Законодавство про освіту, та про охорону здоров’я не дає (не містить) легального визначення відповідно освітніх та медичних послуг. 8 страница

Заступник Голови Верховного Суду України одночасно є секретарем судової палати. Секретар судової палати Верховного Суду України, зокрема організовує роботу відповідної судової патати та головує на її засіданнях, організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення і узагальнення судової практики у справах, розглянутих судовою палатою. Секретар судової палати має заступника, який обирається на посаду строком на п’ять років та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України (частини 3, 4 ст. 44 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Судові палати з розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції вищого спеціалізованого суду очолює секретар судової палати, який призначається з-поміж суддів цього суду. Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про призначення секретаря судової палати приймається зборами суддів вищого спеціалізованого суду за пропозицією голови суду. Секретар судової палати організовує роботу відповідної палати, контролює здійснення аналізу та узагальнення судової практики у справах віднесених до ком­петенції палати (ст. 31 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Рада суддів є органом суддівського самоврядування, яка виконує функції суддівського самоврядування у період між конференціями суддів, а Рада суддів України – у період між з’їздами суддів України. До компетенції ради суддів належить вирішення відповідно до закону питань, пов’язаних з призначенням суддів на адміністративні посади в судах (п. 3 ч. 4 ст. 111 Закону), а до компетенції Ради суддів України – вирішення питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і в порядку, передбачених цим Законом (п. 4 ч. 5 ст. 116 Закону). Проте сам Закон «Про судоустрій України» не визначав порядок призначення суддів на адміністративні посади». Рада суддів України рішенням від 31 травня 2007 р. № 50 «Щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення з цих посад», констатувавши відсутність законодавчого врегулювання порядку призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення з цих посад, вирішила: «1. Раді суддів України призначати суддів на посади голів, заступників голів судів загальної юрисдикції та звільняти з таких посад (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) до врегулювання цього питання в законодавчому порядку» (Див.: Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 6. – С. 10).

Судову систему України становлять суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів (ст. 3 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

У підпункті 3.3 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 22 грудня 2009 р. № 34-рп/2009 у справі за конституцій­ним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України «Про судоустрій України» (справа про призначення суддів на адміністративні посади) робиться висновок, що положення п. 4 частини п’ятої ст. 116 Закону «Про судоустрій України», вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, перед­бачених цим Законом, у системному зв’язку з положенням першого речення частини п’ятої ст. 20 Закону необхідно розуміти як таке,
що дає Раді суддів України право вирішувати питання про рекомендацію кандидатури конкретного судді для призначення його на посаду голови суду, заступника голови суду. Конституційний Суд України вважає (дійшов висновку) що така рекомендація є обов’язковою скла­довою законодавчо визначеної процедури вирішення кадрових питань, тому орган (посадова особа), повноважний приймати рішення про призначення на відповідні посади чи звільнення з них, не має права вирішувати такі питання на свій розсуд без відповідної рекомендації.

У рішенні Конституційного Суду України зазначається, що положення п. 4 частини п’ятої ст. 116 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., згідно з яким Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом, у системному зв’язку з положенням його першого речення частини п’ятої ст. 20 треба розуміти так, що Рада суддів України повноважна давати рекомен­дації стосовно такого призначення тому органу (посадовій особі), який законом наділений цими повноваженнями. Цим рішенням Конституційний Суд України зобов’язав «Верховну Раду України невідкладно виконати Рішення Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року № 1-рп/2007 щодо законодавчого врегулювання питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади» (п. 3 резолютивної частини Рішення від 22 грудня 2009 р. № 34-рн/2009).

