у Європі — 1 км) було збудовано в 1870 р.

Сьогодні в місті функціонують також міст ім. О. Патона (1953 p.), парковий міст на Труханів острів (1957 p.), міст на Рибальський острів (1963 p.), Північний мостовий пе­рехід (1976 p.), Південний мостовий перехід (1991 p.).

Початкову освіту в першій половині XIX ст. в Києві на­бували в шести парафіяльних і трьох повітових училищах, приватних пансіонах і школах. Елементарну освіту давали також 13 шкіл при церквах і монастирях.

В 1859 р. на Подолі у приміщенні Києво-Подільського повітового училища (вул. Костянтинівська, 9) була відкри­та Перша недільна школа, перша не лише в Києві, а й в Україні.

На кінець XIX ст. в Києві було 8 чоловічих і 2 жіночі гімназії. У 1809 р. заснували Першу чоловічу гімназію. До 1812 р. вона розміщувалась на Подолі, звідти була переве­дена до Кловського палацу, а в 1857 р. — одержала нове власне приміщення (нині — жовтий корпус університету на бульварі Т. Шевченка, 14). Учнями гімназії були М. Булга­ков, К. Паустовський.

В 1836 р. на Печерську було відкрито Другу чоловічу гімназію в будинку на розі Лютеранської і Лєвашовської (нині Шовковична) вулиць, пізніше теж переведену на Бібіковський бульвар (бульвар Т. Шевченка, 18).

Третя розміщувалась на розі вул. Покровської і Кон­трактової площі (Будинок для дітей подільського району), Четверта — на вул. Великій Васильківській, 96. (посольст­во Ватикану. Серед її учнів О. Вертинський), П'ята Києво-Печерська — на розі Суворова і І. Мазепи (Транспортна академія), Шоста — на Великій Дорогожицькій (Мельнико­ва, 81), Сьома — на Тимофіївській (М. Коцюбинського, 16), Восьма — на Миколаївській площі (пл. І.Франка, будівля Київенерго); жіночі — Перша Фундуклеївська (Б. Хмель­ницького, 6. Серед учениць — Анна Ахматова), Друга Оль-гинська (Терещенківська, 2).

Крім державних, у Києві були й приватні гімназії — О. Плетньової (вул. Резницька, 2), В. Науменко (Ярославів вал, 25), А. Жекуліної (Артема, 27), Жука (на розі Іллінської і Братської вулиць) та ін.Особливо місце серед київських гімназій належала Ко­легії Павла Галагана, заснованій у 1871 р. Григорієм Ґала­ґаном (1819-1888). Цей останній належав до відомого ук­раїнського роду. Він очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, був почесним чле­ном Товариства Нестора-літописця. Школу було названо на честь його єдиного сина Павла, що помер у віці у 16 років. На розі вулиць Кадетської (Б. Хмельницького) і Олек-сіївської (Терещенківської) Г. Галаган придбав будинок. Архітектором О. Шілле він був перебудований з урахуван­ням його нового призначення: збудовано вестибюль, па­радні сходи, а над ними споруджено домову церкву, в якій у травні 1886 р. вінчався І. Франко з О. Хорунжинською, сестрою тодішнього директора Колегії. В 1871 р. приміщен­ня колегії було розширене за рахунок ще одного будинку, купленого на Єлизаветинський (Пушкінській) вулиці. До цього навчального закладу могли вступати юнаки будь-яко­го суспільного стану і віросповідання у віці 16 років. На­вчання в колегії тривало 4 роки. Класи були невеликими. Найчисленнішим виявився 13-й випуск: 19 чоловік.

В колегії були добре обладнані природничо-науковий кабінет і клас музики. Вона мала також чудову бібліотеку, її фонд, який постійно поповнювався, налічував у 1896 р. 3758 найменувань книг загальною кількістю 10522 томи. В 1919 р. він був переданий у володіння Всенародної бібліоте­ки України і сьогодні в науковій бібліотеці ім. В. Вернадсь-кого зберігається як окрема колекція.

Галагани не мали ні прямих нащадків, ні близьких ро­дичів і вкладали в колегію всі свої кошти. За колегією бу­ли довічно закріплені навіть їх маєтки в Полтавській і Чернігівській губерніях — 8 тис. десятин.

Учні тут були оточені постійною увагою і турботою. Для них намагалися створити домашню обстановку. В неділю і на свята Галагани запрошували учнів до себе на обід. Спо­чатку в колегії був відсутній чіткий розклад занять, не було навіть оцінок.

