Колективний трудовий спір (конфлікт) розглядається трудовим арбітражем з обов’язковою участю представників сторін, а в разі потреби – представників інших організацій. Трудовий арбітраж повинен прийняти рішення у десятиденний строк з дня його створення, а за рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк може бути продовжено до двадцяти днів. Рішення трудового арбітражу приймається більшістю голосів його членів і підписується усіма його членами. Якщо примирні органи не змогли врегулювати розбіжності між сторонами, причини розбіжностей з обґрунтуванням позицій сторін доводяться до відома кожної зі сторін колективного трудового спору. У цьому разі, згідно з ч. 3 ст. 13 Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», наймані працівники або уповноважений ними орган чи професійна спілка мають право з метою виконання висунутих вимог застосувати усі дозволені законодавством засоби. Проте якими саме можуть бути такі засоби цей Закон не визначає. Очевидно, одним із таких засобів може бути оголошення страйку – тимчасового колективного добровільного припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (ст. 17 цього Закону).
Члени примирних комісій – органу, що створюється і призначений для вироблення рішення між сторонами колективного трудового спору (конфлікту), що може задовольнити його сторони, який складається з представників сторін, законодавцем суб’єктами злочинів, склади яких передбачені статтями 2353 та 2355 КК, та суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення не визнаються. Порядок утворення примирних комісій, розгляд ними колективного трудового спору (конфлікту), порядок та зміст рішення примирної комісії, статус та права члена примирної комісії визначаються Положенням про примирну комісію, затвердженим наказом Національної служби посередництва і примирення від 18 листопада 2008 р. № 130.
Членом примирної комісії є особа, яка визначається стороною колективного трудового спору (конфлікту), є її повноважним представником у примирній комісії і письмово наділяється стороною колективного трудового спору (конфлікту) повноваженнями, необхідними для прийняття рішення щодо цього спору (конфлікту).
На прохання сторін НСПП залучає до участі в роботі примирної комісії народних депутатів України, представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування в порядку, визначеному Положенням про порядок залучення до участі в примирних процедурах з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) народних депутатів України, представників державної влади, органів місцевого самоврядування, затвердженим наказом Національної служби посередництва і примирення від 5 травня 2003 р. № 178, зі змінами, вне-
сеними наказами НСПП № 412 від 8 вересня 2003 р. та № 103 від
19 липня 2004 р.
Крім того, на прохання сторін колективного трудового спору (конфлікту) НСПП або її відділення в Автономній Республіці Крим та областях направляють своїх спеціалістів, експертів для участі в роботі примирної комісії. У вирішенні колективного трудового спору (конфлікту) примирною комісією можуть брати участь, відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» представники НСПП (див. пункти 3.13, 3.14, 3.15 Положення про примирну комісію).
Особи, залучені до участі у роботі примирних комісій, та особи, направлені для участі у роботі примирних комісій, не можуть визнаватись суб’єктами злочинів, склади яких передбачені статтями 2353 та 2355 КК.
Виконання професійних обов’язків (функцій) багатьма категоріями працівників (осіб) пов’язане із вчиненням дій, які тягнуть правові наслідки. Проте визнаватись учиненими при виконанні службових обов’язків такі дії (і службовими особами, які їх вчинили) можуть лише у разі, якщо вони пов’язані з виконанням функцій представника влади, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків.
Третейський суд – це недержавний, незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р., для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Законом «Про третейські суди» передбачено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Види (категорії) справ, які не можуть розглядатись третейським судом, визначені ст. 6 цього Закону. В Україні можуть утворюватись та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Третейські суди утворюються без статусу юридичної особи. Порядок утворення третейських судів визначається статтями 8–9 Закону «Про третейські суди». Третейський суд може розглядати справи у складі одного третейського судді або в будь-якій непарній кількості третейських суддів. Порядок формування складу третейського суду встановлений статтями 17–20 цього Закону.
Третейський суддя – це фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до Закону «Про третейські суди» для вирішення спорів у третейському суді.