Зазначу, що стосовно прийнятого рішення висловлена окрема думка суддями Конституційного Суду України А. О. Дідківським та В. І. Шиш­кіним. А. О. Дідківський вважає, що конституційне провадження у зазначеній справі підлягало припиненню, а Конституційний суд України з власної ініціативи витлумачив положення п. 4 частини п’ятої ст. 116 Закону, проте жодного тлумачення положень п. 4 частини п’ятої ст. 116 Закону Рішення Конституційного Суду України не містить. А. О. Дід­ківський зазначає, що фактично в мотивувальній та резолютивній частинах здійснена спроба дати офіційне тлумачення окремих положень першого речення частини п’ятої ст. 20 Закону, знову таки ж з влас­ної ініціативи (Див.: Закон і бізнес. – 26.12.2009 р.– 05.01.2010 р. – № 52. – С. 12). На думку В. І. Шишкіна, з огляду на граматичний і телеологічний аналіз словосполучення «вирішує питання щодо призначення», можна вважати, що законодавець надав Раді суддів України повноваження вирішувати питання щодо призначення суддів на адміністративні посади з прийняттям завершального (остаточного) рішення у тому порядку, який для неї має бути конкретизований у Законі (Закон і бізнес. – 26.12.2009–05.01.2010. – № 52. – С. 13). При цьому
В. І. Шишкін також зазначає стосовно рішення від 22 грудня 2009 р. № 34-рп/2009, що автори клопотання не ставили питання про тлумачення положень ст. 20 Закону «Про судоустрій України».

Таким чином, Конституційний Суд України вирішив, що Рада суддів України не повноважна приймати остаточне рішення про призначення суддів на посади голови суду та заступника голови суду, а отже рішення Ради суддів України від 31 травня 2007 р. № 50 було незаконним. У зв’язку з цим виникало питання про легітимність виконання обов’язків голови суду чи заступника голови суду особами, призначеними на відповідні посади рішеннями Ради суддів України у 2007–2009 р. до 22 грудня 2009 р.

Законом «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. перед­бачено створення лише Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), яка є постійно діючим органом у системі судоустрою України. ВККС є юридичною особою, порядок роботи ВККС визначається її регламентом, прийнятим більшістю від загального складу ВККС. Повноваження ВККС визначаються ст. 91 Закону «Про судоустрій і статус суддів». ВККС діє у складі одинадцяти членів, шість з яких призначаються з’їздом суддів України, два – з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ, і по одному – Міністром юстиції України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Головою Державної Судової адміністрації України. Члени ВККС на час здійснення повноважень відряджаються до Комісії. Члени ВККС, призначені з-поміж суддів, не можуть здійснювати правосуддя. При цьому за ними зберігається право брати участь у вирішенні питань, що розглядаються органами суддівського самоврядування, а за суддями Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів – також у вирішенні питань, що розглядаються пленумами цих судів. Інші члени ВККС не можуть виконувати професійних повноважень за основним місцем роботи (статті 90–92 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Для організаційного забезпечення діяльності ВККС створюється секретаріат, а з метою здійснення членами ВККС належної перевірки наявності підстав для притягнення суддів місцевих та апеляційних судів до дисциплінарної відповідальності діє служба дисциплінарних інспекторів, до складу якої входять 33 дисциплінарних інспектори. За кожним членом ВККС закріплюється три дисциплінарних інспектори.

Законом «Про судоустрій і статус суддів» не визнається юридичний статус працівників секретаріату та дисциплінарних інспекторів ВККС. Частиною 4 ст. 98 Закону лише встановлено, що розмір заробітної плати працівників секретаріату та дисциплінарних інспекторів, їх побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються Законом України «Про державну службу», іншими нормативно-правовими ак­тами і не можуть бути меншими, ніж у відповідних службовців апаратів центральних органів виконавчої влади.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування – самостійне колективне вирішення зазначених питань судами. Організаційними формами суддівського само­врядування є збори суддів, ради суддів, конференції суддів, з’їзд суддів України. Здійснюється суддівське самоврядування в Україні через: 1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, вищого спеціалізо­ваного суду, Верховного Суду України; 2) ради суддів відповідних судів; 3) конференції суддів відповідних судів; 4) Раду суддів України; 5) з’їзд суддів України. Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України Законом «Про судоустрій і статус суддів», іншими законами, а також регламентами і положеннями, що приймаються органами суддівського самоврядування згідно із Законом «Про судоусрій і статус суддів» (статті 113, 114 цього Закону).