Поступово вимоги до вихованців колегії стали зростати. Так, для ЗО стипендіатів виключалась можливість навіть випадкової «трійки». Учні, що перебували на утриманні своїх батьків (40-50 чоловік) і протягом 6 навчальних чвертей одержували «трійку», повинні були покинути школу. Річна плата за навчання в колегії була найвищою в місті і склада­ла 750 карбованців, тоді як у державних гімназіях вона не перевищувала 50-60 крб., а в приватних — 100-120 крб.

У 1910 р. було засноване «Товариство колишніх вихо­ванців Колегії Павла Галагана», члени якого допомагали своїй школі.

Колегія припинила своє існування в 1920 р. згідно з на­казом Наркомосвіти про ліквідацію гімназії.

Збереглися будинки колегії по вул. Б. Хмельницького, 9 (де жили викладачі) і 11 (головний корпус, у якому нині міститься літературний музей). Будинок №7, де жила роди­на Ґалаґанів, а з 1900 р. — директор колегії, був розібраний у 1981 р.

В 1834 р. розпочалися заняття в університеті св. Воло­димира, на філософському факультеті, що складався з двох відділень — історико-філологічного і фізико-математичного. Наступного, 1835 року створено юридичний факультет.

В 1839 р. університет зазнав репресивних заходів, вик­ликаних участю студентів-поляків у діяльності «Співдруж­ності польського народу», створеної раніше у Кракові. На­весні 1838 р. в Києві відбулась нарада її активістів. У результаті товариство було розгромлене, 23 студенти бу­ли виключені з університету. Царським указом на один рік було припинений прийом студентів до університету Св. Во­лодимира.

В 1841 р. відкрито медичний факультет, першим дека­ном якого став професор В.О. Караваєв.

У 1856 р. при медичному факультеті почав функціону­вати гурток туристів на чолі з Ф. Новицьким.

1838 р. в будинку фельдмаршала Остен-Сакена (не зберігся), на розі Інститутської і Липської вулиць відкрито Інститут шляхетних дівчат. У 1843 р. він був переведений у приміщення, споруджене за проектом О. Беретті, на вул. Іванівській (нині Інститутська). Право на навчання в інституті надавалось лише дворянкам (з 1852 р. сюди допускались також дочки почесних громадян і купців І гільдії). Курс на­вчання сягав 6 років.

В 1852 р. створено Володимирський кадетський корпус (нині тут міститься Міністерство оборони). Гай біля нього здобув назву Кадетського, (зараз не існує)

В 1898 р. відкрито Київський політехнічний інститут -перший в Росії багатопрофільний навчальний заклад, що мав 4 факультети: механічний, хімічний, інженерний і сіль­ськогосподарський.

Жіноча вища освіта була представлена Київським університетом ім. Св. княгині Ольги, що був заснований у 1870 р. Товариством природознавців для вивчення природ­ничих наук і функціонував на безкоштовній основі.

У 1878 р. засновано вищі жіночі курси, де на дво,х фа­культетах — фізико-математичному та історико-філологічному — навчались понад 1 тис. дівчат. У 1889 р. курси були закриті, а в 1906 р. знову відновили свою діяльність. Спо­чатку вони функціонували в будинку по вул. Фундукліїв-ській, 51 (тепер — редакція Української енциклопедії), а у 1913 р. для них було збудовано спеціальне приміщення (вул. О. Гончара, 55).

Серед слухачок юридичного відділення, відкритого в 1907 році, була Анна Ахматова. Медичне відділення курсів у 1916 році трансформувалося в жіночий медичний інсти­тут, що розташовувався по вул. Мечникова, 5. У 1920 р. він був об'єднаний з медичним факультетом університету.

У 1875 р. художником М. Мурашком була заснована Київська школа малювання. В ній викладали В. Васнецов, М. Ге, Г. Мясоедов, М. Пимоненко, В. Полєнов, І. Рєпін та інші видатні майстри.

З XIX ст. починається також історія київського світського театру. Досі в місті не було спеціального теат­рального приміщення. У XVIII ст. вистави відбувались у приватних будинках, деякий час — в одному з флігелів Марийського палацу. Перший дерев'яний міський театр на 740 місць збудований А. Меленським у 1805 р. на Хреща­тику. Постійної трупи театр не мав. Міська сцена здавала­ся в оренду різним гастролюючим трупам, репертуар яких був представлений українськими, польськими, російськими творами різних жанрів — від драми до опери. На цій сцені виступали М. Щепкін, П. Мочалов, а також артисти з Італії, Іспанії, Франції та інших країн. У 1851 р. приміщення бу­ло знесено. Нове театральне приміщення на 970 місць було збудоване в 1856 р. на вул. Володимирській.