Різновидом публічних послуг є послуги з охорони власності та громадян. На законодавчому рівні надання зазначених послуг не врегульовано. Народними депутатами України В. С. Малишевим, В. М. Грицаком, В. А. Бевзом, О. В. Новіковим, О. О. Буджераком 14 липня 2009 р. було внесено проект Закону «Про охоронну діяльність», реєстр. № 4824 від 14 липня 2009 р. Верховна Рада України у вересні 2011 р. прийняла законопроект у другому читанні, який був підписаний Головою Верховної Ради 21 вересня 2011 р., однак Президент України повернув до Верховної Ради прийнятий нею Закон зі своїми пропозиціями. Верховною Радою України 29 листопада 2011 р. Закон «Про охоронну діяльність» повторно був прийнятий Верховною Радою України і підписаний Головою Верховної Ради України 17 листопада 2011 р., однак Президент України застосував вето до цього Закону повторно і повернув його до Верховної Ради України зі своїми пропозиціями.
5 січня 2012 р. проект Закону «Про охоронну діяльність» з пропозиціями Президента України переданий на розгляд Верховної Ради України, яка прийняла його з пропозиціями Президента 12 січня 2012 р.
Президент України 2 березня 2012 р. в черговий раз наклав на прийнятий закон вето і повернув його зі своїми пропозиціями Верховній Раді України, 22 березня 2012 р. вчетверте було прийнято Закон «Про охоронну діяльність» з пропозиціями Президента України, який Президентом України підписаний і опублікований 18 квітня 2012 р.
Законом, прийнятим 22 березня 2012 р. (Див.: Закон «Про охоронну діяльність» від 22 березня 2012 р. № 4616-VI // Голос України. – 2012. – 18 квітня) визначається, зокрема, що:
1) цей Закон визначає організаційно-правові принципи здійснення господарської діяльності у сфері надання послуг з охорони власності та громадян;
2) послуги з охоронної діяльності (охоронні послуги) надаються суб’єктом охоронної діяльності – суб’єктом господарювання будь-якої форми власності, створеним та зареєстрованим на території України, що здійснює охоронну діяльність на підставі отриманої у встановленому порядку ліцензії,– на підставі договору, укладеного із замовником у письмовій формі відповідно до законодавства;
3) персоналом охорони можуть бути дієздатні громадяни України, які досягли 18-річного віку, пройшли відповідне навчання або професійну підготовку, уклали трудовий договір із суб’єктом господарювання та подали документи, що вони: 1) не перебувають на обліку в органах охорони здоров’я з приводу психічної хвороби, алкоголізму чи наркоманії; 2) не мають непогашенної чи незнятої судимості за скоєння умисних злочинів; 3) не мають обмежень, встановлених судом щодо виконання покладених на них функціональних обов’язків; 4) не мають обмежень за станом здоров’я для виконання функціо-
нальних обов’язків; 5) зареєстровані за місцем проживання в установленому законом порядку.
4) суб’єктом охоронної діяльності можуть надаватись такі охоронні послуги: 1) охорона майна громадян; 2) охорона майна юридичних осіб; 3) охорона фізичних осіб;
5) безпосереднє виконання функцій з охорони майна або фізичних осіб здійснюється працівниками персоналу охорони суб’єкта охоронної діяльності відповідно до свого кваліфікаційного рівня (преамбула, статті 1, 5, 8, 11 Закону).
Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) – фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду (абз. 17 ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону від 7 березня 2002 р. № 3088-ІІІ). У частині 1 ст. 3-1 цього Закону конкретизується, що якщо інше не передбачено цим Законом, арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) може бути призначено фізичну особу – суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями та не є заінтересованою особою щодо боржника і кредиторів. Частиною 2 ст. 3-1 Закону встановлено, що якщо інше не передбачено цим Законом, арбітражні керуючі діють на підставі ліцензії, арбітражні керуючі діють на підставі ліцензії арбітражного керуючого виданої уповноваженим органом у порядку, встановленому законом.