Організаційне забезпечення діяльності органів судової влади здійснюється Державною судовою адміністрацією України (ДСА України) у межах повноважень, установлених ст. 146 Закону «Про судоустрій і статус суддів». ДСА України підзвітна з’їзду суддів України. Територіальні управління ДСА України утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Посадові особи ДСА України, її територіальних управлінь є державними службовцями. По­ложення про ДСА України затверджується Радою суддів України. (ст. 145 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Таке Положення Радою суддів України затверджене рішенням від 22 жовтня 2012 р. № 12.

Розпорядженням КМ України від 7 грудня 2011 р. № 1230-р визначено, відповідно до ст. 25 Закону «Про державну службу», до яких категорій посад державних службовців належать посади працівників Державної судової адміністрації України (Див.: ОВУ. – 2011. – № 95. – Ст. 3470).

Ранги державного службовця керівникам апаратів апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України, їх заступникам, працівникам ДСА України та її територіальних управлінь присвоює Голова ДСА України. Ранги державного службовця керівнику апарату місцевого суду, його заступнику присвоює начальник територіального управління ДСА України (статті 147, 148 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Організаційне забезпечення роботи суду здійснює його апарат, який очолює керівник апарату, який призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату суду. Правовий статус працівників апарату суду визначається Законом «Про державну службу». Умови оплати праці, матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного і транспортного забезпечення працівників апарату суду визначаються на засадах, що встановлені для відповідної категорії працівників апаратів центральних та місцевих органів виконавчої влади (ст. 143 цього Закону).

Кожний суддя суду загальної юрисдикції може мати помічника, правовий статус і умови діяльності якого визначаються Законом «Про судоустрій і статус суддів» і Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України. Помічники суддів прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до апарату відповідного суду, на них поширюється дія Закону «Про державну службу» (частини 1, 3 ст. 151 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно зі ст. 153 Закону «Про судоустрій і статус суддів» у кожному суді діє служба судових розпорядників, які забезпечують додержання особами, які перебувають у суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому засіданні. Судові розпорядники призначаються на посаду і звільняються з посади керівником апарату відповідного суду. Порядок створення та діяльності служби судових розпорядників визначається положенням, що затверджується Головою ДСА України за погодженням із Радою суддів України (ст. 153 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Правового статусу судових розпорядників Закон «Про судоустрій і статус суддів» не визначає. На мій погляд, судові розпорядники при виконанні своїх функцій є представниками виконавчої влади і є службовими особами.

Наказом Державної судової адміністрації України від 14 липня 2011 р. № 112 затверджено Положення про службу судових розпоряд­ників та організацію її діяльності (ОВУ. – 2011. – № 59. – Ст. 2398). Згідно з Положенням служба судових розпорядників: а) утворюється та діє у кожному суді загальної юрисдикції для забезпечення додержання особами, які перебувають у суді, встановлених правил, ви­конання ними розпоряджень головуючого в судовому засіданні; загальне керівництво та організаційне забезпечення діяльності служби судових розпорядників здійснює СА України та її територіальні управління; організаційне забезпечення діяльності служби судових розпорядників у Верховному Суді України, вищих спеціалізованих та апеляційних судах здійснює ДСА України, а у місцевих судах – територіальні управління; б) підпорядковується голові та керівнику апарату суду і є структурним підрозділом (сектором, відділом) апарату суду. Правовий статус судових розпорядників визначається Законом України «Про державну службу». До складу служби судових розпорядників входять старші судові розпорядники та судові розпорядники, які призначаються на посаду та звільняються з посади керівником апарату суду. У своїй діяльності судові розпорядники керуються Законом України «Про судоустрій і статус суддів», вимогами процесуальними закону, відповідними правилами та інструкціями, розпорядженнями голови суду та головуючого в судовому засіданні, а їх права та обов’язки визначені у п. 5 Положення про службу судових розпорядників та організацію її діяльності. Посадові обов’язки та повноваження судових розпорядників визначаються у п. 5 Положення про службу судових розпорядників та організацію її діяльності, положеннями про відповід­ний структурний підрозділ апарату суду, а також посадовими інструкціями, які затверджуються керівником апарату суду.