У Києві користувалась популярністю італійська опера. 1867 поклав початок постійним російським оперним сезо­нам. Відбулися прем'єри опер «Життя за царя» М. Глінки, «Русалка» О. Даргомижського, «Аскольдова могила» О. Верстовського. На спектаклі, поставлені за їх творами, до Києва приїздили композитори П. Чайковський, С. Рахманінов, М. Римський-Корсаков, брали участь у виставах або їх підготовці. С. Рахманінов диригував оперою «Алеко»; П. Чайковський готував прем'єру «Пікової дами», яка впер­ше побачила світло рампи саме на київській сцені. В Києві виступали Марія Гальвані, Тітта Руффо, Маттіа Баттістіані, А. Нежданова, Л. Собінов, Д. Усатов — учитель Ф. Шаляпіна. Сам Ф. Шаляпін розпочав свій творчий шлях у 1890 р. в хорі української мандрівної трупи Г. Деркача. Пізніше він часто виступав на київській сцені.

Перші українські опери — «Чорноморці» і «Різдвяна ніч» М. Лисенка на лібрето його двоюрідного брата М. Старицького — були поставлені в 1872-1873 pp. аматорською трупою на приватній сцені. В 1874 р. «Різдвяна ніч» була поставлена в київському театрі.

В 1896 р. театр згорів, і на період, протягом якого буду­вали нове приміщення, одним із центрів музичного життя міста стало літературно-артистичне товариство (1895-1905). Воно організовувало симфонічні концерти і вечори камерної музики. На першому його літературно-музичному вечорі, що відбувся в січні 1896 p., зі своїм оповіданням виступив О. Купрін. Товариством були організовувані вечори, присвя­чені творчості М. Римського-Корсакова, Ф. Шопена, О. Вер­стовського, Т. Шевченка, О. Пушкіна, Й.В. Гете, Г. Гейне, Гребінки та ін., на яких виступали М. Лисенко, М. Старицький, В. Немирович-Данченко, К. Станіславський. Неоднора­зово виступав на них Ф. Шаляпін.

Товариством було встановлено спеціальну премію — Золотий жетон — за кращі твори. Першим цієї нагороди удостоєний М. Лисенко за фортепіанний твір «Пісня без слів», а її останнім, п'ятим, лауреатом стала Олена Пчілка з нагоди 25-річчя її літературної діяльності.

Товариство містилося в невеликому приміщенні на вул. Рогнединській, 1, а пізніше перемістилось на Хрещатик, 15. Протягом 9 років його очолював відомий культурний і гро­мадський діяч, академік архітектури В.М. Ніколаєв, за про­ектами якого в Києві протягом сорока років було спорудже­но 27 цивільних будівель і 18 храмів. Серед них — будинок Купецького зібрання (нині — Національна філармонія) і приміщення лікарні для чорноробів (Інститут охорони мате­ринства і дитинства). В. Ніколаєв був також співавтором проекту особняка на вул. Десятинній, 9, у якому сьогодні міститься резиденція посла Великобританії. Першим його власником був цукрозаводчик В. Симиренко, відомий меце­нат. Він заповів будинок Українському науковому товарист­ву, що згодом увійшло до складу Академії наук. Під час Ве­ликої Вітчизняної війни тут відбувалися збори Спілки українських письменників. У лютому 1942 р. Спілка була розгромлена гестапо, а її лідери розстріляні у Бабиному яру. В їх числі — відома поетеса О. Теліга.

Протягом 1898-1901 років на тому місці, де стояв зни­щений пожежею театр, споруджено нове театральне примі­щення за проектом В. Шретера, що здобув першу премію на всесвітньому конкурсі. Театр відкрився в 1901 р. оперою М. Глінки «Життя за царя».

В 1882 р. у приміщенні театру «Бергоньє» вперше гас­тролювала українська професійна трупа М. Кропивницького, до якої входили М. Заньковецька, М. Садовський.

У 1891 р. у приміщенні театру «Бергоньє» п'єсою М. Го­голя «Ревізор» відкрився перший сезон театру М. Соловцова; в 1898 р. театр переїхав у власне приміщення.