У абз. 2 ч. 1 ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання банкрутом в редакції Закону «Про внесення змін до Закону України» «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 22 грудня 2011 р. №, який набере чинності з 18 січня 2013 р., визначено, що арбітражний керуючий – це фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку у справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор з числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України. Згідно з ч. 1 ст. 97 цього Закону, арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) може бути громадянин України, який має повну вищу юридичну або економічну освіту, стаж роботи за фахом не менше трьох років або одного року на керівних посадах після отримання повної вищої освіти, пройшов навчання та стажування протягом шести місяців у порядку, встановленому державним органом з питань банкрутства, володіє державною мовою та склав кваліфікаційний іспит.
Хоча арбітражний керуючий постійно чи тимчасово не обіймає на суб’єкті підприємницької діяльності – боржнику посад, пов’язаних з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, їх виконання покладається на нього рішенням (постановою) господарського суду – повноважним (компетентним) органом у розумінні роз’яснення, що дається ПВСУ в абз. 5 п. 1 його Постанови від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво».
Розпорядник майна як один із видів арбітражних керуючих призначається господарським судом з метою забезпечення майнових
інтересів кредиторів з числа осіб, зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні керуючі. Оскільки розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, крім випадків, передбачених законом, і його призначення не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління боржника, фактично він не наділений правом розпорядження майном боржника. Однак у разі, якщо керівник або органи управління боржника не вживають заходів щодо забезпечення збереження майна боржника, чи створюються перешкоди діям розпорядника майна, чи допускаються інші порушення законодавства, за клопотанням комітету кредиторів виконання обов’язків керівника боржника ухвалою господарського суду тимчасово може бути покладено на розпорядника майна, який тим самим наділяється обов’язками адміністративно-господарського характеру і при їх виконанні є службовою особою, що виконує такі обов’язки за спеціальним повноваженням.
У разі прийняття господарським судом ухвали про проведення санації боржника ним (судом) призначається керуючий санацією. З цього моменту керівник відсторонюється від посади і управління боржником переходить до керуючого санацією, який згідно із Законом має право розпоряджатися майном боржника (абз. 2 п. 5 ст. 17 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом»).
Арбітражний керуючий-ліквідатор призначається господарським судом при прийнятті постанови про визнання боржника банкрутом. З моменту прийняття такої постанови і відкриття ліквідаційної процедури повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном припиняються і передаються ліквідатору, який виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута та повноваження його керівника (органів управління) (див. статті 23, 24, 25 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом»).
Наказом Міністерства юстиції України від 14 жовтня 2011 р.
№ 3176/5 затверджено Ліцензійні умови провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) (ОВУ. – 2011. – 383. – Ст. 3040), а наказом від 14 жовтня 2011 р. № 3177/5,– Порядок контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) (ОВУ. – 2011. – № 83. – Ст. 3041).
На мій погляд, позиція Президента України та Верховної Ради України з питань визначення юридичного статусу арбітражного керуючого є необґрунтованою. По-перше, діяльність арбітражного керуючого за змістом не є наданням публічних послуг, зокрема адміністративних. По-друге, характер діяльності і зміст повноважень арбітражного керуючого, тимчасового адміністратора банку та тимчасового адміністратора фінансової установи є аналогічним, але названі особи, будуть визнаватись суб’єктами різних злочинів за вчинення тотожних (аналогічних) дій – дії тимчасового адміністратора банку та тимчасового адміністратора фінансової установи будуть кваліфікуватися за статтями 3641, 3651 або 3683 КК як вчинені службовою особою юридичної особи приватного права, яка виконує організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням, а арбітражного керуючого – за статтями 3652 або 3684 КК. По-третє, арбітражний керуючий за своїм юридичним статусом не є націо-
нальним арбітром у значенні, в якому цей термін вживається у Додатковому протоколі до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи 2003 року, а, отже нема підстав стверджувати, що прирівнення арбітражного керуючого за юридичним статусом до осіб, яких на підставі арбітражної угоди запрошено винести рішення, яке має обов’язкову юридичну силу у спорі, переданому їй сторонами такої угоди (п. 2 ст. 1 Додаткового протоколу) є імплементацією (впровадженням) стандартів Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією у національне кримінальне законодавство.
Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону № 4212-VІ від 22 грудня 2011 р. суттєво уточнена процедура призначення та усунення судом арбітражного керуючого. Статтею 114 цього Закону встановлено, що кандидатура арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) для виконання повноважень розпорядника майна визначається судом самостійно із застосуванням автоматизованої системи з числа осіб, внесених до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України. Під час прийняття заяви про порушення справи про банкрутство суд в ухвалі зобов’язує визначеного автоматизованою системою арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), надати заяву на участь у цій справі. У разі, якщо від арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), визначеного автоматизованою системою, не надійшла заява про згоду стати розпорядником майна в цій справі, то розпорядника майна призначає суд без застосування автоматизованої системи з числа осіб, внесених до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України.
Кандидатура арбітражного керуючого для виконання повноважень керуючого санацією або ліквідатора визначається судом за клопотанням комітету кредиторів, а у разі відсутності такого клопотання – за ініціативою суду, крім випадків, передбачених цим Законом.
Під час призначення арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора) господарський суд не пов’язаний з кандидатурами арбітражних керуючих, запропонованими комітетом кредиторів, та має право призначити арбітражного керуючого самостійно.
До арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), які призначаються на державні підприємства та підприємства, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків, Кабінет Міністрів України може встановлювати додаткові вимоги.
Відхилення господарським судом запропонованих кандидатур арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора) та призначення іншого арбітражного керуючого повинно бути вмотиво-
ваним.
Частиною 2 ст. 114 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону № 4212-VІ, встановлено, що розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором не можуть бути призначені арбітражні керуючі:
1) які є заінтересованими у цій справі;
2) які здійснювали раніше управління цим боржником – юридичною особою, крім випадків, коли з дня усунення від управління зазначеним боржником минуло не менше трьох років;
3) яким відмовлено в допуску до державної таємниці, якщо такий допуск є необхідним для виконання обов’язків, покладених цим Законом.
До призначення арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) особа повинна подати до господарського суду заяву, в якій зазначається, що вона не належить до жодної категорії вищезазначених осіб.
Відповідно до ч. 3 ст. 114 Закону, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) може бути звільнений господарським судом від виконання повноважень розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора за його заявою.
Усунення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) від виконання ним своїх обов’язків здійснюється господарським судом за клопотанням комітету кредиторів, органу, уповноваженого управляти державним майном (для державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків) або за власною ініціативою у разі:
1) невиконання або неналежного виконання обов’язків, покладених на арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора);
2) зловживання правами арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора);
3) подання до суду неправдивих відомостей;
4) відмови в наданні допуску до державної таємниці або скасування раніше наданого допуску;
5) припинення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).
Суд протягом п’яти днів з дня, коли йому стало відомо про наявність підстав для усунення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), виносить ухвалу про його відсторонення від виконання відповідних повноважень під час провадження у справі про банкрутство.
Частиною 2 ст. 97 цього Закону встановлено, що не може бути арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) особа:
1) яка визнана судом обмежено дієздатною або недієздатною;
2) яка має судимість за вчинення корисливих злочинів;
3) яка не здатна виконувати обов’язки арбітражного керуючого за станом здоров’я;
4) якій заборонено обіймати керівні посади;
5) якій відмовлено в наданні допуску до державної таємниці або скасовано раніше наданий допуск за порушення законодавства у сфері охорони державної таємниці, якщо такий допуск є необхідним для виконання обов’язків, визначених цим Законом, у разі якщо з часу такої відмови або скасування пройшло менше року.
Статтею 98 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону № 4212-VІ, встановлено, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) користується усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у тому числі має, зокрема, право залучати для забезпечення своїх повноважень на договірних засадах інших осіб та спеціалізованих організацій з оплатою їхньої діяльності за рахунок боржника, якщо інше не встановлено цим Законом чи угодою з кредиторами.
Згідно зі ст. 100 Закону, арбітражний керуючий може мати помічника (помічників) на підставі трудового договору (контракту), яким може бути громадянин України, який має повну вищу юридичну або економічну освіту та володіє державною мовою. Не може бути
помічником особа, яка має судимість за вчинення корисливих злочинів, а також особа, визнана судом недієздатною (обмежено дієздатною).