Відповідно до підпункту 5.1 названого Положення судові розпорядники мають, зокрема, право: за дорученням голосуючого робити зауваження учасникам судового процесу та іншим особам, присутнім у залі судового засідання, в разі порушення ними встановлених правил або невиконання розпоряджень головуючого в судовому засіданні вимагати від таких осіб додержання порядку та вживати відповідних заходів щодо усунення порушень видаляти з приміщення суду та зали судового засідання за розпорядженням голови суду або головуючого судді осіб, які відмовляються виконувати їхні законні вимоги, проявляють неповагу до суду, порушують громадський порядок у приміщенні суду та процесуальний порядок здійснення судочинства тощо.

Згідно з підпунктами 5.3 та 5.4 Положення судові розпорядники не повинні допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи заподіяти шкоду підприємствам, установам, організаціям і громадянам, принизити їх честь та гідність, а також вчинення інших неправомірних дій, а у випадку невиконання чи неналежного виконання своїх службових обов’язків, визначених підпунктом 5.2 Положення, судові розпорядники несуть відповідальність згідно із законодавством України.

Аналіз характеру і змісту прав і обов’язків (повноважень) судових розпорядників свідчить про те, що вони під час виконання посадових обов’язків у взаємовідносинах із учасниками судового процесу та іншими особами, присутніми у залі судового засідання, виступають як представники виконавчої влади – службові особи, які здійснюють функ­ції представника влади.

Повноваження народного депутата України починаються після складання ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України з моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом. Народний депутат не може брати участі у засіданнях Верховної Ради України та її органів, а також здійснювати інші депутатські повноваження до того часу, поки він не скріпить присягу особистим підписом під її текстом. Відмова скласти та підписати присягу має наслідком втрату депутатського мандата. Припиняються повноваження народного депутата з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання (ст. 2 Закону «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. в редакції Закону від 22 березня 2001 р.; ст. 79 Конституції України).

Згідно зі ст. 104 Конституції України, новообраний Президент Ук­раїни вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів з моменту складання присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Текст присяги, яку складає Президент України, встановлений ч. 3 ст. 104 Конституції України. Президент, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п’ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.

Статтею 17 Закону «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. встановлено, що громадяни України, які вперше зараховуються на державну службу, приймають Присягу, текст якої сформульований у час­тині другій цієї статті, підписують текст Присяги, який зберігається за місцем роботи, а у трудовій книжці державного службовця робиться запис про прийняття Присяги.

Функції Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні можна поділити на два види: 1) прийняття рішень на пленарних засіданнях Верховної Ради з питань, віднесених ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України; 2) здійснення парламентського контролю у межах, визначених Конституцією України та законом.

Питання про види функцій Верховної Ради України та їх зміст є вельми дискусійним[149]. Слід погодитись із Х. В. Приходько, що серед основних (пріоритетних) функцій Верховної Ради України слід виділити такі, як: представницька, законодавча, установча, контрольна, фінансова, зовнішньоекономічна[150].

Для кримінального права в аспекті вирішення питання (відповіді на питання), чи є народний депутат України службовою особою – пред­ставником влади, а відтак чи може народний депутат України визнаватись суб’єктом злочинів у сфері службової діяльності, суттєве значення має визначення змісту законодавчої і контрольної (парламентського контролю) функцій, а також так званої установчої (державотворчої та організаційної) функції, яка виділяється окремими вченими.

Контрольна функція (функція парламентського контролю), на мій погляд, реалізується шляхом: 1) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України згідно з пунктами 11, 13 ч. 1 ст. 85 Конституції України, та заслуховування звітів керівників центральних органів виконавчої влади на пленарних засіданнях Верховної Ради та на засі­даннях комітетів Верховної Ради України; 2) контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина через інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 3) прийняття рішень про направлення запитів до Президента України згідно з п. 34 ч. 1 ст. 85 Конституції України (запитів на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України); 4) звернень народних депутатів України із запитами до органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності; 5) утворення тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій; 6) реалізації народними депутатами наданих їм Конституцією України та Законом «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. в редакції Закону від 22 березня 2001 р. прав на депутатський запит (ст. 15 Закону), депутатське звернення (ст. 16 Закону) та прав у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об’єднаннями громадян України та іноземних держав (ст. 17 Закону), а також у взаємовідносинах із засобами масової інформації, на забезпечення інформацією та на її використання (статті 18, 19 Закону).