В 1869 р. на Бессарабській площі працював перший приватний цирк. Пізніше шапіто ставилися також в Універ­ситетському сквері, на Троїцькій площі, поруч із приміщен­ням Міської Думи (нинішній майдані Незалежності). В цьому цирку виступав А. Дуров. У 1903 р. на вул. Мико­лаївській (Городецького) було зведено «Гіппо палас» («кінний палац») — на той час єдину в Європі двоповерхову циркову споруду під величезним скляним куполом на 2000 місць (на місці нинішнього кінотеатру «Україна»). Його зал відзначався чудовою акустикою, тому в ньому виступали Ф. Шаляпін, Л. Собінов, Тітто Руффо, Сара Бернар та ін.

У 1896 р. в приміщенні театру «Бергоньє» розпочато демонстрацію «сінематографи». Незабаром на Хрещатику з'явились перші «ілюзіони» (стаціонарні кінотеатри): «Корсо», «Експрес» та ін.

В 1840-і pp. П. Должиков, член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів Товариства історії і старожитностей Московського університету, відкрив бібліотеку, яку назвав «Аптекою для душі», або «Кабінетом для читання новин російської словесності». Бібліотечний фонд налічував 10 тисяч томів. При бібліотеці працювали читальний зал, букіністична лавка, кабінет старожитностей, нумізматична виставка. Бібліотека містилася в приватних будинках спо­чатку на Подолі, поблизу Поштової станції, а з 1865 до 1870-х pp. — на вул. Прорізній. У 1866 р. створено першу громадську публічну бібліотеку, приміщення для якої побу­довано в 1911 році (нині Парламентська бібліотека). На се­редину XIX ст. в Києві було також 5 книгарень, дві з яких вели торгівлю іноземними книгами.

В 1836 р. в місті почала видаватись перша газета — «Киевские объявления». З 1838 p., як і у всіх губернських містах, видавались «Киевские губернские ведомости».

У приватних зібраннях київських меценатів - Терещенків, Б. Ханенка та ін. — зберігались колекції живопису, що стали основою експозиції київських художніх музеїв.

На рубежі XIX—XX ст. було збудовано приміщення першого міського музею старожитностей і мистецтв (Ху­дожньо-промислового і наукового музею), заснованого в 1899 р. При Київській духовній академії існував церковно-археологічний музей, у якому налічувалося 5 тис. експо­натів. У це число входили документи з історії православної церкви Південно-західного краю, а також колекція цінних ікон. Популярністю користувався археологічний музей відо­мого збирача старожитностей Т.В. Кибальчича, що містив­ся в його власному будинку по вул. Дорогожицькій, 34. На вул. Безаківській (Комінтерну), 10 працював музей старо­житностей археолога Хойновського.

Для відпочинку і розваг були облаштовані міські сади (парки). В 1862 р. у долині Царського саду (нині стадіон «Динамо») було відкрито «Шато де флер» (Замок квітів). Після пожежі в Царському палаці (1819) всі оранжереї став орендувати садівник Хрістіані, яким і створено цей розва­жальний заклад. Тут були кафешантан, буфет, а також зали для показу драматичних вистав, оперет, фарсів. У парку грав духовий оркестр, а у святкові і недільні дні влаштову­вались феєрверки.

Купецький сад засновано в 1881 році, коли міською ду­мою було передано в оренду Київському купецькому зібран­ню так званий Малий сад у кінці Царського саду.

В Києві функціонували також сади «Ермітаж» (на Трухановому острові), «Аркадія» (на Бібіковському бульварі), «Венеція» (в Микільській слобідці поблизу ланцюгового мосту). Популярністю серед киян користувались також заміські сади - «Нивка», «Ельдорадо» (на проспекті Пере­моги) та ін.

На Мерінгівській (М. Заньковецької), 8 працював кафе­шантан «Аполло».

Київ XX cm.

Свідченням успіхів Києва у всіх галузях господарства і культури стало проведення в місті Всеросійських виставок у 1897 і 1913 роках. Основні павільйони розміщувались на Троїцькій площі і на схилах Черепанової гори. У 40 відділах виставки 1913 р. (промис­ловості, повітроплавання, освіти, прикладного мистецтва, санітарному та ін.) було представлено близько 2 тис. експо­натів. Ще понад ЗО павільйонів представляли продукцію ок­ремих підприємств.