Добір і прийняття на роботу помічника є виключним правом арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). При цьому арбітражний керуючий зобов’язаний перевірити відповідність особи вимогам цієї статті.
Організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням здійснюються також тимчасовим адміністратором – яким є фізична особа чи службова особа тимчасового адміністратора – юридичної особи, який призначається Національним банком України у разі істотної загрози платоспроможності банку з підстав, передбачених ст. 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-III. Згідно зі ст. 80 цього Закону з дня свого призначення тимчасовий адміністратор має повне та виняткове право управляти банком та контролювати його, вживати будь-яких заходів щодо відновлення належного фінансового стану банку або, при необхідності, підготувати банк до продажу чи реорганізації з метою забезпечення інтересів вкладників та інших кредиторів. Зокрема, тимчасовий адміністратор, згідно з ч. 4 ст. 80 Закону «Про банки і банківську діяльність», має право: 1) продовжувати або припиняти будь-які операції банку; 2) виконувати будь-які дії, рішення від імені банку; 3) розривати в порядку, встановленому законодавством України, будь-які угоди за участю банку, які, на думку тимчасового адміністратора, є збитковими чи непотрібними для банку; 4) заявляти майнові позови у судові органи; 5) звертатися до судових органів із заявами про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи; 6) залучати до роботи в тимчасовій адміністрації будь-якого службовця, експерта, консультанта, а також доручати керівникам банку вчинення дій щодо надання необхідної допомоги тимчасовій адміністрації. Тимчасовий адміністратор має право відсторонити таких осіб від виконання обов’язків у будь-який час; 7) з додержанням вимог законодавства України про працю звільнити чи перевести на іншу посаду будь-кого з керівників чи службовців банку, переглянути їх службові обов’язки, змінити розмір їхньої заробітної плати; 8) зупинити розподіл капіталу банку чи виплату дивідендів у будь-якій формі; 9) продати такі активи і повернути такі пасиви банку, які повинні бути відповідно продані або повернені з метою збереження чи підвищення платоспроможності банку або захисту вкладників та кредиторів банку; 10) за згодою Національного банку країни організувати продаж чи реорганізацію банку. Тимчасовий адміністратор зобов’язаний отримати дозвіл Націо-
нального банку України для продажу активів банку, балансова вартість яких перевищує розмір, установлений Національним банком України.
Організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням здійснюються також і ліквідатором банку, який, згідно зі статтями 87 та 88 Закону України «Про банки і банківську діяльність», призначається органом, який ініціював рішення про ліквідацію банку,– власниками банку чи Національним банком України. Суд, який прийняв до розгляду справу про визнання банку неплатоспроможним, повинен підтвердити кандидатуру ліквідатора або призначити такого, що відповідає вимогам цього Закону. При цьому, єдиною підставою відхилення кандидатури ліквідатора, призначеного НБ України, може бути наявність конфлікту інтересів, який став відомий суду (частини 9–11 ст. 88 Закону).
Повноваження ліквідатора з дня його призначення визначені
ст. 92 Закону «Про банки і банківську діяльність». Зокрема, ліквідатор виконує функції з управління та розпорядження майном банку та виконує повноваження органів управління банку. З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку, а при виконанні своїх обов’язків ліквідатор за своїм статусом прирівнюється до представника Національного банку України.
Організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням здійснюються (виконуються) тимчасовим адміністратором фінансової установи, який призначається Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України[169] як один із видів заходів впливу у вигляді відсторонення керівництва фінансової установи від управління фінансовою установою та призначення тимчасової адміністрації у разі порушення фінансовою установою законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг. Нацкомфінпослуг має право призначити тимчасову адміністрацію фінансової установи з підстав, передбачених ст. 46 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня
2001 р.
Тимчасовим адміністратором фінансової установи може бути: 1) юридична особа, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової адміністрації фінансових установ, надання аудиторських, юридичних або консультаційних послуг з питань функціонування ринків фінансових послуг і має не менше трьох працівників із сертифікатом Нацкомфінпослуг на право здійснення тимчасової адміністрації фінансової установи; 2) незалежний експерт (за договором); 3) службовець Нацкомфінпослуг (ст. 47 цього Закону). Тимчасова адміністрація приступає до виконання своїх обов’язків негайно після прийняття рішення про її призначення. Очолюється тимчасова адміністрація керівником, який є службовою особою.