Законом «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України» від 15 січня 2009 р., який рішенням Конституційного Суду України від 10 вересня 2009 р. № 20-рп/2009 у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (консти­туційності) Закону України «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України» (Закон і бізнес. – 2009. – 19–25 вересня) визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), а тому втратив чинність «з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення», тобто втратив чинність з 10 вересня 2009 р.[151], був визначений правовий статус зазначених комісій, їх повноваження та ор­ганізаційні основи діяльності.

Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України – колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що утворюється із числа народних депутатів України, завданням якого є здійснення парламент­ського контролю шляхом проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес (ч. 1 ст. 1 Закону).

Спеціальна тимчасова слідча комісія Верховної Ради України – колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що утворюється у складі народних депутатів України, спеціального прокурора і спеціальних слідчих, завданням якого є проведення розслідування обставин щодо вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину, викладених у підписаному більшістю народних депу­татів України від конституційного складу Верховної Ради України поданні про ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ч. 2 ст. 1 Закону).

Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України – колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що утворюється із числа народних депутатів України для підготовки і попереднього розгляду питань, а також для підготовки і доопрацювання проектів законів та інших актів Верховної Ради України на правах головного комітету, як­що предмет правового регулювання таких проектів не належить до пред­метів відання комітетів, утворених Верховною Радою України, крім випадку утворення спеціальної комісії для продовження роботи над законопроектом про внесення змін до Конституції України (ч. 3 ст. 1 Закону).

Для забезпечення належних умов роботи тимчасової слідчої комісії, спеціальної тимчасової слідчої комісії та тимчасової спеціальної комісії утворюється її секретаріат, до якого входять працівники Апарату Верховної Ради України та/або залучені фахівці за строковим трудовим договором у кількості не більше двох осіб. Секретаріат зазначених комісій здійснює організаційно-інформаційне, консультативно-правове, методичне забезпечення, ведення діловодства відповідної комісії (час­тини 1, 3 ст. 33 Закону).

Очевидно, що народні депутати України, які входять до складу слідчих та спеціальної комісії, при виконанні покладених на них функ­цій виступають як представники влади (законодавчої). Представниками влади є і спеціальний прокурор та спеціальні слідчі, які входять до складу спеціальної тимчасової слідчої комісії.

Кримінальним законом передбачена відповідальність за втручання у діяльність державного діяча (ст. 344 КК) та за перешкоджання діяльності народного депутата України та депутата місцевої ради (ст. 351 КК).

Під втручанням у діяльність державного діяча кримінальний закон розуміє незаконний вплив у будь-якій формі на державного діяча з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків, або добитися прийняття незаконних рішень. Кваліфікованим видом складу злочину є вчинення зазначених дій службовою особою (ч. 2 ст. 344 КК). Перешкоджанням діяльності народного депутата України та депутата місцевої ради законом визнається невиконання службовою особою законних вимог народного депутата України, депутата місцевої ради, створення штучних перешкод у їх роботі, надання їм завідомо неправ­дивої інформації (ч. 1 ст. 351 КК). Крім того, ч. 2 ст. 351 КК передбачена відповідальність службових осіб за невиконання законних вимог комітетів Верховної Ради України чи тимчасових слідчих комісій Вер­ховної Ради України, за створення штучних перешкод у їх роботі та за надання недостовірної інформації.

Суттєвим у визначенні поняття перешкоджання діяльності депутатів, яке дається у ч. 1 ст. 351 КК, є положення, що воно може виражатись і у невиконанні службовою особою їх законних вимог, з чого випливає, що депутати всіх рівнів можуть вимагати від службових осіб вчинити (невчинити) певні дії, які повинні бути виконані службовою особою, якій вони адресовані.