Найбільш розвиненою галуззю економіки на початку XX ст. залишалась торгівля. В 1914 р. в місті налічувалось понад 10,5 тис. торговельних закладів. Київ перетворився на головний у Росії центр торгівлі цукром.

Зростала чисельність міського населення. За період з 1897 до 1914 р. вона збільшилась з 248 до 626 тисяч чо­ловік. Відповідно розширювалась територія міста. В 1910 р. до нього були приєднані передмістя: Солом'янка, Протасів Яр, Батиєва гора, Шулявка. Міські райони Святошин і Деміївка теж виросли з київських передмість. Лівобережні поселення Микільська Слобідка і Дарниця, територіально включені до складу сусідньої Чернігівської губернії, в адмі­ністративному відношенні були підпорядковані земській управі Київського повіту.

Напередодні першої світової війни Київ займав площу близько 170 кв. км. Продовжувалось інтенсивне будівницт­во, передусім житлове. В архітектурі цей період представле­ний різними стилями. Так, у класицизму, побудовані приміщення Комерційного інституту (педагогічний універ­ситет), Вищих жіночих курсів (редакція Української енцик­лопедії), Центрального телеграфу, комплексу Політехнічно­го інституту, університетської бібліотеки, Педагогічного музею, Ольгинської гімназії, пасажу, іподрому (вул. Суво­рова) та ін.

Стиль модерн виражений у будівлі Бессарабського рин­ку, житлових будинках на вул. Житомирській, 8, Круглоуніверситетській, 7, Лютеранській, 22, Рейтарській, 20, а та­кож ряді будинків на вул. Гончара, Великій Васильківській, Городецького.

Декор будівлі на вул. Ярославів Вал, 40, спорудженої в 1905-07 pp. на кошти М. Терещенка як приміщення зразко­вого училища, був стилізований у дусі старовинного зодче­ства. В радянські часи тут розміщувалась артилерійська спецшкола, в повоєнні роки тут містилась консерваторія, а з 1950 р. — театральне училище (нині — інститут театраль­ного мистецтва).

На вул. Рейтарській, 22 збереглась одна з найкрасиві­ших будівель Києва, споруджена в 1912-14 pp. для Товарист­ва швидкої медичної допомоги. Товариство існувало за раху­нок членських внесків, міських субсидій і пожертвувань.

Поруч знаходилась лікарня швидкої допомоги. (Проект комплексу був розроблений архітектором Й. Зекцером).

Комплекс 6-7-поверхових будівель, споруджених у стилі модерн протягом 1908-1911 pp., розташований на Ярославому валу, 14.

Цікавими архітектурними спорудами того часу є при­міщення Державного банку, музею ім. Богдана і Варвари Ханенко.

Будинок №15 на Андріївському узвозі, побудований у 1902-1904 pp. і стилізований у дусі англійської готики, ки­яни з легкої руки В. Некрасова називають Замком Ричарда.

Цікава також архітектура будинку Маріїнського това­риства Червоного Хреста на Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського, 75) вулиці.

Своєрідністю архітектурного вирішення відзначаються будівлі, споруджені за проектами В. Городецького. Випуск­ник імператорської художньої академії в Петербурзі, він працював у різних містах Росії, але розквіт його мистецтва пов'язаний з Києвом. Він був одним з авторів проекту бу­динку Національного художнього музею, стилізованого в дусі давньогрецької архітектури. В 1899 р. розпочато будів­ництво римсько-католицького костьолу Св. Миколая. За ос­нову було взято проект студента С. Валовського, майже повністю перероблений В. Городецьким, якого запросили керувати будівництвом. Миколаївський костьол представ­ляє готичний стиль. У мавританському стилі збудовано приміщення караїмської кенаси (нині — Будинок актора по вул. Ярославів вал, 7). Караїмська громада в Києві була не­численною, але до неї належав тютюновий «король» Соло­мон Коген, на кошти якого й було споруджено цю будівлю.

В лютому 1901 р. В. Городецький придбав ділянку землі на дуже крутому схилі і взявся звести будинок там, де ніхто з архітекторів не наважувався розпочати будівництво. Будів­ництво було закінчено у 1903 р. Фасади прикрашені скульп­турними зображеннями різних напівміфічних істот роботи скульптора Е. Саля. Виконані з бетону, вони рекламували продукцію цементної фабрики «For», співвласником якої був В. Городецький. Сьогодні будівля відома серед киян під назвою «будинку з химерами».

В. Городецьким зведені також основні корпуси Південно-руського машинобудівного заводу (нині «Ленінська кузня»).