Повноважень тимчасового адміністратора Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не визначає а лише перелічує у ч. 15 ст. 47 діяння, які тимчасовий адміністратор не має права вчинювати: 1) здійснювати діяльність за наявності конфлікту інтересів, за винятком випадків, коли про це відомо Нацкомфінпослуг і він дозволив продовжити роботу; 2) приймати прямо або опосередковано будь-які послуги, подарунки та інші цінності від осіб, заінтересованих у здійсненні будь-яких дій, пов’язаних з призначенням тимчасової адміністрації; 3) використовувати або дозволяти використовувати майно, яке тимчасовий адміністратором має право контролювати, у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб; 4) приймати зобов’язання від імені Нацкомфінпослуг без її письмового дозволу; 5) розголошувати службову інформацію, якщо це не пов’язано з виконанням функцій тимчасового адміністратора.
Тимчасова адміністрація фінансової установи здійснює функції виконавчого, а також наглядового (у разі наявності) органів управління фінансової установи. Основним завданням тимчасової адміністрації фінансової установи є організація виконання фінансовою установою зобов’язань перед її учасниками, клієнтами або третіми особами, усунення порушень законодавства про фінансові послуги та запобігання створенню кризових явищ, що можуть призвести до невиконання прийнятих фінансовою установою зобов’язань. Тимчасовий адміністратор виконує організаційно-розпорядчі та інші функції, пов’язані з виконанням обов’язків керівника фінансової установи (підписує накази про призначення, звільнення, переведення працівників фінансової установи, підписує від імені фінансової установи претензії до боржників, а також позови та заяви до суду тощо). Керівник тимчасової адміністрації в межах своїх повноважень приймає рішення одноосібно (див. п. 2 Розділу 1, пункти 2, 3, 4 Розділу 3 Положення про особливості застосування заходів впливу у вигляді відсторонення керівництва від управління фінансовою установою та призначення тимчасової адміністрації, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України 27 березня 2008 р. № 416 // ОВУ. 2008. – № 41. – Ст. 1374).
Положенням про Національну комісію, що здійснює держав-не регулювання у сфері ринків фінансових послуг, затвердженим Указом Президента України від 23 листопада 2011 р. № 1070/2011 (Урядовий кур’єр. – 2011. – 9 грудня) до повноважень Нацкомфінпослуг віднесено здійснення сертифікації осіб на право здійснення тимчасової адміністрації фінансової установи (підпункт 21 п. 4 Положення).Положенням про порядок сертифікації осіб на право здійснення тимчасової адміністрації фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 27 травня 2005 р. № 4081, встановлено, що сертифікації на право здійснення тимчасової адміністрації відповідного виду фінансових установ, підлягають: – фізичні особи, що працюють в установі, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової адміністрації відповідного виду фінансових послуг;незалежні експерти, які виконують функції тимчасової адміністрації за договором; службовці Держфінпослуг, які безпосередньо здійснюють або мають намір безпосередньо здійснювати тимчасову адміністрацію відповідного виду фінансової установи (п. 1.3).Пунктом 3.2 Положення передбачено, що на отримання сертифіката на право здійснення тимчасової адміністрації кредитних спілок також має право претендувати: а) особа, яка має чинний сертифікат на право здійснення тимчасової адміністрації, виданий Національним банком України; б) фізичні особи – підприємці, які мають ліцензію, видану в установленому законодавством порядку для провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори).
Наведені положення законодавства щодо визначення функцій, повноважень, прав і обов’язків, компетенції арбітражного керуючого, тимчасового адміністратора банку та тимчасового адміністратора фінансової установи свідчать про те, що вони є аналогічними – зазначені особи, не обіймаючи (постійно чи тимчасово) посад в суб’єкті господарської діяльності, здійснюють фактично функцію виконавчого органу такого суб’єкта, тобто вони поділяються органом, визначеним законом, повноваженнями на здійснення організаційно-розпорядчих та/або адміністративно-господарських функцій.