Перешкоджання народному депутату України як державному діячу виконанню ним службових обов’язків та перешкоджання діяльності депутату будь-якої ради у формі створення штучних перешкод у їх роботі виражається у вчинені службовою особою діянь, якими унеможливлюється виконання депутатами своїх повноважень, створюються чи невідвертаються існуючі перепони (перешкоди) їх виконання. Такі дії можуть виражатись, зокрема, у блокуванні роботи відповідної ради шляхом блокування (захоплення) трибуни, відключення системи голосування, відключення мікрофонів, відключення електроенергії, бло­кування входів до залу пленарних засідань ради тощо.

Фактично дії народних депутатів Верховної Ради України, якими час від часу здійснюється блокування роботи пленарних засідань Вер­ховної Ради України, містять ознаки складів злочинів, передбачених статтями 344 та 351 КК, оскільки такими діями інші депутати позбавляються можливості виконання ними своїх службових обов’язків – обов’язків депутата відповідної ради.

Службові злочини характеризуються, що відображено і в законодавчому визначенні складів злочинів, передбачених статтями 364 та 365 КК, і трапляється на практиці, саме зловживанням особою своїм службовим становищем, наданими особі повноваженнями, в тому числі вчиненням дій, які є перевищенням наданих повноважень.

Порушенням обов’язків у формі (вигляді) їх невиконання чи неналежного виконання характеризують лише один загальний склад злочинів у сфері службової діяльності – службова недбалість (службова халатність), об’єктивна сторона якого законодавцем визначається як невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них.

Під обов’язком розуміється те, що слід безвідмовно виконувати відповідно до вимог суспільства або виходячи з власного сумління, чого треба беззастережно дотримуватися, певний обсяг роботи та межі відповідальності, що визначаються посадою; під функцією – коло діяльності когось; під компетенцією – коло повноважень організації, установи, особи, а під повноваженнями – права, надані кому-небудь для здійснення чогось.

Зловжити можна повноваженнями – наданими правами в межах компетенції, а не обов’язками, перевищити можна також повноваження, а не обов’язки. Перевищення повноважень – це вчинення дій, право вчинювати які особі не надане, а зловживання повноваженнями чи становищем – це вчинення дій, які входять до компетенції (кола повноважень) особи.

У Конституції України термін «повноваження» вживається у двох значеннях: 1) для позначення кола питань, що входять до компетенції відповідного органу (посадової особи), його (її) прав та обов’язків, а та­кож його (її) функцій; 2) для визначення проміжку часу (початкового і кінцевого), протягом якого відповідний орган (посадова особа) виконує свої функції.

У законодавчих актах для позначення напрямів і характеру діяльно-
сті органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів управління, характеру і виду діянь, які повинні чи можуть ними вчинюватись (здійснюватись), у тому числі посадовими (службовими) осо­бами таких органів, а також службовими особами чи працівниками підприємств, установ, організацій чи їх представниками, вживаються різні терміни (термінопоняття): «завдання», «функції», «повноваження», «компетенція», «обов’язки», «права», «права та обов’язки».

У визначенні посадової особи місцевого самоврядування у Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. (абз. 13 ст. 1 Закону) зазначається, що це особа, яка «має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій», а в аналогічному визначенні у Законі «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 р.,– що це особа, яка має «відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій» (ст. 2 Закону).

Статтею 6 Закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 р. визначаються основні напрями боротьби з організованою злочинністю, а ст. 3 – зав­дання самого Закону. Статтею 4 Закону «Про розвідувальні органи України» від 22 березня 2001 р. визначаються основні завдання розвідувальних органів України, ст. 5 – методи і засоби їх діяльності, ст. 6 – сфери їх діяльності, а ст. 9 – їх права.

Статтею 5 Закону «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. в редакції Закону від 21 вересня 1999 р. визначається «компетенція ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері охорони державної таємниці».