Збереглися 3 мавзолеї, споруджені за проектами архітек­тора: склеп, у якому похований інженер М. Лялевський, на території Видубицького монастиря; склеп графів Вітте на лютеранській дільниці Байкового кладовища; склеп на Бай­ковому кладовищі, неподалік від Вознесенської церкви.

В Євпаторії В. Городецький побудував власну віллу, в Сімферополі — фабрику штучного льоду, Старосільському Поріччі — греблю і шлюзи, в Тулині на Волині — палац Добровольського, в Умані — гімназію і міську школу, в Чер­касах — гімназію, церкву, торговельний зал, бойню.

1913-1914 pp. споруджений будинок губернської земсь­кої управи. Після 1917 р. тут був Палац праці — міський профспілковий центр. З 1934 р. тут розташовувався ЦК більшовицької партії, в роки другої світової війни — геста­по. Історія споруди по вул. Володимирській, 33 пов'язана в основному з діяльністю КДБ і Служби безпеки України.

Приймальня СБУ розташована в сусідньому будинку №35, що був особняком О. Беретті і збудований архітекто­ром у 1848 р. Протягом 1927-1934 pp. тут містилась істо­рична секція Всеукраїнської академії наук.

По вул. Володимирській, 39 на початку XX ст. був по­будований найвищий на той час в Києві житловий будинок. Популярним серед киян було кафе-кондитерська «Маркіза» (пізніше ресторан «Лейпциг») на першому поверсі.

В будинку №43 по вул. Володимирській у 1889 р. наро­дився О. Вертинський. У цьому ж будинку знаходився вин­ний льох «Замок Тамари», описаний М. Булгаковим у ро­мані «Белая гвардия».

ЗО серпня 1911 р. у присутності царя Миколи II, прем'єр-міністра П. Столипіна, представників іноземних консульств був урочисто відкритий пам'ятник Олександру II на Євро­пейській площі. В радянський період пам'ятник було знище­но, а майданчик з постаментом пристосовано для оформлен­ня входу в Пролетарський парк. У 1943 p., після звільнення Києва, на старому постаменті деякий час стояв пам'ятник Сталіну.

В 1913 р. на Хрещатику перед будинком Думи відкри­то пам'ятник Столипіну роботи італійського скульптора Е. Ксименеса, автора і пам'ятника Олександру II на Євро­пейській площі. 16 березня 1917 р. пам'ятник було скинуто з п'єдесталу і переплавлено в цехах «Арсеналу». Скульпту­ри «Витязь» і «Жінка-Росія», що входили до скульптурно­го ансамблю, були збережені і в 1928 р. передані до лаврсь­кого музейного містечка як твори мистецтва, але звідти вони зникли і знайдені не були.

В 1911 р. встановлено пам'ятник княгині Ользі (віднов­лений у 1996 p.). Він був частиною проекту так званого «історичного шляху», запропонованого київським відділен­ням Російського військово-історичного товариства. Проек­том передбачалось зробити алею і встановити на ній статуї великих київських князів та інших видатних людей, за зраз­ком берлінської «алеї героїв». Проект був підтриманий міс­цевою адміністрацією і громадськістю Києва.

Спочатку передбачалося встановити статуї на Бібіковському бульварі (бульвар Шевченка), але потім місцем для реалізації проекту було обрано Михайлівську площу на те­риторії давнього міста. Центральною фігурою ансамблю мав стати пам'ятник княгині Ользі, який був споруджений першим.

У 1914 р. біля київського «Арсеналу» з'явився пам'ят­ник Кочубею та Іскрі (в 1921 р. на його постаменті встанов­лено гармату).

На початку XX ст. проблемам міського благоустрою приділялася значна увага. Так, довжина водопровідної ме­режі в 1913 р. збільшилась до 185 км, а її річна потужність складала понад 900 млн відер (на добу на кожного кияни­на припадала в середньому 4,3 відра води). В 1910 р. стала до ладу нова лінія каналізації, що досягла вже й деяких околиць міста.

З'являлись нові бруковані вулиці, ремонтувалися старі мостові в центрі міста. Хрещатик, Олександрівська, Мико­лаївська і частково - Фундуклеївська, Велика Васильків­ська і Володимирська вулиці були вимощені шматочками граніту на бетонній основі. Таке мозаїчне покриття вперше з'явилось у Росії в 1909 р. і саме в Києві. В 1912 р. вже по­ловина київських вулиць була брукованою.